Завдання дисципліни РПС та регіональна економіка

Кафедра менеджменту

Контрольна робота

З дисципліни

“Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка”

З м і с т

1.Питання № 24.

Завдання дисципліни "РПС та регіональна економіка

1.1.Місце і роль курсу «Розміщену продуктивних сил та регіональна економіка» в системі економічних дисциплін

1.2. Предмет і об'єкт дослідження розміщення продуктивних сил та регіональної економіки

1.3. Завдання і проблеми дисципліни „Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка

2.Питання № 38.

Характеристика та значення основних районоутворюючих факторів

2.1.Сутність та функції економічного районування

2.2. Економічне районування України

2.3. Проблеми й перспективи економічного районування

Список літератури

1.Завдання дисципліни "РПС та регіональна економіка"

1.1 Місце і роль курсу «Розміщену продуктивних сил та регіональна економіка» в системі економічних дисциплін

Сучасне економічне мислення орієнтоване на поглиблене пізнання сутності й шляхів реорганізації життєдіяльності людини. Це зумовлено рядом об'єктивних процесів, що відбуваються в суспільному розвитку та виробництві. Вивчення їх аргументується такими чинниками.

1. Перед будь-яким територіальним утворенням (областю, містом, районом, селищем, селом) виникає ряд проблем регіонального соціально-економічного розвитку. Це зумовлено тим, що суперечності між продуктивними силами та застарілими формами організації економічного життя, виробництвом і споживанням, виробництвом і екологічною ситуацією, підприємствами і територією виражені досить гостро. Вирішити їх можна і доцільно на рівні конкретних територіальних структур з урахуванням їхньої специфіки.

2. Сьогодні відбувається активний процес децентралізації форм управління та становлення нових методів прийняття управлінських рішень. Це веде до посилення поряд з вертикальними зв'язками горизонтальних залежностей. Передавання реальної економічної влади відповідним місцевим органам дає змогу розкрити та використати ті резерви, які є в кожному регіоні, раціонально розвивати і розміщати потрібні тут виробництва.

3. Соціальна та економічна спрямованість розвитку економіки визнане необхідність перебудови, удосконалення господарського комплексукожного регіону країни, виходячи з конкретних обставин.

4. За умов економічної самостійності підприємств і регіонів істотно зростає потреба в детальній інформації про технічні, економічні, соціальні, екологічні можливості відповідних територій. Відповідно вагомогозначення набуває, як зазначено в ст. 119 Конституції України, «виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактногопроживання корінних народів і національних меншин — також програмїх національно-культурного розвитку».

Все це вимагає підвищеної уваги до вивчення проблем розміщення виробництва і регіонального розвитку продуктивних сил.

Отже, метою курсу «Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка» є забезпечення науково-методичної підготовки студентів до вирішення територіальних, регіональних завдань у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання. У процесі вивчення курсу має сформуватися комплексне, просторове сприйняття економіки з позицій зростання ролі людського чинника в усіх сферах суспільного виробництва, необхідності врахування досягнень науково-технічного прогресу у вирішенні економічних та інших проблем.

Методика вивчення дисципліни передбачає розгляд питань, що досліджуються нею, у взаємозв'язку з категоріями економічної теорії, регіональної економіки та менеджменту, економічної та соціальної географії. Ця дисципліна є невід'ємною складовою ґрунтовної підготовки економістів широкого профілю до потреб управління регіональним розвитком суспільного господарства в умовах формування ринкового господарства.

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка, як важлива комплексна галузь економічної науки, вивчає специфічні, просторові закономірності організації територіальних господарських систем економічних районів різних масштабних рангів (регіонів) з метою їх раціоналізації, підвищення ефективності господарювання та досягнення соціально-економічного прогресу.

