Становлення української державності 1648-1657рр.

ПЛАН

ВСТУП

1. Політична влада і територія Козацької республіки

2. Політико – адміністративний устрій республіки

3. Суд і судочинство, соціально – економічний устрій

4. Фінансова система та податки

5. Військо та зовнішня політика Козацької республіки

6. Українсько – російський договір 1654р.

ВИСНОВКИ

ВСТУП

Виникнення і розвиток Запорозької Січі мали надзвичайно важливе значення в боротьбі українською народу за відродження власної державності, знищеної за часів литовської та польської експансії на землі України.

Державотворчі традиції, позитивні сторони життєдіяль­ності Запорозької Січі були пізніше уважно вивчені, проаналізовані і творчо використані славним сином українського народу, видатним політиком і державотвор­цем Богданом Хмельницьким, під безпосереднім керівництвом якого побудова Української держави була практично здійснена в середині XVII ст. Ця визначальна, доленосна для України мета була досягнута в умовах жорстокої, кровопролитної боротьби українського народу проти польських поневолювачів.

Слід зазначити, що на початку Національно-визвольної війни проти польських поневолювачів Богдан Хмель­ницький та його соратники навіть не мріяли про створен­ня суверенної Української національної держави. Вони на­самперед дбали про збереження козацьких вольностей, які польський уряд намагався ліквідувати згідно з «Орди­нацією» 1638 р. Але вже в ході боротьби, коли до козаків приєдналися широкі народні маси, коли від ворога була звільнена значна територія України, у Богдана Хмель­ницького спочатку виникла ідея створення української автономії у складі Речі Посполитої, а згодом і української суверенної держави, про що він вперше офіційно заявив у лютому 1649 р. під час переговорів з польськими комі­сарами в Переяславі. Проте у виборі форми державного утворення Б. Хмельницький вагався між традиційною ста­рою руською державою (князівство Руське) і козацькою державою Війська Запорозького.

Зрештою, вже в ході української національної революції Б. Хмельницький висунув власну програму будівництва Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності, й тим самим на практиці геніально синтезував ідею старої України-Руси з новою ідеєю козацької державності.

1. Політична влада та територія Козацької республіки

Аналіз наявних документальних джерел переконливо свід­чить, що в ході Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств в основному було завершено процес форму­вання Української національної держави. Оскільки державний апарат тут створювався на зразок установ, що існували в Запорозькій Січі, то Українська держава за формою правління й устроєм основних інститутів полі­тичної влади істотно відрізнялася від тогочасних монархій Європейського континенту — вона була республікою. Вра­ховуючи провідну роль козацтва в її утворенні, можна з повною підставою вважати нову державу, яка з'явилася на політичній карті Європи в середині XVII ст., Українською козацькою республікою. Розглянемо найхарактерніші ознаки цієї держави.

Перша ознака — політична влада. Вона перейшла до рук козацької старшини — нової генерації українського панівного класу. На вершині її ієрархічної піраміди був гетьман. Обраний військовою радою на Запорожжі (січень 1648 р.) на невизначений строк (фактично довічно), він здійснював керівництво військовими силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньої політики, вів переговори з урядами інших держав, міг скасовувати рішення Генерального суду. Зосередження ос­новних політичних, адміністративних, судових та вій­ськових керівних функцій в руках гетьмана призвело до того, що він став рідко скликати не тільки військові ради, а й навіть ради старшин, найважливіші питання вирішував самостійно, фактично перетворившись па військового дик­татора.

Законодавчу владу Б. Хмельницький реалізовував шля­хом видання універсалів, наказів, листів тощо. Підписував він їх «рукою власною». Атрибутом гетьманської влади продовжувала залишатись, як і в попередні роки, булава. Отже, в його руках зосереджува­лася практично необмежена влада, яка перевершувала за обсягом президентську і наближалася до царської.

Друга ознака — територія. Б. Хмельницький визначив межі української етнічної території на заході — кордон з Річчю Посполитою — по р. Вісла. І. Крип’якевич приблизно змалював державні межі «козацької території»: з Польщею: Яруга — Чернівці — Мурафа — Красне — Вінниця — Прилуки — Самгородок — Паволоч — Каменеброд — Макарів — Чорнобиль — Карпилівка; з Росією — традиційним кордоном, а з Туреччиною і Кримом — через так зване Дике Поле.

