Політика Центральної Ради

Київський національний економічний університет

Кафедра політичної історії

Реферат

“Політика Центральної Ради”

Виконав:

студент І курсу

ФЕФ, група №3

Бесараб Олександр

Перевірив:

Федін В.П.

Київ 2000

Зміст:

І. Вступ

ІІ. Загальна частина :

1. Політична обстановка в Україні після перемоги Лютневої революції 1917р. в Росії

2. Створення Української Центральної Ради та її перші кроки на політичній арені

3. Проголошення І Універсалу Української Центральної Ради

4. Переговори Тимчасового уряду і УЦР

5. ІІ Універсал Центральної Ради

ІІІ. Висновки

ІV. Список літератури

Вступ

Новий етап в історії України розпочався революційною грозою в її східній, підросійській частині. В лютому 1917 р. у Росії перемогла демократична революція. Соціально-політична обстановка докорінно змінилася. Мільйони жителів України відчули пробудження національної свідомості, придушеної століттями перебування у складі Російської імперії. В цей час на арену вийшла Українська Центральна Рада.

Її діяльність неоднозначно оцінюють як її керівники і сучасники, так і історики нашого часу. Припустившись певних помилок, вона поступово втрачала свій вплив. Це зумовило в подальшому її поразку.

Але всі науковці підкреслюють неабияке значення діяльності УЦР для розбудови незалежної держави в 90-х рр. нашого століття та для пробудження масової національної свідомості українського народу. Це доводить актуальність дослідження діяльності УЦР.

Політична обстановка в Україні після

перемоги Лютневої революції 1917 р.

в Росії.

24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, а Державна Дума, діяльність якої призупинив цар, стала в опозицію до уряду. 27 лютого монархія Романових була повалена. Влада зосередилась в руках Тимчасового комітету Державної Думи. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.

Перші телеграми про революційні події в Петрограді почали надходити в Україну 28 лютого. 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавства. У Києві почали формуватися нові революційні органи влади. Було створено Комітет (Раду) об'єднаних громадських організацій, який Тимчасовий уряд визнав як своє представництво.

Паралельно формувалися ради робітничих і селянських депутатів. Переважали в них представники соціалістичних партій, в основному російських: соціал-демократи, меншовики, есери. На противагу російським партіям широкого розмаху набирає національно-визвольний рух, очолений українськими партіями.

Створення УЦР. Її перші кроки на політичній арені.

Започаткували діяльність осередку для координації дій українських громадсько-політичних організацій Товариство українських поступовців (ТУП) під проводом Є.Чикаленка, С.Єфремова, Д.Дорошенка, українські соціал-демократи (їх тоді очолював Д.Антонович), згодом до них приєднались М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал, які представляли українських есерів, та інші представники революційної демократії.

4 (17) березня 1917 р. було засновано національну організацію -Українську Центральну Раду. 7(20) березня головою ЦР було обрано Михайла Грушевського. Заступниками голови стали: Ф.Крижановський (представник кооперативних організацій Київщини), Д.Дорошенко (від ТУПу) і Д.Антонович (від українських соціал-демократів). Деякі історики вважають саме цю дату (7 березня 1917 р.) датою створення УЦР.

Оскільки до Центральної Ради входили представники різних політичних партій і громадських об'єднань, вона не змогла одразу сформулювати політичної платформи своєї діяльності. В перші тижні свого існування вона переживала процес організаційного та ідейного становлення.

9 березня 1917 р. Центральна Рада звернулася з відозвою "До українського народу", в якій закликала український народ, селян, робітників, солдатів, городян, духівництво зберігати спокій, обирати своїх людей на всі посади, творити нове вільне життя. І справді, національне життя в Україні активізувалося. Відроджувалися старі і виникали нові політичні організації та партії, відкривались українські клуби, товариства, відновила діяльність ''Просвіта ''.

Оглядом сил українства і поштовхом до остаточного визначення політичної програми УЦР став Всеукраїнський Національний Конгрес, який проходив у Києві 6-9 (19-22) квітня 1917 р. В його роботі взяли участь близько 1500 чоловік, які представляли всі губернії України, а також Петроград, Москву, Крим, Кубань, Холмщину. У прийнятій резолюції його учасники вимагали автономії України у федеративній демократичній республіці Росія, а також українізації адміністративних, господарських органів і культурного життя. Конгрес ще вище підніс авторитет Центральної Ради, визнавши її представницьким, законодавчим органом України.