Наука про розміщення продуктивних сил та економіку районів вивчає ці аспекти економічних відносин разом з іншими науками - економічними, природничими, географічними та технічними. Провідну роль у розвитку даної науки відіграє сучасна економічна теорія та її основа — політекономія, яка вивчає і формулює економічні закони і категорії, що є необхідним методологічним підгрунтям для розвитку власного понятійного апарату науки про розміщення продуктивних сил та економіку районів. Остання використовує також результати наукових досліджень теорій регіональної економіки, галузевих економік — промисловості та сільського господарства, економіки природокористування, економічної статистики, економічної й соціальної географії, геології, аграрної науки, економічної інформатики та кібернетики, економіки праці, державних та місцевих фінансів, історії народного господарства, картографії, державного та територіального управління та інших. В свою чергу наука про розміщення продуктивних сил збагачує їх власними категоріями та економічними характеристиками територіального розвитку. Особливе місце даної науки в системі економічних дисциплін визначається тим, що саме вона оперує прив'язаними до певної території економічними даними. Через це і створюється можливість удосконалення територіальної організації виробництва й збільшення економічного ефекту від функціонування господарства конкретних області, міста, адміністративного району тощо. На сучасному етапі розвитку національної економіки посилення регіональної спрямованості реформ вимагає від кожного регіону максимізації економічної віддачі виробництва для досягнення добробуту країни у цілому.

1.2 Предмет і об'єкт дослідження розміщення продуктивних сил та регіональної економіки

Предметом науки про розміщення продуктивних сил та економіку районів є виявлення законів, закономірностей та визначення принципів і факторів просторової (територіальної) організації продуктивних сил економічних районів, їх сучасне і перспективне розміщення.

Об'єктом вивчення даної науки виступають усі елементи просторової організації продуктивних сил регіонів — природо- і трудоресурсний потенціал, галузеві і міжгалузеві комплекси, територіальні форми організації продуктивних сил та системи господарювання, соціальна інфраструктура тощо. Таким чином, загалом об'єктом вивчення науки про розміщення продуктивних сил та економіку районів є продуктивні сили в конкретно-регіональному середовищі функціонування.

Продуктивні сили - це сукупність людських, матеріальних та інших силових елементів, суттєвою властивістю яких є створююча дія (діяльність). Сили, що беруть участь у створенні засобів і умов існування людини, забезпечують розвиток самої людини та середовища її проживання і є продуктивними.

Економічна оцінка дії продуктивної сили не обмежується лише певною участю у створенні товарів чи послуг, які задовольняють потреби людей або суспільства. Тут слід виходити із змісту економічної доцільності діяльності, що полягає у створенні вартості та додаткової вартості (прибутку). У процесі виробництва створюються товари, вартість яких більша, ніж витрати на робочу силу та інші складові на величину додаткової вартості. Кожен елемент продуктивних сил бере участь у створенні доходу. Величина їх продуктивного вкладу у зростанні доходу залежить від результативності (плодотворності) дії кожного елемента. Для виробництва дійсним джерелом нової вартості, в тому числі додаткової, є жива праця. Тому для зростання доходу важливо нарощувати вміння, підвищувати кваліфікацію, реалізовувати інші заходи, які позитивно впливають на продуктивну силу людини. Виробництво додаткового продукту складає матеріальну основу суспільства.

1.3 Завдання і проблеми дисципліни „Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка”

Головним завданням науки є обґрунтування оптимального розміщення продуктивних сил. Поняття "оптимальності" передбачає одержання якомога більшого ефекту від правильно розміщеного підприємства, від найкращої територіальної організації регіону, країни. На рівні підприємства ефект виражається у прибутку, на рівні країни — у національному доході. Одначе "оптимальність" не означає, що байдуже, яким чином забезпечуватиметься найбільший ефект. Треба співвідносити розмір ефекту з витратами, тобто розрахувати ефективність витрат. Необхідно також враховувати соціальний та демографічний фактори. Наприклад, посередницьке підприємство може одержати прибуток, вивозячи гостродефіцитну сировину за кордон, але при цьому буде завдано збитків державі. Можна завдати шкоди через надмірну експлуатацію природних ресурсів, особливо важковідновних або невідновних. Висока концентрація виробництва у регіоні може дати виграш за рахунок інфраструктури, зручних технологічних зв'язків, але завдати значної екологічної шкоди. З іншого боку, уряд, прагнучи одержати найбільший прибуток від заохочення окремих галузей господарства, може зруйнувати або надмірно утискувати чимало інших підприємств або галузей. Так трапляється тоді (наприклад, у країнах, що розвиваються), коли пріоритет віддається розвитку експортної монокультури, аби залучити валюту до своєї держави.

