Тої слави козацької повік не забудем

Реферат

з історії України

«Тої слави козацької повік не забудем…»

Зміст

Історичні передумови початку національно визвольної війни 1648-1657 рр.

Історична постать Богдана Хмельницького

Основні події Національно-визвольної війни в 1648-1657рр.

Битва під Корсунем

Битва під Пилявцями

Зборівський мирний договір

Битва під Берестечком

Білоцерківський мирний договір

В чому полягає історичне значення козацтва?

Список літератури

В чому полягає історичне значення козацтва?

У XV ст. на авансцену української історії виходить нова сила, яка в майбутньому відіграла визначну роль в історичній долі України. Це було козацтво — суспільна верства вільних людей, котрі виконували не лише оборонні функції, спрямовані на захист кордонів від турецько-татарської агресії, але й активно господарювали, засновували нові поселення. Перші писемні згадки про українських козаків з'явилися наприкінці XV ст. Початок козакуванню поклали здобичники, які виходили в степ для полювання на дикого звіра, рибальства, збирання меду диких бджіл, а на зиму поверталися додому, до Черкас, Канева, Києва тощо. Життя в степу було небезпечним, бо на кожному кроці можна було зіткнутися з татарами, але там, у степу, була воля. Поступово ці озброєні сміливці виділяються в окрему групу людей, їх починають називати козаками (в словнику половецької мови так називали варту, сторожу; татари так називали вільних, легко озброєних людей, що займалися війною і грабунком, але слово це тюркського походження і означає «вільна, незалежна людина»). Вільне життя в степу та боротьба з ворогами-татарами приваблювали сміливих людей. В козаки йшли і селянські хлопці, й міщани, й шляхетські сини, бо «козак» у понятті народу — це справжній лицар, відважна, мужня людина.

У 50-х роках XVI ст. козацтво створило свою військово-політичну організацію — Запорозьку Січ — спочатку на острові Мала Хортиця у пониззі Дніпра, а далі на острові Велика Хортиця. Потім з'явилися Томаківська, Кам'янська, Хортицька, Задунайська Січ та інші в багатьох містах Подніпров'я. У війську Запорозькому було закладено своєрідний військово-адміністративний устрій, заснований на принципах козацького демократизму, започатковано специфічні політичні інституції, зокрема інститут військових рад. Усі адміністративно-військові посади на Січі були виборними. Існувала також власна козацька атрибутика (клейноди, корогви, печатки тощо). Усі важливі питання козаки вирішували на загальних або військових зборах. Усі учасники цих рад мали рівні права, які вони доводили гучними вигуками.

Існування на півдні України козацтва зі своїм самоврядуванням непокоїло польський уряд, тим більше, що Запоріжжя стало перебирати на себе функції провідника соціальної та національно-визвольної боротьби на українських землях. Швидко пересуваючись на своїх човнах-чайках, козаки отримували перемоги над турками і татарами.

Козацький флот виник у першій половині XVI ст. Козацькі кораблі — «чайки» — мали довжину до 20 м, ширину — 3 -4 м, а висоту — 2,5 м. На човні було два керма, що давало йому змогу плисти в обидва боки. У рух «чайку» приводили вітрила та весла, 10-15 весел з кожного боку. На кораблі розміщувалося 50 - 70 козаків, а то й кілька гармат.

Процеси, започатковані в XIV - XV ст., набувають подальшого розвитку в 60-х роках XVI ст. Проголошення Люблінської унії 1569 р., наслідком чого стало об'єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством у спільне державне утворення Річ Посполиту, внесло зміни в політичне підпорядкування українських земель. До Польської корони, крім Галичини та Поділля, відійшли ще Київщина, Волинь, Брацлавщина і Полтавщина. Змінилася й релігійна ситуація. 1596 р. була укладена Брестська унія між католиками і православними.

