Суспільно-політичні зміни у Галичині і Буковині під впливом революції 1848 року

Суспільно-політичні зміни у Галичині і Буковині під впливом революції 1848 р.

Революційні події у Відні, які розпочалися навесні 1848 р., дали поштовх посиленню визвольних рухів у багатьох краях, об’єднаних під скіпетром Габсбургів, зокрема у Галичині та Буковині. Про віденське повстання у Львові стало відомо 18 березня 1848 р. Того ж дня представники польських національних сил Львова виробили петицію до австрійського імпе­ратора, сформульовану в 13 пунктах. У цьому документі ставилися вимоги скасувати ста­нове представництво, визнати рівність усіх громадян перед законом, утворити окрему провінційну адміністрацію, запровадити польську мову у школах, судах та інших державних установах, усунути із займаних посад чиновників-негаличан і замінити їх уродженцями Галичини, скасувати панщину і всі се­лянські повинності, відмінити сервітути (права селян на часткове користування поміщицькими лісами, пасови­ськами) та ін [1]. По суті це була програма польських політичних кіл, яка зводилася до перетворення Галичини в польську автономну провінцію Австрійської монархії.

Підписання петиції, яке розпочалося наступного дня, вилилось у багатолюдну демонстрацію на вулицях Львова. Під тиском громади міста 20 березня 1848 р. були відсторонені від займаних посад львівський бургомістр Е.-Д.Фестенбург і секретар Хомінський. Новим бургомістром Львова став губернський радник граф А.Голуховський. Того ж дня губернатор Галичини Ф. Стадіон дав згоду на звільнення політичних в’язнів (понад 200 осіб) і на форму­вання національної гвардії.

13 квітня 1848 р. у Львові була створена Центральна рада народова, яка стала керівним органом польського національно-визвольного руху в Галичині. Ініціатива організації Центральної Ради народової належала представникам польської інтелігенції Я.Фельтману, Ф.Смольці, Ф.Земял­ковському, Я.Добжанському, Ю.Дзержковському та ін. Її політична платформа формулювалася в петиції від 19 березня, врученій з деякими поправками імператорові 6 квітня 1848 р.

Оперативну і практичну діяльність Центральної Ради народової забезпечували вісім відділів: крайових справ, духовний, науковий, у справах опіки, зв'язку, комісарів, фінансовий і національної гвардії. Упродовж другої половини квітня 1848 р. в усіх містах Галичини були створені місцеві осередки Центральної ради народової. У спеціальній інструкції зазначалося, що в кожному окрузі коронного краю Галичини потрібно створити окружну раду народову в складі не менше семи осіб. Вони мали здійснювати керівництво польським рухом в краї й організувати майбутні вибори до віденського парламенту.

Події у Львові активізували громадський рух в усьому краї. Відразу ж надзвичайної актуальності набуло селянське питання. Центральна рада народова, не чекаючи рішення уряду, звернулась із закликом до шляхти негайно добровільно звільнити селян від обов’язкової панщини. Австрійська влада також намагалася запобігти повстанню, оскільки від деяких окружних старост до губернатора надходили тривожні пові­домлення про вкрай небезпечну обстановку на селі і пропозиції не­гайно скасувати всі феодальні повинності селян за викуп.

Господарська криза, яка охопила Австрію у період наполеонівських воєн та безпосередньо після них, надмірні побори шляхти і нарешті політика уряду, який діяв за принципом divide et impera – це були головні чинники, які посилювали напругу у стосунках населення галицьких і буковинських сіл з австрійською владою. Деякі автори, які досліджували події 1848 р., головну провину за виникнення конфліктів у селах краю покладають на консервативну більшість галицького поміщицтва, котре “своєю поведінкою свідомо чи несвідомо довело до величезного кипіння у всіх підкарпатських селах”.

У звязку зі складною ситуацією, що склалася у галицькому суспільстві, губернатор Ф.Стадіон закли­кав окружні управління усувати все, що могло б дати селянам привід для недовіри і повстання. Разом з тим він намагався стримувати зростаючу активність шляхетських кіл, залякуючи їх тим, що вони можуть спровокувати селянські повстання. У своїх зведеннях до Відня губернатор нагадував про селянське повстання проти земельноїї шляхти 1846 р., яке змусило австрійський уряд взяти на себе ініціативу щодо врегулювання аграрних відносин у Галичині і повідомляв про те, що умови, які склалися, загрожують австрій­ському пануванню в Галичині. Вже 13 квітня 1848 р. губернатор був змушений апе­лювати до уряду з проханням домогтися від імператора прийняти рішення стосовно панщини у Галичині.

