Угорська версія походження назви Коломия

Реферат на тему:

Угорська версія походження назви Коломия

ДОКЛАДНО ПРО УГОРСЬКИЙ СЛІД

У ВЕРСІЇ ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ КОЛОМИЇ

Сучасне зацікавлення істориків і краєзнавців дослідженням населених пунктів нашої держави (особливо в період Середньовіччя), будучи одним із найважливіших стратегічних завдань вітчизняної історіографії, покликане сформулювати концепцію історії України, все ж є далеко не бездоганним у своєму виконанні з кількох наступних причин. Цьому є як об'єктивні так і суб'єктивні пояснення. Значна кількість втрачених, або вивезених за межі країни актів, документів приватного характеру, мемуарів ускладнюють роботу у вказаній царині. Внаслідок двох світових війн, які негативно відбились на стані історичної і культурної спадщини України, втраченими є і більшість монументальних пам'яток, що часто виступають важливим допоміжним матеріалом з вивчення тих чи інших проблем історії міст і сіл.

Така ситуація спостерігається при дослідженні минулого більшості населених пунктів України і, Галичини, зокрема. Внаслідок відсутності необхідних артефактів і автентичних писемних джерела до сьогодні тривають дискусії щодо походження назв різних міст, містечок і сіл. Іноді, а то й досить часто, прогалину в ойконімії і топонімії заповнюють не конкретні історичні факти, а казки, легенди і перекази; загалом етнографічна спадщина.

В даному випадку не є винятком і місто Коломия (сьогодні – районний центр Івано-Франківської області), яке вперше на сторінках писемних джерел згадується у Іпатіївському літописі під 1241 p. На сьогоднішній день існує кілька версій походження назви даного населеного пункту і більшість із них знаходиться у спеціальному дослідженні В. Грабовецького. Сам автор схиляється до версії походження назви міста від р. Миї, що могла бути і аналогом р. Прут. Саме поблизу цієї водної артерії, як переконаний вчений, могло виникнути досліджуване місто. Окрім того, як стверджує вчений, Миєю давні слов'яни могли називати будь-яку ріку.

Іншої точки зору притримується сучасний дослідник історії Коломиї І.Монолатій, який у одній із перших своїх наукових розвідок з даної проблеми виявив прихильність до сербо-хорватської теорії походження назви населеного пункту. Згідно із літературознавчими дослідженнями автора, південнослов'янське слово «коломий'є» у перекладі означає «глибока вибоїна, наповнена водою». Аргументи науковця базуються на тому факті, що в ІХ-Х ст. східне Прикарпаття було заселене племенами карпатських хорватів, частина яких згодом переселилась в межі сучасної Хорватії, Далмації і т.д.

Окрім цього в науково-популярній літературі, присвяченій історії Коломиї, існує велика кількість інших версій виникнення вказаного населеного пункту і походження його назви: римсько-дакійська (від дефініції «colonia»), румунська (від іменника «culmen» - «пагорб», «верх»), язичницька (припускається існування божка Мия, біля статуї якого з'явилось місто) та ін.

Однак попри наявність різних варіантів слова «Коломия», ми вважаємо за доцільне розглянути угорську версію походження топоніму, чи не вперше запропоновану польським істориком, професором Коломийської гімназії Л.Вайгелем. Суть цієї концепції полягає в тому, що місто отримало свою назву від імені угорського принца Кальмана (літописний варіант імені - Коломан, 1210-1241 pp.), коли той впродовж 1214-1221 pp. (з перервами) був місцевим володарем, від 1215 — «галицьким королем» (rexGalitiae).

На сучасному етапі, історики, як правило, категорично відкидають саме цей варіант назви «Коломия», вважаючи, що він був штучно придуманий угорськими і польськими вченими для додаткового підкріплення своїх політичних і династичних прав на Галичину в XIX– початку XXст. Однак попри такі непереконливі аргументи, науковці не наводять жодних інших, ґрунтовніших міркувань щодо невірності угорської версії. Хоча вона, на наш погляд, має достатньо серйозні підстави претендувати на одну із головних, якщо не найважливішу.

