Рух Опору в Україні

Реферат з історії України

Рух Опору в Україні

Як і в інших частинах окупованої Європи, незабаром після приходу німців на
Україні виник підпільний рух, що був головним чином реакцією на політику нацистів.
Йому сприяло те, що німцям бракувало війська для належного контролю над вели-
чезними захопленими територіями. До того ж на Україні вже існували підпільні ор-
ганізаційні мережі ОУН, більшовиків і — на північному заході — поляків, кожна
з яких мала власні партизанські сили. Рекрутів для партизанської війни з німцями
було достатньо — їхні ряди поповнювали найрізноманітніші особи: колишні черво-
ноармійці, українські націоналісти, члени комуністичної партії, євреї, перебіглі полі-
цаї, утікачі-остарбайтери тощо. До них приєднувалися ті, хто просто шукав нагоди
виступити проти нацистів. Оскільки велика частина України є степом і тому непри-
датна для партизанської війни, то партизани в основному зосереджувалися в північ-
но-західній частині країни — в' лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах.

УПА (Українська повстанська армія). Перші партизанські загони українських
націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов'я-
зані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько-радянська війна, місцевий український
діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував
на вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою «Поліська Січ»
(пізніше перейменовану на Українську повстанську армію) з метою очищення сво-
го регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували роз-
пустити його частину, він повів своїх бійців «у ліси», щоб воювати як із німцями, так
і з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН-Б та
ОУН-М, що ховалися від переслідувань Коха.

Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, по-
клавши тим самим початок регулярній українській армії, котра, як вважалося, зна-
добиться, коли закінчиться нацистсько-радянська війна. До цього кроху спонукали
й такі нагальні причини: по-перше, з посиленням німецьких репресій проти місце-
вого населення селяни вимагали, щоб ОУН ужила заходів для їхнього захисту, й,
по-друге, коли наприкінці 1942 р. з Білорусії у Північно-Західну Україну почали про-
никати радянські партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль «народної
армії», перш ніж це зроблять більшовики.

Для об'єднання всіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до сво-
їх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М, прибравши для них назву УПА. Го-
ловнокомандувачем розширених сил було призначено члена проводу ОУН-Б, висо-
копоставленого українського офіцера з щойно розформованого загону «Нахтігаль»
Романа Шухевича. Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН-Б УПА
швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопи-
ла контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Хоч бага-
то українських еміграційних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили (кінець

1943 — початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тис., більш обгрунто-
вані підрахунки встановлюють цифру ЗО—40 тис. бійців. Порівняно з іншими під-
пільними рухами окупованої нацистами Європи УПА являла собою щось унікальне,
оскільки практ ично не мала чужоземної допомоги. Тому зростання її сили свідчило
про дуже відчутну масову підтримку з боку українців.

Швидке з 'остання УПА викликало необхідність розширення її політичної
бази. Хоч проь^д УПА великою мірою здійснювала ОУН-Б, проте одна фракція ін-
тегральних націоналістів, звісно, не могла претендувати на роль представника укра-

Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка)

їнців у цілому. Відтак у липні 1944 р. з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора у Га-
личині таємно зібралися делегати різних довоєнних політичних партій Західної
України (за винятком ОУН-М) та представники східних українців і утворили Ук-
раїнську Головну Визвольну Раду (УГВР). Характерно, що платформа нової органі-
зації відобразила зміни у поглядах інтегральних націоналістів, спричинені війною та
контактами з Радянською Україною.

Деякі з цих ідеологічних змін уже проступали в 1943 р., коли конгрес ОУН-Б ого-
лосив: «Оскільки ОУН бореться проти імперіалізму та імперій... тому ОУН бореться
проти СРСР та німецької «Нової Європи». Наголошуючи на своїй підтримці антина-
цистських та антирадянських сил, УГВР водночас запропонувала ряд важливих
доповнень до доктрини інтегрального націоналізму. Вона закликала до більшої тер-
пимості щодо ідеологій, відмінних від інтегрального націоналізму, відкидала расову
та етнічну винятковість і звертала значно більшу увагу на соціально-економічні пи-
тання, що серед радянських українців викликали величезний інтерес. Крім того,
УГВР закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Однак неза-

баром стало очевидним: хоч як би не пристосовувалися інтегральні націоналісти, їм
буде надзвичайно важко вижити у суворо контрольованій радянській системі.

