Альтернативна освіта в Україні

Міністерство освіти та науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра соціології, політології та права

Реферат

На тему:

Альтернативна освіта в Україні

Виконав:

Студент 3-го курсу МЕФ

Групи ПТМ-33

Щербак В.С.

Перевірила:

Таловєрова А.Є.

Рівне – 2009

Зміст

Вступ

1. Альтернативна освіта в Україні: ідейно-концептуальні і правові аспекти

2. Головний фахівець департаменту середньої і дошкільної освіти МОН Людмила Голубченко про альтернативну освіту

2.1 По полюванню або мимоволі

2.2 Рік за два

2.3 Що нового

2.4 Кому куди. На екстерн

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Альтернативні підходи в освіті існують вже більше 200 років. Наприклад, в США, перші альтернативи в освіті виникли ще в епохи прибуття перших переселенців (Янг, 1999). Саме поняття альтернативної освіти використовується з того часу, для того, щоб описати різні програми і підходи. Морлі (1991) помітив, що «альтернативна освіта є перспективою, а не процедурою або програмою. Воно грунтується на вірі, що існує багато шляхів до того, щоб стати освіченою людиною, так само, як і багато місць і структур, в яких це може відбутися».

Взагалі, альтернативна освіта приходить до нас через розуміння того, що всі люди допоможуть стати утвореними. Це загальний інтерес всього суспільства, і різні співтовариства в ньому роблять можливим для кожної людини знайти для себе таке оточення, в якому він може навчатися. Тільки через участь людина може дістати загальну освіту, яка підготує його до життя в суспільстві.

Отже, альтернативна освіта означає включення безлічі стратегій і можливостей шкільної системи, для того, щоб кожна молода людина знайшла шлях до знань.

В шкільній системі може бути виділено три напрями альтернативної освіти:

1. Альтернативні школи – суспільні і приватні

2. Альтернативні програми для отримання освіти в тих же школах

3. Стратегії навчання, підтримка, які прискорюють розвиток студентів, їх соціалізацію і успіхи в навчанні і кар'єрі.

В літературі (Рейвід, 1990) існує загальне визначення трьох категорій альтернативних програм. Це: Теоретично обгрунтоване визнання того, що всі студенти можуть навчатися, якщо їм запропонувати правильне оточення, яке відповідає їх потребам. Це альтернативні дисципліни для учнів з руйнівними схильностями, засновані на зміні їх поведінки. Ці дисципліни переслідують мету змінити учнів так, щоб розвинути їх здібність до компромісу, повернути їх в звичайні школи. Це також терапевтичні програми, які прагнуть викликати зміни в поведінці шляхом повчань і порад.

Рейвід вважає, що перший тип альтернативних програм – правильні освітні альтернативи - є найуспішнішим. На відміну від них, альтернативні дисципліни рідко дають тим, що вчиться істотну користь. Терапевтичні програми дають різні результати, оскільки в ході них студенти часто роблять хороші успіхи, але повертаються до початкового рівня, коли повертаються в звичайну школу.

Аронсон (1995) визначив ряд характеристик успішних програм альтернативної освіти. Найзначущіші їх риси це культура або клімат, організаційна структура, учбовий план і викладання, і їх зв'язок з іншими програмами і послугами. Ці програми можуть вельми відрізнятися, та все ж найуспішніші з них мають ряд загальних рис. Це підтверджується і множеством інших досліджень. (Бучарт 1986, Якобс 1994 і ін.)

Останні 20 років пошук альтернатив для «важких» учнів був постійним пріоритетом. Бос (1998) встановив, що 88% вчителів вважають, що успіхи учнів в класі могли б бути набагато краще, якби «підбурництво спокою» було просто видалене з класу. Дослідження, опити і дискусії про шкільні проблеми з вчителями і громадськістю в Австралії і США незмінно поміщають тему «важких учнів» в центр уваги.

Ціна їх руйнівної поведінки також добре відома. Американська Федерація Вчителів підрахувала, що на кожні 1750 доларів, витрачених на навчання одного «важкого учня» в альтернативній школі, вигода для суспільства складає 18 000 доларів, враховуючи економію засобів на репетиторів для решти учнів, витрати на зміст баламутів у в'язницях, соціальну допомогу і так далі.

