Прояви синдрому вигорання в медицині

Зміст

Вступ

Розділ 1. Психологічні ознаки синдрому вигорання

1.1. Основні чинники і симптоми професійного вигорання

1.2. Особливості прояви синдрому вигорання в медицині

Розділ 2. Методики вивчення синдрому вигорання

2.1. Основні методики, які вивчають синдром професійного вигорання

2.2. Базові методики дослідження, застосовані у курсовому проекті

Розділ 3. Практичне дослідження синдрому вигорання в умовах медичного закладу

3.1 Зміст об'єкту дослідження

3.2. Результати обстеження

Висновок

Список джерел

Додатки

Вступ

Медицина - одна з сфер людської діяльності, де питання якості і його оцінки мають особливе значення. Виконувати роботу не для особистого споживання, а на благо суспільства, соціуму – це і є основна задача професій соціального типу, до яких безумовно відноситься і професія лікаря.

Тим часом в публікаціях останнім часом активно обговорюються проблеми пов'язані з великою напругою у професійній діяльності «соціономів». Аналіз чинників, що викликають подібні симптоми в різних видах діяльності, показав, що існує ряд професій, в яких людина починає переживати почуття внутрішньої емоційної спустошеності унаслідок необхідності постійних контактів з іншими людьми. З'явився термін "безсилий помічник"[1], що описує полягання психічного перевантаження в соціальних професіях. "Ніщо не є для людини таким сильним навантаженням і таким сильним випробуванням, як інша людина". Цю метафору можна покласти в основу досліджень психологічного феномена - синдрому професійного вигорання. Вперше синдром емоційного вигорання був описаний американськими психологами в сімдесятих роках минулого століття. Головною причиною появи синдрому вважається психологічна перевтома. Дуже яскраво синдром може виявитися у осіб, які за службовим обов'язком працюють з людьми, особливо у том випадку, де ці особи знаходяться в критичній ситуації або в стані гострого горя.

На початку 70-х рр. американський психолог X. Фрейденбергер вперше спожив словосполучення "психічне вигорання" у зв'язку з аналізом вимог, що пред'являються до соціальних професій, основний зміст яких складає міжособову взаємодію. Спочатку автор описав це явище як погіршення психічного і фізичного самопочуття у представників таких професій.

Генезис синдрому носить індивідуальний характер, визначуваний відмінностями в емоційно-мотиваційній сфері, а також умовами, в яких протікає професійна діяльність людини. Згідно концепції М. Буриша (1994), в розвитку синдрому професійного вигорання можна виділити декілька головних фаз.

Аналізуючи фази розвитку синдрому, можна помітити певну тенденцію: сильна залежність від роботи приводить до відчуття відчаю і екзистенціальної пустоти. На першому етапі розвитку синдрому професійна діяльність є головною цінністю і значенням всього життя людини. У разі невідповідності між власним внеском і одержаною або очікуваною винагородою з'являються перші симптоми вигорання. Зміну відношення до професійної діяльності, від позитивної до байдужої і негативної, можна прослідити на прикладі поведінки "вигорілого" лікаря, який починає сприймати пацієнта виключно як медичний випадок ("нирки" - з п'ятої палати, "інфаркт" - з восьмої). Відбувається знеособлення відносин між учасниками цього процесу, яке пригнічує прояви гуманних форм поведінки між людьми і створює загрозу для особового розвитку представників соціальної професії.

Дана проблема дуже важлива тому що представникам даних професій з боку психологічної науки і практики треба допомогти у подоланні цього синдрому. Але зробити це не можна без діагностування симптомів вигорання і фаз даного процесу. Тому актуальність дослідження синдрому вигорання окремо у медичних закладах дуже велика.

Об’єктом дослідження в роботі виступає синдром вигорання у медицині.

Предметом дослідження є практичне з’ясування ознак цього синдрому у працівників конкретного медичного закладу.

Крім головних задач у роботі висувається така гіпотеза. Професія лікаря відчуває великі психологічні навантаження, тому у більшої часті працівників медичної сфери розвивається синдром вигорання, який може бути у працівників у різноманітних фазах розвитку, але безсумнівно, що симптоми вигорання найбільш присутні у роботі молодшого медичного персоналу, тобто медсестер, які по службовим обіцянкам більш часу проводять з хворими. Крім того існує певний перелік факторів, які свідчать за незадоволеність обраною спеціальністю.

Основна мета роботи – це вивчення ознак синдрому вигорання у медицині шляхом користування методик, що вивчають симптоми розвитку синдрому.

Для досягнення поставленої мети і перевірки гіпотези треба вирішити задачі певного змісту:

- розглянути теоретичні ознаки розвитку синдрому вигорання;

- переглянути особливості розвитку синдрому у професіях медицини;

- дати нарис методичного апарату, застосованого для вивчення цього явища;

- провести практичне дослідження з кількості респондентів працівників медичного закладу;

- з’ясувати результати практичного дослідження, згідно з обраною методикою;

- перевірити результати в роботі з обраною гіпотезою;

- зробити головні висновки з предмету дослідження.

Теоретико-методологічна основа це теорія синдрому вигорання, дослідження останніх часів за цією проблемою.

Експериментальна база – медичний персонал лічбового закладу міста Сімферополя. Вільна вибірка кількістю - 20 чоловік.

Структура роботи – 3 розділи, вступ, висновки, список джерел, додатки. Список джерел налічує 20 джерел. Головний зміст роботи полягає на 35 сторінках.

