Переслідування мови царизмом як продовження утисків української культури (Валуєвський циркуляр 1863 р.)

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Інститут української філології

Кафедра української літератури

Реферат

З курсу "Історія української літератури"

Переслідування мови царизмом як продовження утисків української культури (Валуєвський циркуляр 1863р.)

підготувала:

студентка 206-ур групи

Рибаченко Олена

Перевірила:

Савченко І.В.

Київ - 2010

План

Вступ

Історичні факти, які зумовили видання циркуляру

Бунт Костомарова

"Совокупное обсуждение"

Текст Валуєвського циркуляру

Вступ

Валуєвський циркуляр 1863 – розпорядження міністра внутр. справ Російської імперії П. Валуєва про заборону друкування укр. мовою наук., навчальних та релігійних книг. Виданий 30(18) лип. 1863, в. ц. дозволяв публікувати "тільки такі твори цією мовою, які належали до галузі красного письменства", але цензура використовувала циркуляр як привід для всіляких обмежень укр. слова. Укр. мова розглядалась як штучна, "створювана… деякими малоросами і особливо поляками…". Процитоване в циркулярі твердження голови Київської археографічної комісії М.Юзефовича та його однодумців, що "ніякої окремої малоруської мови не було, немає й бути не може", а "наріччя.., яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі", стало офіц. поглядом на мовні й нац. проблеми українців у Рос. імперії.

Причиною видання в. ц., як зазначалося в тогочасних офіційних джерелах, було загострення питання про укр. мову й літ. через "обставини чисто політичні", поширення серед українців "сепаратистських задумів". Одним із приводів для утисків укр. слова став несанкціонований Синодом пер. П.Морачевським укр. мовою Нового Завіту (див. Біблії переклади українською мовою).

Впровадження в. ц. супроводжувалося закриттям в Україні недільних шкіл та адм. висланням окремих укр. громад. і культ. діячів (О. Кониського, П. Чубинського, П. Єфименка та ін.).

Історичні факти, які зумовили видання циркуляру

Законодавчі акти царського уряду, спрямовані на придушення українського національного руху.

У січні 1863 р. в Польщі спалахнуло давно очікуване повстання проти російського засилля. Напади на царські гарнізони відбувались і на Правобережній Україні, де існував значний прошарок польського населення (485 тис. чол., або 9,2 %). Хоч українські селяни участі в цих подіях не брали, вважаючи їх, як і в 1830 —1831 pp., "панською справою", російські шовіністи після придушення польського повстання зажадали від уряду приборкати український національний рух. Загроза сепаратизму їм вважалася навіть у спробах вживати українську мову в навчанні й пресі.

Ще влітку 1862 р. Олександр II наказав позакривати недільні школи, започатковані, як зазначалося в рескрипті, "під впливом і за участю осіб, котрі мали завданням потрясіння держави". Викладачі багатьох україномовних шкіл не бажали послуговуватись офіційними підручниками з історії, які заперечували існування українського народу. Популярний публіцист М. Катков, редактор газети "Московские ведомости", закликаючи владу посилити наступ на українську культуру, силкувався довести, що "малоросійської мови ніколи не було й, незважаючи на всі зусилля українофілів, і досі не існує".

Синод з огляду на ці вимоги наклав табу на видання Біблії в українському перекладі П. Морачевського. 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев підписав циркуляр про заборону друкування українською мовою книг, "навчальних і взагалі призначених для початкового читання народом", а також текстів до музичних творів. Якраз тоді галицький священик М. Вербицький поклав на музику вірш "Ще не вмерла Україна" відомого фольклориста, суспільно-політичного діяча, автора 7-томної збірки фольклорно-етнографічних матеріалів з Правобережжя П. Чубинського. В цій пісні, перетвореній 1917 р. борцями за національне відродження на український гімн, були такі рядки:

Ой Богдане, Богдане, славний наш гетьмане,

Нащо оддав Україну ворогам поганим?

Щоб вернути її честь, ляжем головами,

Наречемся України вірними синами!

Бунт Костомарова

Власне, не так бунт, як прохання. Наприкінці липня того ж 1863 р. професор історії Микола Костомаров звернувся до міністра Валуєва з листом, у якому скаржився на те, що його позбавляють можливості публічно висловитися на свій захист. Газета "Московские новости", відома своєю шовіністичною агресивністю, запідозрила історика в солідарності з польськими бунтівниками. А все через намір Костомарова видавати книги наукового характеру — українською мовою! Тією самою, яка й мовою не є і яка самим українцям, сказано, "без надобности"...

Відповісти ж своїм опонентам зі сторінок тих же "Московских ведомостей" Миколі Івановичу редакція не вважала за потрібне. Ось він і взявся нагадати П.Валуєву про свободу слова, про зафіксоване в цензурних постановах "право (обличенного) печатать свое оправдание в том же издании" — з тим, щоб міністр втрутився... зобов’язав редакцію...

Але Костомаров благав міністра не тільки, щоб той посприяв публікації його спростування. Він намагався взяти під захист і саме українське книговидання, переконати Валуєва, що коли у світ виходить наукова книжка українською мовою, то в цьому зовсім не обов’язково шукати злого умислу "лиц польской национальности"... Лист Костомарова, написаний начебто з приватного приводу, набирає несподіваного характеру: у заключній його частині автор, колишній кирило-мефодіївець, виступає як адвокат українства! "Нет такого постановления, которое бы лишало возможности невинную по мыслям книгу явиться в печати единственно потому, что она написана на том или ином языке или наречии, — переконує Костомаров міністра. — Умоляю Ваше Высокопревосходительство отстранить от вопроса об издании книг научного содержания на малорусском языке бездоказательные и крайне оскорбительные для всех, имеющих честь принадлежать к малорусскому племени (курсив мій. — В.П. ), подозрения в солидарности с какими-либо вредными замыслами святого дела народного образования...".