Конгрес обрав новий склад Ради. Загалом було обрано 118 осіб, у тому числі М.Грушевського - на голову УЦР і двох його заступників - В.Винниченка та С.Єфремова .

Вплив Центральної Ради далеко переважав вплив Рад робітничих і солдатських депутатів. Повний склад Ради восени 1917 р. становив 822 члени. Формувалась вона за рахунок громадських організацій, політичних партій, територіальних представництв. Всеукраїнська рада селянських депутатів мала в УЦР 212 членів, Всеукраїнська рада військових депутатів - 158, Всеукраїнська рада робітничих депутатів - 100 членів. Політичні партії, професійні, просвітні, а пізніше й національні групи, міста й губернії мали свої невеликі фракції, які відбивали партійні, групові чи регіональні інтереси. Центральна Рада об’єднала більшість громадських об’єднань, організацій, які діяли в Україні в післяреволюційну пору .

Початок української армії .

Національне піднесення в Україні весною 1917 р. охопило і солдатські маси. В їхньому середовищі зростало прагнення до створення національних військових частин. Воно гостро посилилося

після того, як Тимчасовий уряд дозволив полякам формувати свої легіони в Україні, відмовивши в цьому українцям. У відповідь солдати-українці почали самочинну організацію національних частин.

Ініціатива утворення українізованих військових частин належить самостійникам. Виходячи з того, що без національної армії не може бути державності, самостійники надавали особливої уваги роботі в армії. У цій діяльності вони спиралися в основному на молодих офіцерів, вихідців з українського села. Перша українізована військова частина сформувалась в тилу в середині квітня. На київському етапному пункті зібралося близько трьох тисяч солдатів, які вирішили не розчинятися в багатонаціональних військових формуваннях, а йти на фронт у складі українського полку, що дістав ім'я Богдана Хмельницького. Організацією полку ім.Богдана Хмельницького займалася група офіцерів - "Український військовий клуб імені Павла Полуботка", очолюваний самостійником М.Міхновським.

Саме цього і побоювалась Центральна Рада. Намагаючись перехопити у самостійників ініціативу, М.Грушевський і В.Винниченко погодились на скликання 5-8 травня І всеукраїнського військового з'їзду. З'їзд закликав до "негайної українізації армії", для чого запропонував створити Генеральний український військовий комітет, який би працював у контакті з російським Генеральним штабом. Очолив Військовий комітет С.Петлюра, який дотримувався автономістських поглядів. Саме цього прагнуло керівництво УЦР.

Водночас з українізацією армії розгорнулася українізація флоту, який на Чорному морі на 75 % комплектувався за рахунок жителів України. В березні 1917 р. була утворена Чорноморська рада.

Було створено місцеву самооборону, яка грунтувалась на традиціях давнини й дістала назву Вільне козацтво. Вільнокозацький рух поширився по всій Київщині, на Лівобережжі, Волині, Запоріжжі.

Отже, метою Центральної Ради стало досягнення автономії України у складі федеративної Росії. Ідеї самостійників підтримані не були, оскільки до УЦР входили переважно автономісти-федералісти. Основною проблемою для УЦР стало вирішення національного питання. Це дозволило Україні зробити крок на шляху державотворення.

Вимоги Української Центральної Ради .

Ставши провідною силою всього українського народу, Центральна Рада змогла рішучіше поставити вимоги перед Тимчасовим урядом, який не поспішав задовольнити їх одразу після Конгресу. З цією метою 16 травня 1917р. до Петрограда прибула делегація із десяти членів ЦР, яку очолював В.Винниченко. Висловивши свою прихильність до Тимчасового уряду, вона запропонувала: надати широку автономію Україні в межах федеративної Росії; утворити при Тимчасовому уряді посаду комісара в українських справах, призначити крайового комісара для всієї України; провести українізацію армії, навчальних закладів, призначити на урядові пости в Україні людей, які володіють українською мовою; звільнити політичних в’язнів. Однак ці домагання української делегації були відхилені. Після цього Центральна Рада обнародувала декларацію, адресовану Тимчасовому урядові, в якій пропонувала передати українське питання на розгляд Міжнародної конференції, а до того встановити на Україні владу крайового комісара від УЦР, а у Петрограді при Тимчасовому уряді створити міністерство у справах України.