Вітмонт (1991) підрахував, що в Австралії 1,6 мільярди доларів щороку витрачається в результаті молодіжної злочинності. Розуміння розмірів цієї шкоди підштовхнуло школи і общини багатьох регіонів створити програми альтернативної освіти для таких студентів. Наприклад, в штаті Вашингтон число альтернативних шкіл, створенню яких сприяли власті штату, виросло з 44 в середині 70-х до 180 в 1995-м.

З появою в 1975-у році закону про осіб з обмеженими можливостями в освіті (IDEA), всі райони в Сполучених Штатах повинні створити адекватні можливості для навчання всіх осіб з особливими потребами для отримання освіти. Завдяки увазі, що росте, до навчання учнів, погано успішних в звичайній школі, був розроблений ряд моделей альтернативної освіти.

Після того, як в 90-е роки число таких моделей стало швидко рости, трапилася ще одна подія, яка стала каталізатором розвитку альтернативної освіти в США. В квітні 1999-го двоє студентів Коломбінськой вищої школи в Колорадо катували, розстріляли і висадили студентів і вчителів своєї школи, а потім застрелилися самі. Цей інцидент викликав обурення в національному масштабі. Що послідували за тим ряд аналогічних інцидентів насильства і загроз з використанням зброї в школах країни сприяв посиленню відповідальності шкільних округів перед лицем загрози розпаду системи освіти.

Були сформульовані нові правила: три зауваження (підозри) в загрозі вживання насильства ведуть до вигнання з школи. В результаті появи все більшого числа подібних учнів вимоги створення системи альтернативної освіти посилилися, і керівництву шкільних округів довелося вирішувати це питання в терміновому порядку.

За останні 20-30 років до програм альтернативного утворення сталі звертатися вже не тільки що «важкі» вчаться. Відбувся помітний зсув відношення вчаться до звичайної освіти, що збільшило потребу в освіті альтернативній. От чому воно стало предметом нашої уваги – необхідно перевірити стратегії, які можуть працювати, щоб врахувати потреби вчаться із зниженою зацікавленістю в навчанні. Воно не може заглядати далеко в минуле, оскільки націлене в день сьогоднішній і наше майбутнє.

1. Альтернативна освіта в Україні: ідейно-концептуальні і правові аспекти

Питання реформування системи освіти в Україні в світлі Болонського процесу, що визначає зміни, які переживає середня і вища школа, з необхідністю поставила перед педагогами, управлінськими структурами в області освіти питання про концептуальне переосмислення підходів до освіти. Стара, радянська система, яка фактично до цього часу збережена в школі, декларуючи в Законі про освіту право на освіту, не передбачає свободи вибору цієї освіти: тому діти вчаться там, за що їх батьки в змозі заплатити, але зовсім не там, де хотілося б. Батьки поставлені у жорсткі умови: або віддати своє чадо до державної школи, можна спробувати до спеціалізованої, але це привілей великих міст, або до приватної, що також можливо лише у великих “вогнищах цивілізації”. Знаючи про системну кризу державної системи освіти (низький рівень викладання, плинність кадрів, корупція, переповнені класи і так далі), кожна думаюча сім’я мріє про приватну школу для своїх дітей. Однак сьогоднішня приватна школа недоступна для більшості українців. По-перше, їх не так багато (наприклад, з 527 загальноосвітніх шкіл (ЗОШ) Києва лише 44 – приватні, тобто трохи більше 8%), а по-друге, висока плата за навчання, яка складає від мінімум 120 дол. до максимум 1000 дол. в місяць за дитину, не всім по зубах.

Останнім часом в Україні все частіше говорять про альтернативну школу, про альтернативну освіту, яка розрахована не на сучасних буржуа, а на середній клас.

У контексті розмови про освіту і релігію альтернативна освіта передбачає наявність такого його сегменту як загальноосвітні школи (ЗОШ), засновані релігійними організаціями. Виходячи з того, що близько 70% населення України ідентифікує себе віруючими людьми (переважно християнами), які мають закріплене Конституцією України право виховувати своїх дітей у дусі власних світоглядних принципів і релігійних переконань, а значить і навчати в тих (ЗОШ), що відповідають вимогам, які віруючі батьки ставлять до освіти своїх дітей. Скажімо, якщо християнин вірить у створення світу за 6 днів, то він в праві чекати, що в школі монопольно не викладатиметься еволюційна теорія.

