Володимир Вернадський

Реферат на тему:

„Володимир Вернадський”

Нині багато хто з нас сповідує прагматично-конкретний підхід до життя. Його можна виразити лише двома словами: «тут і зараз!». Але горе тому суспільству, де перестають «бути в ціні» люди, які осягають найбільш загальні, фундаментальні, вічні закони світобудови, закони «живої речовини» та людини. Адже саме такі подвижники й визначають внесок кожного народу, кожної країни (і Україна – не виняток) у світову цивілізацію, у сукупну свідомість людства. До речі, герой нашої розповіді, геніальний геохімік, біолог, великий філософ та громадянин, академік Володимир Іванович Вернадський (1863 – 1945), у відповідь на прохання дати найкоротше та найточніше визначення цивілізації, написав у 1934 році лише три слова: «Цивілізація є свідомість». Розумна свідомість, додали б ми. Можливо, цивілізація, що розуміється саме таким чином, й потрібна усьому людству та нашій Батьківщині в епоху глобального насильства, екологічного безумства, втрати основних духовних орієнтирів і поваги до людини...

«Усвідомлення народом свого буття є, можливо,

найбільшою силою, що рухає життя»

В.І.Вернадський, 1927 рік

Український народ по праву пишається славою героїв своєї історії – подвигами козацтва, великими вчинками державних мужів й творців культури. Але якось дуже рідко називають у цій «незабутній шерензі» ім’я Вернадського. Адже цей найвидатніший натураліст ХХ століття був нащадком славного роду запорізьких козаків, завжди вважав Україну рідною для себе землею, у його листуванні можна зустріти безліч висловлювань на кшталт: «Я так сильно відчуваю свій зв’язок і з Україною, і з Києвом» (лист до академіка Н.П.Василенка, вересень 1921 року). Риси громадянина України та Росії й мислителя світового, навіть космічного масштабу поєднувалися в натурі Вернадського цілком органічно.

1. Громадянин України. Відчуття найтіснішої причетності до українського народу зародилося у Вернадського дуже рано. Ось запис тоді ще 15-річного гімназиста, який він заніс до свого щоденника: «У Росії зовсім заборонено друкувати книги моєю рідною мовою. На канікулах я із всім завзяттям візьмуся за неї. У Києві, якщо в якомусь будинку побачать портрет Шевченка, то його відбирають» (квітень 1878 р.).

Про те, що минуле України глибоко увійшло в духовний світ молодого вченого, красномовно свідчить така цитата з листа Володимира Івановича до майбутньої дружини, Наталії Єгорівни Старицької (21 червня 1886 року): «Завжди, коли починаю якусь справу, у мене в голові проноситься запорізька приказка: «або збуду, або вдома не буду», з якою вони кидалися на якусь важку справу. І я уявляв собі, серед яких неймовірних умов домагалися люди своєї мети, і мені ставало соромно, далеко, далеко відганяв я від себе всілякі сумніви і знову кидався на роботу. І кожна невдача тільки заохочувала, підбурювала мене, ще більшу викликала у мені енергію».

Всім відома та самовіддана робота й ті невпинні зусилля, які Володимир Іванович доклав у справі створення першої Української академії наук (1918 р.). Те, що саме Вернадський, вчений та громадянин всесвітнього масштабу, став першим президентом («головою») Академії – законний предмет нашої національної гордості. Найцікавішим джерелом для прояснення поглядів Вернадського на українське суспільне життя, науку та культуру того часу служить його листування з видатним українським вченим-юристом, академіком Миколою Прокоповичем Василенком, у той час – міністром народної освіти в уряді П.Скоропадського. Лист від 17.IV.1918 р.: «Відродження української мови та інтересу й відчуття своєї національної особистості я гаряче переживаю і цим відрізняюся від тутешніх кадетів (лист відправлений до Києва з Полтави,). Слід сказати, що в Полтаві серед українців майже немає яскравих людей і справжнього національного міцного середовища немає. Чи можна за цих умов створити щось міцне? Особливо якщо вони діятимуть кулаком і палицею!». І далі – питання, що хвилювало вченого найбільше: «Невже більшовики протримаються до осені? Тоді загибель Росії та непоправний удар культурі».