В даному випадку, на сторінках цієї статті ми не ставимо за мету власне аналізувати етимологію слова «Коломия», а головним чином, прагнемо показати історичні підстави появи саме угорської версії назви міста.

Від кінця XII ст. Угорське королівство, очолюване династією Арпадів (895-1301 pp.), активно претендувало на те, щоб включити Галицьку і при можливості Волинську землі до складу свого домену. Дані наміри, за постійної підтримки місцевих бояр та деяких руських князів, кілька разів реалізовувались на практиці. Особливо це було помітно у 1188-1189,1205-1206 та 1210-1212 pp., коли угорський нобілітет спершу на чолі з принцом Ендре, а згодом під керівництвом палатинів контролював політичну, соціально-економічну, а то й релігійну ситуацію в краї.

Актовий матеріал показує, що правлячі монархи, починаючи ще від 1094 р. у своєму титулі використовували приставку «rexGalitiae». Із 1205 p. Арпади також почали йменуватись ще й «rexLodomeriae». Судячи з документів, не проти такої практики була вдова князя Романа (6.1152-1205 pp.) Анна, яка виступала фактично регентом малолітніх князів Данила (1201-1264 pp.) і Василька (1203-1269 pp.). Таким чином, констатація потужних впливів Угорщини в межах Галицької землі, до складу якої входила Коломия, не піддається жодним сумнівам.

Таке активне просування повноважень Арпадів на схід за Карпати було увінчано особливим успіхом у 1214 p., коли король Ендре II(1205-1235 pp.) і краківсько-сандомирський князь Лєшек Білий (1194-1227 pp., з перервами) домовились про перехід значної частини Галичини під владу своїх одружених дітей - Кальмана і Саломеї, відповідно. Зміни у міжнародно-правовому статусі землі були завершені помазанням угорського принца на королівство, яке відбулось у 1215 р. за підтримки і благословення папи Інокентія III(1198-1216 pp.). Від цього часу Кальман офіційно почав титулуватись як «rexGalitiae». Своїх претензій на Галич він не зрікався до самої смерті.

При таких обставинах, на наш погляд, цілком логічно і доцільно було б запропонувати альтернативне трактування назви досліджуваного міста - саме від імені згадуваного угорського королевича.

Власне на тлі постійного поглиблення впливів Угорської Корони у Подністров'ї та періодичної зміни міжнародно-правового статусу Галицької землі у першій половині XIII ст., на сторінках Іпатіївського літопису з'явилось повідомлення про Коломию. Зміст цього короткого епізоду, наведений у більшості спеціальних праць, відображає протиріччя між представниками місцевої боярської верхівки (на чолі із Доброславом Суддичем) і князем Данилом Романовичем в питаннях використання солевидобувних рудників та солеварень Коломийської волості. Окрім цього, із наведеного тексту зрозуміло, що певні повноваження на території Коломиї мали якісь чернігівські бояри, про імена і права яких документ не вказує. Дана згадка, на нашу думку, у контексті розширеного пояснення угорської версії походження назви досліджуваного населеного пункту, має важливе значення.

Із врахуванням тих обставин, що датування, проставлене у літописі українськими істориками і краєзнавцями позаминулого століття, було не зовсім точним, наведений уривок (із усіма його фігурантами) цілком міг стосуватись не 1241 p., a1234, або й 1238 pp., коли князь Данило відновлював свою владу в Галичі і коли він також вів непростий діалог із місцевим нобілітетом щодо розподілу земель між підлеглими. Не виключено, що не останнє місце у даному випадку посідала Коломия, яка, посередництвом продажу видобутої в околицях міста солі, могла виступати джерелом надходження прибутків, що йшли на озброєння війська. Виручені кошти давали можливість провадити тривалі військові кампанії проти різних супротивників і, відповідно - фінансувати князівську дружину.

