Депортація і виселення населення Криму в роки Другої світової війни

Друга світова війна призвела до численних втрат населення України, підірвала економічний потенціал республіки та завдала непоправної шкоди її етнокультурній спадщині. Великою трагедією для частини етнічного населення України стало його примусове виселення за межі місць традиційного проживання. Тисячі представників різних національностей були насильно вигнані з своєї Батьківщини. Подібні переселення етносів були проявом злочинної політики етноциду, яка застосовувалася в Україні і сталінським і гітлерівським тоталітарними режимами. І якщо гітлерівський етноцид був спрямований на онімечення території України, то сталінський варіант цієї політики став своєрідним засобом покарання для етносів, які були запідозрені у ворожості та нелояльності до офіційного політичного режиму.

Не обминули злочинні етнополітичні експерименти тоталітарних режимів і поліетнічне населення Криму. Проведення широкомасштабних депортацій етносів Кримського півострова в роки Другої світової війни наклало свій негативний відбиток не тільки на повоєнну долю репресованих народів, але й створило низку проблем у теперішній Україні. Таким чином, без врахування усіх обставин та фактів злочинних проявів етноциду у минулому не можна гарантувати гармонійний розвиток міжетнічних відносин у Криму у майбутньому. Тому, об’єктивне вивчення антигуманної політики етноциду у Криму має винятково важливе значення для забезпечення стабільності у цій багатоетнічній частині України.

Серед останніх досліджень, в яких висвітлюються певні аспекти даної теми, слід відзначити колективну монографію українських науковців "Національні меншини України у XX столітті: політико-правовий аспект”[8]. Автори дослідження, зосередившись на висвітленні історії та культури національних меншин України у XX ст., проаналізували зокрема, плани гітлерівців щодо виселення народів Криму та сталінську політику депортацій етносів з Кримського півострова у контексті Другої світової війни.

Депортації німецького населення Криму в роки Другої світової війни присвячено працю В.Брошевана і В.Ренпенінга "Боль и память крымских немцев (1941-2001 г.г.): Историко-документальная книга”[2]. Автори дослідження достатньо повно висвітлили передумови, причини, масштаби депортації кримських німців та проаналізували наслідки такої противоправної етнопрактики сталінського режиму.

Важливим внеском у створення об'єктивної картини подій, пов’язаних із злочинною практикою депортацій етносів Криму, є праця російського дослідника М.Ф.Бугая "Депортация народов Крыма: документы, факты, комментарии"[3]. Праця містить документи і матеріали з історії депортацій народів Криму – кримських татар, греків, болгар, вірменів, німців та інших. У дослідженні прослідковуються трагічні долі цих народів, причини їх примусових переселень та сутність радянської національної політики.

Висвітлюючи історію депортацій народів Криму, дослідники не завжди вірно кваліфікують подібний злочин сталінської влади. Головним чином це стосується ототожнення сталінських депортацїй виключно із проявом політики геноциду. Однак, у даному випадку таке трактування депортацій не є об’єктивним з наукової точки зору, оскільки політика геноциду спрямована на фізичне винищення етносу. А це, як відомо не входило до планів Сталіна та його оточення. Тому, у цьому конкретному випадку більш правомірним було б застосування терміну "етноцид", який пов’язується з політикою позбавлення конкретного народу його етнокультурної особливості (етнічної території, мови, культури та самосвідомості). Саме потреба у з^’ясуванні сутності переселенських акцій на Кримському півострові зумовила мету даної статі - дослідити планування й реалізацію депортацій етносів Криму як прояв сталінського та гітлерівського етноциду. Відповідно до поставленої мети у статті визначено такі основні завдання: розглянути масштаби та особливості сталінських депортацій народів на початковому та завершальному етапах радянсько-німецької війни; розкрити задуми гітлерівців щодо примусових виселень етнічного населення Криму; довести, що депортації були одним із засобів здійснення тоталітарними режимами політики етноциду.

Депортації населення СРСР за національною ознакою почали активно застосовуватися сталінською владою в другій половині 30-х рр. ХХ століття. Недовіра до зовнішнього світу, мотивована ідеологічними причинами, та начебто існуючими загрозливими для режиму етнічними зв'язками поза кордонами держави у передвоєнні роки, обумовила особливу увагу до т. зв. діаспорних націй (поляків, німців, фінів, корейців). У роки війни ця проблема, трансформована вже в хронічну форму, призвела до терору проти цілих груп населення у складі корінних радянських етносів, котрі проживали в СРСР [9, c.696].

