Іван Самойлович

(1672—1887)

Це була людина освічена, з широким світоглядом, талановитий
політик і безперечно патріот, що прагнув незалежної України, але
в той же час умів добре ладнати з Москвою.

Усунувши Многогрішного, старшина, обираючи Самойловича,
поставиха ряд умов, які обмежували владу гетьмана. Самойлович
прийняв їх і провадив лінію старшинської верстви, надаючи дер-
жаві аристократичного характеру. Він не скликав Загальної Ради, а обмірковував усі справи з Радою Старшин; створив інститут бун-
чукових товаришів, до якого входили переважно сини старшин, що
перебували в близькому оточенні гетьмана. За його правління, яке
тривало 15 років, зформувалася гетьманська держава з монархіч-
ним характером.

Іван Самойлович намагався об'єднати всі українські землі і бо-
ровся проти тенденцій Запоріжжя вести окрему політику. Вже
була мова про те, як він старався підкорити Правобережну Україну
Він притягнув під свою булаву правобережних полковників-
у 1674 році передав йому булаву Ханенко, в 1676 — Дорошенко.
Після того Самойлович став іменуватися «гетьманом обох сторін
Дніпра».

Щоб поширити кордони України, Самойлович радив цареві за-
явити Польщі претензіі на Західню Україну, Волинь, Підляшшя,
Поділля, Підгір'я, Червону Русь, які завжди були частиною Укра-
їни. Він намагався також приєднати до України Слобожанщину,
яка була заселена українцями. Обидва домагання не мали успіху.
З Москвою Самойлович довгий час жив у згоді. Там виховувалися
його сини, свою дочку одружіш він з боярином Ф. Шереметьєвим.
Він погодився, щоб київський митрополит прийняв висвяту від
московського патріярха." Але й цей мудрий та обережний гетьман
загинув від руки Москви.

Розходження Самойловича з царем спричинила московська по-
літика супроти Криму. На початку 1680-их років Австрія, Венеція,
Польща, Ватикан та Москва почали укладати антитурецьку, а разом
з тим антикримську коаліцію. Запрошено представника і від Укра-
їни, але Самойлович відмовився від участи в «Священній Лізі», по-
боюючись, що знищення татарського ханства може пошкодити
в дальшому ході подій незалежності України, яка буде оточена
московськими володіннями. Взагалі Самойлович був проти збли-
ження Москви з Польщею і перестерігав царя відносно Польщі.
Всупереч бажанням далекозорого гетьмана, року 1686 підписано
«вічний мир» Москви з Польщею. Лівобережна Україна та Київ ві-
дійшли під владу Москви.

Року 1687 почалася війна проти мусулманського світу. Австрія,
Польща та Венеція мали вдарити на Туреччину, а Москва — на
Крим. Перспектива війни з Кримом була дуже непопулярна серед
української старшини, в лавах якої було багато колишніх «доро-
шенківців». Не розкриваючи дійсних причин, Самойлович марно про-
бував переконати московський уряд, що похід великої армії влітку
через спалені сонцем степи буде зв'язаний з великою небезпекою.

Похід почався в квітні 1687 року. Московське військо йшло під
комавдою В. Ґоліцина, фаворита правительки царівни Софії, а укра-
їнське військо провадив сам гетьман. Не доходячи до Січі, над р. Ка-
рачокрак, Ґоліцин несподівано наказав військам повернути назад.
Лише 40 тисяч московського та українського війська під командою
Неплюева та гетьманича Григорія Самойловича пішла на Запоріж-
жя. Причини відступу Ґоліцина залишаться неясними. Офіційну
версію — брак паші для коней — сучасники спростовували, бо паші
було досить. Причини були глибші. Можливо, що, знаючи про не-
хіть старшини, Гетьманича Григорія і самого гетьмана супроти походу
— ґоліцин побоявся заганятися далеко в степи. Однак, треба було
перекласти на когось відповідальність за невдачу, і для цього вико-
ристано останній донос старшини на гетьмана.

«Останній» — бо дойосів було багато, але московський уряд «не
давав їм руху». Ввесь час правління Самойловича старшини скар-
жилися на його самовладність, на те, що уникав він скликати Ради,
роздавав уряди своїм родичам, брав хабарі. Закидали старшини
гетьманові й те, що він був не козак, а «попович». А головною при-
чиною незадоволення було намагання Самойловича перетворити
Гетьманщину на спадкову монархію. Спочатку хотів був він пере-
дати владу старшому синові, Семенові, а після його смерти — мо-
лодшому, Якову (з середнім, Григорієм, батько не жив у злагоді).

В доносі, поданому Ґоліцинові, обвинувачували гетьмана в зраді
Москви, у зв'язках з татарами. Донос підписала стара, заслужена
старшина, серед неї — Дунін-Борковський, Кочубей, Лизогуб, За-
біла, Гамалій та інші.

Військо стояло над р. Коломаком, коли з Москви прийшов на-
каз про арешт гетьмана та гетьманича. Старого Самойловича з ро-
диною заслано до Тобольська, а його сина Григорія, після тортур,
страчено в Севську." Величезні гетьманські скарби поділено на дві
частини: половину взято до Москви, а половину передано до вій-
ськового скарбу.

На першу вістку про заарештування Самойловича козаки від-
повіли розрухами: в Прилуцькому та Гадяцькому полках побили
старшину, в інших — пограбували.

25 липня 1687 року скликано Генеральну Військову Раду, в якій
взяло участь 2.000 козаків. Вона ухвалила нові статті — Коломацькі,
в основу яких покладено Глухівські статті 1672 року. Тоді ж обрано
на гетьмана геніального писаря Івана Мазепу.