Крім того, в результаті соціологічного моніторингу стану і тенденцій розвитку релігійності українського суспільства, а також громадської думки стосовно ролі релігії в суспільному житті, проведеного авторитетним Центром економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова в 2007 р., 17,7% опитаних хотіли б, щоб їх діти навчалися у ЗОШ, заснованими Церквою, і ще 33,8% приєдналися б до прибічників такої освіти, якби це залежало від рівня освіти у такого типу ЗОШ.

Тобто більше половини всіх українців підтримує проект створення альтернативної освіти, і конкретно його релігійний, так би мовити, сегмент. Зрозуміло, що найбільша кількість симпатиків такої ідеї на Заході України (відповідно 35,8% і 35,2%), а найменше – Південь України – всього 7% виступили однозначно «за» таку форму освіти, і ще 28,4% згодні підтримати ідею за умови високого рівня освіти в такого типу ЗОШ.

Реалізація цього права батьків і гарантія свободи вибору освіти — непросте питання. З одного боку, є суспільна потреба, конкретний соціальний запит. З іншого боку, відсутня зрозуміла, прозора законодавча база для створення релігійними організаціями ЗОШ. Сьогодні в Україні маємо конфлікт законів: 1) Закону про освіту, який чітко відокремлює школу від Церкви, а Церкву від держави, і 2) Закону про свободу совісті і релігійні організації, який прямо не вирішує створення такого типу установ, але і не забороняє їх створення. Але оскільки, створюючи ЗОШ, фундатори такої школи звертаються до Міністерства освіти, то те керується нормами Закону про освіту, а не нормами непрофільного Закону.

Понад 10 років законодавці не можуть вирішити цей конфліктний трикутник «держава-освіта-релігія». Неодноразово подавалися поправки до нині чинних законів стосовно надання релігійним організаціям права на заснування ЗОШ. Але всякий раз або законопроект провалювався, або Парламент розпускався. Тому нині в Україні будь-яка громадська організація, скажімо, Партія любителів пива, будь-яка приватна особа, скажімо, льотчик або шахтар, має право заснувати ЗОШ, а релігійна організація – ні. Саме цей правовий нонсенс дав можливість свого часу проникнути в школи Сходу України товариству Миколи Реріха, федерації професорів за мир (церква Муна), послідовників діанетики (церква саєнтології), а історичні Церкви залишилися за бортом.

Церкви України, громадські організації, освітні установи, які усвідомлюють необхідність зміни ситуації, що склалася у відносинах між релігією і освітою, розраховують на те, що Україна відмовиться від жорсткої моделі відокремлення школи від Церкви, включить в свою практику кращі приклади історичних і інноваційних, закордонних і власних форм освіти.

2. Головний фахівець департаменту середньої і дошкільної освіти МОН Людмила Голубченко про альтернативну освіту

2.1 По полюванню або мимоволі

Екстернат і індивідуальне навчання — це дві альтернативні форми отримання середньої освіти. Перша припускає повністю самостійне вивчення учбового матеріалу, а друга — в процесі індивідуальних занять учнів з викладачами. В обох випадках видаються відповідні документи: табель, свідоцтво про базову освіту або атестат. При цьому ніяких особливих програм для «альтернативщиков» не існує, вони повинні повністю освоїти матеріал в об'ємах, встановлених державним стандартом.

Форму освіти і учбовий заклад вибирають тільки батьки дитини, школа не може нав'язувати їм переклад на іншу форму навчання. Проте не варто думати, що екстерном або «індивідуалом» може стати будь-який недбайливий учень, якому просто наскучило «мотати термін» за партою. Для цього потрібні вагомі причини. Плюс до того, враховуючи останні побажання педагогів і батьків, Мінобразованія уточнив і розширив список потенційних екстернів, що дозволить повніше охопити всіх охочих дістати повноцінну освіту. Саме собою, що навчання по обох альтернативних формах проходить абсолютно безкоштовно, на бюджетній основі.