2. Політико – адміністративний устрій республіки

На визволеній території були ліквідовані органи влади Речі Посполитої. Замість воєводств і повітів створені полки і сотні (полків у різні часи було 36, 26, 165 а пізніше — 10). Виникло нове правління — своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрації, курінні і городові отамани. Магі­страти і ратуші здобули право самоврядування.

Найвищим органом влади в Українській державі була загальновійськова рада, до участі в якій допускали всіх повстанців. Залежно від складу, порядку скликання та зна­чення питань, обговорюваних на загальновійськових радах, їх називали «чорними» (коли вони збиралися за іні­ціативою рядового козацтва), «генеральними», «явними» (коли в їх роботі, крім козацтва, брали участь пред­ставники магістратів і ратуш, духівництва та ін.). Загальновійськова рада розглядала здебільшого питання війни й миру, відносин з іншими державами, обрання гетьмана, генеральної старшини та генерального уряду, вручення їм атрибутів влади. Рішення ради здійснювалися гетьмансь­кою владою та генеральним урядом.

Другою за значенням владною структурою, створеною Богданом Хмельницьким, була рада генеральної старшини. До її складу, крім гетьмана, входила генеральна старшина, а також полковники й інші особи на вибір гетьмана. В роки визвольної війни в її складі переважали однодумці Б. Хмельницького з числа генеральної старшини та полковники, які брали активну участь у боротьбі проти іноземних загарбників. Козацька старшина взяла в свої руки розв'язання найважливіших проблем, що постали перед новоствореною державою. Вона управляла Україною, охоплюючи різні сфери суспіль­ного життя: цивільну адміністрацію, судочинство, земельні справи, фінанси й т. ін. Раду генеральної старшини скликав гетьман перед кожною загальновійськовою радою, вона готувала її роботу, особливо в тих випадках, коли Хмельницькому потрібна була підтримка у вирішенні складних внутрішньо- і зовнішньополітичних питань На засіданнях ради генеральної старшини розглядали кадрові питання, схвалювали рішення генерального уряду або ге­неральної військової канцелярії, розв'язували суперечки між генеральними старшинами і полковниками, фінансові та адміністративно - поліцейські справи, судові справи гене­ральної старшини, а також апеляції на рішення генераль­ної військової канцелярії чи суду

Функції виконавчого органу гетьманської влади вико­нував генеральний уряд. Його обирали разом з гетьманом на військовій раді. До складу генерального уряду входили генеральні старшини: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний підскарбій, гене­ральні осавули, хорунжі та бунчужні. Найважливішою структурною частиною генерального уряду була генеральна військова канцелярія, яка здійснювала військове, адмі­ністративне, фінансове й судове управління, Туг роз­глядали всі документи, що надходили від полковників і сотників, магістратів і ратуш, укладали гетьманські уні­версали та інші акти гетьманської влади, вели дипломатичне листування, складали проекти міжнародних до­говорів.

На чолі полку стояв полковник, який здійснював керівництво округою за допомогою полкової адміністрації: обозного, писаря, осавула, хорунжого. Сотню очолював сотник. При ньому діяла сотенна адміністрація на зразок полкової. У кожному полковому, сотенному місті був також міський отаман. На селі громада обирала війта, а справами козаків відав отаман, який обирався козаками.

3. Суд і судочинство, соціально – економічний устрій

В цей період на території України склалася своєрідна правова система. Зберегли свою силу Литовські статути, Маг­дебурзьке право та інші правові джерела, що діяли до 1648., оскільки їх норми відповідали характеру відносин, що склалися на той час, захищали інтереси шляхти, ко­зацької старшини й т. ін. Водночас зростав вплив козацького звичаєвого права, яке в період Національно-визволь­ної війни регулювало широке коло відносин, і в першу чергу військову організацію, систему судочинства тощо. З'явилося й нове джерело права — гетьманські універсали, що були актами вищої виконавчої влади, обов'язковими для всього населення України.

Козацьким судам за часів Хмельницького відводилася провідна роль. Зокрема, було значно розширено їх ком­петенцію, надано значення загальностанових судів. Геть­ман України заснував Генеральний військовий суд, який вважався найвищою судовою інстанцією. Цей суд, як правило, розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також справи прохачів, які зверталися до гетьмана безпосередньо.