Украінсько-польська різанина. УПА не лише виступила проти нацистів і більшо-
виків, а й ув'язалась в надзвичайно жорстокий конфлікт із поляками на мішаних ук-
раїно-польських землях Волині, Полісся та Холмщини. Безвідносно до того, як ма-
ла закінчитися війна, українські інтегральні націоналісти були сповнені рішучості
вигнати поляків (багато з яких були поселенцями міжвоєнного періоду) з тери-
торій, де українці становили більшість. У свою чергу польська підпільна націона-
лістична армія — Армія Крайова (АК) не менш рішуче прагнула зберегти контроль
над землями, що раніше входили до складу Польської держави. Результатом цього
стала кривава боротьба (яку часто підігрівали німці та провокували радянські парти-
зани) між українськими і польськими силами за територію та за зведення давніх
рахунків.

Особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне насе-
лення. За польськими джерелами, на Волині за 1943—1944 р^. українці, й насампе-
ред загони СБ (служби безпеки ОУН), вирізали 60—80 тис. польських чоловіків, жі-
нок і дітей. Українці ж стверджують, що різанина їхнього народу розпочалася рані-
ше, у 1942 р., коли поляки знищили кілька тисяч українських селян у переважно
польських районах Холмщини, а згодом продовжувалась у 1944—1945 рр. серед без-
боронної української меншості на захід від р. Сан. Так чи інакше очевидно, що як
українські, так і польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала
кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від покоління
до покоління.

Радянські партизани на Україні. Незабаром після нападу Німеччини функціоне-
ри комуністичної партії почали організовувати в тилу ворога підпільні частини.
Протягом усієї війни радянські партизани перебували під пильним контролем Крем-
ля. Оскільки радянське підпілля розвивалося повільно й не досягло великих ус-
піхів у 1941 та на початку 1942 р., у травні 1942 р. Центральний штаб партизанського
руху в Москві провів його реорганізацію. Через місяць було утворено Українське пар-
тизанське командування на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Тимофієм
Строкачем. Після перемоги під Сталінградом значно зросла кількість і активізува-
лася діяльність радянських партизанів, особливо в безлюдних багнистих районах
Білорусії.

На Україні, проте, радянські партизани за своїм значенням так і не дорівнялися
до Білорусії. Велика частина відкритих теренів України не була придатна для ве-
дення партизанської війни. А на Західній Україні, де міцно закріпилася ОУН, дії ра-
дянських партизанів не мали народної підтримки. Тому більшість їхніх операцій об-
межувалася частиною Волині та Полісся.

Радянські партизани поставили собі завданням руйнувати німецькі комунікації
(особливо ефективною виявилася їхня «рейкова війна», що перешкоджала поста-
чанню фронту німецькими підкріпленнями), сковувати німецькі війська, в яких від-
чувалася велика потреба на фронті, поширювати напруженість і безладдя в тилу
ворога та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Улюбле-
ною тактикою радянських партизанів (а також УПА) було проведення далеко-
сяжних рейдів із «партизанських республік», тобто контрольованих ними великих
недоступних районів Полісся та Волині. Радянські партизани часто вступали у су-
тички з УПА, намагаючись ліквідувати її провід і підірвати базу підтримки.

До найвідоміших командирів радянських партизанів належали Сидір Ковпак,
Олександр Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак закріпився на Поліс-,
сі на початку 1943 р. Спираючись на штаб добре навчених офіцерів та поставки

зброї, що йшли через таємні аеродроми, він створив військо в кілька тисяч бійців.
Улітку 1943 р. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Операція ця не здійснила
основного свого воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикар-
патті, а більша частина його з'єднання загинула. Але цей рейд справив значне
психологічне і політичне враження, продемонструвавши нездатність німців забез-
печити свої тили й нагадавши про можливість повернення більшовиків.

Радянські автори не вагаючись пишуть, що радянське підпілля на Україні яв-
ляло собою масовий інтернаціональний рух представників 62 національностей. Але,

Селяни Сумщини вітають радянських бійців. Вересень 1943 р.