На думку фахівців МОН, кількість охочих одержувати освіта по альтернативних формах постійно ростиме. З одного боку, люди сталі частіше переїздити з місця на місце і виїжджати за рубіж з сім'ями, отчого у дітей «рветься» учбовий рік, і не завжди вдається завершити освіту. А з іншою, — в століття швидкісних информтехнологий об'єктивно росте число дітей, здатних вчитися за індивідуальними прискореними програмами. Крім того, в світлі останніх подій з противокоревыми щепленнями, мабуть, скоро в Україні з'явиться цілий прошарок сімей, які не схочуть щепити дітей, а значить, вони не зможуть вчитися разом зі всіма в звичайних школах і вимушені вдатися до альтернативних форм отримання освіти. Такі випадки вже відзначені в Києві.

Відзначено також, що за останні шість років співвідношення «індивидуальниуів» в місті і селі змінилося з точністю до навпаки: якщо раніше в місті їх було майже удвічі більше, то тепер удвічі більше на селі. В МОН пояснюють це різким скороченням населення сіл і некомплектністю класів, отчого багато дітвори доводиться учити бути індивідуальне.

2.2 Рік за два

Що вчаться індивідуальної форми навчання є звичайними учнями школи і вчаться одночасно з однолітками і за тими ж програмами, але в невеликих групах (від 5 чоловік) або індивідуально. Але вчаться вони по особливому розкладу, затвердженому директором школи і злагодженому з батьками.

А ось екстерни що вчаться не вважаються, це «особи, самостійно освоюючі учбовий матеріал». І освоювати його вони можуть по будь-якому зручному для них графіку. На екстерн можна поступити з 1 жовтня до 1 березня, але з таким розрахунком, щоб встигнути пройти підсумкове оцінювання або атестацію до певного терміну. Наприклад, до початку зовнішнього тестування або майбутнього переїзду. До речі, якщо екстерн не потрапить на основну сесію тестування, він має право йти на додаткову.

Буває, що охочий вчитися екстерном не може надати документи, підтверджуючі рівень одержаного їм раніше освіти. Тоді учбовий заклад організовує спеціальні іспити, в ході яких визначається рівень його знань, з якого він і стартуватиме.

Самі здатні хлопці можуть за один рік пройти і здати відразу програму двох, а то і трьох років. Прискорений варіант практикують також ті, кому, навпаки, доводиться надолужувати відставання. Це дозволяється і на екстерні, і по індивідуальній формі навчання. В таких випадках школа повинна в двотижневий термін скласти для ударника навчання індивідуальний учбовий план і графік консультацій.

2.3 Що нового

Раніше екстернат дозволявся тільки в старшій школі з атестацією у випускних класах — 9-м і 11-м. Тепер ця форма розповсюджується і на початкову школу (з 1 по 4 клас).

Якщо раніше екстерн, виконавши програму, не проходив річне оцінювання або госаттестацию (у тому числі по окремих предметах), він фактично втрачав рік. Тепер в таких випадках видаватимуть табель, і йому залишиться тільки здати іспити.

З цього року екстерни можуть нагороджуватися похвальною грамотою. А ось золоті і срібні медалі їм не встановлені (на відміну від «індивідуалів»).

Впорядковані норми за часом занять, консультацій і атестацій, а також оплаті праці викладачів. Раніше тут допускалися вольні трактування, і час, встановлений на одного учня, відводилося на роботу з групою в 5 і більш людина, що знижувало якість знань. У тому числі збільшені норми часу на індивідуальні заняття з дітьми-інвалідами: по 10 година./нед. в 1—4 кл., по 14 година. — в 5—9 кл., по 16 година. в 10—12 кл., для решти дітей відповідно 5, 8 і 12 година.

У разі призову в армію або виїзду за рубіж екстерни можуть пройти атестацію достроково.

2.4 Кому куди. На екстерн

• хто не може відвідувати заняття з поважних причин (у тому числі через відсутність щеплень або хвороби);

• прискорено що опановують матеріалом;

• що не закінчили навчання в будь-якому класі (у тому числі якщо сім'я переїхала);

• хто не може пройти річне оцінювання і атестацію з незалежних від нього причин не більше, ніж по 2 предметам (наприклад, сім'я переїздить, а в старій і новій школах викладаються різні іноземні мови);

• випускники колишніх років, що не одержали атестат;

• хто вчився за межею і там одержав документ про освіту;

• якщо дитина — громадянин України, але тимчасово або постійно живе за межею і вчиться в Міжнародній українській школі по дистанційній формі.