Проте, детальний аналіз інших літописних повідомлень середини 30 - початку 40-х pp. XIII ст. переконує, що все ж події, які стосуються Коломиї і відображені у джерелі, швидше всього відносяться до 1240-1241 pp.

Тривала ворожнеча між Романовичами і Ольговичами за право контролювати Подністров'я, яка мала місце від початку XIII ст., досягла апогею наприкінці 30-х pp. і завершилась перемогою перших. За таких обставин чернігівські князі і союзні їм Арпади суттєво ослабили свої позиції у Галичині, бо були звідси вигнані. На цьому фоні, на перший погляд, проблематичним є пояснення присутності чернігівських бояр у Коломийській волості під 1241 р.

Однак, на основі детально проведеного аналізу існуючих джерел, нам стало зрозуміло, що за обставин, коли Данило вважався верховним володарем князівства (фактично від 1238 p.), чернігівська знать все ж могла легально знаходитись у його володіннях між кінцем травня – початком вересня 1240 р. Присутність нобілітету мала місце після того, як «Данилъ... обЬща ...Кыевъ Михайловы (чернігівському - М.В.), а сынови его Ростиславу вдасть Луцескь...».

Проте, в результаті відмови від'їхати до Києва («...за страхъ татаръскый»), Михайло Всеволодович здобув пожалування в межах Галицького князівства. Про це вказує наявність у його володіннях «...овець довольно...». Оскільки, за дослідженнями сучасних етнологів, найтиповішим краєм для культивування овець було Передкарпаття і Карпати, можна констатувати, що саме деякі із цих земель знаходились у підпорядкуванні князя і він був надто зацікавлений у їх утриманні.

Думка про контроль чернігівським правителем саме галицьких земель додатково підтверджується літописним епізодом суперечки Данилового посла-стольника Якова Марковича із Доброславом. Словами першого автор документу засвідчив, що «велиціи князи дръжать... сію Коломию». Серед відомих на той час «великих князів» у південно-західних князівствах Русі були лише два - Данило і Михайло.

Тому ми й приходимо до попереднього висновку, що вказана велика перед-гірська прикарпатська територія (яка, на нашу думку, включала Коломию та прилеглі населені пункти, відомі соляними покладами) могла перебувати під контролем сина Всеволода Чермного і його близького оточення. Констатація впливів князя у Пониззі також випливає зі слів автора джерела, який вказував, що його син Ростислав у кінці 1241 - початку 1242 pp., на етапі відновлення боротьби за Галичину, здобув тут значну підтримку серед різних прошарків населення.

Попри наведений аналіз літописної версії щодо Коломиї, ми вважаємо, що реальне виникнення і активне функціонування даного населеного пункту слід відносити на декілька десятиліть раніше. Це випливає хоча б із вказаного епізоду (навіть не зважаючи на те, вірний він у своїй хронології, чи помилковий), де місто виступає як добре відоме у Галичині, важливий військово-стратегічний пункт південно-східних околиць Галицької землі, призначений виключно для «великих князів». Така постановка питання переконує, що місцеві монархи Коломию цінували і не передавали її у кормління будь-кому. Як правило, вона являлась доменіальною власністю правлячої династії.

На нашу думку, не слід відкидати і того припущення, що упродовж 1227-1228 pp. коломийські солевидобувні рудники і солеварні могли знаходитись у руках Мстислава Удатного. Він, після передачі Галича іншому синові Ендре II, своєму зятеві - Ендре, до самої смерті перебував у Пониззі, яке (що не заперечується) включало в себе й Коломийську волость. Одночасно дана територія виступала рубіжним тереном із північно-західними землями Корони, підтримуючи з ними тісні економічні зв'язки.

Таким чином, у першій половині XIIIст. з боку руських князів і боярської верхівки спостерігалося особливе зацікавлення у привласненні і активному використанні у власних цілях соляних покладів, які були важливою стратегічною сировиною і знаходились в околицях Коломиї.