Напередодні та на початку Національно-визвольної війни Б. Хмельницький ще не мав конкретної програми радикальної перебудови існуючого устрою України, але вже в ході її розгортання на українських землях відбулися глибокі зміни у відносинах земельної власності та земле­користування. Вищий клас старого суспільства було фактично ліквідовано. Частина магнатів і шляхти загинула, інші втекли до Польщі або розчинилися в козацькому се­редовищі.

Внаслідок цих змін козацтво стало провідним, привілейованим станом українського суспільства. Гетьмансь­кими універсалами, підтвердженими пізніше царським урядом, за ним закріплювалося право власності на землю, звільнення від податків, особлива юрисдикція, необмежена участь у політичному житті держави тощо. Головним обов'язком козака була військова служба. Козацтво, безпе­речно, користувалося особливою увагою з боку Б. Хмельницького та його уряду. Усі суспільно-політичні та економічні акції гетьмана України фактично підпорядковувалися інтересам козацького стану.

Крім козацтва, серед інших верств населення Української держави виділялися: шляхта (дещо обмежува­лася в праві на володіння землею, мала окремий суд і користувалася правом самоуправління), духовенство, міщанство, селянство. Події 1648—1676рр., як відомо, суттєво порушили станові перегородки, що існували в Україні. Внаслідок цього відбувалася значна „міграція” представників одних категорій населення в інші. Міщани, селяни, шляхта часто-густо ставали козаками. Як резуль­тат, на волості спостерігалося масове покозачення. Згодом на територіях, де складалися умови для мирного життя, спостерігався і зворотний процес. Визначилися дні основні групи населення: «товариство» (козаки) і «поспільство» (міщани, селяни). Останні, як відомо, в ході війни (в 1652 р.) вибороли всю повноту громадянських прав, зокрема, стали вільними й повноправними власниками своїх земельних ділянок.

В ході війни значні земельні ділянки були захоплені рядовими козаками і селянами. Таким чином, на зміну великому феодальному землеволодінню прийшло дрібне земле­володіння козаків, міщан і вільних селян.

Отже, істотні зміни в структурі землеволодіння були зумовлені, насамперед, безпосередньою участю у Націо­нально-визвольній війні широких народних мас, які нерідко самотужки розв'язували земельне питання «ко­зацькою шаблею».

Свої земельні ділянки селяни могли не тільки переда­вати у спадщину, а й закладати, продавати й т. ін. Будучи особисто вільними, селяни мали змогу в будь-який момент піти з маєтку. На той час це було однією з важливих пере­думов для розвитку капіталістичного фермерства.

Таким чином, економічна політика Б, Хмельницького привела до того, що, основною формою господарювання в Україні стало вільне дрібне землеволодіння. Між козаками і селянами не існувало істотної економічної різниці, І ті, й інші були дрібними землевласниками, жили за рахунок власної праці.

5. Фінансова система та податки

Одне з центральних місць в економічних заходах Б. Хмельницького в 1648—1654р., займала фінансова політика. В надзвичайно скрутних умовах війни гетьманському урядові вдалося забезпечити порівняно стабільне фінансове становище України. Для цього гетьманське управління протягом тривалого часу вишукувало нові по­стійні джерела фінансових надходжень, організовувало фінансовий апарат, намагалося виконати бюджет з пере­вищенням прибутків над видатками і забезпечити обіг повноцінними грішми.

Усі витрати гетьманської адміністрації здійснювалися, як правило, за рахунок селян, ремісників і купців (по­датних станів), а також частково рядових козаків. Прибутки української шляхти, козацької старшини, православ­ного духовенства залишалися незайманими. Існували, зок­рема, такі види податей: «стації», «подимна подать», «побор». Їх сплачували селяни і міщани. Крім того, міщани сплачували ще й внутрішнє мито за право торгувати. З тих, хто виробляв спиртні напої, стягувалася так звана показенщина.

Найважливішими джерелами фінансових надходжень були: 1) земельний фонд гетьманського управління, частина якого продавалася, поповнюючи вирученими при цьому коштами скарбницю; 2) промисли, винокурні, шинки і млини, що здавалися в оренду; 3) митні збори від зовнішньої торгівлі, 4) плата за користування судом і ратушею, штрафи.

За своїм цільовим призначенням податі збиралися для потреб гетьманської скарбниці й на місцеві потреби окремих міст і містечок.

