Культурна революція в Україні 1928-1939 років

Реферат

Культурна революція в Україні 1928-1939 років

Виконала

Учениця 10 с-г класу

КЗ «Педагогічний ліцей»

Вербова Яніна

«Культурна революція»

Перетворення в галузі культури, які мали здійснити більшовики, Ленін ототожнював з культурною революцією. На його думку, ця революція мала залучити народні маси до активної історичної творчості.

Це були лише добрі побажання. Насправді тоталітарна держава вимагала від людини не активної життєвої позиції, а сліпої покори. Їй потрібні були виконавці — «гвинтики». Керівні діячі партії з великою підозрою ставилися до освіченого прошарку населення, який у Росії звикли називати інтелігенцією, хоча самі вони (за деякими винятками) належали до інтелектуальної еліти дореволюційного суспільства.

У культурній політиці державної партії чудові декларації не збігалися з суворою практикою. Декларувалося, наприклад, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені людством протягом віків. Однак сама партія надто вибірково ставилася до використання цих багатств. Ідеологізація культурного життя дійшла до крайніх меж і найвульгарніших форм. За межами дозволеного опинилися цілі культурні шари. Творче життя митців було настільки регламентованим, що інколи втрачало ознаки творчості. Методичному переслідуванню піддавалося релігійне життя людини. Йшов активний розпродаж культурної спадщини за кордон, оскільки уряд завжди потребував валюти. Під час реконструкції міст холоднокровно знищувалися унікальні храми, що стояли віками.

Освіта

Перший перепис 1897 р. засвідчив, що в Україні, вміли читати й писати лише 27,9 % населення. На початку XX ст. становище майже не змінилося. Наслідуючи російський приклад, РНК УСРР у травні 1921 р. прийняла декрет, за яким усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов'язувалося навчатися грамоти. Поряд з наркомосом УСРР та підвідомчими йому школами й культосвітніми закладами до справи лікнепу залучалися комсомольські й профспілкові організації, комнезами, кооперація, червоноармійські частини. Всю роботу координувала Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. Активістів лікнепу називали культармійцями. Перепис населення 1939 р. зареєстрував в Україні вже 85,3 % письменних у віці від 9 до 50років.

Найважливішою проблемою загальноосвітньої школи вважалося переведення її на рідну мову учнів. Попри нестачу вчительських кадрів і підручників, будівництво національної школи просувалося досить успішно. 1925 р. в Києві діяло понад 90 шкіл: 49 російських, 35 українських, 7 єврейських, 2 польські, а також татарська, німецька, вірменська і навіть арабська.

Не менш важливою проблемою було залучення до навчання всіх дітей відповідного віку. Навіть у 1927/28 навчальному році близько 30 % дітей шкільного віку ще залишалося поза Школою. Впровадження всеобучу розпочалося з осені 1930 р. Доводилося одночасно розв'язувати проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, загальним навчанням було охоплено 98 % дітей віком до 10 років, а 95 % випускників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте більшу частину того навчального року в сільській місцевості лютував голодомор, в умовах якого годі було й говорити про навчальний процес.

Різноманітність форм навчання зійшла нанівець. З 1932 р. запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи: початкова (І — IV класи), неповна середня (І —VII) і середня (І — X). Стандартизація торкнулася і навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної історії з 1938 р. став сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)».

Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно-командної системи нівелював творчу особистість, породжував повне безсилля перед сталінщиною

Література

Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.

Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літераторів і митців назвали "розстріляним відродженням".

Наука

Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Причому утисків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.

Релігія

Духовна сфера підлягала жорсткому контролю. Критерієм її оцінки стало сталінське визначення соціалістичної культури, яка мала бути пролетарською за змістом і національною за формою. Все, що не вписувалось у рамки цієї формули, проголошувалось ворожим

Висновки

Терор налякав і деморалізував інтелігенцію, що виросла за часів радянської влади, позбавивши її незалежності думок та ініціативності.

Таким чином, досягши значних успіхів у 1920-х рр., українська культура потрапила під жорсткий прес тоталітарного режиму.