За таких обставин чи не єдиним захисником православ'я стало козацтво, яке на цю пору зросло кількісно та зміцніло організаційно. З кінця XVI ст. почали вибухати казацькі та селянські повстання проти польських панів. Перше повстання було під проводом Криштофа Косинського у 1591 році, а в 1594-1596 роках відбулося повстання під проводом Северина Наливайка. Величезні район; України перетворилися на арену воєнних дій. Один за одним падали кріпосні мури, звільнялися міста і села, козацький «присуд» утверджувався на Київщині, Волині, Брацлавщині. Нова хвиля козацьких повстань прокотилася по Україні в 20-30-х роках XVII століття, їх очолили досвідчені ватажки Тарас Федорович, Павло Бут, Яків Остряниця, Дмитро Гуня. Козацькі виступи не завжди приносили бажані результати. Якщо 1633 р. під впливом повстань польський уряд легалізував існування православної церкви (митрополитом став визначний політичний діяч Петро Могила), то вже 1638 р. Варшавський двір скасував здобуті раніше привілеї козаків (власне судочинство, виборність старшин, обмеження кількості реєстру тощо).

Поразки козацьких повстань у XVII ст. ще більше погіршили й без того тяжке становище українців. Були знищені тисячі непокірних козаків і селян. Шляхтич знову почував себе повноправним паном — карав і милував селянина, збільшував повинності, перерозподіляв землі й підтримував унію. Це були роки так званого «золотого спокою» (1638 - 1648), але це був спокій лише для магнатів і шляхти, які не винесли ніяких уроків з подій кінця XVI - початку XVII ст. В українському суспільстві відбувалося поступове накопичення сил перед вирішальною сутичкою з могутньою державною машиною Речі Посполитої.

Славне Військо Запорозьке

Ти, наш лицарю, зібрав,

На острові, на Хортиці,

Січ преславну збудував.

Даром славне товариство

Облягав татарський хан,

Лютий мусив завертати —

Не страшний нам бусурман!

Перший ти вказав козацтву,

Як топтать до слави шлях:

Йти за море, ріки, гори, Не сидіти на степах...

Та Молдавію звільнити,

Байдо, не щастить тобі,

Нищить владно підла зрада

Славні заміри твої.

І сконав ти у Царграді

Під руками ворогів,

Але віри, ні народу

Відректися не хотів.

То за це тебе, наш князю,

Ввесь народ славить в піснях:

Хто за рідний народ гине,

Той живе й по ста віках! і

Історичні передумови початку національно визвольної війни 1648-1657 рр.

Після поразки козацько-селянських повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. польським магнатам здавалося, що вони остаточно підкорили український народ, виступи на деякий час припинилися, і навіть час від 1638 до 1648 року дістав назву «десятиріччя золотого спокою». Та становище українського народу під владою Речі Посполитої в середині XVII ст. стало особливо тяжким. Не було в Україні жодної верстви населення, яка б не зазнавала кривд і утисків від короля, магнатів та шляхти. І 1648 року в Україні стався вибух — почалася Національно-визвольна війна, яку сучасники іменували Українською революцією.

Причини Національно-визвольної війни (1648-1657 pp.):

· козацтво зазнавало постійних утисків: магнати відбирали в них хутори, луки, ставки, млини, примушували платити десятину, за будь-яку непокору козаків кидали до в'язниць і мордували; більш того — багатьох козаків перетворено на кріпаків;

· посилилося гноблення селянства. Панщина на Наддніпрянщині досягла чотирьох днів на тиждень, у західних районах — шести. Крім панщини, селяни мусили виконувати й інші різноманітні натуральні та грошові повинності, а також працювати в маєтку феодала: лагодити

· греблі, возити дрова, білити полотно, стерегти панське майно тощо;

· у містах українці були усунені від участі в міському самоврядуванні, а їхнє місце посіли іноземці;

· українцям чинили всілякі перешкоди під час спроб уступити до цеху, зайнятися ремеслом чи торгівлею;

· посилилася політика насадження уніатства та католицизму, переслідувалося православ'я.

Усе це робило неминучим вибух народного гніву. Наприкінці 1647 року по всій Україні запалали народні повстання. На чолі повсталих став талановитий державний діяч і полководець Богдан Хмельницький.