Для збирання податей і реалізації фінансових надход­жень було створено фінансовий апарат. Б. Хмельницький був організатором військової скарбниці й управляв фінан­сами. Безпосередньо ними відав гетьманський підскарбій, у якого був помічник, що відав орендами. Відповідно на рівні полків і сотень їхні керівники також здійснювали керівництво місцевими фінансами підпорядкованих їм адміністративно-територіальних одиниць і військових підрозділів.

Економічна політика Б. Хмельницькою реалізовувалася через бюджет, який ще був не досить розвинутим. Він не складався заздалегідь і ніким не затверджувався Його доходні та видаткові статті визначалися потребами й можливостями моменту, а також завданнями визвольної війни.

Розвиток товарно-грошових відносин у зв'язку з роз­гортанням торговельно-промислової діяльності в Україні, зростання грошової ренти, необхідність сплати населенням грошових податей, воєнні та інші державні видатки потре­бували більшої кількості грошей, яких в обігу було ще не­достатньо, Хмельницький це добре розумів і всіляко сприяв нагромадженню в країні металевих (золотих і срібних) грошей, зокрема обмежував вивезення золота і срібла.

На початку визвольної війни в Україні в обігу була та ж сама монета, що й у Польщі. Але згодом, й особливо після 1654., помітною стає тенденція до збільшення кількості російської монети в грошовому обігу України, Існує версія, що в листопаді 1649р. гетьман розпорядився карбувати в козацькій Україні свою власну монету.

Здійснювалася політика активного втручання дер­жави в господарське життя. Заохочувалося ввезення золота й обмежувалося його вивезення. Заохочувався також експорт товарів. Українські купці каралися за посе­редницьку торгівлю. Вводилися захисні ввізні та вивізні мита. Ремісникам і купцям надавалася фінансова підтримка в підприємницькій діяльності. Об'єктивно така політика сприяла зародженню і розвиткові в надрах фео­далізму нових, прогресивних, буржуазних відносин. А це, у свою чергу, мало стати економічною основою державної незалежності України.

6. Військо та зовнішня політика Козацької республіки

Б. Хмельницький став творцем української армії, яка нічим не поступалася її європейським аналогам, багато в чому й перевершувала їх. Гетьман, зокрема, запровадив ряд новацій в організації війська, тактиці ведення бою, домігся створення низки допоміжних служб. З його ім'ям пов'язано створення козацької кінноти та артилерії як родів військ. Він збагатив фортифікаційне мистецтво, активно застосував такий популярний серед козаків бойовий порядок, як табір.

Збройні сили України виступали як самостійна, неза­лежна від інших урядових структур інституція, для них були притаманні деякі елементи самоуправління. Форму­валися вони з представників різних соціальних верств на­селення, тобто є підстави стверджувати про їх загальностановий характер. Після 1654р. козацьке військо, що налічувало 60 тис. чоловік, становило автономну частину російської армії. Б. Хмельницький прагнув створити мобільну регулярну армію на зразок тих, що існували в більшості тогочасних європейських країн. Перші кроки в цьому напрямі були здійснені гетьманом ще в 1648 р.

У роки війни Б. Хмельницькому довелося вирішувати цілий комплекс питань, пов'язаних із зовнішньополітичним забезпеченням життєдіяльності молодої держави. В цьому зв'язку слід наголосити, що в цілому гетьманській дипломатії вдавалося в процесі протиборства різних полі­тичних сил знаходити оптимальні рішення: укладати союзи з одними країнами, добиватися нейтралітету інших. Це врешті-решт привело до визнання України як суб'єкта міжнародних правових відносин

Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Гетьман установив дипломатичні контакти і Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Молдавією. В наступні роки уряд Б. Хмельницькою визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни. Незважаючи на політичну протидію шляхетської Польщі та її союзників, Україна закріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава.

Таким чином, у процесі створення державних органів влади Б. Хмельницький спирався, безперечно, на традиції Запорозької Січі та реєстрового козацтва. Проте це не було механічним перенесенням суспільно-політичних та військових структур, що існували на Запорожжі, на новий грунт. Ситуація, що склалася на політичній арені в цей період, вимагала внесення певних змін у справу державно­го будівництва. Тому, наприклад, гетьман поступово відмовився від скликання загальновійськових рад як надто громіздкого та малоефективного інструмента законодавчої влади. Відповідно до структури адміністративного поділу істотно ускладнилася система судових органів, які дедалі ширше використовували законодавчі акти Литовської дер­жави, Магдебурзького права. Не викликає сумніву й той факт, що Б. Хмельницький планував зробити свою владу спадковою, а це також суперечило демократичним звичаям і традиціям українського козацтва.