Зі сторони Арпадів рівень зацікавленості у встановленні своєї влади на території Подністров'я і, зокрема - в межах Коломийської волості, був у жодному випадку не меншим, ніж серед їхніх східнослов'янських супротивників. Це пояснювалось тим, що угорці впродовж попередніх десятиліть чітко виробили методику використання і розподілу соляних ресурсів, що зосереджувались у Трансільванії, зокрема - у Марамарошському комітаті. Існування у розпорядженні Арпадів соляної палати, яка приносила чималі прибутки правлячій династії, констатується артикулом №24 Золотої булли 1222 р. Ендре II, а подальше його зацікавлення у торгівлі сіллю фактично підтверджене артикулом №31 оновленої Золотої булли 1231 р.

Видобуток, переробка, продаж солі перебуваючи у руках монархів Корони святого Іштвана, цікавили і угорське духовенство, яке часто ініціювало проникнення католицизму на терени Русі, маючи у цьому власне матеріальне та ідеологічне зацікавлення. Від 20-х pp. XIII ст. у Галичині активно працювали представники Ордену францисканців і домініканців, причому, за словами Л.Вайгеля, монастир останніх знаходився і у Коломиї.

Очевидно, що на основі цих причин в 1233 р. у комітаті Берегсаз згідно угоди Ендре IIі папського легата, священнослужителі отримали значні привілеї в сфері торгівлі сіллю. Звичайно, що ідея укласти даний договір зі Святим Престолом не виникла на «голому місці», а вже мала достатньо тривалу історичну тяглість.

Саме тому ми вважаємо, що вже на етапі правління Кальмана у Галичині (1214-1221 pp. з перервами) відомі соляними покладами околиці Коломиї і саме місто, могли стати безпосереднім доменом правлячої династії. Оскільки вказаний населений пункт мусів становити велике зацікавлення для Арпадів, бо калусько-коломийські рудники (при наявності у Подністров'ї влади угрів) являли собою практично єдине географічне ціле із трансільванськими покладами даної сировини, ми цілком сміливо припускаємо, що він міг отримати свою назву від імені галицького короля - Кальмана (чи Коломана).

Важливість перебування Коломиї у складі Корони святого Іштвана була відповідно оцінена місцевими монархами у XIV ст., коли за часів правління Лайоша (Людовіка) Великого (1342-1382 pp.) у Галицькій землі місто стало центром однойменного округу (districtusColomiensis).

Єдиний сумнів щодо остаточного затвердження угорської версії походження назви досліджуваного населеного пункту викликає філологічна сторона проблеми. Оскільки ім'я Кальман у латинському варіанті виглядає як Caiman, очевидно, що більш логічною була б назва міста Кальманія, чи Кальмане (Calmania, Calmane(ae) - Кальманове). Існуюча в XIII-XIVст. версія - Коломия (Colomea), на наш погляд, не зовсім відображає угорське коріння свого походження. Літописний варіант назви міста «Коломия» - зайве тому підтвердження. Однак і в даному випадку вище наведені роздуми є не більш як припущення, які не мають достатньо аргументів і вимагають подальшої глибокої перевірки і аналізу.

Таким чином, угорська версія походження назви Коломиї на тлі існуючих в українській історичній науці та краєзнавстві варіантів, є далеко не безпідставною. Вона опирається на фундаментальну і тривалу історичну традицію присутності у Галицькій і Волинській землі, на Пониззі угорських економічних впливів та реальної військово-політичної та релігійної влади. Чимало аргументів свідчать, що саме Арпади могли дати назву цьому важливому стратегічному населеному пункту, який становив великий інтерес для представників будь-якої династії, котра закріплювалась у Подністров'ї.

Попри таку констатацію, ми все ж вважаємо, що проблематика походження назви Коломия продовжує залишатись відкритою.

Поліваріантність існуючих на проблему поглядів змушує поглиблено шукати підтвердження якійсь одній-двом вузловим концепціям, які б виключили висування інших - менш вірогідних. Однак таке завдання, на наш погляд, можна реалізувати завдяки детальному вивченню відомих і ще не відкритих писемних джерел (в тому числі угорських, польських, з папської канцелярії та ін.), артефактів тощо.