Історична постать Богдана Хмельницького

Богдан-Зіновій Хмельницький народився 6 січня 1596 р. (за старим стилем 27 грудня 1595 p.), ймовірніше всього в Суботові у сім'ї українського шляхтича Михайла Хмельницького. Стисла формула «шляхтич за походженням, козак за духом» якнайбільше відповідала соціально-психологічній характеристиці Богдана. Не можна ігнорувати впливу на сина матері-козачки, атмосфери козацького духу Чигиринщини, де проходили його дитячі роки. Поза сумнівом, відповідні знання й ціннісні орієнтири Богдан отримав і під час навчання у двох різних за своїм характером навчальних закладах: у школі при якомусь із київських монастирів та у Львівській єзуїтській колегії.

Різкість у судженнях і запальність поєднувалися з м'якістю, привітністю; дотепність — із мовчазністю; простота і щирість — з лукавством і мстивістю; доброта — з суворою вимогливістю і навіть жорстокістю. Не виключено, що Хмельницький був чудовим актором і залежно від обставин грав ту чи іншу роль. Сучасники звертали увагу на тонкий розум, ерудицію, вміння передбачати розвиток подій, сталеву волю.

З яким політичним багажем прийшов Богдан до початку Національної революції? Джерела не дають змоги достатньою мірою реконструювати процес еволюції його думок. Зрозуміло, що насамперед він замислювався над становищем козацтва й подальшим розвитком козацької України в складі Речі Посполитої. Розмірковуючи над причинами невдач повстань, у яких брав участь, не міг не дійти висновку, що однією з найголовніших з-поміж них була відсутність єдності серед козацтва. Не можна обійти мовчанкою і його прихильності до міцної монархічної влади. Складається враження, що в її запровадженні у Польщі вбачав шлях до розв'язання політичними засобами козацької проблеми та захисту православної віри. Є підстави стверджувати, що на 1648 р. Б. Хмельницький зумів акумулювати весь попередній досвід визвольної боротьби. Причому, у нього для досягнення поставленої, мети рівноцінними виступають як її військові, так і політичні засоби. Виникає також ідея використання у разі збройного конфлікту з Польщею кримсько-татарської військової сили.

Заслугою Б. Хмельницького було те, що він вчасно відчув нові тенденції у розвитку українського суспільства, а саме: стрімке поглиблення суперечностей національного і соціального характеру, що тісно перепліталися. Незважаючи на певні регіональні особливості, в країні інтенсивно формувалася атмосфера масового невдоволення польським колоніальним режимом. Особливо дошкуляли нестримне зростання соціального гніту (на південні й східні райони насувалися панщина й кріпацтво), посилення національно-релігійного гноблення, страхітливе свавілля й зловживання з боку місцевої адміністрації й орендарів.

Розбудова молодої держави відбувалася у надзвичайно складній соціально-політичній обстановці. І саме у цій обстановці сповна розкрився державотворчий геній гетьмана. Йому потрібно було виявити велику мудрість, щоб опанувати ситуацію після укладення Зборівськгоо (1649 р.) і Білоцерківського (1651 р.) договорів з Річчю Посполитою.

Вивчення джерел свідчить, що гетьман у державотворчій практиці використовував традиції Запорозької Січі, але не переносив їх механічно на новий економічний і суспільно-політичний грунт. Особливо велику увагу він приділяв проблемі влади, створенню ефективно функціонуючого державного механізму.

Б. Хмельницький дбав про зміцнення прерогатив гетьманської влади, так, він скликав ради, брав активну участь в обговоренні й ухваленні ними рішень; очолював державну адміністрацію; не уникав роботи у сфері судочинства; організовував фінанси; очолював військо; визначав зовнішньополітичний курс уряду; вів рішучу боротьбу з найменшими виявами сепаратизму. За таких обставин відбувається формування харизматичності постаті гетьмана, що відігравало позитивну роль у консолідації національно-патріотичних сил.