Індивідуально:

• хто не може відвідувати школу за станом здоров'я;

• прискорено що опановують матеріалом;

• жителі сіл, де в класах менше 5 учнів;

• хто не встигає в початковій школі два роки підряд;

• кому потрібна корекція фізичного або розумового розвитку.

Як видно з діаграми, співвідношення «індивідуальників» в місті і селі за шість років змінилося з точністю до навпаки. В МОН пояснюють це різким скороченням населення сіл і некомплектністю класів, отчого дітей доводиться учити бути індивідуальне.

Час, встановлений на учня.

Скільки повинні відводити часу викладачі для кожного учня в ході навчання, атестації або підготовки до неї.

На екстерні:

Проведення консультацій — 15 мін. (але не більше 3 годин за весь період підготовки в атестації);

Проведення атестації (годинника):

- по українській мові або мові нацменшостей — 1 (диктант);

- по літературі нацменшостей або ін. літературі — 4;

- по ін. предметам:

- за 1—4 клас (I ступінь) — 1;

- за 5—9 клас (II ступінь) — 3;

- за 10—12 клас (III ступінь) 4.

На перевірку робіт:

- по українській мові або мові нацменшостей — 20 мін.

- по решті предметів — 30 мін.

Индивидуально*:

- для всіх учнів (годину./нед.):

1—4 кл. — 5;

5—9 кл. — 8;

10—12 кл. — 12;

- для дітей-інвалідів (годину./нед.):

1—4 кл. — 10;

5—9 кл. — 14;

10—12 кл. — 16.

* — за бажанням учнів і батьків кількість годинника може бути збільшене, але на платній основі.

Висновок

Освіта — фундамент суспільства і застава майбутнього нації. Істина ця банальна і не потребувала б коментарів, якби не дані статистика, невблаганно що свідчать про стійку тенденцію до все більшого скорочення в Україні державних асигнувань на освітні потреби. Так, якщо ще в 1992 р. частина консолідованого бюджету, направлена на розвиток освіти, складала 12,6% валового національного продукту, то вже в 1997 р. — лише 3, 85%, тобто на 54% менше в порівнянні з попередніми роками.

Питання про місце і роль освіти в сучасному суспільно-політичному і економічному житті країни нині коштує настільки гостро, що мову повинно вестися не стільки про яке б то не було, нехай навіть найрадикальнішому реформуванні існуючої, скільки про створення принципово новій моделі вітчизняної освіти, що охоплює всі його рівні, етапи і сторони. Так, і якщо розібратися, то і реформувати те, в єстві, нічого. Оскільки який би то не було, навіть недосконалої освітньої системи зараз в Україні просто не існує. Те, що ми сьогодні маємо, образно, кажучи, не більше ніж жалюгідні спроби балансування на двох вислизаючих з-під ніг хитких опорах: не відповідаючому вимогам сьогоднішнього дня тоталітарно-чиновничому минулому, орієнтованому не на гнучку ринкову, а на жорстку держпланову економіку, і так же мало прийнятному в чистому вигляді, перш за все через відсутність національної стриманості, американізованим “майбутньому”.

В чому ж справа? Де причини недоробок, через які одна з найголовніших складових державного життя, якщо не наголовніша її складова, як і раніше, після десятиріч, вважаючи з для проголошення незалежності, залишає бажати кращого? Відповідь на це питання може бути тільки один: неможливо змінити частину не змінюючи цілого. Не подолавши в собі, в свідомості суспільства, що сформувалися в умовах тоталітаризму стереотипів мислення і поведінки. Ми не дурні і чудово знаємо, що необхідно зробити, щоб жити гідні і краще. Знаємо, але, проте, наполегливо не бажаємо поступатися застарілими принципами. Звідси зовнішнє, показне, декларативне прагнення до реформування, і глибока внутрішня переконаність в зворотному. Переконаність, яку ми і раді б подолати, так все якось не виходить.

Інертність мислення згубна для суспільства. Тим часом, у важелів управління країною, у тому числі і в області освіти, сьогодні в більшості стоять люди старої формації. Тому навіть сама ідея створення на державному рівні дійсно альтернативної системи освіти, що передбачає повсюдне відкриття престижних приватних шкіл і вузів, а також державну допомогу, направлену на надання можливості навчатися в даних учбових закладах талановитої молоді з малозабезпечених сімей, сприймається ними як прямий замах на священні державні засади.

