Форми творчого синтезу

Форми творчого синтезу

Творчий синтез має багатоаспектну природу. З часу, коли у вітчизняній науці з'явилися перші теоретичні праці з творчості (кінець XIX ст.), зусилля науковців в основному зосереджуються на дослідженні різних сторін художньої, пізніше — технічної і наукової, а починаючи з XX ст. увагу привертають особливості синтезу науково-технічної творчості. Чим же пояснюється багатогранність видів творчості? В основі форм творчості лежить певний синтез видів діяльності. Стержневий, визначальний вид діяльності є основою віднесення творчості до певної форми (повсякденно-побутова творчість — опредметнення в продуктах праці; наукова — мисленна діяльність; технічна — єдність мисленної і предметної; художня — чуттєва діяльність і т.д.). форми творчого синтезу можна визначати за методами, предметами (змістом), результатами, етапами (структурою), суб'єктами творчості. Тобто гетерогенність творчості визначається різними основами:

результатами, масштабами творчості;

видами діяльності (виробнича, науково-технічна, дозвільно-побутова, художня, культурно-ідеологічна та ін.);

суб'єктом творчості (індивідуальна, колективна, етнічна, професійна і т.д.), суспільством як суб'єктом творчості; людством як суб'єктом творчості та людською цивілізацією як суб'єктом творчості;

світоглядно-соціальними і методологічними засадами.

Відповідно до результатів і масштабів творчості можна виділити велику і малу творчість. Кожний результат творчої діяльності помічений певною ознакою "божої іскри", заряджений смисловою енергією того чи іншого потенціалу, є непересічною чи звичайною духовно-матеріальною цінністю. Велика творчість (творчість другого рівня) репрезентує "відкриття" та "винахідництво" як неперехідні, значимі цінності. Мала творчість (творчість першого рівня) — це продукт ремісничої праці, спрямованої, по-перше, на формування нових предметів, які не існують в об'єктивній реальності; по-друге, на подальший розвиток і вдосконалення матеріальних і духовних витворів, які вже створені людиною; по-третє, на вироблення методів, форм, засобів суб'єктивної перебудови наявного.

У наш час спостерігається прагнення зрівняти в правах творчість різних рівнів. Цей аспект проблеми особливо стосується художньої творчості, мистецтва (творчість в галузі літератури, кіно).

Відмінність між рівнями творчості полягає не лише в результатах її, а й у суб'єктах творчості. Для суб'єктів так званої великої творчості характерними ознаками є: підвищений рівень активності духовного життя, значної сили енергія волі, надзвичайна вимогливість до себе. Це закономірно. Адже для реалізації творчих норм (планів, ідей, задумів, проблем) необхідна незламна сила волі. Життя, діяльність великих людей засвідчує, що саме ця риса в них була домінуючою. Великий творчий синтез є дар природи, помножений на працю, волю та поєднаний з благотворними соціально-культурними умовами. Мала творчість є праця, воля, соціокультурні умови. В.Оствальд виділяє такі характерні особливості дослідника. Насамперед — це оригінальність, тобто здібність не лише сприймати й освоювати те, що дано, а й створювати що-небудь самостійно. Точна робота, самокритика, добросовісність, знання, навички — всі ці однаково необхідні атрибути дослідника можуть бути набуті відповідними вправами і дисципліною. Оригінальність же, якщо і може бути розвинена, а також знищена, більше всіх інших особливостей дослідника має переважно характер вродженого або першопочаткового обдарування.

Друга характерна риса, що об'єднує геніальних творців — надзвичайно інтенсивне прагнення до творчості, яке є більш розвиненою формою потреби в діяльності, що притаманна кожній людині. Інтенсивність цього прагнення у генія значно перевищує інтенсивність потреб діяльності у середньої людини. Велика творчість розвивається в єдності з малою творчістю, яка є для першої своєрідним інтелектуально-культурним компонентом.

Відповідно до вихідних методів, способів, які покладені в основу творчості, можна виділити такі форми творчості. Перший тип — це раціоналістична творчість, що грунтується на розсудково-раціональному мисленні. Головною ознакою цього типу є свідоме цілепокла-дання, осмисленість, цілеспрямованість творчої діяльності. Вона має два відгалуження: 1) практико-емпірична творчість; 2) науково-теоретична творчість.

Другий тип — творчість на позапороговому рівні, інтуїтивна, нефеменологічна, позасвідома. Цей тип творчості є логічним наслідком значної підготовчої роботи, напруженого обдумування проблеми, ідеї, творчого задуму, проблемної ситуації. Даний тип творчості характеризується інтегративністю, цілісністю, закінченістю результатів творчості, великим евристичним синтезом, який надає продуктам творчості природного характеру.