Ще один лист до М.П.Василенка, також квітень 1918-го: «Я повинен сказати, що зараз зовсім вражений тією картиною, яка відкривається у «самоврядуванні» нашого народу – це зводиться до грабежу, безгосподарності, безсоромного здирництва, розвитку чиновництва, хабарництва й непотизму (кумівства)».

Перші паростки нового радують вченого. Але: «Взагалі можна сказати, що Українська Рада тільки й годиться, що для декларації... Ніхто тут не вірить ані в «соціалізацію», ані в Раду, і по суті, все тримається німецьким військом, яке все прибуває. Імовірно, самостійна Україна скоро перетвориться на окуповану Україну». Та й національне відродження слід, на думку Вернадського, будувати інакше: «Дуже важка тут українізація, яка проводиться в дусі Каткова-Побєдоносцева, замінених відповідними українськими діячами» (27.IV.1918 р.).

У травні 1918-го, коли питання про те, якою буде створювана Українська академія наук, вже конкретно постало на порядку денному, Вернадський готується до від’їзду до Києва. 18.V.1918 р. він пише: «Очевидно, одразу створити Академію не під силу державному організму, що складається, на першому місці, передусім, треба створити добре влаштоване відділення української мови, літератури та історії... і ті відділи інститутів, які пов’язані із практично важливими для держави інтересами – із вивченням продуктивних сил країни та економіко-статистичного її обстеження. Як я вже Вам говорив з питання про вищу школу, я думаю, надзвичайно необхідно звернути увагу на захід України. Чи буде у Львові український університет? Очевидно, не скоро... На захід України треба перенести якийсь із вищих учбових закладів або створити новий. І це можливо»... Дуже цікаве, але на жаль, не розгорнене Вернадським детальніше зауваження щодо важливостi «долі Угорської Русі, Буковини і Галичини», яким учений надавав величезного значення «з погляду української слов’янської політики».

Абсолютну незалежність своєї позиції як вченого і громадянина В.І.Вернадський підтвердив навесні 1919 року. виступивши категорично проти вимоги Директорії УНР перевести всі документи Української академії наук виключно на українську мову. Президент УАН заявив: «Таке розпорядження непристойне за своєю дріб’язковістю. Треба відновити старий пункт – друкувати українською та тією мовою, якою побажає автор. В хаосі жорстокого 1919 р. обставини (окупація Східної України денікінцями – І.С. ) змусили Вернадського переїхати до Криму, де він кілька місяців був ректором Сімферопольского університету, а у 1921 р. – до Москви, відкинувши пропозицію вести наукову роботу в Англії.

І в 1921 році, знаходячись вже у Москві, Володимир Іванович не забуває про Україну. Його допитлива думка постійно повертається на нашу з вами Батьківщину. Ось лист до М.П.Василенка від 20.IV.1921: «Ви знаєте, яка мені дорога Україна, і як глибоко українське відродження проникає весь мій національний та особистий світогляд, і я вважаю, що на мою долю випало велике щастя взяти в ньому участь... І хоча в моєму світогляді сталися під впливом подій глибокі зрушення – моє ставлення до української культури та її майбутнього залишилося незмінним». Але ще цікавішим є розвиток цієї думки: «Але я вважаю, що логічно доведені до кінця положення завжди невірні при зіткненні з життям, і в них неодмінно має бути ірраціональний елемент. Таким є – при моєму теоретичному інтернаціоналізмі та аристократизмі духовної роботи – моє ставлення до української, російської, слов’янської культури. Російська культура повинна бути російсько-українською».

Яскравим прикладом того «ірраціонального елемента», про який писав академік, може слугувати діяльність одного із шанованих членів Академії тих років. Його позицію Вернадський оцінює так: «Зараз він український шовініст, а був під час русифікації інспектором народних училищ на Україні». Воістину: «поставили на чолі «урядовців», а вийшла чиновницька робота» (також формула Володимира Івановича...).

