Синдром набутого імунодефіциту

(СНІД)

Умовно до хронічної специфічної інфекції можна зарахувати синдром на­бутого імунодефіциту (СНІД), що став відомий з 1981 p. Це вірусне за­хворювання, яке уражує імуногенні клітини, внаслідок чого в організмі розвиваються опортуністична інфек­ція та специфічні пухлини. Хвороба спричинюється ретровірусом — віру­сом імунодефіциту людини типу І (ВІЛ І). Цей вірус має винятковий тропізм до СД^, молекул, що містять­ся в Т-хелперіндукуючих клітинах (лімфоцитах) та макрофагах — моно­цитах. Проникнення в ці клітини вірусу та його реплікація в них при­зводять до продукції прогону та дест­рукції або функціональної неповно­цінності клітин.

Вірус імунодефіциту передається статевим шляхом, під час переливан­ня крові та її компонентів від інфіко­ваних ВІЛ І донорів, використання голок, шприців та інших інстру­ментів, заражених вірусом тощо. Пе­редача вірусу СНЇДу відбувається та­кож інфікованою матір'ю дитині в перинатальний період. Зараження ВІЛ-інфекцією можливе також хірур­гів унаслідок поранення (ґолкою, скальпелем тощо) під час оперуван­ня ними інфікованих вірусом імуно­дефіциту.

ВІЛ- інфікованість встановлюють за допомогою серологічного досліджен­ня — ідентифікації анти-ВІЛ- специфіч­них антитіл у сироватці крові. Вона може тривалий час не виявлятись клінічно, проте вважається, що про­тягом 7—10 років захворюють практич­но всі інфіковані ВІЛ. Захворювання може розпочинатись гостро у вигляді мононуклеозоподібного синдрому, після якого настає тривалий асимптом-ний (на роки) період — до появи різно­манітних локальних проявів.

ВІЛ-інфекцію класифікують таким чином (К. Едвард і І. Бавчер, 1994):

І. Гостра ВІЛ-інфекція — моно-нуклеозний синдром.

II. Безсимптомна інфекція.

III. Стійка генералізована лімфо-аденопатія.

IV. Інші ВІЛ-хвороби:

А. Конституціональні — СНІД-асоційований комплекс (САК);

В. З неврологічними хворобами САК;

С. З симптоматичними або інвазив-ними вторинними інфекційними хво­робами;

D. Вторинні злоякісні пухлини;

Е. Інші хвороби (тромбоцито­пенія).

Серед загальних порушень відзна­чаються — слабкість, схуднення, ли­хоманка, пітливість тощо. Місцеві (системні) розлади індивідуально широко варіюють. Це переважно інфекції чи захворювання, що роз­виваються внаслідок зниження рези­стентності організму хворого. Серед них — пневмонія, генералізована лімфоаденопатія, грибковий езофагіт чи тривалий ентероколіт, безкам'яний холецистит, проктосигмоїдит з фісту­лами та періанальними абсцесами, особливо у гомосексуалів, слизово-дермальний простий герпес (понад 5 тиж), гістоплазмоз та токсоплаз­моз, лімфома, не пов'язана з лімфо­гранулематозом (хворобою Ходжкіна), саркома Капоші у людей віком до 60 років (саркома кровоносних судин) тощо.

Лімфоми належать до В-клітин-них пухлин з високим ступенем злоя­кісності.

У більшості хворих синдром роз­вивається у перші 2 роки (хоча три­валість інкубаційного періоду складає 1—10 років) після інфікування і се­редня тривалість хвороби до фаталь­них наслідків складає також близько 2 років. СНІД, спричинений ВІЛ І типу, інтенсивно поширюється у світі, особливо у США та Європі. В Африці зустрічається переважно ВІЛ II типу. СНІД, зумовлений цим ти­пом, є ендемічною хворобою.

СНІД, що має перебіг за типом банальної інфекції, створив для хірургів проблему диференціальної діаг­ностики його з цією хірургічною інфек­цією та ускладнив лікування хворих.

Хірургічні захворювання у хворих на СНІД часто мають відмінний пе­ребіг. Метою диференціальної діагно­стики є уникнення помилкових опе­ративних втручань у хворих на СНІД за наявності у них деяких симптомів хірургічних захворювань, зокрема болю (внутрішні, особливо абдомі­нальні, прояви СНІДу).

Ретельне серологічне дослідження крові у хворих з підозрою на СНІД робить непотрібною діагностику лімфом шляхом пункційної біопсії.

Вірус СНІДу (ВІЛ І) легко і швид­ко інактивується нагріванням та дез­інфекційними засобами (глютаральде-гідом, перекисом водню тощо). Профілактика СНІДу полягає в зміні характеру статевих стосунків, уник­ненні безладних контактів з невідоми­ми партнерами, в серологічному тестуванні крові (та препаратів) донорів тощо.

Профілактика зараження медперсо­налу під час хірургічних операцій та маніпуляцій, крім уважності та суво­рого дотримання правил асептики, вимагає від хірургів та медсестер, що виконують різні процедури, особли­во інвазивні, надягати маски та не­проникні для води халати, по дві пари рукавичок. Весь інструментарій та використаний матеріал старанно стерилізують та дезінфікують, збері­гають в окремих приміщеннях чи відведених для цього місцях. У разі випадкового поранення (прокол шкі­ри тощо) треба негайно обробити уражену ділянку розчином йоду спир­товим (після видавлювання краплин крові) та ввести імуноглобулін.