Що і говорити: ситуація, що склалася сьогодні в Україні з альтернативною освітою, м'яко кажучи, залишає бажати кращого. При цьому характерно, що самими ярими опонентами тут виступають, перш за все, урядовці від освіти і ректори державних вузів. Як основне і, мабуть, єдиного аргументу в захист своєї позиції висуваючі тези про те, що Україна, нібито, через недостатньо високий рівень життя більшості населення, не “доросла” до альтернативної освіти. Окрім, мовляв, в існуючому вигляді і в умовах дефіциту учбових місць державними вузами на так званих “бюджетних”, а простіше, безкоштовних відділення, х, що надаються, є лише однією з форм шахрайського викачування грошей, не забезпечуючи належного рівня підготовки фахівців.

Що можна сказати із цього приводу? У формальній логіці існує відомий термін: “підміна понять”. Це коли висновок, що виникає з, здавалося б, вірних логічних посилок, проте, виявляється помилковим, оскільки причини в даному випадку підміняються їх слідствами. В цьому значенні абсолютно очевидно, що першопричиною, обумовлюючої якість підготовки молодих фахівців у Вузах з тією або іншою (платної або безкоштовної) формою навчання, є зовсім не платність або безкоштовність останнього, а сума чинників якісно іншого, більш об'єктивного генезису.

Загальновідомо, що в найрозвиненіших країнах на ринку праці вище за все котируються випускники престижних (мають давні традиції і стійку репутацію) і дорогих приватних Вузів і коледжів. В цьому немає нічого дивного: висока платня за навчання формує адекватний бюджет учбового закладу, що, у свою чергу, дозволяє оснастити його найсучаснішою і дорогою учбово-матеріальною базою і привернути самий кваліфікований, а значить, і високооплачуваний професорсько-викладацький склад. Що особливо наочне на фоні набагато менших фінансових можливостей державних вузів, що “живуть” за рахунок жорстко фіксованих і не так вже щедрих держбюджетних асигнувань. Проте співіснування двох паралельних освітніх систем тут зовсім не виконано антагонізмів і ворожнечі, хоча наявність конкуренції в обох випадках є могутнім стимулом і конструктивно-спонукальним мотивом. Навпаки, існують державні (на рівні держбюджету і різних суспільних фундацій) програми підтримки малозабезпечених, але самих обдарованих і талановитих студентів, внаслідок чого вони мають нагоду одержати або удосконалити освіту в приватних вузах.

Інша справа у нас, дотепер що живуть згідно тому, що в'їдалося за десятиріччя в суспільну свідомість принципу: “хочемо як краще, а виходить, як завжди”. Консерватизм мислення, особливо в старших поколіннях, річ стійка. Подолати його надзвичайно важко. Тут потрібна і копітка праця, і час, і, головне, прагнення. Причому обов'язково на рівні державної політики. Оскільки держава, де принцип рівноправного співіснування всіх форм власності закладений в основу конституційного ладу, повинна всіляко сприяти втіленню даного принципу в життя. Зовні неначебто так воно і є: право на життя вузів з недержавною формою навчання офіційно декларовано у відповідних законодавчих актах. Проте при цьому убачається істотна відмінність між поняттями “право” і “рівноправність”, звичайно ж, не на користь альтернативної освіти.

Думається, дане питання риторичне і питання не вимагає. А ось друге питання, що виникає в зв'язку з цим, має потребу відповідає, хоча не менше риторичний: “хто винуватий?” Може, і дійсно, в умовах тотальної малозабезпеченості наявність платних приватних вузів — насмішка над народом?

Так, дійсно, в нашій ураженій кризою країні проблема неплатоспроможності переважної більшості сімей є головним бар'єром на шляху до бажаної мети — дати дітям більш менш пристойну вищу освіту. Проблема існує, і відмахнутися від неї неможливо.