Геніальність гетьмана як державного діяча полягала і в тому, що він спромігся поєднати реалізацію національної ідеї з соціально-економічною політикою, яка, попри певну непослідовність і суперечливість, у цілому відповідала інтересам більшості населення, насамперед козацтва й селянства. Адже в жодному разі не можна забувати того, що період Хмельниччини — це не лише час становлення незалежної держави, але й доба глибоких соціальних потрясінь ґмасштаби соціальної боротьби селянства не мали собі рівних у Європі). На терені козацької України було знищено велике й середнє феодальне землеволодіння (за винятком монастирського), панщинно-фільваркову систему господарства, ліквідовано кріпацтво, селянство вибороло особисту свободу, утверджувалася дрібна, фермерського типу власність на землю.

Звичайно, як і кожен державний діяч, гетьман припускався прорахунків. Зокрема, великою помилкою, яку згодом так і не вдалося виправити, було виведення ним армії з Західного регіону в листопаді 1648 p., що призвело до швидкої реставрації польського панування. Мали місце серйозні прорахунки в оцінці зовнішньополітичної ситуації навесні та влітку 1653 p., які сприяли створенню антиукраїнської коаліції в складі Молдавії, Валахії, Трансільванії та Речі Посполитої. Можна назвати й інші, менш істотні, помилки. Але не вони визначають місце, роль і значення Б. Хмельницького в українській історії.

Основні події Національно-визвольної війни в 1648-1657рр.

У квітні 1648 року польське військо вирушило на Запоріжжя. Замість того, щоб об'єднати свої сили, поляки розділилися: реєстрові козаки на чолі з Іваном Барабашем рушили Дніпром, а невеликий загін кінноти, очолюваний сином коронного гетьмана Стефаном Потоцьким та козацьким комісаром Шембергом, — берегом. Разом польські війська налічували близько 4 тис. воїнів (1,5 тис. вояків з польського регулярного війська та 2,5 тис. реєстрових козаків). «Соромно посилати велике військо проти якоїсь ганебної зграї підлих холопів», — казав молодий С. Потоцький. За авангардом рухалися основні сили польської армії на чолі з Миколою Потоцьким. Усі війська мали з'єднатись біля Кодака.

Б. Хмельницький добре знав, що діється у ворожому таборі, оскільки головним човном флотилії реєстрового козацтва командував М. Кричевський, гетьманів кум.

Щоб не дати можливості польському війську об'єднатися, козаки рушили їм назустріч. Удалим маневром гетьман примусив поляків зайняти незручні позиції біля Жовтих Вод. Оточений загін Стефана Потоцького розраховував на допомогу реєстрових козаків, але ті перебили своїх полковників, серед них І. Барабаша, і, обравши собі наказним гетьманом Филона Джалалія (Джеджалія), перейшли на бік Б. Хмельницького.

Битва під Корсунем

Після перемоги під Жовтими Водами 19-тис. козацьке військо (15 тис. козаків та 4 тис. татар) рушило до Корсуня, де перебувала 20-тис. армія поляків. Коли в польський табір надійшло повідомлення про розгром під Жовтими Водами, між шляхтою спалахнула тривала суперечка, але в результаті було прийняте рішення про відступ. Розлючені несподіваною поразкою, поляки спалювали на своєму шляху хутори й села, нещадно вбивали селян.

Б. Хмельницький наздогнав ворога, але, враховуючи кількісну перевагу поляків, у відкритий бій не вступив. Гетьман мав хитрий план: козацький полковник Максим Кривоніс із 6-тис. загоном обійшов польське військо й улаштував засідку в урочищі Горіхова Діброва. Козаки перекопали шлях ровом, зробили з дерев завали й загатили річку. Затоплена балка перетворилася на в'язке багновище.

Військо Б. Хмельницького переможно вступило в Білу Церкву. Звідси гетьман розіслав по всій Україні універсали й закликав усіх, хто може тримати зброю в руках, іти до козацького війська. Усім, хто приєднувався до нього, гетьман обіцяв волю.

До Білої Церкви поспішали люди. Вони везли із собою порох, кулі, зерно, борошно. Формувалися нові козацькі загони. Піднялася вся Україна. Хвиля повстань охопила Чернігівщину, Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. Повстанці нищили шляхту, орендарів і уніатів.