Третій тип творчості — духовно-космологічна. Як правило, ця форма творчості здебільшого характерна для культурної традиції Сходу (П.Реріх, індійська та китайська філософія).

Четверта форма (вид) — раціонально-інтуїтивістська творчість. Вона є результатом поєднання першої і другої форм творчості.

І, нарешті, догматична творчість. Догматична творчість найбільш поширена в сфері суспільного життя і суспільствознавства. В чому особливості догматичної творчості? Це досить поширений феномен, складний, зумовлений цілою низкою об'єктивних і суб'єктивних чинників. У ньому може поєднуватися талант і рутина, вчорашній день, компліментарність, запобігливість. Об'єктивною основою даного виду творчості є спотворені або відживаючі форми суспільного життя, соціальної практики та світоглядні парадигми, що відображають їх. Догматична творчість може бути вимушеною формою приховування своїх суспільних і світоглядних переконань або сліпою формою віри в соціальні догми і стереотипи, внутрішня переконаність у їхній необхідності, справедливості. Догматична творчість першого виду є своєрідною "трагедією творчості". Вона накладає свій мертвотний відбиток на дух, вчинки, дії та справи багатьох талантів і пера, і пензля, і думки. Часто творення зумовлювалося конкретними обставинами соціального життя.

За суб'єктом окреслюються такі форми творчості: а) індивідуальна; б) колективна; в) єдність індивідуальної і колективної. Колективна творчість має місце в науці в різних видах мистецтва (театр, кіно, архітектура, скульптура). Спільна ідея, єдиний творчий задум, відповідна норма (план, проект і т.п.) стають об'єднуючими, синтезуючими факторами різноякісних інтелектуальних потенцій, почуттєво-емоційного заряду, вольових зусиль. Однак процес колективної творчості не нівелює творчої особистості, суб'єкт-творець зберігає своє "я", індивідуальність. Взагалі, творчість завжди наповнена глибоким індивідуальним смислом.

Синтез за сферами творчої діяльності здійснюється у таких напрямах: а) синтез у межах одного виду діяльності (літературна, театральна і т. ін.); б) синтез у рамках діяльності певної галузі (в сфері науки, художньої творчості і т. ін.); в) синтез, який об'єднує ряд або навіть багато сфер (наукова, технічна, соціальна тощо).

За предметом (об'єктом) визначилися такі форми творчості: предметно-практична, наукова, технічна, науково-технічна, художня, соціальна, філософська, релігійна та ін.

Предметно-практична діяльність безпосередньо пов'язана з життєдіяльністю людини, забезпеченням виробництва засобів виробництва та засобів споживання. З самого початку виникнення до сьогоднішнього дня щодо всіх інших видів діяльності (духовної, естетичної, моральної, релігійної та ін.) вона є основопокладаючою. Предметно-практична діяльність є важливим засобом соціального пізнання та перетворення дійсності.

Духовно-практичне освоєння світу здійснюється в таких конкретних формах: релігія, мистецтво, міфологія, мораль, етична і мовна свідомість та ін. Серед найбільш загальних ознак, що властиві будь-якому виду творчості в межах духовно-практичного освоєння світу, є, по-перше, виявлення органічного "сплаву" духовної і практичної діяльності. Творчий синтез має подвійну природу — є синтезом духовних видів діяльності та реалізацією духовного в предметно-практичній сфері. По-друге, суб'єкт творчості в духовно-практичній сфері постійно зазнає впливу об'єкта. Об'єкт щодо суб'єкта є активним началом, породжує відповідні підходи, напрямки, цілі і завдання творчого синтезу.

У контексті духовно-практичного освоєння дійсності значне місце займає технічна творчість. Технічна творчість — це практична діяльність, орієнтована в кінцевому рахунку на задоволення людських потреб з допомогою зміни матеріального середовища. В машинній техніці людина творчо синтезує не лише досягнення ремеслового виробництва, а й науки. Отже, особливістю творчості на етапі створення машинної техніки та її функціонування є те, що в ній в евристичні процеси активно включаються досягнення науки.

Синтез технічної творчості багатогранний. Її основними формами є: винахідництво, раціоналізаторство (вдосконалення), пристосування. В умовах НТП технічна і наукова творчість синтезуються в єдине ціле — науково-технічну творчість. Продуктивна наукова творчість може здійснюватися лише з урахуванням технічного "поля", в якому вона відбувається. В свою чергу, технічна творчість без систематичної взаємодії з зовнішніми науковими ідеями і теоріями не може успішно задовольняти потреб практики.