Крим, як частина великого радянського поліетнічного простору, у довоєнні роки був населений представниками, багатьох національностей, більшість з яких у 30-х рр. постраждали від політики сталінського етноциду. Однак, у той період сталінське керівництво зосередилось винятково на примусовій радянізації та русифікації етнічного населення півострова, не використовуючи при цьому практику депортацій місцевих етносів. Зміна методів етноциду відбулась з початком радянсько-німецької війни. Наслідуючи депортаційні традиції царської Росії, сталінський режим вдався до примусових виселень углиб СРСР так званих „сумнівних елементів" .До цієї категорії потрапляли не тільки особи, налаштовані проти радянської влади та кримінальні злочинці, але й представники окремих етносів, яких сталінський режим визнав "ненадійними".

Насамперед, хвиля сталінських депортацій на початку війни торкнулася радянських німців, які мешкали і на території Кримського півострова. 14-го серпня 1941 р. Директивою Ставки Верховного Головнокомандування №00931 "Про формування та завдання 51-ї Окремої армії" Військовій раді цієї армії було наказано негайно звільнити територію Криму від "німців та інших антирадянських елементів"[2, c.115-116]. Таким чином, усе без винятку німецьке населення півострова без детального розгляду та аналізу і підстав для видання такого наказу було автоматично перетворене у ворога радянської влади.

Однією з можливих підстав для депортації кримських німців можна вважати шифрограму командування Південного фронту Верховному Головнокомандувачу Й.Сталіну від 3 серпня 1941 р. У документі, зокрема, повідомлялось, що під час військових дій на Дністрі місцеве німецьке населення "стріляло з вікон та городів" по відступаючим радянським військам. Крім того, зазначалося, що у німецькому селі фашисти були зустріне-ні хлібом-сіллю. Посилаючись на подібну інформацію, командування Південного фронту в особі Тюленева, Запорожця і Романова висунуло прохання „дати вказівку місцевим органам влади про негайне виселення неблагонадійних елементів". За словами дослідника П. Поляна, реакція Сталіна була миттєвою і такою, що не залишає різночитання: "Товаришу Берія. Потрібно виселити з луском"[2, c.117-118]. Однак, в умовах інтенсивних бойових дій та в атмосфері зростаючої підозри та недовіри до німецького населення, об'єктивного розслідування наведених фактів не відбулося. Натомість, офіційна влада для вирішення проблеми обрала найбільш прийнятний для себе шлях загальних виселень німецького населення, що є типовим проявом етноциду.

Реалізація практики депортацій німців Криму розпочалась у другій половині серпня 1941 р. З метою проведення депортації на місця виїхали відповідальні працівники, які за допомогою партійно-радянського активу повинні були підготувати німців до переселення. Німецькому населенню було запропоновано передати до колгоспів худобу та запаси зерна. Усіх, хто підлягав виселенню запевняли, що переселення є тимчасовим, і після завершення війни можна буде повернутися додому. Тільки у серпні-вересні 1941 року з Криму було насильно переселено 53 тисячі мешканців німецької національності, а усього, включаючи осіб, із змішаними з ними шлюбами - 61184 чоловік [2,c.124]. 50 тисяч німців Криму, депортували до Орджонікідзевського краю (пізніше Ставропільського), а згідно постанови ДКО № 698сс від 21 вересня 1941 р.- до Казахстану. Крім того, ще 3 тисячі кримських німців примусово переселили у Ростовську область, а звідти до Казахстану. Німців, які ухилялися від переселення, або утікали з ешелонів, у відповідності до Директиви НКВС СРСР затримували і під конвоєм супроводжували до місць заслання. Таким чином, німці першими із народів Криму зазнали на початку війни масового виселення за етнічною ознакою.

Окупація Кримського півострова гітлерівцями лише тимчасово призупинила розпочаті сталінським режимом депортації місцевих етносів. Однак, влада нацистської Німеччини у своїй етнічній політиці так само спиралася на злочинну практику депортації етносів окупованих територій. Однією із головних ідей нацистського плану "Ост" якраз і було проведення депортацій ненімецького населення східних окупованих територій заради розширення "життєвого простору" для німців. У цих агресивних намірах гітлерівців, Крим посідав одне з головних місць. Під час засідання керівництва Німеччини 16 липня 1941 р., Гітлер висловився за звільнення Криму від усіх "іноземців" та заселення. його німцями [7,c.513]. Це стало поштовхом до розробки різноманітних планів онімечення Кримського півострова.