Битва під Пилявцями

Польському урядові вдалося зібрати велике військо — близько 40 тис. шляхтичів та найманців. Армія була добре озброєна й мала 100 гармат. Серед більшості поляків панував піднесений настрій. «Таку сволоту, — говорили пани про козаків, — ми розженемо канчуками, нема для чого витрачати кулі». Польський військовий табір був розгорнутий біля маленької річки Пилявки (Ікви), неподалік від містечка Пилявці, що на Поділлі. Сучасник згадує, що шляхетська армія заздалегідь святкувала перемогу. Разом з військом до табору прибуло багато слуг з винами, медом, солодощами, навіть постіллю й ваннами. З ранку до вечора лунали музика й співи. Шляхтичі вихвалялися один перед одним багатим одягом та прикрасами.

На польському сеймі було прийняте рішення, що військо очолять 3 регіментарі: князь Владислав-Домінік Заславський, відомий своїм багатством та розбещеністю, молодий і недосвідчений Олександр Конецпольський та Николай Остророг, знавець багатьох наук. Б. Хмельницький так і охрестив цю трійцю: «Перина, дитина й латина».

Незважаючи на рішення сейму, Ярема Вишневецький, як і деякі інші магнати, готувався проводити свою власну воєнну тактику. І замість того, щоб прямувати до генерального штабу Заславського, значна частина шляхти приєдналася саме до Я. Вишневецького. Таким чином, В.-Д. Заславському довелося звертатися до князя із закликом об'єднати війська. Урешті-решт, Я. Вишневецький погодився брати участь у військових радах, але про об'єднання військ не схотів навіть слухати.

Так вийшло, що всі польські війська були роз'єднані, у них не було єдиного командування, що не могло не позначитися на перебігу та результаті наступної битви.

Військові дії під Збаражем і Зборовом.

Зборівський мирний договір

У лютому 1649 року в Переяславі розпочалися українсько-польські переговори. Польський уряд спробував зупинити процес утворення самостійної Української держави, надавши українцям певну автономію у складі Речі Посполитої. Королівські посланці привезли Б. Хмельницькому багаті.

І подарунки та гетьманські клейноди. Б. Хмельницький зустрів послів з булавою, в оточенні бунчуків та корогов. Цим він хотів підкреслити, що не потребує королівського визнання, бо давно є гетьманом. Сподвижник Б. Хмельницького полковник Ф. Джалалій заявив польським посланцям: «Маєте свою Польщу, а України не займайте, нехай зостанеться нам, козакам». Таким чином, польській делегації був висунутий чіткий ультиматум:

· ліквідувати в українських воєводствах уніатську церкву;

· не будувати в Україні будь-яких католицьких чи уніатських церков;

· сан київського митрополита вважати найвищим після польського примаса;

· назначати тільки православних воєвод на українські землі;

· повернути запорізькому війську всі його привілеї та вільності;

· уважати гетьмана васалом польського короля;

· виселити орендарів з українських земель;

· заборонити Яремі Вишневецькому командувати військом.

Гетьман також заявив на переговорах, що має намір «відірвати від ляхів усю Русь і Україну».

Українсько-польські переговори велися в гострих суперечках, а тим часом обидві сторони готувалися до нової війни. Король Ян-Казимир видав наказ про посполите рушення й загальну мобілізацію регулярного війська, що дало можливість полякам підготувати для наступу три великі армії:

· армія, у лавах якої перебував князь Ярема Вишневецький, була сконцентрована на кордонах Галичини й Волині;

· армія, що була під командуванням самого короля та складалася з посполитого рушення, тобто з мобілізованої шляхти;

· литовська армія, що мала наступати з півночі.

Улітку 1649 року Б. Хмельницький атакував польські війська в Галичині та змусив їх відступати до Збаража. Кілька разів козаки йшли на штурм міста, завдавали великих утрат шляхті, але так і не змогли оволодіти фортецею, обороною якої керував князь Я. Вишневецький. У битві загинув полковник Нестор Морозенко, були поранені Кіндрат Бурляй та Іван Богун.