Духовно-практичне освоєння світу органічно включає в себе ху-дохню творчість, тобто художнє освоєння людини, суспільства, природи. Воно реалізується через такі види творчості, як мистецтво (музика, театр, кіно, живопис, графіка, архітектура та ін.), літературу (проза, поезія). Художня творчість — це творення з допомогою синтетичних художніх образів, символів, в яких з особливою глибиною втілюються людські ідеали, соціокультурні цінності, моральні норми.

Художня творчість — це створення естетичних цінностей, вміння доторкнутися до таких струн дійсності, звуки яких здатні примусити битись у прискореному ритмі навіть серце невігласа. Мета мистецтва є ідеал, а не повчання (О.С.Пушкін) . А.П.Чехов підкреслював, що художнім можна вважати твір, якщо в ньому будуть дотримані такі умови: а) відсутність дуже довгих слововикидів політико-соціально-економічного змісту; б) повна об'єктивність змісту; в) правдивість в описі діючих осіб і предметів; г) надзвичайна стислість; д) сміливість і оригінальність, відсутність шаблону; е) сердечність. У художній творчості надзвичайно велика роль уяви і в цілому емоційно-образної сфери, на відміну від наукової і технічної. Мистецтву властива індивідуальна нота, воно пронизано суб'єктивністю, відкриває шляхи спілкування з людською душею. Мистецтво синтезує світорозуміння і світовідчуття, пізнання і переживання світу. Воно може актуалізувати ті явища життя, які існують лише потенційно, і тим самим виступає як особливий вид діяльності, що розширює межі людського світу й оптимізує людський фактор у світі та слугує засобом його творчого розвитку.

Соціальна творчість є, перш за все, створенням нових суспільних відносин у відповідності з прийнятим ідеалом. Вона нерозривно пов'язана з утвердженням ідеї соціального прогресу. Можна навіть стверджувати, що прогрес і є функцією соціальної творчості, яка пов'язана з проблемою свободи. Здобуття свободи, боротьба за неї є неодмінною умовою соціальної творчості та засобом її реалізації. Але свобода має два виміри: свобода від чого-небудь і свобода для чого-небудь. Свідомість безпосередньо творить ідеальну мету, яка може бути реалістичною або утопічною. Тому соціальна творчість завжди пов'язана з ризиком, оскільки навіть для здійснення життєво-реадьної мети можна вибрати неадекватні засоби, які деформують сам ідеал; тим більш небезпечно, якщо мета виявилася явно утопічною. Утопізм є постійною і неминучою спокусою людської думки, її негативним полюсом, зарядженим надзвичайно великою енергією.

Основна колізія соціальної творчості полягає в тому, що без ідеального проекту майбутнього і активності суб'єкта вона неможлива. Проте в обох випадках можуть проявлятись найбільш негативні наслідки. Тому в історії соціальної думки та соціальної практики були постійні коливання то в бік "здорового глузду", виправдання дій, то в бік зламу діючих порядків з надією на краще майбутнє. Найбільш різким вираженням першої позиції є східний квієтизм, другої — соціальний екстремізм. Терези історії перебувають у постійному коливанні, і тільки всесвітньо-історичний досвід дає змогу з часом відрізнити позитивні результати соціальної творчості від негативних наслідків соціального прожектерства.

У духовно-теоретичній сфері розглянемо такі типи творчого синтезу, як наука і філософія. Наука пронизує всі сторони і форми соціального і духовного життя суспільства. Сукупність наукових теорій, концепцій, ідей є своєрідним теоретичним базисом культурно-історичного процесу і соціального буття людини. В якій би сфері не здійснювалась творча діяльність, вона завжди збагачується здобутками науки даного історичного часу. Як форма діяльності, наука може розглядатися в об'єктивному і суб'єктивному планах. Об'єктивною стороною наукової діяльності є знання. Суб'єктивною — самозміна суб'єкта діяльності, зміна ціннісних установок і мотивів вченого, трансформація його свідомості в процесі постановки та розв'язання проблем, розвиток форм спілкування між вченими. Наука включає в себе ряд діяльностей — теоретичну, експериментальну і т.д. Особливістю науки є те, що її досягненням властива всезагальність, вони долають межі локальної культури. Наука характеризується амбілентною природою: вона має вплив не лише на світ речей, а й на суб'єкти діяльності. Наука живить інші сфери творчості в контексті культури. Їй зластива культурно-творча спрямованість на основі багатопланової взаємодії з іншими сферами діяльності.