І все ж, на думку вітчизняних істориків українська державність з яскраво вираженими етнічними рисами в середині XVIIст. існувала вже у за­вершеному вигляді. Цей життєздатний суспільно-полі­тичний організм став визначальним засобом у важливій справі мобілізації всіх сил суспільства для ліквідації польсько-шляхетського режиму на українських землях та укладення Переяславсько-Московської угоди з Росією.

7. Українсько – російський договір 1654р.

В історичній літературі й на сьогоднішній день існує чимало різних, часто полярних оцінок цього надзвичайно важливого політичного акта.

Аналіз розвитку подій Визвольної війни 1648—1654 рр. дає підстави стверджувати, що рішення Пе­реяславської ради не мали випадкового характеру, не були інтригою незначної купки старшини чи наслідком підступних намірів Росії, а зумовлювалися об'єктивною необхідністю збереження автономії новоутвореної національної держави. Іншого виходу з ситуації, що склалася, не існувало. Адже достатніх сил для того, щоб вирватися з фатального для історії українського народу трикутника: Річ Посполита — Османська імперія — Росія, фактично не було. Як свідчать історичні документи, влітку 1653р. ко­зацька Україна внаслідок дипломатичних прорахунків во­ювала вже не тільки проти Польщі, а й проти сформова­ної антиукраїнської коаліції у складі Польщі, Молдавії, Валахії та Трансільванії. Воєнні дії козацької армії проти союзників проходили невдало. Польща, відчуваючи вигід­ність політичної ситуації, на переговори з Україною вже не йшла. Під час обговорення цього питання з великим посольством Росії у липні—серпні 1653р. польська сторо­на категорично відхилила пропозицію про посередництво московського царя у справі замирення з Україною на ос­нові Зборівського миру і заявила, що воно можливе лише за умови повної капітуляції Війська Запорозького і фак­тичного визнання ним «Ординації» 1638 р.

Водночас слід наголосити, що й уряд Б. Хмельницько­го також не повною мірою ще усвідомлював характер можливих відносин з Московською державою. Як засвід­чили переговори, що відбулися в Переяславі 9—10 січня 1654 р., гетьманському уряду бракувало необхідного ди­пломатичного досвіду, гнучкості, принциповості й по­слідовності в процесі вирішення надзвичайно складних питань міждержавних відносин.

Проте хід наступних подій переконливо довів, як швидко еволюціонували концептуальні погляди козацького керівництва щодо характеру й змісту договору між Україною і Московською державою. Зокрема, старшинські наради, що відбулися наприкінці січня — в першій половині лютого 1654 р., спочатку в Корсуні, а пізніше — в Чигирині, увінчалися виробленням цілком зрілого проекту договору, в якому в першу чергу було відображено інтереси українського суспільства в цілому та гарантовано непорушність суспільно – політичного і соціально-економічного устрою Української держави, її суверенітет у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

У ході московського раунду переговорів (березень 1654 р.) представники російського уряду в основному схвалили гетьманський проект. Разом з тим Москва відхилила запропонований Чигирином варіант фінансових стосунків, закріпивши в ратифікаційних актах такий їх порядок, за якого збір податків в Україні здійснювався місцевою адміністрацією, але від імені царя та під контролем його представників. Іншим суттєвим обмеженням українського суверенітету була заборона підтримувати дипломатичні відносини з варшавським і стамбульським дворами. Доповнення, внесені царським урядом, посилювали залежність Української держави від Москви. Проте загалом Переяславсько-Московський договір 1654р. не перекреслю­вав досягнень української нації в царині державотворення.

Міждержавний договір з Москвою фактично офіційно узаконив державний суверенітет України, засвідчив право­ву форму її відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки і укладен­ня, передусім, воєнного союзу з Московською державою.

Проте слід пам'ятати, що оцінка договору московським урядом поступово змінювалася. Спочатку він погоджувався з «протекційним» характером державних відносин і вважав Україну дійсно державою. Підтримуючи з Б. Хмельницьким дипломатичні контакти ще до укладення Переяславсько-Московської угоди, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, якими відав Посольський приказ — по суті, московське Міністерство закордонних справ, котре й керувало зносинами Москви з чужоземними державами. Варто нагадати, що Україну відокремлював від Москви навіть державний кордон і митниці.

