Боспорське царство

Реферат на тему:

“Боспорське царство”

1. Запровадження Боспорського царства

Боспорське царство було винятком із загальної республіканської тенденції розвитку держави і права давньогрецьких колоній, тут сформувалася монархічна форма правління.

Порівняно з сучасними державами, стародавнє місто-держава з прилеглими до нього хорами (землеробськими общинами) було невелике як за площею, так і за населенням. Однак у V-IV ст. до н.е. на основі об’єднання низки грецьких міст-держав (Фанагорія, Гермонесса, Феодосія та ін.) і приєднання територій племен, які не мали своєї державності, виникло Боспорське царство. Воно охоплювало територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Центром і столицею царства було місто Пантікапей (сучасна Керч). Цю державу створили не лише грецькі поселенці, до неї входила територія місцевих племен.

Найбільшого розквіту Боспорське царство досягло в IV-III ст. до н.е. Але в ІІІ ст. до н.е. внаслідок кризи всієї рабовласницької системи Боспор поступово занепадає, відбуваються фінансово-економічні й соціальні катаклізми. Повстання під проводом Савмака поглибило цей процес. У літературі його тлумачать по-різному: як палацовий переворот з метою усунення царя Перісада з престолу; як вияв класової боротьби рабів проти рабовласників; як національно-визвольний рух місцевого скіфсько-сарматського населення проти боспорської зверхності. Та хоч би як, а створена повстанцями “держава Сонця” виявилася нежиттєздатною. 107 р. до н.е. її ліквідувало понтійське військо на чолі з Діафантом. Після глибоких струсів Боспорське царство вже не могло піднестися. Впродовж І ст. до н.е. воно потрапляло в залежність то від понтійського царя Мітридата IV, то від Риму. В ІІІ ст. н.е. його територію розорили готи, а в IV ст. н.е. остаточно зруйнували гунни. З VI ст. Боспор увійшов до складу Візантії.

Боспорське царство відіграло доленосну роль в історичному розвитку територій, які входили до його складу. Економічну основу Боспору становило розвинуте землеробство, продуктами якого забезпечувалось населення царства, а їх експорт приносив великий матеріальний зиск. Особливо важливе значення в економічному поступі Боспору мало виноградарство, яке сприяло розвиткові виноробства й перетворенню його продукції на прибуткову статтю експорту. З IV ст. до н.е. Боспор стає основним постачальником античних товарів у північночорноморські степи; розгортається торгівля з місцевими племенами, формується прошарок багатих людей, які займаються торгівлею і работоргівлею.

Тісний зв’язок Боспору передусім з Афінами та іншими містами материкової і острівної Греції сприяв засвоєнню місцевими племенами грецьких та римських культурних надбань, це, своєю чергою, привело до виникнення тут своєрідного варіанту античної культури, що засвідчувало глибинні культурні зрушення в середовищі “варварських племен” – стародавніх народів Північного Причорномор’я. Швидкого розвитку набули архітектура, ремесла, мистецтво. Сьогодні ніхто не сумнівається, що, наприклад, скіфська культура є своєрідним поєднанням місцевих традицій зі складниками античної цивілізації. Так званий “звіриний стиль” – одне з найяскравіших мистецьких явищ класичної старожитності – поєднується з реалізмом, властивим грецькому мистецтву. Конкретним виявом такої інтеграції є скіфська торевтика – малюнки на славнозвісних вазах з Чортомлицької Могили, з Куль-Оби, Гайманової Могили, на гребені із Солохи або пекторалі з Товстої Могили.