Тоді козаки взяли місто в облогу, що спричинило страшний голод. Городяни, як свідчить літописець, мусили їсти собак і котів. Шляхті вдалося надіслати послання до короля, у якому вони просили в Яна-Казимира допомоги.

Перед походом на Збараж частину своїх військ Б. Хмельницький вислав на Білу Русь проти литовської армії Яна Радзивілла. Проте козацькі війська під проводом М. Кричевського зазнали поразки під Лоєвом, а сам керівник помер від отриманих ран.

Зборівський мирний договір. 8 серпня 1649 року укладено не вигідний для України Зборівський мирний договір, який згодом мав бути затверджений польським сеймом.

За умовами цього договору:

· Українську державу — Гетьманщину — польський уряд визнавав у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Волинь і Поділля залишалися під владою польського короля;

· у Гетьманщині влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалася в Чигирині;

· західний кордон Гетьманщини проходив уздовж р. Случ (так звана «козацька лінія»), і коронне польське військо не мало доступу на території, що лежать на правобережжі Случі;

· зберігалися вільності Війська Запорізького;

· кількість реєстрових козаків установлювалася в межах 40 тис. осіб (насправді військо Б. Хмельницького налічувало до 150 тис.);

· проголошувалася амністія всім учасникам Національно-визвольної війни;

· селяни, які не потрапили до козацького реєстру, мали повернутися до панів;

· католицька і православна шляхта зрівнювали в правах;

· православний київський митрополит мав увійти до польського сенату;

· питання про унію передавалося на розгляд сейму.

Досить складною була ситуація й для Б. Хмельницького. Козацькі низи, селяни та міщани не визнавали договору з поляками, звинувачували гетьмана в зраді й навіть готові були його вбити. Народна війна тривала. Повстанці не збиралися складати зброю й чинили запеклий опір панам, що поверталися до своїх маєтків. Убивали їх, палили садиби, не визнавали польської адміністрації. Велика кількість повстанців (понад 40 тис.) зосередилася на Брацлавщині, Волині й Поділлі, їх очолив відомий козацький полковник Данило Нечай, який був дуже популярним серед народу.

Воєнні дії розпочалися взимку 1651 року. На початку лютого польське військо, очолюване магнатом М. Калиновським, раптово з'явилося на Поділлі й напало на містечко Красне, де перебував полк Данила Нечая. 20 лютого в жорстокому й нерівному бою загинули всі козаки разом з Нечаєм. Польські війська зайняли прикордонні козацькі міста Шаргород, Чернівці, Ямпіль і оточили Вінницю. У місті був загін козаків на чолі з Іваном Богуном, який у боях за місто ще раз підтвердив свою репутацію талановитого полководця. Залишивши частину війська у Вінниці, І. Богун разом з невеликим загоном ударив по ворогові й нав'язав противникові бій на тонкій кризі. Козаки почали раптовий відступ, заманюючи важку кінноту ворога на середину річки, де пробитий лід був притрушений сіном та снігом. Кілька тижнів вінничани відбивали польські штурми, поки не надійшла підмога. 19 березня під Липівцем передові полки армії Б. Хмельницького вдарили по польських військах, і ті змушені були від ступити.

Битва під Берестечком

Після цього повстання війна між Україною та Польщею розгорілася з новою силою. У середині червня 1651 року два війська зустрілися на кордоні Галичини й Волині, під Берестечком. Військо Речі Посполитої налічувало 80 тис. поляків, а також 20 тис. німецьких найманців. Крім цього, польська армія мала велику кількість слуг і челяді, тому історики доводять її загальну кількість до 150 тис. осіб. Українсько-татарське військо складалося зі 100 тис. козаків та 20 тис. татар.

Битва розпочалася 28 червня 1651 року. Протягом перших двох днів битви відчувалася значна перевага козаків. На третій день сталося несподіване: поляки почали обстріл татарського табору, і кримчаки почали відступати, відкриваючи фланги козацького війська. Щоб заспокоїти татар, Б. Хмельницький разом з генеральним писарем Іваном Виговським поїхав до хана. Проте скоїлася нечувана річ — хан захопив гетьмана й усіх, хто прибув з ним, у полон і відступив разом з військом з-під Берестечка. Козаки залишилися без головнокомандувача. Серед них зчинилася така метушня, що старшина ледве змогла заспокоїти їх. Наказним гетьманом був обраний Ф. Джалалій, за декілька днів на його місце обрали І. Богуна.