Проте “родзинка ситуації” полягає все ж таки не в цьому. А все в тому ж фокус-покусі у вигляді підміни понять. Як просто! Поносивши на всі лади” жадібних капіталістів, нахабно, в цілях особистої наживи, спекулюючих на самому святому, що може бути у людини — прагненні до знань і вичавлюючих з населення останні соки”, лукаві критикани вважають за краще скромно умовчувати про те, що платне або, як його вважають за краще називати, “контрактне” навчання давним-давно стало нормою життя для всіх державних вузів. Що вже саме по собі — факт волаючий. Ось тут-то і заритий горезвісний “собака”. Просвещенчеськім управлінцям приватний вуз — ніж в спину, тому як не тільки не вимагає над собою контролю, але і самим фактом свого існування доводить цього контролю непотрібність, а, отже, ставить під сумнів доцільність існування управлінських структур. Ректорам же госвузов “приватники” — ніж в спину з тієї простої причини, що є конкурентами в обранні народу. Саме обранні, адже якщо йти або не йти в приватний вуз — справа вибору, альтернатива, то збільшення в цілях наживи платних місць за рахунок скорочення безкоштовних в умовах госвуза — вже ні яка не альтернатива, а одкровення виламування рук. До сказаного залишається лише додати, що в більшості випадків платня за навчання в державних вузах більш висока, ніж у вузах недержавної форм власності. Та все ж факт залишається фактом: сьогодні в більшості своїй батьки, у разі вибору платної форм навчання, вважатимуть за краще, щоб син або дочка навчалися в державному, а не приватному вузі. Що хоча і суперечить логіці, але цілком в дусі десятиріччями вдовблюваного в голови “совкового” стереотипу: “приватник — це буржуй, ворог народу, добра від нього не чекай”. І іншого, адекватного першому: “все державне, чи хороше воно або погане, хороше вже тому, що воно державне, тобто народне”. При цьому доводи розуму і та очевидна істина, що вчитися в приватному вузі сьогодні переважно хоча б вже тому, що навчання в приватному вузі розкріпачує свідомість молодих людей, роблячи їх більш ініціативними і пристосованими до принципово нової, ринкової форми суспільних відносин, не беруться до уваги, поступаючись місцем розхожому: “старий кінь борозни не псує”. Що ж, швидше за все це так. Поступить синок або дочка за батькові-мамчині “кровні” на “контракт” в державний вуз. У встановлений час закінчить, частіше всього з гріхом пополам. Одержить навіть диплом. І ось тут-то почнеться найнеприємніше: виявиться, що новоявлений посередній фахівець, який без особливих зусиль знайшов би вживання своїм здібностям в колишньому СРСР, в умовах ринку виявиться нікому не потрібним. незатребуваним. Бо старий кінь, він, хоча борозни і не псує, але і глибоко теж не оре. Не слід про це забувати.

Майбутнє — за альтернативною системою об утворення. За престижними, елітними приватними вузами. Очевидність цього факту не підлягає сумніву. По-перше, тому, що у всьому світі марка відомого вузу, як і марка престижного автомобіля, є свідоцтвом найвищої якості. Варто лише почути: Кембрідж або Оксфорд, або: “Роллс-ройс” або “Мерседес-Бенц” — і подальше коментарів не потребує. По-друге, тому, що час, диктуючи свої закони, не дивлячись на нашу прихильність до старого, все ж таки невблаганно вимагає нового. Ну, а по-третє, тому, що система недержавних вузів в Україні вже створена, стартувала і, незважаючи на всі перепони, набирає хід. Сьогодні в країні діє ряд приватних вузів вищих рівнів акредитації, випускникам яких не доводиться шукати собі роботу: навпаки, працедавці самі “полюють” за ними. Тому що — мазка.: Мабуть, найвідомішим зі всіх є Міжнародний Слов'янський університет, заснований в рік отримання Україною незалежності і за час свого існування що відкрив філіали в багатьох містах України і в країнах зарубіжжя. В задачу даної статті не входить детально розказувати про вуз. Це ми зробимо в подальших виступах. Сьогодні ж достатньо відзначити головне: серед випускників університету немає жодного, хто не був би працевлаштований за фахом. Випускники вузу працюють у ряді престижних установ і фірм, як на території України, так і за її межами.

В Священному Писанні сказано: “по плодах їх взнаєте їх:” Випускники МСУ, рівень їх підготовленості і професіоналізму — краща реклама вузу, про який сьогодні знають всюди. І не тільки йому, але і системі альтернативної освіти в цілому.