Отже, оптимальне розміщення продуктивних сил не завжди має на меті одержання найбільшого прибутку. Проте раціонально організовані продуктивні сили зводять до мінімуму втрати та об'єктивно сприяють посиленню економічного потенціалу країни.

Що означає оптимальне розташування об'єктів народного господарства? На рівні підприємства це означає: спеціалізація повинна враховувати співвідношення попиту й пропозиції; місцеположення має бути зручним по відношенню до постачальників сировини й матеріалів та споживачів продукції; підприємство повинно бути забезпечене робочою силою; місцеположення підприємства не повинно створювати екологічне, в тому числі й соціально-екологічне, напруження на території; розміщення підприємства має сприяти кооперативним зв'язкам.

На рівні регіону оптимальне розміщення продуктивних сил передбачає: врахування передумов і факторів спеціалізації народного господарства; комплексне розміщення народного господарства; можливість гнучкої перебудови галузевої структури під впливом науково-технічного прогресу та ринкової кон'юнктури; задоволення соціально-економічних потреб населення регіону; екологічну безпеку регіону; ефективні міжрегіональні економічні зв'язки.

Як правило, чимало факторів справляє вплив на розташування одного підприємства, а тим більше — народногосподарського комплексу. Сучасне господарство характеризується тим, що його об'єкти функціонують не ізольовано, а є елементами системи розміщення продуктивних сил. Система ця вельми складна, і її аналіз потребує серйозної спеціальної підготовки.

Перехідний період в економіці країни виявився важким і з погляду розміщення продуктивних сил. Тепер стає очевидним, що у багатьох відношеннях воно не раціональне. У чому ж сутність проблеми?

З одного боку, Україна — одна з найбільших держав світу за економічним потенціалом. Вона займає в Європі друге (після Росії) місце за територією й шосте за чисельністю населення. За обсягом промислового й сільськогосподарського виробництва всередині 80-х років її можна було порівнювати з Францією, Великобританією, Італією. За такими видами сировини й виробництва, як залізна й марганцева руди, чорні метали, вугілля, електроенергія, металургійне та енергетичне устаткування, цукор, соняшникова олія тощо Україна посідала одне з перших місць у Європі. У нас є висококваліфіковані наукові й виробничі кадри.

З іншого боку, продукування національного продукту на душу населення істотно відстає від багатьох розвинутих країн, падає природний приріст населення. Причини такого стану мають соціально-економічний характер, що, загалом беручи, виходить за межі курсу РПС. Розгляньмо тут лише деякі проблеми, пов'язані з територіальною організацією господарства.

Донедавна Україна входила до складу іншої держави і її спеціалізація зумовлювалася потребами територіального поділу праці тієї, вже неіснуючої країни. Тому одні галузі у нас розвинуті надмірно, перевершуючи власні потреби України (добування залізної й марганцевої руди, виробництво чорних металів), а інші — розвинуті слабко, невідповідно до її економічного потенціалу (наприклад, легка промисловість). Тому однією з основних проблем РПС у нашій країні є вдосконалення галузевої структури економіки, відновлення її рівноваги.

На території України зосереджені матеріале- та енергомісткі види виробництва, хоча ми відчуваємо брак енергоносіїв, кольорових металів, деякої хімічної сировини. Водночас недостатній розвиток наукомістких галузей дисонує з наявністю потужної науково-технічної бази, інтелектуальних можливостей, великого контингенту висококваліфікованих робітників та інженерів. Таким чином, порівняно з високорозвинутими країнами структура економіки України дещо застаріла.

Регіональне розміщення виробництва у нас нераціональне: надмірна концентрація матеріаломістких галузей у Донбасі й Придніпров'ї поєднується з недовикористанням ресурсів у Західному регіоні, на Півдні.