Під шаленим вогнем польських гармат козаки возами, наметами, власним одягом вимостили шлях через болото. Існує переказ, що прикривати відступ залишилося 300 козаків. Маленький загін переправився на один з островів і там цілий день стримував наступ поляків. Усі козаки полягли, хоч ворог, зважаючи на їхню відвагу, обіцяв їм помилування.

Узагалі з цим невеликим загоном сміливців пов'язано дуже багато легенд.

Так трагічно для України закінчилася битва під Берестечком. Унаслідок Берестецької битви:

· козаки втратили понад ЗО тис. осіб;

· до рук поляків потрапила канцелярія гетьмана, 28 гармат та багато різної зброї;

· Тугай-Бей захопив українського гетьмана в полон.

Однак знищити козацьку армію не вдалося, більша її частина під командуванням І. Богуна відступила на Київщину. Визволившись із татарського полону, Б. Хмельницький мобілізував нові сили й з великою армією виступив проти ворога. Це послужило сигналом до розгортання партизанської боротьби. Міщани й селяни палили свої оселі, нищили запас харчів. Ворогам доводилося здобувати в бою кожне місто й кожне село.

Б. Хмельницький почав організовувати оборону на лінії Білої Церкви, і 13 серпня 1651 року під Таборівкою козацькі війська спинили прохід поляків на Київщину.

Тим часом у наступ перейшло литовське військо, якому вдалося захопити Київ. Щоб славне місто не дісталося ворогові, кияни, жертвуючи собою та своїм майном, підпалили його з усіх боків. Очевидці розповідали, що ця пожежа не була заздалегідь спланованою, це був акт відчаю. Першим підпалив свою домівку якийсь ремісник, а потім і сам кинувся в полум'я. Його прикладом скористалися й інші ремісники, і незабаром горіло вже більше 50 будинків.

Білоцерківський мирний договір

28 вересня 1651 року між Б. Хмельницьким та поляками був укладений тяжкий для України Білоцерківський мирний договір. Цей документ ультимативного характеру складався з 24 статей. Головними з них були:

· кількість реєстрового війська зменшувалася з 40 тис. до 20 тис. осіб;

· козацька територія обмежувалася лише Київським воєводством;

· у Брацлавське й Чернігівське воєводства поверталася польська адміністрація;

· магнатам і шляхті поверталися їхні маєтки в Брацлавському та Чернігівському воєводствах, а також відновлювалася їхня влада над селянами;

· гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримським ханством, крім того, він позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами. Б. Хмельницький залишався гетьманом, але після його смерті король діставав право призначати й звільняти гетьманів;

· на Поділля, Волинь і Чернігівщину вступало польське військо;

· усю старшину й полковників мав відтепер затверджувати король;

· поляки підтверджували права православної церкви;

· проголошувалася амністія всім учасникам повстання. Білоцерківська угода, як і Зборівський мир, мала суперечливий і тимчасовий характер, але обидві сторони були так виснажені війною, що сподівалися виграти хоч короткий перепочинок (За «Довідником з історії України»).

Після укладення Білоцерківського договору магнати й шляхта стали повертатися в Україну, відновлюючи феодально-кріпосницькі порядки. Селян примушували виходити на панщину, виконувати повинності в маєтках феодалів. Це спричинило нову хвилю повстань на Подніпров'ї, Чернігівщині, Полтавщині і Брацлавщині.