Більше того, є всі підстави вважати, що Боспорське царство справило неабиякий вплив на формування державності у скіфів. Як уже зазначалося, до Боспорського царства увійшла територія Керченського півострова, основною частиною населення якого були скіфи. Вони в час виникнення Боспорського царства стояли на щаблі переходу до ранньокласового суспільства. Метрополія стала містким ринком збуту продуктів, які могло запропонувати скіфське господарство (збіжжя, худоба, продукти скотарства). Це сприяло розширенню виробництва, примушувало варварів збільшувати масштаби господарства, підвищувало його товарність. А оскільки на продаж ішли надлишки сукупного продукту, то доконечним наслідком було нагромадження багатства в рухах певної частини суспільства, що, своєю чергою, вело до посилення його диференціації та стратифікації. До того ж під впливом греків кочові скіфи почали осідати на землю. Як уже зазначалося, виявом цього стало формування периферії найбільших полісів, одним з яких був Понтікапей, таким чином виникали додаткові спонуки до остаточного оформлення скіфської державності.

2. Суспільний устрій

Населення великих територій Боспорського царства перебувало на різних щаблях соціально-економічного розвитку і суспільних відносин. Тут панував рабовласницький спосіб виробництва, у зв’язку з чим суспільство поділялося на вільних і підневільних людей. До пануючої верхівки належали царська сім’я та її оточення, чиновники центрального й місцевого апаратів влади, судновласники, работоргівці, власники земельних ділянок, ремісничих майстерень, заможні купці, представники родоплемінної й військової знаті, жерці. Власниками і розпорядниками землі були боспорські правителі й великі землевласники. Панувала державна і приватна власність на землю.

У Боспорській державі жили вільні громадяни середнього достатку, що не мали рабів, іноземці, а також вільні селяни-общинники (пелати). Останні були основними платниками натуральних податків за право користування землею і переважно несли тягар повинностей на користь держави й місцевої аристократії. До того ж селяни зобов’язані були брати участь в ополченні під час нападу кочових племен на Боспорське царство.

Найнижчий щабель соціальної драбини традиційно займали раби, які поділялися на приватних і державних. Праця державних рабів в основному використовувалася на будівництві громадських будівель, оборонних споруд. У племінних організаціях рабство було домашнім, патріархальним. Місцеві аристократи широко використовували працю рабів у землеробських господарствах, де в основному вирощувався хліб на продаж.

3. Державний лад

За історичним типом Боспорське царство було рабовласницькою державою, як і міста-держави, що увійшли до його складу. За формою правління це був один із різновидів деспотичної монархії. З початку утворення Боспорське царство було аристократичною республікою, на чолі якої від 483 р. до н.е. стояв рід Архенактидів. Із середини V ст. (438 р. до н.е.) влада перейшла до династії Спартокидів, яка правила тут протягом трьох століть. Спартокиди тривалий час титулували себе архонтами Боспору й Феодосії, а царями називалися стосовно васальних варварських народів. Вже з ІІІ ст. до н.е. подвійних титул зникає, правителі пойменовують себе царями (боспорські царі зберегли за собою титул архонтів до І ст. до н.е. лише відносно Пантікапея).

Міста-держави, які увійшли до складу Боспорського царства, мали певну автономію, власні органи самоуправління (народні збори, ради міст, виборні посади). Але вже на межі нової ери боспорські царі стають одноосібними правителями, володарями, які називають себе “царями царів” (з приєднанням до держави нових племен до титулу глави держави – цар – долучалася їхня етнічна назва). В І-ІІІ ст. н.е. в Боспорі посилилась тенденція до централізації влади, що супроводжувалось формуванням складної державно-бюрократичної структури з царською адміністрацією на чолі.

Вища законодавча, виконавча й судова влада зосереджувалася в руках царя. Він був верховним власником і розпорядником земель, міст і поселень, призначав на посади державних службовців, йому підкорялися судові органи.

Функції виконавчої влади виконували придворні чиновники: міністр двору, особистий секретар царя, охоронець царської скарбниці, спальник, управитель сіл тощо. До центрального апарату управління входиил начальних двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, управляючий справами релігійних культів та ін. Зв’язок з місцевими племенами й сусідніми державами здійснювався через спеціальний штат на чолі з головним перекладачем.