Після детального обговорен­ня становища, що склалося в Галичині, 17 квітня австрійський уряд доручив Ф.Стадіону негайно оголосити про скасування панщини за викуп. Він сподівався таким чином запобігти селянському повстанню, зміцнити довіру селян до австрійської влади та водночас обіцянкою викупу забезпечити прихильність поміщиків.

22 квітня 1848 р. був оголошений циркуляр Галицького губернського управління про те, що з 15 (3) травня 1848 р. „всі панщинні роботи і підданські данини скасовуються за винагороду, в майбутньому – за рахунок держави”.

17 квітня 1848 р. імператор Фердинанд І підписав указ про ліквідацію панщини в Галичині з 15 травня того ж року. Не викликає сумніву той факт, що головним чином страх перед селянською революцією змусив австрійський уряд скасувати панщину в Галичині на чотири місяці раніше, ніж в усіх інших провінціях Австрійської імперії. Окремим актом від 9 серпня 1848 р. дію цього патенту уряд поширив на Буковину.

Перший австрійський парламент 7 вересня 1848 р. ухвалив закон про звільнення селян від кріпосної залежності на території всієї Австрії, про надання їм прав громадян держави і права власності на землю, якою вони користувалися за спадщиною. Згідно з цим законом, селяни повинні були сплатити на користь поміщиків компенсацію (індемнизацію), яка відповідала двадцятикратній вартості всіх річних кріпосних повинностей. У власність селянства Галичини і Буковини перейшло менше ніж половина земельних угідь краю. У власності поміщиків залишилися майже всі ліси і пасовища, за користування якими селяни були змушені відробляти або платити.

Відтак селянство, отримавши з рук австрійського імператора звільнення від феодальних повинностей, потрапило у залежність від своїх колишніх панів. Селянам надавалася змога працювати самостійно, без примусу мандаторів, однак результати їхньої праці привласнювалися поміщиками як викупні платежі.

Попри те, що скасування кріпосного права у Галичині затякнулося на тривалий час і здійснювалося в інтересах поміщиків, сам факт ліквідації феодальних повинностей селян мав позитивне значення для суспільно-політичного розвитку краю. “Знесення панщини лишилося одинокою, доброчинною пам’яткою бурхливого 1848 року, зробилося підвалиною нового життя, нового ладу та розвою Австрії, а особливо нашого народу”.

Ліквідація селянських повинностей запобігла повстанню, однак не заспокоїла сільське населення Галичини і Буковини. Селянство було невдоволене насамперед невизначеністю питання про сервіту­ти, а також високими цінами на сіль, тютюн та ін. В окремих селах мешканці намагалися силоміць повернути собі захоплені поміщиками землі, ліси, луки й пасовища. На придушення цих виступів влада часто посилала військові загони. Влітку, під час жнив масового характеру набула відмова селян працювати на поміщицьких ланах навіть за умови оплати чи скасування заборгованостей. Нерозв’язаність низки важливих соціально-економічних проблем спонукали галицьке і буковинське селянство дедалі активніше включатися у боротьбу за свої суспільно-політич­ні права.

Революційні події сричинилися також до посилення національного руху серед українського населення Галичини. Вже з перших її днів галицькі українці виступали спільно з поляками. „В однім таборі,— писав про березневі події у Львові І. Франко, – був увесь народ без різниці станів і віроспо­відань, скуплений під гаслом: свобода, рівність і братерство, а в другім були креатури Меттерніха, або, як тоді говорено: реакція, бюрократія та камарилья”. Однак ігнорування керівниками польського національно-визвольного руху національних прав українців спонукало останніх до нових виступів.

У Львові 19 березня 1848 р. представники галицької шляхти виступили з петицією відомою за назвою “Адреса 18 березня”. Після того, як в урочистій обстановці цей документ підписали 12 тис. львівян, делегація з 40 осіб, очолювана князем Л. Сапєгою, передала його губернаторові Ф.Стадіону. Він пообіцяв негайно відправити петицію до Відня.

Проте в ній жодним словом не згадувалося про права і національні праг­нення українців. З цього приводу член Ставропігійського інституту адвокат К.Віньковський зауважив, що слід було б в адресі згадати і про про українців. Звертаючись до семінаристів-українців, він наголошував: „Не забувайте, що ви руське плем’я, окреме від польського, ви іншої національності, у вас є своя історія, своя мова ...Якщо ви маєте намір підписати адресу, то не робіть цього перш, ніж в ньому будуть поміщені пункти, що забезпечують ваше самостійне існування, вашу народність, вашу мову”.