Потреба структурної перебудови економіки України пов'язана з проблемою конверсії. На нашій території розміщувалась чимала частина військово-промислового комплексу (ВПК) колишньої держави. ВПК зосереджував великі виробничі потужності, найбільш кваліфіковані кадри
інженерно-технічного й наукового персоналу. Нова військова доктрина України несумісна з виробництвом величезної кількості озброєнь. Проте конверсія об'єктивно пов'язана з перепрофілюванням підприємств, а це зумовлює скорочення споживання металу, змінює спеціалізацію низки
машинобудівних підприємств тощо.

Через нераціональне розташування виробництва в Україні часто-густо постають поважні екологічні проблеми. Доведеться розосередити промислове виробництво в екологічно найнапруженіших районах, перепрофілювати окремі підприємства, що забруднюють навколишнє середовище. Знання закономірностей розміщення продуктивних сил дасть змогу економістам енергійніше протестувати проти створення сумнівних — з екологічного погляду — проектів. У багатьох випадках багаторічне посилене вичерпування природних ресурсів України призвело до їхнього виснаження; постала потреба принципово інакше ставитись до розміщення ресурсомісткого виробництва.

Розвиток ринкових відносин в Україні, вихід її у світовий економічний простір стимулює створення у нас вільних економічних зон, які виокремлюватимуться не лише особливим торговим та інвестиційним режимом, але й специфікою господарської спеціалізації, напрямами економічних зв'язків. Економіст повинен фахово обґрунтувати вибір території для зони, визначити ефективність функціонування господарських структур.

2. Характеристика та значення основних районоутворюючих факторів

2.1 Сутність та функції економічного районування

У сучасному світі суспільне виробництво відбувається з постійним поглибленням територіального поділу праці. При цьому ускладнюється територіальна структура національної економіки, посилюється її регіональна складова, яка викликає формування економічних районів різних рівнів. Процес формування економічних районів є об'єктивним. Він відбувається через формування відповідної певним регіональним передумовам господарювання територіальної організації продуктивних сил та структури виробництва. Таким чином, основою формування економічних районів є суспільний територіальний поділ праці, який формує виробничу спеціалізацію окремих територій, виробничі цикли і розвиток системи внутрішніх та міжрайонних зв'язків. Об'єктивними передумовами формування економічних районів виступають наявні у даному регіоні:

- природні ресурси

- особливості економіко-географічного положення території

- система розселення

- чисельність населення

- територіальна організація виробництва

- виробничий потенціал

- спеціалізація господарства

- рівень господарського освоєння території.

На основі формування згідно даних передумов територіально-виробничих комплексів з певною спеціалізацією господарства та організаційно-технологічною структурою виробництва (енерговиробничим циклом) і відбувається розвиток економічних районів. Завданням вчених при цьому є визначення меж об'єктивно існуючих економічних районів.

В економічній та географічній науці існують декілька підходів до визначення поняття економічного району. Для усіх них прослідковуються спільні ознаки: спеціалізоване господарство, його комплексність, територіальна цілісність, тісні внутрішньорайонні й міжрайонні економічні зв'язки, відносна повнота та замкненість виробничих циклів, особливості економіко-географічного положення. За загальноприйнятим визначенням П.М. Алампієва економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно зв'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Окрім вказаних передумов, на формування економічних районів впливають фактори трьох основних груп: економічні, природні, та історичні. Основними серед них є фактори економічного походження:

1. Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці;

2. територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно зв'язаних між собою різних виробництв, розташованих на певній території;

3. природні умови і ресурси як основа розвитку спеціалізованого господарства району та існування й розвитку інших компонентів продуктивних сил даної території;

4. особливості економіко-географічного положення території району обумовлюють формування спеціалізації його господарства, характер та рівень розвитку економічних зв'язків;

5. районоутворюючі центри — великі міста-економічні центри з потужним виробничим та інфраструктурним потенціалом. Зона районоформуючого впливу крупних регіональних центрів охоплює групу адміністративних областей або територіально відокремлений анклав в межах економічного району. На Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;