Внаслідок невдалих переговорів у Петрограді в Україні вибухнули політичні пристрасті. 28 травня відкрився Всеукраїнський селянський з’їзд, на який прибуло понад 2500 делегатів. Провідною інтонацією на засіданнях стали вимоги самочинного проголошення автономії. Позиції уряду зазнали осуду.

Проголошення І Універсалу УЦР.

Щоб і надалі відігравати роль найвпливовішої організації в Україні, Українська Центральна Рада 10(23) червня видала Перший Універсал УЦР, який був зачитаний через два дні на другому військовому з’їзді у Києві. В акті проголошувалось: ,, … Хай буде Україна вільною. Не відділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і таємним голосуванням Всенародні Українські збори (Сейм ) (…)… Оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя. ’’Кожне село, волость, повітова і земська управи мали встановити зв’язки з Радою. Оголошувалось про відмову передавати податок до центральної казни і запровадження одноразового податку на ,,рідну справу’’. Українські організації повинні були об єднати зусилля з демократично обраними організаціями інших національностей.

Вслід за цим було утворено Генеральний секретаріат - виконавчий орган, який очолив В.Винниченко. Генеральним писарем став П.Христюк (УСРП ), секретарем військових справ - С.Петлюра (УРДРП), секретарем міжнаціональних справ - С.Єфремов (УПСР). Інші секретарства очолили також відомі діячі українського національно-визвольного руху: Х.Барановський (кооператор), Б.Мартос (УСДРП), В.Садовський (УСДРП), І.Стешенко (незалежний соціал-демократ), М.Стасюк (УПСР).

Ставлення громадськості, політичних кіл Росії до вільної України не було однозначним. Російські есери і меншовики ,,політику українців’’ у питанні самовизначення і самостійності розглядали як ,,ленінство в національному питанні’’, вбачаючи в національно-визвольному русі українців тільки реакційну авантюру. Більшовики ж підтримали крок українців, але лише для того , щоб завоювати прихильність широких верств населення .

Українці зустріли проголошення Універсалу з радістю і захопленням . На адресу Української Центральної Ради надходили сотні вітальних телеграм від найрізноманітніших організацій, деякі з них складали присягу на вірність Раді. Проголошення Універсалу викликало в Україні друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас. Енергія, з якою вибухнув український рух, змусила російську революційну демократію в Україні переглянути свої позиції і визнати, що відкриту боротьбу з УЦР програно. Універсал Центральної Ради став провісником неминучої децентралізації Росії в разі її перетворення на демократичну країну.

Переговори Тимчасового уряду і УЦР.

Становище склалося не на користь Тимчасовому уряду. Тому він був змушений шукати вихід .

28 червня 1917 р. до Києва прибула делегація у складі трьох міністрів Тимчасового уряду - О.Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Останній, ключова постать урядової делегації, відверто заявив, що головна тема переговорів - налагодження взаємин з Центральною Радою. Уряд був готовий піти на серйозні поступки, але зберігши своє реноме. Як заявила делегація, він не заперечуватиме проти автономії України, одначе просить утриматись від декларування цього принципу й залишити остаточне санкціонування автономії Всеросійським Установчим зборам. Центральній Раді пропонувалося укласти угоду з підписанням двома сторонами спеціальних декларацій, які б засвідчили про одностайність дій, а також порозумітися з представниками неукраїнської революційної демократії в Україні і надати їй місце у Раді. Уряд наполягав на відкритому осуді Радою методів захоплення влади. Зі свого боку делегація обіцяла, що уряд, приймаючи закони стосовно України, узгоджуватиме їх з УЦР. Вона висловилася за створення крайового органу влади, фінансування його з державного бюджету, запровадження при Тимчасовому уряді посади комісара з українських справ. Не викликала категоричного несприйняття, як це було раніше, ідея українського війська.

Такий підхід створював грунт для порозуміння і конструктивного діалогу, хоч це і вимагало від Ценральної Ради певного компромісу і відступу.

Російські міністри провели переговори з українською делегацією у складі М.Грушевського, В.Винниченка і С.Петлюри. У результаті Центральна Рада прийняла ,, заклик правительства до єднання’’.