На що сподівався Микола Костомаров? Адже він просив Валуєва, щоб той, по суті, відмовився від власного циркуляра... Професор ризикував, адже йому могли нагадати про участь у Кирило-Мефодіївському братстві, про саратовське заслання...

І нагадали. Валуєв запросив Костомарова до себе на дачу для розмови. Все було обставлено цілком дипломатично. "Его Высокоблагородию Н.И.Костомарову...", "Министр Внутренних дел имеет честь покорнейше просить Николая Ивановича Костомарова пожаловать к нему на дачу в воскресенье 28 сего июля в час пополудни...". Про результат розмови на дачі повідомляє довідка: "Г.Костомарову лично объявлено г. Министром, как следует ему поступать в подобных обстоятельствах"...

До честі Костомарова слід сказати, що він так і "не покаявся"; якщо й притих, то не назовсім. Принаймні, і пізніше, в 1870 рр., він знову виступатиме на захист прав української мови...

А тоді, в 1863-му, його голос прозвучав, як крик відчаю вченого й інтелігента, який чимало зробив для того, щоб Україна з її історією й культурою не зникла, як Атлантида... Пишучи листа Валуєву, Костомаров відчував, бачив, що короткочасна "відлига", яка настала була для українства після смерті Миколи I, уже закінчилася. Припинив існування журнал "Основа", пригасла справа з організацією українських недільних шкіл, у середовищі "шістдесятників" з’явилися настрої зневіри, а П.Куліш узагалі подасться до Варшави, щоб служити в царській адміністрації...

Тим ціннішим був цей майже самотній голос людини, яка служила справедливості та істині...

"Совокупное обсуждение"

Намір П.Валуєва дійти спільної згоди стосовно доцільності чи недоцільності видання книг українською мовою для народу, зрештою, зайшов у глухий кут. За бюрократичною російською традицією "совокупное обсуждение" дуже затяглося. Обер-прокурор Святійшого Синоду роздумував цілих півтора року! Можливо, тому, що сама проблема здалася йому не більше як "причудливой литературной затеей", хоча й із небезпечним політичним підтекстом.

Проте вирішальним чинником, який зумовив такий, а не інший фінал історії з секретним валуєвським циркуляром, виявилася особлива думка міністра народної освіти О.Головніна. Забороняти видання можна за "мысли, в них изложенные, а не за язык, на котором написаны", — вважав Головнін. До того ж, заборони завжди викликають гнів і обурення в тих, чиї національні почуття зачіпаються, — отже, чи доцільно урядові запускати "бумеранг"?

Наштовхнувшись на факт "разномыслия", П. Валуєв доповів по інстанції, що "означенный вопрос подлежит дальнейшему обсуждению в законодательном порядке". Справу відклали в "довгий ящик"...

Втім, свою лиху місію секретний циркуляр устиг виконати: 1866 року українською мовою не було видано жодної книжки...

Текст Валуєвського циркуляру

Циркуляр міністра внутрішніх справ П. А. Валуєва Київському, Московському і Петербурзькому цензурним комітетам від 18 липня 1863 р.

Давно вже тривають суперечки у нашій пресі про можливість існування самостійної малоруської літератури. Приводом до цих суперечок служили твори деяких письменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєю оригінальністю. Останнім часом питання про малоросійську літературу отримало інший характер внаслідок обставин чисто політичних, що не мають ніякого відношення до інтересів власне літературних. Колишні твори малоросійською мовою мали на увазі лише освічені класи південної Росії, нині ж прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічених, і ті з них, які прагнуть до здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти, за видання книжок для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. п. У числі подібних діячів знаходилося безліч осіб, про злочинні дії яких проводилося слідчу справу в особливій комісії.

У С.-Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг на південноруською говіркою. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд в С.-Петербурзький цензурний комітет. Чимале число таких же книг представляється і в Київський цензурний комітет. Цей останній особливо затрудняється пропуском згаданих видань, маючи на увазі наступні обставини: навчання в усіх без вилучення училищах проводиться загальноросійською мовою і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не вирішене, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, що часто висловлюється в пресі. Вони досить грунтовно доводять, що ніякої особливої малоруської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі; що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж те наріччя, що складається для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Осіб того гуртка, який посилюється доводити протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих до Росії і згубних для Малоросії.

Явище це тим більш прикре і заслуговує на увагу, що воно збігається з політичними задумами поляків, і чи не їм зобов'язаний своїм походженням, судячи за рукописами, які надходили до цензури, і по тому, що більша частина малоросійських творів дійсно надходить від поляків. Нарешті, і київський генерал-губернатор знаходить небезпечним і шкідливим випуск у світ розглянутого нині духовному цензурою перекладу на малоросійську мову Нового Завіту.

Беручи до уваги, з одного боку, дане тривожне становище суспільства, що збурюється політичними подіями, а з іншого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих говірках не отримало ще остаточного дозволу в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до угоди з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду та шефом жандармів щодо друкування книг малоросійською мовою, зробити по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити. Про розпорядження цього було покладено на високість царя імператора погляди і Його Величності вгодно було удостоїти його монаршого схвалення.

Список використаної літератури

1. Чайковський А.С., Щербак М.Г. За законом і над законом. З історії адміністративних органів і поліцейсько-жандармської системи в Україні (XIX – початок XX ст.). К., 1996.

2. І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т.

3. №123 12.07.2002 "День"

4. http://www.ukrhistory.narod.ru/texts/miller-pr1.htm

5. http://www.history.vn.ua/book/dovidnik2/269.html