6. форми територіальної організації виробництва - промислові, інфраструктури! (транспортні, рекреаційні) та агропромислові райони, центри, промислові та транспортні вузли, локальні форми територіальної організації господарства регіону;

7. суспільно-політичний устрій (унітарний або федеративний). В Україні суспільно-політичний устрій держави побудовано на засадах унітарності, але з певними елементами федерації, зокрема, з існуванням внутрішньої автономії для АР Крим;

8. адміністративно-територіальний поділ країни. У межах економічних, адміністративних та правових механізмів територіального управління й регулювання в полі адміністративно-територіального поділу країни функціонують як самостійні суб'єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій.

Згідно з науковими уявленнями, економічне районування здійснюється за комплексом певних критеріїв і принципів. До основних з них відносяться наступні:

-економічна цілісність;

-територіальна єдність;

-чітко визначене економіко-географічне положення;

-одномасштабність в межах одного рівня ієрархії;

-наявність сформованого виробничого комплексу з явно вираженою спеціалізацією;

-економічне тяжіння до районоформуючого центру;

-непорушність меж адміністративно-територіального устрою.

Враховуючи масштабний ранг України, як територіального державного формування, площа котрого є співвідносною з площею більшості європейських країн, але меншою за територію країн субконтинентального рівня (Росії, Канади, США, Індії тощо), науково обґрунтованим є виділення на її теренах за об'єктивними ознаками двох типів економічних районів — галузевих та інтегральних за чотирма ієрархічними рівнями.

Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил та галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне, промислове, агропромислове, демографічне районування). Галузеві економічні, соціально-економічні та інші райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Інтегральне економічне районування розглядає всю сукупність продуктивних сил території як регіональний виробничий комплекс, в основі якого знаходяться наявні у даному регіоні територіально-виробничі комплекси різних рівнів та ступенів сформованності.

Згідно ієрархії інтегрального районування, виділяються чотири рівні економічних районів: крупні (макрорайони), середні (мезо-райони), малі (мікрорайони) та низові економічні райони.

Крупні (інтегральні) економічні райони — це найбільші територіальні формування, які об'єднують декілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою.

Середні (інтегральні) економічні райони є підрайонами крупних економічних районів й окреслюються межами адміністративної області або автономної республіки.

Малі райони (мікрорайони) пов'язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія відповідає території декількох адміністративних районів, окреслених в межах області. Територія малого району може охоплювати велике місто (наприклад, Київ, Одесу, Харків)

Низові адміністративно-господарські райони охоплюють цілком території адміністративних районів. Місто може розглядатися як низовий адміністративно-господарський район. Певна кількість їх може виділятися в межах великих міст.

Завданням економічного районування є створення теоретико-методологічного підґрунтя для цілеспрямованої територіальної організації народного господарства й обґрунтування раціонального розміщення виробництва у регіонах, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку територій і країни в цілому.

Основними функціями економічного районування є :

- створення економічної основи територіального управління господарством регіонів;

- вдосконаленні територіальної структури господарства;

- формування й реалізація державної регіональної економічної політики;

- обгрунтування вибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил;

- обґрунтування розвитку територіально-виробничих комплексів;

- підвищення ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу;

- сприяння аналізу, діагностики та прогнозування регіонального розвитку;

- створення основи для розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.

2.2 Економічне районування України

Економічне районування України за часів СРСР враховувало існування її господарства як складової частини народногосподарського комплексу союзної держави.

В післявоєнні роки групою вчених під керівництвом академіка К.Г. Воблого було розроблено сітку районування з п'яти інтегральних економічних районів: Центрального (Київська (включаючи територію нинішньої Черкаської області). Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'янець-Подільська (тепер — Хмельницька); Південно-Східного (Сталінська (тепер Донецька), Ворошиловоградська (тепер Луганська), Дніпропетровська і Запорізька); Півиічно-Східного (Харківська, Полтавська, Сумська); Півбенно-Західного (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська (ліквідована, тепер частина Одеської)); Західного (Львівська, Дрогобицька (ліквідована), Станіславська (тепер Івано-Франківська), Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Крим на той час знаходився на правах області в складі РСФСР (Кримсько-татарську АР було ліквідовано під час війни). На основі цієї сітки економічних районів і базується більшість розробок з сучасного економічного районування України.