Прихильником ідеї колонізації Криму німцями був і рейхсміністр А.Розенберг. Він вважав, що з геополітичної точки зору Крим є частиною німецького надбання, оскільки на півострові певний час мешкали готи. Колонізаційні проекти рейхсміністра передбачали також зміну кримської топоніміки за німецьким зразком.

Власний проект колонізації півострова розробив генеральний комісар А.Фрауенфельд. У документі під назвою "Про можливості заселення Криму, сільське господарство та корисні копалини" він виокремив кілька зон колонізації півострова німцями та представниками інших „арійських” етносів. Наприклад, у степові скотарські райони Криму А.Фрауенфельд пропонував переселити голландців, датчан і німців. Зону, придатну для вирощування зернових і технічних культур передбачалося заселити німецькими фермерами та колишніми колоністами. Овочівництвом, виноробством та садівництвом, у районі північних полонин і на південному березі Криму, повинні були займатись тірольці, вихідці з Рейнської області Німеччини та голландці .У той же час, А.Фрауенфельд закликав "не евакуйовувати" повністю усіх кримських татар, оскільки, на його думку, частина з них мешкала у дуже бідних і несприятливих для німецьких переселенців умовах [1,арк.9-11]. Гітлер і Гімлер схвалили пропозицію А.Фрауенфельда переселити в Крим населення Південного Тіролю. Щодо кримських татар, то нацисти мали намір виселити їх до Тюрингської області Німеччини [6,стр.9-10].

Підготовчою роботою для здійснення колонізації Кримського півострова займалося спеціальне "кримське командування військ СС". Нацистський відділ расової політики вивчав питання про можливі негативні впливі кліматичних та інших життєвих умов Криму на "спадкові риси німецького народу ,представники якого повинні були оселитися на півострові. Нацистський референт, доктор І. Гайгер у своєму "Зауваженні стосовно розселення німців в Криму" від 18 березня 1942 р., виступив проти переселення кримських фольксдойчів (місцевих німців) до "Остланду" (Прибалтики). Він зазначив, що результати досліджень 3000 причорноморських німців виявили у них „більш чисту расову картину^”, ніж у німців на їх історичній батьківщині [1,арк..89-91]. Таким чином, І.Гайгер підтримав гітлерівську ідею колонізації Криму німцями.

З практичної точки зору, висновки І.Гайгера зацікавили начальника відділу колонізації 1-го головного управління „східного міністерства^” Е.Ветцеля. Останній 27 квітня 1942 р. у цілком таємному на той час документі під назвою „Зауваження і пропозиції щодо генерального плану „Ост” рейхсфюрера військ СС” запропонував переселити до Таврії, Криму та Наддніпрянщини південноамериканських німців, зокрема з Південної Бразилії [4,с.94]. Гімлер схвалив план заселення Півдня Криму німцями з Палестини[7,с.248].Однак, реалізувати цей та інші колонізаційні проекти, що передбачали депортацію ненімецького населення Криму, фашисти не встигли. Наступ частин Червоної армії змусив спеціальне командування військ СС, яке займалося питаннями колонізації, у квітні 1944р. залишити територію Кримського півострова.

Повернення у Крим радянської влади ознаменувалося розгортанням масштабних депортацій частини місцевих етносів, яких сталінська влада звинуватила у пособництві гітлерівцям. Насамперед, подібні звинувачення були висунуті проти кримських татар .Так, ще у 1942 р у доповіді керівників радянським партизанським рухом у Криму А.Мокроусова і С.Мартинова зазначалося: „У переважній своїй масі татарське населення у передгір’ях, гірських селищах налаштоване профашистські”[3,с.56]. А командир Бахчисарайського партизанського загону Чорний у 1942 р. у доповідній записці повідомляв:"...у боротьбі з партизанами, яку організувало німецьке командування, татарське населення виявилося найбільш активним"[3,с.59]. І хоча звинувачувальний тон подальших повідомлень було дещо пом’якшено, а принцип ототожнення усього кримськотатарського населення з „ворогами і зрадниками” було відкинуто, це жодним чином не вплинуло на остаточне рішення сталінського керівництва депортувати кримських татар .

Перші спроби вислання кримських татар були здійснені сталінською владою у травні 1942 року. 29 травня 1942 р. Державний Комітет Оборони таємною постановою № -1828сс наказав виселити з Краснодарського краю, крім осіб визнаних соціально-небезпечними, також громадян німецької і румунської національності, кримських татар та іноземно-підданих (греків)[5,c.41]. Таким чином, подальша доля татарського населення Криму була фактично вирішена сталінським керівництвом наперед, а здійснення масштабних депортацій кримських татар з півострова стало лише питанням часу.