ІІ Універсал Центральної Ради

3(16) липня УЦР проголосила ІІ Універсал. Генеральний секретаріат визнавався як орган, підпорядкований Центральній Раді, який (після затвердження Петроградом ) мав стати носієм ,,найвищої крайової влади Тимчасового уряду на Україні ’’(за інструкцією Тимчасового уряду ). В компетенцію Генерального секретаріату не входили військова справа, транспорт, міжнародні зв’язки, продовольча справа, пошта, телеграф. Призначати урядовців він теж не міг. У сферу влади секретаріату не входили Харківщина, Катеринославщина. Центральна Рада відмовлялася від самочинного проголошення автономії до Всеросійських Установчих зборів .

Таким чином, тези про волю України і про те, що український народ сам творитиме своє життя, фактично заперечені у ІІ Універсалі.

Українська громадськість сприйняла ІІ Універсал як ще один крок до омріяної автономії, хоч у ньому Рада відмовлялась від ,,самочинства’’.

М.Грушевський назвав акцію ,,великою побідою’’ .Але були й інші думки з цього приводу. Значна частина поборників автономії України (М.Ковалевський, С.Єфремов та ін.) відзначала зменшення через цю угоду авторитету Центральної Ради .

Висновки

Внаслідок посилення на Україні національно-визвольних рухів було створено орган для координації дій українських громадсько-політичних організацій - Українську Центральну Раду. Остаточна мета УЦР визначилась як вирішення національного питання, досягнення автономії України. Після Всеукраїнського Національного Конгресу Рада стала представницьким, законним органом українського народу, його речником .

Після того, як Тимчасовий уряд відкинув вимогу погодитись на проголошення автономії України, Центральна Рада наважилась на рішучий крок: 10 червня 1917 р. проголосила І Універсал. Цей документ проголошував автономію України й закликав народ до організації нового політичного ладу в Україні. Тимчасовий уряд засудив дії УЦР.

Внаслідок переговорів Центральної Ради і Тимчасового уряду було досягнуто компромісу. Його підсумки були викладені в документі, який оформився як ІІ Універсал. Вньому УЦР відмовлялась від проголошення автономії до Всеросійських Установчих зборів.

Після цього авторитет Центральної Ради серед українського населення почав неухильно падати. Це також було зумовлено тим, що Рада свідомо ухилялась від вирішення гострих соціально-економічних питань. Не зуміла вона налагодити і ефективного керівництва в Україні, забезпечити міста продовольством, домогтися порядку і законності.

Вплив Центральної Ради на трудящі верстви українського населення, які сподівались на поліпшення матеріального становища, аграрної реформи, вирішення інших соціально-економічних проблем, послабився. УЦР не змогла організувати українську армію, підпорядкувавши її ІІ-м Універсалом Тимчасовому урядові. Ці та ряд інших прорахунків в подальшому зумовили поразку Центральної Ради.

Але, разом з тим, УЦР добилася визнання прав українського народу на свою державу, національну культуру. Рада перетворила українське питання на одне з ключових питань революційного періоду. З суто політичної точки зору Центральна Рада у взаєминах з Тимчасовим урядом добилася більшого, ніж хтось міг сподіватись.

Список літератури :

1. Багалій Д.Нарис історії України.-К.,1995

2. Дорошенко Д.І.Нарис історії України: В 2т.-Мюнхен,Київ,1991

3. Історія України.Навчальний посібник.-К.:Видавничий дім ''Альтернативи'',1997

4. КорольВ.Історія України.-К.,1995

5. Лановик Б.Д.,Матейко Р.М.,Матисякевич З.М.Історія України.Навчальний посібник.-К.:Знання,1999

6. Нагаєвський І.Історія української держави 20ст.-К.,1994

7. Павленко Ю.,Храмов Ю.Українська державність у 1917-1919 рр.-К.,1995

8. Підкова І.,Шуст Р.Довідник з історії України,Ч.1-2.Львів,1994

9. Політична історія 20ст.:Навчальний посібник.-К.:ІСДО,1995

10. Субтельний О.Україна:історія.-К.:Либідь,1993

11. Турченко Ф.Г.Новітня історія України.Для 10-го кл. середньої

школи.-К.,1995

12. Українська державність у 20ст.-К.,1996

13. Українська Центральна Рада.Документи і матеріали.Т.1-К.,1996