2. Громадянин світу. І все ж таки, попри всю любов геніального вченого до України (і до Росії, де пройшло майже все його свідоме життя!) – національної рамки були для нього дедалі вужчими. Майбутнє Землі, життя на ній, шляхи гуманізації людського суспільства – ось що хвилювало великого мислителя. З кожним роком і десятиріччям все ясніше відкривається нам невичерпне багатство вчення Вернадського про ноосферу (до речі, пiдставою для нашої національної гордості може бути й те, що основні положення цього вчення остаточно відкрилися мислителю, за його визнанням, у Шишаках, на Полтавщині, в 1917 році, і тоді ж були ним письмово сформульовані).

Ноосферу Володимир Іванович коротко визначав як «синтез природного та історичного процесів», як сферу перетворюючої та свідомої дії людського розуму (котрий, як він багаторазово підкреслював, став вже «чинником геологічним»), розуму, що не підпорядковує і не підкоряє природу, а діє в гармонії з нею, як і годиться вищій, творчій формі життя. Вернадський, який вірив у геологічну вічність життя, в його «всюдність» та безперервність у часі, був непохитним оптимістом (ось якої якості часто нам бракує!). Він писав: «Я дивлюся на все з погляду ноосфери і думаю, що в бурі та грозі, в жаху та стражданнях стихійно народиться нове прекрасне майбутнє людства». Бо «ніщо не випадково, і немає важливого і неважливого у складному прояві свідомості» (написано у 1929 році).

Але вчений, звичайно ж, чудово розумів, що сам по собі розум людства, сама по собі його свідомість без гуманної компоненти не забезпечать «переходу біосфери у ноосферу» (формула Вернадського), інакше кажучи, не забезпечать переходу глобального процесу життя на землі в якісно вищу фазу. Потрібні соціальні зусилля – і цього Володимир Іванович ніколи не заперечував.

За своїми поглядами він усе життя був ліберальним демократом, який найвище ставив свободу творчої особистості та універсальні цінності громадянського суспільства (використовуючи сучасну термінологію). Відстоюючи свої ідеали, геніальний мислитель був абсолютно безстрашним. Він бачив невимовні жахи громадянської війни, і свавілля новоявлених творців «Нового Світу» оцінив із належною жорсткістю (як і В.Г.Короленко, до речі, його далекий родич). У статті під промовистою назвою «Досить крові та страждань» (9 вересня 1919 року) Вернадський гнівно писав: «Жахом віє від нещодавно пережитого минулого. Люди, які шляхом повстання захопили владу, проводили новий лад, ідеальний лад, як вони казали, вироблений кращими мудрецями людства. Ми пройшли хресний шлях цього ладу. Ґрунтуючись на нерівності людей, він відновив нам найгірше минуле. У ХХ столітті ми пережили і стан неповноправних громадян старих часів, і жахи відродженої інквізиції». До цих слів додати нема чого. Тільки ось кров стигне в жилах: як би майбутній великий вчений нового століття не повторив би у точності характеристику, дану Володимиром Івановичем, тільки додавши до порядкового номеру сторіччя римську одиницю...

У можливості вільної особистості великий мислитель вірив до кінця. У 1924 році, незважаючи на беззаперечне панування більшовиків, Вернадський у записці, офіційно направленій (!) до АН СРСР, писав: «Примат особистості та її вільного рішення, що ні з чим не рахується, уявляється мені необхідним в умовах життя, де цінність окремої людської особи не усвідомлюється достатньою мірою. Я бачу в цьому піднесенні окремої особи та в побудові діяльності тільки згідно з її свідомістю основну умову відродження нашої Батьківщини». Це – слова бездоганного гуманіста, наймудрішої людини, яка вірила, що «розум є сила життя», і що хоча «нерозривний та кровний зв’язок усього людства з іншим живим світом забувається, а людина намагається розглядати себе окремо від живого світу буття цивілізованого людства – але всі такі спроби є штучними і неминуче розсипаються, якщо ми підходимо до вивчення людини у загальному зв’язку її зі всією природою». То ж, можливо, почуємо нарешті Вернадського і почнемо жити за законами розуму та гуманної свідомості?

Використана література

Газета „День” – 2002. - №26.

Історія України. Субтельний. – К., 1995.

Прохоровський Д.І. Вернадський і Україна. – Харків, 1997.