за їхніми ж даними, українців у лавах радянських партизанів, без сумніву, було не-
пропорційно мало. Складаючи майже 80 % населення, українці, проте, становили
тільки 46 °о бійців п'яти найбільших з'єднань радянських партизанів на Україні
(й лише одну третину з'єднання Ковпака). Росіяни ж складали непропорційно ве-
лику частку —37 °о. У деяких радянських працях стверджується, що кількість ра-
дянських партизанів на Україні сягала аж 250 чи навіть 500 тис., у той час як інші
називають цифру близько 50 тис. Західні спеціалісти звичайно тримаються остан-
ньої цифри. Так чи інакше, зображення радянськими істориками партизанського
руху як масової патріотичної боротьби українського народу проти німців не від-
повідає дійсності, як і аналогічне твердження націоналістів щодо масштабів діяль-
ності УПА. Під час війни величезна більшість населення України лишалася політич-
не нейтральною, більше дбаючи не про оріанпац'ю опору, а про те, щоб якось ви-
жити

ОУН і нацистська Німеччина

Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР,
розглядаючи його як багатообіцяючу можливість встановлення незалежної україн-
ської держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеко
не спільними. З точки зору німців основна користь ОУН полягала в тому, щоб слу-
жити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку ін-
тегральні націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України, не
мали наміру бути знаряддям для Берліна; вони поставили собі за мету скористатися
війною й поширити по всій Україні власний вплив. Відтак кожна сторона прагнула
використати іншу у своїх власних, часто протилежних, цілях. У хистких стосунках
між ОУН та нацистською Німеччиною мали місце й інші складнощі. Серед німців іс-
нувала різка розбіжність поглядів на ОУН: абвер (військова розвідка) на чолі з
адміралом Вільгельмом Канарісом, що мав тривалі зв'язки з ОУН, виступав за
співпрацю з нею, але нацистський партійний апарат на чолі з Мартіном Борманом із
презирством відмовлявся розглядати її як серйозний політичний чинник. До того ж
німці, що хотіли мати справу з інтегральними націоналістами, наштовхувалися на
проблему: яку фракцію підтримати — відносно поміркованих, але слабших мельни-
ківців (ОУН-М) чи діяльних, чисельніших, але непокірних прибічників Бандери
(ОУН-Б). Конкуренція за те, щоб дістати підтримку німців, розпалила суперництво
двох фракцій, кожна з яких прагнула утвердитися єдиним представником українсько-
го народу.

В результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у ні-
мецькій армії було створено українське збройне з'єднання під назвою «Легіон ук-
раїнських націоналістів». Сформоване переважно з пробандерівськи настроєних
українців, мобілізованих з територій, зайнятих німцями, це з'єднання складалося з
близько 600 солдатів і мало два підрозділи під кодовими назвами «Нахтігаль» та
«Роланд». Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але ОУН-Б сподіва-
лася, що вони стануть серцевиною майбутньої української армії, а також засобом
поширення впливу фракції Бандери.

Уже в перші дні німецької окупації України конфлікт між інтересами інтеграль-
них націоналістів і німців вийшов на передній план. ОУН-Б (при підтримці «Нахті-
галю») пішла на зухвалий крок, що межував з безрозсудством, вирішивши без узгод-
ження з німцями проголосити ЗО червня 1941 р. встановлення у щойно захопленому
Львові української держави. На посаду прем'єр-міністра було обрано близького со-

ратника Бандери Ярослава Стецька. Йдучи на вкрай ричикову гру, ОУН-Б розрахо-
вувала, що німецьке військове командування скоріше погодиться з цим фактом як
із доконаним, ніж піде на конфронтацію з українцями з самого початку вторгнення.

ОУН-Б не лише обійшла німців, а й спробувала (і спочатку не без певного успі-
ху) переконати спантеличене українське населення, що дії бандерівців опираються
на підтримку Берліна. Шляхом різних маніпуляцій вона добилася від старого, при-
кованого до ліжка митрополита Шептицького заяви про підтримку проголошення
української державності. Хоч ОУН-Б й не дуже помилилася, передбачаючи нерішу-
чу реакцію німецького військового командування, проте вона цілком прорахувалася
щодо реакції нацистського політичного керівництва. Лише через кілька днів після
проголошення держави гестапо заарештувало й кинуло до в'язниці Бандеру та його
прибічників. Тим часом ОУН-М, яка всіляко уникала антагонізмів із німцями, по-
квапилася скористатися невдачею суперника. Втім через кілька місяців вона також
зіпсувала стосунки з нацистами.