У 1963 році, згідно загальносоюзного районування, на території України було виділено три великі інтегральні райони: Донець-ко-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей). Масштабний ранг цих районів був більшим за об'єктивно притаманний Україні, як цілісному народногосподарському комплексу, але в основному відповідав потребам розвитку і розміщення продуктивних сил такої супердержави, як СРСР. Ця сітка економічних районів використовувалась до 1991 p., коли через розпад СРСР і перехід до самостійного економічного розвитку, нагальним завданням стало окреслення нової сітки економічних районів, відповідної потребам моменту. Перші спроби нового економічного районування України виявилися не зовсім досконалими. За основу нового районування більшість дослідників (серед них відомими є, зокрема, розробки В.А. Поповкіна, О.І. Шаблія) тим чи іншим чином використовувала розробки групи К.Г. Воблого, які не втратили своєї актуальності через те, що за період індустріального розвитку України регіональна спеціалізація господарства не перетерпіла істотних зрушень. Однак, жодна зі схем районування не стала загальновизнаною економічною та економіко-георафічною наукою.

Розробки з економічного районування, проведені у 90-і роки з участю провідних вчених Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України завершилися у 1998 році внесенням в проект Закону України «Про Концепцію державної регіональної економічної політики» запропонованої в такому складі сітки економічних районів України:

- Донецького (Донецька, Луганська області);

- Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

- Східного (Полтавська, Сумська, Харківська області);

- Центрального (Київська, Черкаська області, м. Київ);

- Поліського (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

- Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

- Причорноморського (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

- Карпатського (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Після цього запропонована нова сітка економічних районів, у цілому відповідна основним науковим критеріям економічного районування, фактично не змінювалася, за виключенням назви Причорноморського району, зміненої на Південний. Вказана сітка інтегрального економічного макрорайонування використовується, серед інших схем, у більшості економічних наукових та багатьох навчальних закладах України.

2.3 Проблеми й перспективи економічного районування

В світлі регіональної економічної політики держави та формування відповідної їй концепції нового адміністративно-територіального устрою країни з усією актуальністю постає питання удосконалення економічного районування. Так, у цьому контексті основними проблемними питаннями, які потребують теоретико-методологічного обгрунтування, є наступні.

Питання про ранг бюджетотворної територіальної соціально-економічної системи (ТСЕС) другого рівня. Так, якщо зараз бюджетотворною ТСЕС вищого рангу є країна в цілому, де на рівні державного народногосподарського комплексу формується бюджет, то бюджетотворною ТСЕС другого рівня є область. Крупний інтегральний економічний район свого бюджету не має. В результаті змін адміністративно-територіального устрою роль бюджетотворної ТСЕС другого рівня може перейти, в різних варіантах

а) до території, яка дорівнює укрупненій області, (охоплює
приблизно півтори або дві нинішні області),

б) до території рангу економічного макрорайону.

Можливими є й варіанти незначного зменшення кількості областей (на 1-4) або ж їх фактичного збереження в існуючих кордонах з незначними змінами, які суттєво не відображаються на системному рангу обласної ТСЕС.

Друге питання стосується теоретико-методологічних та практичних проблем виділення економічних районів. На сучасний момент територія Поліського та Південного районів відзначається у цілому не характерною для України взаємною відокремленістю складових територіальних частин. Так, Поліський економічний район складається з двох територіально відокремлених анклавів — Волинсько-Житомирського Полісся та Чернігівщини (Східного Полісся). У них є різними районоформуючі центри - м. Житомир та м. Чернігів. У Південному районі проблематичним є віднесення до нього території АР Крим з особливими передумовами господарювання та своїм районоформуючим центром - м. Симферополь. Східний район, який охоплює територію української Слобожанщини в дійсності за географічним розташуванням є Північно-Східним, а самою східною областю України є Луганська область Донецького району. Проблематичним у сітці районування є положення Кіровоградщини, яка за природно-економічним потенціалом є схожою з Центральним економічним районом, аж ніяк не з Придніпров'ям, хоча й тяжіє до останнього за господарськими зв'язками.