Важливою особливістю наукового синтезу є його зв'язок із законами як формою всезагальності в природі. Наукова творчість пов'язана з творенням законів, що мають синтетичний і динамічний характер. Наукові ідеї — своєрідна інтегративна дія, яка є квінтесенцією, синтетичним началом щодо попереднього, не інтегрованого знання. Ідея слугує тим феноменом, який сприяє розгортанню теоретичного синтезу в чітко орієнтовану систему. Ідея — гіпотеза — теорія (закон). Кожний новий щабель сходження від ідеї до теорії, від однієї теорії до нової є вираженням поглиблення і утвердження творчого синтезу. Це не просто тенденція розвитку теоретичного знання, а певна закономірність: якщо навіть у загальному вигляді послатися на створення А.Ейнштейном теорії відносності (1905 p.), відкриття Д.І.Менделєєвим періодичного закону хімічних елементів (у якому узагальнені наукові знання про ізоморфізм, питому вагу, валентність, атомну вагу), створення Т.Морганом (1909 p.) хромосомної теорії спадковості, відкриття І.Нютоном законів механіки і т.д., то в кожному з цих фактів народження нового теоретичного знання проявляється велика продуктивність творчого синтезу. Вихідні теоретичні посилання, що послужили основою для творення нових ідей, теорій, законів, перетворюються в одну із сторін, аспектів більш крупних, більш фундаментальних наукових теорій. У сфері науки творчий синтез проявляється через аналіз, що забезпечує виділення та визначення проблем, головних, сутнісних сторін, їхніх тенденцій. Завершується наукове дослідження синтезом, що знаходить вираження у встановленні всезагального взаємозв'язку сутностей у законі.

У період, коли значна частина наук працює над розв'язанням глобальних проблем, коли закладається матриця культури на наступне тисячоліття, на порядок денний ставиться необхідність аналізу специфіки філософської творчості. Філософії притаманні ознаки як наукової, так і художньої творчості, спрямовані на розкриття універсальних закономірностей об'єкта і суб'єкта. Філософське знання забезпечує осмислення і обгрунтування категоріального і методологічного апарату наук. Основою розв'язання цього завдання слугують принципи, закономірності і категорії філософії, які утворюють своєрідний каркас системи фундаментальних принципів, ідей, понять. Особливо продуктивну синтезуючу роль виконують філософські категорії, які забезпечують досягнення об'єктивного аналога, є формами відображення речової і соціальної дійсності, здійснюють синтез емпіричного матеріалу (спеціальних наукових понять, абстрактних об'єктів) у цілісну теорію. Логічні абстракції, які в ході історичного розвитку піднесли людський розум над емпірикою простих відчуттів, мовби знову повертаються до висхідної точки, одиничної речі для того, щоб розкрити в ній згорнуте багатство всієї людської культури.

Філософія, ця своєрідна форма синтезу, має суб'єктивні і об'єктивні начала. З одного боку, в ній відображається світ як ціле, з іншого — місце людини в світі і смисл її буття. Перший зріз філософського знання є теоретичною, раціональною формою світогляду. Другий же зріз засвідчує, що далеко не всі сфери практичної життєдіяльності людини належать до теоретичної або раціональної сфери. Філософія відображає синтетичне ставлення людини до світу, вона є рефлексією світогляду. Свобода, цінність, відповідальність, абсолют, розум та інші ідеї виникли як синтетичне узагальнення можливого буття людини і набувають статусу світоглядних принципів, що орієнтують на певний спосіб життєдіяльності.

Таким чином, можна зробити такі висновки. Основою класифікації форм творчості є певний синтез видів освоєння дійсності (предметно-практична, духовно-практична і духовно-теоретична). Стержневий вид діяльності слугує критерієм віднесення творчості до тієї чи іншої форми. Гетерогенність форм творчого синтезу зумовлюється методами, предметами, результатами, етапами (структурою), суб'єктами творчості. Піраміду форм творчості немовби завершує духовно-теоретичний синтез, який генетичне є найбільш пізнім феноменом, а функціонально є вираженням найбільш абстрактних смислів. Духовно-теоретичний синтез здійснюється на основі не емпіричних, а ідеалізованих (абстрактних) об'єктів, які існують як смисли понять (категорій) теоретичної мови, а не як конкретна предметна реальність.

Безумовно, в теоретичних та ідеалізованих абстрактних схемах знайшли синтетичне відображення тенденції, властивості, закони об'єктивної реальності. Всі форми творчого синтезу взаємопов'язані і взаємопроникають одна в одну. Предметно-практичне виробництво і художня творчість, ремесло і мистецтво, технічна і наукова діяльність історично і соціокультурно тісно взаємообумовлені, вони випливають одна з іншої, одна одну доповнюють, у великому цілісному творчому синтезі.