Абсолютизація влади царя і централізація управління державою були явищами об’єктивно необхідними і закономірними. Боспорська держава об’єднувала етнічно неоднорідні народи, які стояли на різних щаблях соціально-економічного і політичного розвитку. В організації політичної влади крилися глибинні суперечності, що могли негативно вплинути на устрої держави. З одного боку, посилювалась влада царя над містами з поступовою ліквідацією органів самоуправління, що не могло не позначитися на настроях громадян, невдоволених уніфікаторською і централізаторською політикою царської влади та свавіллям царських намісників, які управляли містами-державами, а з іншого – посилювався вплив скіфосарматської знаті з її відцентровими настроями, що вело до зростання автономії місцевих племен, і намаганням звільнитися від централізаторських зазіхань боспорських царів. Покора залежних племен центрові полягала у визнанні верховенства влади боспорських царів, виплаті данини сільськогосподарськими продуктами, участі у військових походах. Однак у внутрішньому житті вони зберігали свій племінний устрій і звичаї, притаманний їм спосіб життя і родовий побут.

За римських часів Боспор опинився у васальній залежності від Риму. Царі стали офіційно титулуватися “друг кесаря і друг римлян”. При вступі на престол боспорський цар обов’язково затверджувався римським імператором, від якого одержував символ царської влади – скіпетр. Римські правителі опікувалися Боспором, тримали тут свої залоги. Відомо, що в перших століттях нової ери Рим щорічно давав гроші боспорським правителям на утримання війська, яке складалося в основному з найманців – греків і фракійців. У цьому війську римляни вбачали надійний захист усього рабовласницького світу від “варварських племен” на крайньому північному сході чорноморських степів. Держава поділялася на округи, якими управляли призначені царем намісники. При цьому широка автономія Боспору залишалася.

4. Право

В істориків надто мало відомостей про боспорське право. Уявлення про його характерні особливості й джерела складається на основі характеристики права міст-колоній, частина територій яких увійшла до Боспорського царства, права скіфо-сарматської держави, а також римського права. Джерелами права були звичаї місцевих племен, закони й декрети грецьких міст-полісів, закони Боспорського царства. Найбільша кількість правових норм, очевидно, стосувалася регулювання майнових відносин, насамперед права державних і приватної власності на землю, рабів, основні знаряддя й засоби виробництва, а також захист цих норм. Право власності, право володіння, зобов’язальне право регламентувалися найчіткіше. Правовому регулюванню підлягала й регламентація повинностей вільних селян-общинників за користування землею, що була в державній власності або належала на правах приватної власності місцевим аристократам чи храмам.

Найтяжчими злочинами вважалися змова та замах на життя царя, повстання, державна зрада, зносини з політичними емігрантами. За ці злочини присуджувалася смертна кара з конфіскацією майна. Існував слідчий порядок розгляду таких справ. Відомими були злочини проти особи та власності. Виконання судових рішень контролювалися судовими виконавцями.

* * *

Терени України з найдавніших часів були унікальним регіоном, де сходилися різні племена й народи, тут пролягала межа між світом осілих землеробських культур, що заклали підвалини європейської цивілізації, і степовим азійським світом. Українські степи Північного Причорномор’я в період залізного віку стали ареною виникнення перших державних утворень, одні з яких тяжіли до азійського способу виробництва з нероздільною єдністю влади та її ж фактичної верховної власності на землю, природні та людські ресурси, а також соціально-політичним й соціально-економічним пануванням державного апарату над індивідом, який не мав у стосунках з державою жодних прав; інші ж (грецькі міста-колонії) – створили унікальну полісну модель розвитку, засновану на варіантно неоднозначній, але досить стійкій рівновазі державної влади і приватної власності, що сприяло демократизації суспільних процесів, хоч були й варіанти “осхіднення” (Боспорське царство).