Поняття про абсолютизм

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

ПОНЯТТЯ

ПРО АБСОЛЮТИЗМ

Цей термін нині не має точного значення. Він вільно застосовується до такого суспільного ладу, за якою влада здійснюється без представницьких інституцій чи конституційних обмежень. Хоча термін “абсолютизм” в наш час часто вживають як синонім тиранії чи деспотизму, він звичайно застосовується до держав раннього Нового часу. У XIX cт. до термінів на позначення даної форми правління долучили слова «бонапартизм» і «цезаризм», а в XX cт. – «тоталітаризм». Усі різновиди суспільного ладу цього типу породили подібні дискусії щодо питань, чи була абсолютна чи тотальна влада здобута фактично (насправді), чи вона існувала лише формально. (див. Деспотизм і Тоталітаризм).
Уперше цей термін з’явився у Франції приблизно в 1796р., а в Англії та в Німеччині десь у 1830р. Як і “просвітницький деспотизм”, це був неологізм, створений істориками після зникнення явища, яке він позначав. Протягом XIX ст., термін здебільшого вживали у негативному значенні. Зараз він використовується істориками політичної теорії і тими, хто займається виникненням держав у XVI-XVIII століттях. З одного боку, абсолютизм розглядають у ході дискусій з проблем суверенності, конституціоналізму, прав, опору і власності, а з іншого – фігурує в історикографічних диспутах між немарксистськими та марксистськими істориками про датування, функції і класову чи соціальну основу періоду, названого віком абсолютизму (1648-1789). Деякі немарксистські історики вважають абсолютизм спірним поняттям, яке краще розглядати як абсолютну монархію.
Історики політичної та правової думки більш обережно підходять до розгляду обох дискусій, приводом до яких стали більш централізовані і досконалі держави та теорії, які використовувалися для їх визнання чи критики. В результаті, теоретики раннього Нового часу використовували мовне значення для позначення ступеня фактично існуючої необмеженої влади при функціонуванні режимів, які вони описували. Найвидатнішими прихильниками (захисниками) абсолютизму серед політичних теоретиків були Боден і Боссюе у Франції, Гоббс та Філмер в Англії. Обговорюючи деякі спірні питання, використовували і використовують у дослідженнях щодо їхньої творчості, Дейлі запропонував, щоб аналітики розглянули наступні питання щодо вживання слів “абсолютний” та “абсолютизм” у словниках 17 ст.:
1. Що має на увазі той, хто його вживає? У якому проміжку століття він творить? До якої партії чи фракцї він належить? Чи він каже, що король не має ніякої переваги? Чи що він не обирається, чи що йому не можна чинити опору? Чи “абсолютний” застосовується лише до королівської сили, яка використовується, щоб захопити трон, чи до поширення влади, яку надає цей трон? Чи це стосується окремого законного права, чи форм правління? Чи це означає право монарха підвищувати податки і виробляти закони без погодження? (с.249-250).
Жан Боден був найвидатнішим теоретиком верховної влади. Безладдя того часу у Франції змусили його усвідомити потребу концентрації влади в централізованій державі. Політична та соціальна стабільність, вважав він, вимагає у кожній країні наявності найвищої чи верховної влади, необмеженої у своїй юрисдикції і постійної у своєму здійсненні. За теорією Бодена, верховна влада не означала необмеженої влади над людьми та їх власністю. Монарх був лише засобом для обмежених, пов’язаних з природнім правом і основним звичаєвим правом (наприклад, згода на оподаткування). Але ні природнє, ні звичаєве право не може бути нав’язане суспільством; легально, монарху не чинили опору і він не міг бути усунений від влади. Верховна влада є абсолютною і неподільною. Або влада принца незалежної держави є абсолютною, або ж вона використовується іншими станами, які є пануючими.
Більш теологічною була версія теорії абсолютизму єпископа Боссюе, сучасника Людовика XIV. Боссюе поєднав традиційні біблійні та метафоричні поняття з новішими юридичними і гоббсенівськими твердженнями. Звертаючись до думки про давній рід у Франції, Боссюе розглядав короля як поставленого Богом для задоволення громадських потреб і для захисту простого люду від місцевих деспотів. Боссюе наполягав на тому, що король в державі займає таке ж місце, як Бог у Всесвіті. Гоббсенівський аргумент Боссюе додав до своєї теорії, коли стверджував, що кожен у державі отримує захист, відмовившись від своїх особистих прав на користь монарха.
Монархія, як і Бог, є установчою і директивною; сама по собі вона запобігає анархії. Боссюе збільшив моральні вимоги до короля: він повинен правити доброчесно і безкорисливо, дотримуватися встановленого права (закону) і пам’ятати, що його судитиме Бог.