Щодо вказаних питань, то, вирішення першого з них повинно враховувати як національний, так і світовий досвід формування загальнодержавного й місцевого бюджетів, адміністративно-територіального поділу територій країн, а також загальноекономічні закономірності функціонування продуктивних сил на різних стадіях циклу виробництва. Зокрема, з точки зору раціонального та економічно, соціально й екологічно ефективного використання сукупного ресурсного потенціалу територій, масштабний ранг нинішньої області, як основної бюджетоформуючої ланки другого рівня, на етапі сталого економічного зростання може стати просто недостатнім. В недалекому минулому, зараз та в середньостроковій перспективі, тобто на етапі перехідного та трансформаційного періодів за рахунок дії об'єктивних факторів, дійсно формування бюджету території рангу економічного макрорайону є важким, а зважаючи на національні реалії й неможливим завданням. Проте досвід розвинутих країн з суттєвими регіонально диференційованими суспільно-економічними та природно-економічними передумовами господарювання (Німеччина, Росія, Іспанія, Велика Британія тощо) показує, що для економіки, яка ефективно розвивається, оптимальним масштабним рангом бюджетоформуючої ланки другого рівня є територія, яка дорівнює за площею декільком (як правило 2-3) областям України. Тобто, на стадії подолання в основному кризових явищ в економіці й соціально-економічних процесах, можливим є укрупнення бюджетотворної одиниці другого рівня до території, яка б охоплювала економічний район макромасштабного рангу. При цьому всебічне урахування управлінськими ланками таких регіонів конкретно-регіональних передумов економічної діяльності цілісних за природно-ресурсним, соціальним та виробничим потенціалом 8 -10 макрорайонних господарських комплексів надасть змогу в майбутньому ефективно вирішити ряд перспективних завдань. Серед них головними є завдання збалансування рівнів соціально-економічного розвитку як всередині районів, так і між ними, а також докорінне підвищення загальної ефективності господарювання в комплексі зі зміцненням в цілому всієї української держави з метою розбудови підґрунтя сталого розвитку країни.

Вирішення другого питання є можливим через постійне вдосконалення схеми районування України з урахуванням традицій районування нових здобутків економічної та географічної науки, а також сучасних тенденцій розвитку і розміщення продуктивних сил.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Заблоцький, Б.Ф. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка [Текст] : посібник / Б. Ф. Заблоцький. - К. : Академвидав, 2003. - 368 с.

2. Клиновий, Д.В. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України [Текст] : навчальний посібник / Д. В. Клиновий, Т. В. Пепа ; Мін-во освіти і науки України. - К. : ЦУЛ, 2006. - 728 с.

3. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : підручник / Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т ; ред. С. І. Дорогунцов. - К. : КНЕУ, 2005. - 988 с.

4. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : підручник / Мін-во освіти і науки України, ДВНЗ "КНЕУ ім. Вадима Гетьмана" ; ред. С. І. Дорогунцов. - 2-ге вид., без змін. - К. : КНЕУ, 2007. - 992 с.

5. Сазонець, І.Л. Розміщення продуктивних сил [Текст] : навчальний посібник / І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар ; Мін-во освіти і науки України. - К. : ЦНЛ, 2006. - 320 с.

6. Стадницький, Ю.І. Розміщення продуктивних сил (теоретичні основи) [Text] : навчальний посібник / Ю. І. Стадницький, А. Г. Загородній. - К. : Знання, 2008. - 351 с.

7. Стеченко, Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика [Текст] : підручник / Д. М. Стеченко. - К. : Вікар, 2002. - 396 с.

8. Чернюк, Л.Г. Розміщення продуктивних сил України [Текст] : навчальний посібник / Л. Г. Чернюк, Д. В. Клиновий. - К. : ЦУЛ, 2002. - 470 с.