Окремої згадки заслуговує той факт, що у зв’язку з революційним рухом у країні уряд видав 25 квітня 1848 р. проект першої австрійської конституції. За прізвищем міністра закордонних справ Австрії, який оприлюднив цей документ, вона отримала неофіційну назву – конституція Піллерсдорфа. У ній проголошувалися монархічно-конституційні порядки та деякі демократичні права і свободи громадян. Парламентові надавалося виключне право видавати та скасовувати закони. Однак вже 16 травня запровадження цого проекту було офіційно припинене .

Для відстоювання інтересів української громади перед центральним урядом потрібен був координуючий орган. Користуючись конституційними свободами, представники прогресивної частини галицького суспільства заснували 2 травня 1848 р. у Львові Головну руську раду. До її складу входило 66 осіб: представники чиновництва, світської інтелігенції, духовенства, студентів, міщан. Очолив цей орган греко-католицький єпископ Г.Яхимович, а його друкованим органом стала „Зоря Галицька”. Перший її номер побачив світ 15 травня 1848 р. – у день скасування панщини у Галичині, що мало певну символічність. У відозві до ук­раїнського народу, опублікованій у першому номері цієї газети, Головна руська рада заявила: „Ми, русини гали­цькі, належимо до великого руського (тобто українського) народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує”.

За умов, коли польська шляхта категорично заперечувала саме існування українців у Галичині, така заява мала принципово важливе значення. Автори відоз­ви закликали українське населення використати завойовані революцією демократичні сво­боди, утворити ради на місцях. Разом з тим вони недвозначно наголошували на своїй відданості конституційній монархії.

Визначена у відозві програма діяльності Головної руської ради спершу зводилася в основному до культурно-національних вимог і зрівняння у правах римо-католицької та греко-католицької церков. Згодом ця програма була конкретизована соціальними й економічними положеннями. Вони стосувалися скасування феодальних повинностей селян за викуп, ліквідації феодальних пере­житків (дозволів на полювання, примусового найму тощо), гарантії щодо надання селянам права власності на землю, захисту їх від свавілля поміщиків, піднесення сільського господарства, свободи промислової діяльності і торгівлі, утворення промислових спілок, кредитних установ, ска­сування різниці станів і встановлення рівноправності всіх перед судом і законом.

Програму Головної руської ради підтримали представники Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини та об’єднатися з Галичиною у складі Австрійської монархії.

Головна руська рада складалася з восьми відділів, кожен з яких мав свого голову, секретаря і референта.

Організаційний відділ здійснював загальне керівництво, розподіляв справи між іншими відділами, ставив на розгляд Ради організаційні і загальні питання. До його складу входили керівники усіх відділів.

Відділ кореспонденції складався з двох коректорів та спеціальних кореспондентів від кожної місцевої ради і відав листуванням з населеними пунктами краю.

Народний відділ мав своїм завданням розвивати національну самосвідомість.

Відділ освіти відав справами шкіл, педагогів, навчальної літератури.

Конституційний відділ керував „змістом і розвитком народного життя і прав конституційних”.

Фінансовий відділ займався обліком грошовох фондів Ради. Кошти здебільшого надходили з місцевих рад і складалися з добровільних пожертв населення.

Духовний відділ відав справами духовенства.

„Полюбовний” відділ розглядав скарги селян на поміщиків.

У містах, містечках і деяких селах Галичини і Буковини виникли відділення Головної руської ради. Всього в краї було організовано близько 50 місцевих рад, у тому числі 12 окружних. Одна з них була створена у Чернівцях, проте активної діяльності не розгорнула .

До складу відділень Головної руської ради обиралися здебільшого селя­ни, міщани, світська інтелігенція (вчителі, шкільна мо­лодь), нижче духовенство. Організаторами й активними учасниками місцевих рад були літератори, громадсько-політичні й освітні діячі М.Верещинський, І.Озаркевич, Й.Кобринський, Є.Прокопчиц, Й.Лозинський, Я.Головацький, Р.Мох, І.Бірецький та ін. Активно включилися в діяльність місцевих рад і деякі учасники польсько-ук­раїнського демократичного підпілля 30-х років ХІХ ст. та ко­лишні політв’язні Й.Охримович, С.Мійський, Я.Шведицький, В.Сьокало. Завдяки своєму демократичному складові й керівництву більшість місцевих відділень Головної руської ради розгорнули бурхливу громадсько-політичну і культурно-освітню діяльність і завоювали популярність серед населення краю.

Австрійська влада, яка раніше робила все для того, щоб не допустити організованого українського національно­го руху, вбачаючи загрозу у найменших його виявах, в умовах загального революційного піднесення не могла більше не рахуватися з ним і змушена була піти на деякі поступки. Губернатор Галичини Ф.Стадіон після двотижневого зволікання переправив до Відня вручену йому 19 квітня 1848 р. петицію. Австрійський уряд 16 травня того ж року на­діслав відповідь, у якій обіцяв задовольнити основні вимоги українців.