Хоча “абсолютизм” в англійській мові був творінням XIX ст., термін “абсолютний” гаряче обговорювався в політичних та правових диспутах XVI-XVII ст., які торкалися проблем абсолютної монархії. В Англії за часів правління Тюдорів сер Томас Сміт уживав слово “абсолютний” як в негативному, так і в позитивному значенні. Він звинувачував Людовіка XI у перетворенні Франції з “законної і правильної монархії” у “монархію з абсолютною і тиранічною владою та управлінням”. Але Сміт гордо приписав Парламенту “найвищу і абсолютну владу королівства Англії” (див. Daly, pp. 228-9).
Двозначність у застосуванні Тюдорами в політичній сфері терміну “абсолютний” призвела в XVII ст. до гострих конфліктів під час громадянської війни і після неї. Парламентаристи ототожнювали абсолютну владу з тиранією чи східним деспотизмом. Вони навіть не припускали, що король має якесь абсолютне право підкорення. Семюель Резерфорд писав, що “абсолютна необмежена монархія … є найгіршою формою управління” (див. Daly, p. 237).
Хоча реалісти громадянської війни визнавали владу короля, але не всі вони розглядали її як абсолютну. Ті, хто відстоював позицію, що Англія є монархією, де влада обмежується законом, заперечували наявність у короля абсолютної влади на видання законів “по своїй волі” і для власного задоволення. Навіть Генрі Ферн, розглядаючи повну і пасивну підкореність, відкидав думку, що абсолютна монархія означає пасивну підкореність: “Це не відмова від опору, яка забезпечує абсолютну владу монарха, це відмова від права обмежувати його волю”. Інші роялистські теоретики періоду Реставрації доводили, що влада короля є абсолютною у тому значенні, що вона не може бути обмеженою законом. Найвидатнішими теоретиками, які доводили, що влада короля є і абсолютною, і свавільною, були Гоббс і Філмер; обидва вони зверталися до теорії верховної влади Бодена. Гоббс наділяв ексклюзивною “необмеженою і надзвичайною владою” абсолютного правителя – короля чи законодавчий орган (асамблею). Він також намагався показати різницю між обмеженою та абсолютною монархією, заперечуючи, що тиранія означає щось більше, ніж ненависну монархію.
Погляди Гоббса про верховну владу поділяв і Роберт Філмер, який майже один серед роялістів продовжував розглядати монархію як свавілля, у значенні, що король може робити все, що хоче. Це вже було заперечення того, що верховна влада може обмежуватися будь-яким законним способом, і що король може здійснювати владу, яка йому належить. Філмер, як і Гоббс, відкидав думку про те, що тиранія є багатозначним терміном. Філмер також зазначав, що спадкова влада короля відрізняється від природньої, дарованої Богом.
Такі позиції дали підгрунтя для критики Філмера лібералами. Локк критикував ототожнення Філмера абсолютної монархії зі свавільною, як несумісне з поняттям громадянського суспільства чи з суспільством без певної форми управління. В той же час він розглядав таке управління у східних державах, наприклад у Туреччині, як деспотичне. Англійці не могли сприйняти поглядів Філмера, які Локк подав у такому вигляді: “Монарх-батько чи принц має Абсолютну, Свавільну, Необмежену і Необмежуючу Владу над Життям, Свободами і Майном своїх дітей і Підданих, яку він використовує для відчуження чи продажу їхнього Майна, кастрування чи використання їх як Осіб, як йому заманеться, всі вони є його Рабами, а він – Господар і Власник всього, а його безмежна Воля – Закон для них”. (Lock, First Treatise, п.9).
Після 1689 р. термін “абсолютне правління” став втрачати своє практичне значення і політичний зміст в Англії. Хоча це не стосується Північної Америки, де прирівняний до абсолютної тиранії та абсолютного деспотизму, він з’явився у Декларації про Незалежність.
Сьогодні абсолютизм є переважно предметом дискусій серед істориків. Марксисти продовжують шукати класову основу абсолютистських держав. Немарксистські історики дійшли згоди, що абсолютні монархії Європи ніколи не були вільні від обмежень для ефективного здійснення влади за допомогою традиційних методів, поєднання суспільних сил і законів, чи інституцій, успадкованих з минулого (для Durand та Vierhaus). Ніде не було досягнуто певної свободи дій, навіть у Франції за часів Людовика XIV, правління часто подається як модель чи “сплав” абсолютизму. В той час, коли політичні теоретики возвеличували абсолютну верховну владу, як ніколи більше, старі порядки і колишні стани, які вже втратили владу, успішно запобігали перемозі абсолютизму. Що залишається пояснити про такий результат – це значення тих теоретиків, які критикували чи шукали якоїсь іншої альтернативи політичній теорії абсолютизму.