У рамках своєї стратегії (ставити німців перед фактами) обидві фракції ОУН за-
планували — знову без їхньої згоди — організувати й контролювати місцеву адміні-
страцію в новозавойиваних частинах України. З цією метою вони зібрали близько

2 тис. своїх членів, переважно з числа ОУН-Б, й розділили їх на похідні групи, давши
тим настанову йти вглиб України слідом за наступаючими військами. Ці групи мали
виявляти в кожному населеному пункті національне свідомих українців, створюючи
навколо них місцеву адміністрацію. Хоч кампанія мобілізації радянських українців
для справи інтегрального націоналізму дала численні зразки відваги та винахідливо-
сті молодих членів похідних груп, вона також виявила деякі потворні сторони бо-
ротьби двох фракцій ОУН. Найбільш вартим уваги випадком цієї боротьби стало
вбивство двох провідних членів ОУН-М Омеляна Сеника та Миколи Сціборського у
вересні 1941 р. в Житомирі, здійснене, як переказували, членом ОУН-Б. Після
цього епізоду вбивства і взаємні доноси німцям у жорстокому конфлікті двох фрак-
цій ОУН стали звичайним явищем.

Після поспішного відходу Червоної армії східні українці самоорганізовувалися
й без стимулів з боку груп ОУН. Оскільки німецькі воєнні власті відносно людяно
ставились до населення у перші місяці окупації, багато українців спонтанно влашто-
вували місцеве самоврядування. Сподіваючись, що німці ліквідують ненависні кол-
госпи й перерозподілять землю між індивідуальними власниками, селяни збирали
врожай у надзвичайно тяжких умовах. Нерідко вчителі організовували школи, а ро-
бітники самі налагоджували роботу на заводах.

Стали з'являтися священики, котрі якимось чином пережили ЗО-ті роки, й про-
водити церковні відправи, масові хрещення дітей і молодшого покоління дорослих.

3 релігійним відродженням постали питання церковної політики. Православна церк-
ва на Волині розкололася на дві — автономну та автокефальну, які згодом пошири-
ли свій вплив на Центральну та Східну Україну. Перша була більш традиційною й, не
пориваючи зв'язків із московським патріархом, виступала за церковну автономію
України, але лише доти, доки патріарх залишався під радянською владою. Інша ж
відродила деякі традиції УАПЦ (Української автокефальної православної церкви)
20-х років, виступаючи за незалежність українського православ'я й залучаючи до
свого лона національне свідомих українців. •

По всій Україні з'явилося понад 100 некомуністичних газет. У великих містах,
особливо в Києві, виникло багато літературних, наукових та громадських груп. Ро-
билися навіть спроби формування політичної організації. У жовтні 1941 р. члени
ОУН-М, які щойно влаштувалися в Києві, виступили з ініціативою створення (в ос-
новному із східних українців) Української Національної Ради, сподіваючись, що
вона стане центральним урядовим органом України. Організації цивільного населен-
ня з'явилися також у Харкові та Дніпропетровську. Словом, у міру розвалу радян-

ської влади відбувалося стихійне зростання громадської, культурної та господар-
ської діяльності українців, яких живили надії на те, що німці от-от мають встановити
українську державу.

Проте нацисти плекали інші плани. Роздратовані тим, що інтегральні націона-
лісти не зробили належних висновків із придушення спроби ОУН-Б встановити
ЗО червня 1941 р. свій уряд у Львові, нацистська адміністрація, яка прийшла
на зміну військовим властям, вирішила повторити цей урок з більшим притиском.
У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували й стратили багатьох членів похідних
груп ОУН-Б. Десь через два місяці гестапо накинулося на ОУН-М, зосередивши
удар на її впливовій київській групі. Було розстріляно понад 40 провідних членів
ОУН-М, у тому числі поетесу Олену Телігу, закрито популярну газету «Українське
слово». Київську пресу було передано проросійським групам, що слухняно виконува-
ли вказівки німців. Згодом нацистські власті стратили українського мера Києва Во-
лодимира Багазія й вигнали з органів управління, поліції та преси національне сві-
домих українців. Інтегральні націоналісти пішли в підпілля; стало очевидним, що
їхній нетривалий «медовий місяць» із нацистським режимом закінчився.