За даними, наведеними відомим українським істориком В. Липинським, гетьман України Б. Хмельницький до самої смерті (серпень 1657р.) залишався фактично єдиним і повновладним правителем суверенної Української ко­зацької держави. Усі питання її життєдіяльності — і внутрішні, й зовнішні — він вирішував самостійно, не питаючи дозволу і не радячись з російським царем.

Залучивши завдяки договору 1654р. до антипольської коаліції Російську державу, Хмельницький протягом 1654—1657 рр. рішуче здійснював курс на визволення та об'єднання в соборній Українській державі всіх україн­ських земель. Ратифікаційні акти царського уряду, якими обмежувалися прерогативи гетьманського правління, не були оприлюднені в Україні, тому в своїй практичній діяльності українське керівництво відверто ігнорувало нав'язані в екстремальних умовах державні обмеження. Зокрема, посилаючись на складні умови воєнного часу, гетьман ігнорував московські плани опису та стягнення для царської скарбниці податків з українського населення (до Москви з України так і не поступило фактично жодної копійки), а також відрядження до «знатних» міст царських воєвод. Як відомо, залишалися нереалізованими також обмеження у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному аспекті володіла чимось більшим, ніж звичайний протекторат. Тому цілком імовірно, що відповідно до договору 1654 р., незважаючи на фактичне визнання верховенства корони Романових, Українська держава праг­нула будувати свої відносини з Росією на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи все сказане вище, необхідно ще раз наголосити, що виникнення Української козацької респуб­ліки, її формування і розвиток нерозривно пов'язані з ім'ям Богдана Хмельницькою — справжнього патріота України, вірного її сина, видатного політичною діяча, та­лановитого дипломата і полководця.

Дійсно, величезний вклад Б. Хмельницького в будів­ництво Української держави та утвердження її владних структур сьогодні не заперечує жоден серйозний дослід­ник Водночас непоодинокими є праці (особливо публі­цистичні), де гетьман зображується діячем, який у 1654 р. «зробив фатальну помилку», людиною, позбавленою дер­жавного таланту, у діях якої переважали особисті мотиви й т. ін. На жаль, автори таких праць, як зазначає В, Смолій, свої висновки роблять не на основі свідчень документів, а на довільній інтерпретації вирваних із загального контекс­ту фактів. При цьому, як правило, ігнорується принцип історизму. На складну епоху XVIIст., де діяли свої закони суспільного розвитку, переносяться ціннісні орієнтири кінця XXст., нинішні ідеологічні симпатії (особисті чи окремих політичних сил)..

Безперечно, Богдан Хмельницький — історична постать, оцінка якої не може бути однозначною. Він був одним із найвидатніших діячів в українській історії: виражаючи загальнонародні інтереси, зробив справжній прорив у фор­муванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний повс­танський табір найрізноманітніші суспільні сили, органі­зував і повів їх на повалення влади польської шляхти в Україні, започаткував Українську державу. Разом з тим на­шому сучасникові впадають в око непослідовність дій геть­мана, часом нелогічність його вчинків, відсутність окремих ціннісних орієнтирів тощо. Але все це треба узгоджувати з контекстом тогочасної епохи — неоднозначної й суперечливої, де перепліталися старі й нові порядки, де все ще панував середньовічний світогляд і тільки зароджу­валися суспільні явища, характерні для Європи XVII ст. В оточенні ворожих сил гетьманові доводилося маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлятися від своїх планів, задумів. Однак генеральної лінії свого життя, глибокий сенс якої полягав у визволенні рідної землі від ненависного іноземного гноблення та створенні незалежної Української держави, Богдан Хмельницький дотримувався до останку.

Додаток № 2

Система управління Козацької республіки

Додаток № 3

Джерела права Козацької республіки

Список використаної літератури:

1. В. П. Шевчук, М. Г. Тараненко. Історія української державності. Курс лекцій. „Либідь”, Київ – 1997р.

2. П.П. Музыченко. История государства и права Украины. Часть 1. «Астропринт», Одесса – 1998

3. П.П. Музыченко, Н.И. Долматова. История государства и права Украины в вопросах и ответах. Часть 1. «Одиссей», Харьков – 1999

4. П. Музиченко. Історія держави і права України. «Знання», Київ – 1999

5. А. С. Чайковський. Історія держави і права України. Юрінком Інтер, Київ – 2003