Підготовка до депортації кримськотатарського населення півострова розпочалася у квітні 1944 р. Так, 1З квітня 1944 р. було видано наказ Народного комісара Внутрішніх справ Союзу РСР і Народного комісара державної безпеки № 00419/00137 „Про заходи з очищення території Кримської АРСР від антирадянських елементів”. Виконуючи цей наказ, радянські каральні органи до 27 квітня 1944 р. заарештували 497 "агентів Мусульманського комітету"[3,с.84].Одночасно з проведенням арештів, поспіхом збиралась та узагальнювалася компрометуюча кримських татар інформація, яка мала на меті викрити їх „антирадянську” і „зрадницьку” сутність. При цьому не враховувалися факти участі кримських татар у партизанському русі опору гітлерівцям.

11 травня 1944р. ДКО СРСР постановою №5859сс наказав НКВС СРСР виселити з території Криму усіх татар в Узбецьку РСР. У постанові усіх без виключення кримських татар було звинувачено у різних формах співробітництва з фашистами, в утисках нетатарського населення Криму та у прагненні відторгнути Кримський півострів від СРСР. В результаті операції 18 – 20 травня 1944р. з Криму було депортовано 194111 осіб, з яких 151064 чоловік виселили до Узбекистану, а решту кримських татар переселили до РРФСР та Казахської РСР [10,с.8].

Після виселення кримських татар практика сталінських депортацій була поширена і на інші етноси Криму. У своєму повідомленні Й. Сталіну Л. Берія 29 травня 1944 р. зарахував до „антирадянських елементів” кримських болгар, вірмен і греків. Болгар і вірмен Л.Берія звинуватив у пособництві фашистам та антирадянській діяльності .Щодо греків, то їм висувалося звинувачення у тому, що вони в роки гітлерівської окупації Криму за сприяння німецької влади „займалися торгівлею і дрібною промисловістю”. Завершуючи повідомлення Л.Берія, зазначив: „НКВС вважає за доцільне здійснити виселення з території Криму усіх болгар, греків, вірмен” [3,с.89-90]. Протягом червня-липня 1944 р. з Криму депортували 12422 болгар, 15040 греків, 9621 вірмен, а також 3652 іноземнопідданих (турків, греків, іранців, італійців, румун, австрійців та ін.) .Разом з ними були виселені і місцеві жителі Криму – цигани [8,с. 202].

Політика етноциду щодо депортованих етносів Криму не обмежувалася лише їх виселенням за межі етнічної території. Було здійснено комплекс антиправових заходів, спрямованих на знищення історичної пам’яті, мови, культури і самосвідомості депортованих народів. Зокрема, відбулась майже цілковита, зміна топоніміки півострова. Перейменувань зазнали 16 районів, сільради Криму, а також 1115 населених пунктів, назви яких були пов’язані із депортованими етносами. Натомість, запроваджувались нові русифіковані та радянізовані назви, які мали створити комфортні психологічні умови для доприселенців з РРФСР та УРСР. У той же час представники депортованих з Криму народів були позбавлені перспектив подальшого етнокультурного розвитку у місцях примусового розселення.

Чи не найбільшою трагедією депортованих народів у післявоєнний період була неможливість їх повернення до місць традиційного розселення. Так, згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року "Про кримінальну відповідальність за утечі з місць обов’язкового і постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу у період Вітчизняної війни" депортовані німці, кримські татари та ін. були виселені навічно, без права повернення їх до попередніх місць проживання. За самовільний виїзд (утечу) з місць обов'язкового поселення було передбачене покарання у вигляді 20 років каторжних робіт [3,с.158-159].

Таким чином, сталінський тоталітарний режим здійснив в Криму широкомасштабні етнічні чистки, які поєднували у собі депортації етносів, етнічний топонімоцид, лінгвіцид, нівеляцію культури, історичної пам’яті та самосвідомості репресованих народів. Це було типовим проявом злочинної політики етноциду, яка застосовувалася сталінською владою ще з 30-х років. Пошук "ворогів народу" серед представників етнічного населення у поєднанні з легалізацією злочинного принципу колективної відповідальності усього народу, перетворив на об’єкти сталінського етноциду більшість етносів Кримського півострова. І якщо гітлерівський режим тільки планував масштабний етноцид народів Криму шляхом депортації, то сталінська влада реалізувала його на практиці, використавши обставини військового часу.