Польські політичні сили Галичини, які згуртувалися навколо Центральної ради народової, насторожено поставилися до організації українського на­ціонального руху. Розгорнувши проти нього широку кампанію, водночас вони вирішили підпорядкува­ти його своїй меті. Так, 23 травня 1848 р. був утворений полонофільський Руський собор, друко­ваним органом якого став „Дневник руський”. На посаду його редактора був запрошений І.Вагилевич. Вважаючи Галичину частиною історичної Польщі і намагаючись зберегти в ній еконо­мічну і політичну перевагу польської шляхти, Руський собор заперечував право галицьких укра­їнців на самостійний національний розвиток. Однак бажаної підтримки він не отримав, а у своїй діяльності не вийшов за межі Львова.

Антиукраїнська кампанія тих кіл, що гуртувалися навколо Центральної ради народової, викликала невдоволення й гостру критику демократичної польської гро­мадськості. Так, газета „Роstęp”, яка виходила у Львові, виступала за побудову майбутньої Польської держави па федеративних засадах і висловлювалася за підтримку ук­раїнського національного руху як союзника у боротьбі проти реакційних сил.

На Слов’янському з’їзді в Празі, скликаному на початку червня 1848 р., була зроблена спроба зблизити позиції українців і поляків Галичини. Делегації Головної руської ради, Центральної ради народової і Руського собору, що прибули на з’їзд, після тривалих дискусій 7 червня 1848 р. уклали між собою угоду під назвою “Вимоги українців у Галичині”. Вона гарантувала рівноправність української мови в школах і установах, рівність у правах представників усіх національностей, свободу віросповідання та ін. Угода створювала певне підґрунтя для співробітництва учасників українського і польського національних рухів. Однак вона не набула чинності, хоча могла стати першим кроком в об’єднанні представників різних націй для відстоювання своїх прав, аж до права на самовизначення.

Частина українських прогресивних діячів боролася за подолання незгод і налагодження співробітництва з польським національним рухом на демократичних принципах. А.Могильницький у листі до Я.Головацького від 10 липня 1848 р. засуджував „русоманів і ляхожерців, які перший крок життя конституційного сваркою і не­згодою домовою розпочинають” На його думку, для того, щоб позбутися тяжкого ярма абсолютизму і домогтися обіцяних конституцією, але ще не закріплених зако­ном прав і свобод, необхідна єдність українців і поляків.

Проти розпалювання національної ворожнечі, за тіс­не співробітництво обох народів виступив В.Подолинський. У праці „Слово перестороги” він зазначав, що представники польського визвольного руху лише посилюють польсько-українські незгоди і тим са­мим лиють воду на млин австрійської бюрократії, яка все більше зміцнює свої позиції.

Буржуазно-демократична 1848 р. в Австрії була одним із епізодів великих соціальних потрясінь, що охопили тогочасну Європу. Загроза існуванню монархії, яка виникла тоді, вирішила нарешті долю панщини. Попри те, що її скасування затяглося в часі, сам факт ліквідації селянських повинностей мав позитивне значення для розвитку суспільних відносин у коронному краї Галичини.

Загостривши соціальні протиріччя, революція викликала піднесення національно-визвольних рухів. На жаль, ні польський національний рух, очолюваний Центральною радою народовою, ні український під керівництвом Головної руської ради, попри задекларовану прихильність до демократії, не визнали за українським народом права на політичне самовизначення, проігноруввши його національні інтереси. Тим самим вони змусили лідерів суспільно-політичних організацій Галичини і Буковини іти на небажаний компроміс з австрійською владою.

революція рух криза австрія

Література

1. Жалоба І.В. Державні (скарбові) шляхи Буковини (кінець XVIII – початок ХХ ст.) // Наукові праці Кам’янець-Подільського педагогічного університету: Історичні науки. – Кам’янець-Подільський, 2000. – Т. 4 (6). – С. 152–159.

2. Жуковський А. Історія Буковини. – Чернівці, 1994. – Ч. 2. – 223 с.

3. Задорожний В. Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукра-їнських землях – Львів, 1989. – 148 с.

4. Заневич І. Знесенє панщини в Галичині. – Львів, 1895. – 96 с.

5. Зарубежные славяне в прошлом и настоящем. – Москва, 1999. – 240 с.

6. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів. – Львів, 2002. – 752 с.

7. Иеромонах Гедеон (Губка). История православной церкви на Буковине в период вхождения Буковины в состав Австрийской империи (1775–1918). – Сергиев Посад, 1996. – 72 с.

8. История государства и права Украинской ССР. – Київ: Наукова думка, 1987. – Т. 1. – 315 с.