Масове обурення викликала поява в Україні 20-тис. польського війська на чолі з коронним гетьманом М. Калиновським, яке стало табором біля урочища Батіг (поблизу теперішнього с. Четвертинівки Вінницької обл.). «Хмельницький боїться нас, — запевняв шляхту Мартин Калиновський, — настав час готуватися до битви». Коронний гетьман планував розбити козацькі сили по частинах. Вибір упав на військо, яке вів до Молдови син гетьмана Тиміш. Для того щоб Калиновський не встиг одержати допомогу від короля, 22 травня 1652 року Богдан Хмельницький з усіх боків оточив ворожий табір і атакував його. Уночі козаки й татари вдерлися в розташування ворога. Значна частина шляхтичів намагалася втекти. Скориставшись метушнею, козаки підпалили польський табір.

Уранці 23 травня Б. Хмельницький розпочав загальний наступ проти польської армії. Жорстока й кривава битва тривала аж до самої ночі. Польське військо було знищене. За всю середньовічну історію Польща не знала такої нищівної поразки. Загинуло 8 тис. найкращих воїнів, серед них половина гусарських частин і сам гетьман М. Калиновський. Битва під Батогом піднесла славу великого полководця Богдана Хмельницького, сучасники навіть порівнювали перемогу під Батогом із перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римлянами під Каннами 216 року до н. е.

Унаслідок Батозької битви 1652 року майже вся територія України була звільнена з-під ярма Речі Посполитої. Білоцерківський договір утратив свою силу.

Список літератури

1. Вариводи Л.П., Жуковський М.П. Богдан Хмельницький і наш край : історико-літ. нарис / Л. П. Вариводи. – Д., 1998. – 52 с.

2. Видатні постаті в історії України (ІХ-ХІХ ст.) : Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети : довід. вид. / В. І. Гусев (кер. кол. авт.), В.П. Дрожин, Ю.О. Калінцев, О.Г. Сокирко. – К. : Вища шк., 2002. – 359 с. : іл.

3. Гвоздик–Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо-Запорізьке / відп. ред. О. Мишанич / Л. Гвоздик-Прицак. – К. : Обереги, 1999. – 216 с. – Бібліогр. : С. 187 – 196.

4. Грушевський М.С. Про батька козацького Богдана Хмельницького / М.С. Грушевський. – Дніпропетровськ : Січ, 1993. – 55 с. Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького : історико-документальна оповідь / Ю. Джеджула. – К. : Молодь, 1995. – 224 с.

5. Історичні постаті України : Іст. нариси : Зб. / упоряд. та авт. вст. ст. О. В. Болдирев. – Одеса : Маяк, 1993. – 384 с.Кащенко А. Ф.

6. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове / А.Ф. Кащенко / ред. – упоряд. М. А. Шудря; худож. – іл. В. І. Лопата. – Дніпропетровськ : Січ, 2001. – 494 с.

7. Іван Огієнко (митрополит Іларіон) Богдан Хмельницький / І. Огієнко / упоряд., авт. передмови і коментарів М.С. Тимошик. – К. : Наша культура і наука, 2004. – 448 с., іл.

8. Історичні постаті України : Іст. нариси / упоряд. О.В. Болдирев. – Одеса: Маяк, 1993. – 384 с.

9. Сергійчук В. Тил армії Богдана Хмельницького / В. Сергійчук // Дзвін. – 1995. - № 11. – С. 13 1- 140.

10. Сергійчук В. Збройні сили Хмельниччини / В. Сергійчук // Київ. старовина. – 1995. - № 4. – С. 82 - 94.

11. Смолій В.А. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). – 2-е вид., доп., перероб. / В. А. Смолій, В. – К. : Либідь, 1995. – 624 с.

12. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини ХVІІ ст. – Кн. 1 : Воєнні дії 1648 – 1652 рр. / І.С. Стороженко. – Донецьк: ДДУ, 1996. – 320 с.

13. Огієнко, (Митрополит Іларіон) Богдан Хмельницький / І. Огієнко; упоряд. М.С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2004. – 448 с.

14. Чухліб Т.В. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648 – 1714 рр. / Т.В. Чухліб. – К. : Арістей, 2005. – 640 с

15. Шерер, Жан–Бенуа. Літопис Малоросії, або Історія козаків – запорожців / Жан-Бенуа Шерер / пер. з фр. В. В. Коптілов. – К. : Укр. письменник, 1994. – 311 с.