Розділ 1. Психологічні ознаки синдрому вигорання

1.1. Основні чинники і симптоми професійного вигорання

Останніми роками в світі все частіше говорять не тільки про професійний стрес, але і про синдром професійного вигорання працівників.

Ще в 70-х роки деякі дослідники звернули увагу на досить часте емоційне виснаження, що зустрічається, у осіб, що займаються в різних сферах комунікативної діяльності (лікарів, психологів, педагогів, працівників соціальних служб, менеджерів). Як правило, такі фахівці на певному етапі своєї професійної діяльності несподівано починали втрачати до неї інтерес, формально відноситися до своїх обов'язків, конфліктувати з колегами з непринципових питань, зловживати алкоголем. Надалі у них звичайно розвивалися соматичні захворювання і невротичні розлади[2].

Зміни, що спостерігалися, викликалися тривалою дією професійного стресу. З'явився термін "burnout", який в психологічній літературі переводиться як "вигорання".

Перші описи синдрому емоційного вигорання включали звичайно наступні характеристики: відмова від кар'єрного зростання, падіння інтересу до роботи і життя, безсоння, головні болі, надмірне вживання лікарських засобів. Розвиток цього синдрому був обумовлений необхідністю працювати строго в нормованому і одноманітний - напруженому режимі дня, з великою емоційною насиченістю особової взаємодії з важкими пацієнтами, клієнтами і т.п.

Наголошувалося також, що у осіб з синдромом "burnout" спостерігалося порушення професійних етичних принципів і трудової дисципліни. За визначенням Maslach & Jackson (1981) синдром вигорання характеризується: емоційним спустошенням, байдужістю і навіть цинічним відношенням до пацієнтів і негативним відношенням до себе, відчуттям незадоволеності від своєї роботи і недооцінкою професійних досягнень, порушенням взаємостосунків з колегами, в сім'ї, погіршенням якості життя і полягання фізичного і психічного здоров'я. Вивчення синдрому емоційного вигорання проводилося шляхом клінічного обстеження фахівців, а також за допомогою спеціально розробленої Maslach & Jackson ( 1981) методики Maslach Burnout Inventory (MBI)[3].

Професійне вигорання — це синдром, що розвивається на фоні хронічного стресу і ведучий до виснаження і особових ресурсів емоційно-енергій працюючої людини. Професійне вигорання виникає в результаті внутрішнього накопичення негативних емоцій без відповідної «розрядки» або «звільнення» від них.

По суті, професійне вигорання — це дістресс або третя стадія загального адаптаційного синдрому — стадія виснаження (по Р. Селье).

У 1981 р. Е. Moppoy запропонував яскравий емоційний образ, що відображає, на його думку, внутрішнє полягання працівника, у стадії професійного вигорання: «Запах психологічної проводки», що горить.

Які працівники складають групу ризику у тому випадку, коли ми говоримо про професійне вигорання? При відповіді на це питання можна виділити наступні закономірності[4].

По-перше, до професійного вигорання більше схильні співробітники, які по роду служби вимушені багато і інтенсивно спілкуватися з різними людьми, знайомими і незнайомими. Перш за все це керівники, менеджери з продажу, медичні і соціальні працівники, консультанти, викладачі, поліцейські і т.п. Причому особливо швидко «вигоряють» співробітники, що мають інтровертірованний характер, індивідуально-психологічні особливості яких не узгоджуються з професійними вимогами комунікативних професій. Вони не мають надлишку життєвої енергії, характеризуються скромністю і соромливістю, схильні до замкнутості і концентрації на предметі професійної діяльності. Саме вони здатні накопичувати емоційний дискомфорт без «скидання» негативних переживань в зовнішнє середовище.

По-друге, до синдрому професійного вигорання більше схильні люди, що випробовують постійний внутрішньоособовий конфлікт у зв'язку з роботою. Найчастіше, як показує практика, це — жінки, що переживають внутрішню суперечність між роботою і сім'єю, а також «пресинг» у зв'язку з необхідністю постійно доводити свої професійні можливості в умовах жорсткої конкуренції з чоловіками.

По-третє, до професійного вигорання більше схильні працівники, професійна діяльність яких проходить в умовах гострої нестабільності і хронічного страху втрати робочого місця. До цієї групи відносяться перш за все люди старше 45 років, для яких можливість знаходження нового робочого місця у разі незадовільних умов праці на старій роботі різко знижується унаслідок віку. Крім того, в цій групі знаходяться працівники, що займають на ринку праці позицію зовнішніх консультантів, вимушених самостійно шукати собі роботу.

По-четверте, на фоні перманентного стресу синдром вигорання виявляється в тих умовах, коли людина потрапляє в нову, незвиклу обстановку, в якій він повинен проявити високу ефективність. Наприклад, після лояльних умов навчання у вищому учбовому закладі на денному відділенні молодий фахівець починає виконувати роботу, пов'язану з високою відповідальністю, і гостро відчуває свою некомпетентність. В цьому випадку симптоми професійного вигорання можуть виявитися вже після шести місяців роботи.

По-п'яте, до синдрому вигорання більше схильні жителі крупних мегаполісів, які живуть в умовах нав'язаного спілкування і взаємодії з великою кількістю незнайомих людей в суспільних місцях.

З меншим ризиком для здоров'я і менш вираженим зниженням ефективності синдром професійного вигорання переживають працівники, які характеризуються наступними особливостями. В першу чергу це люди, що мають хороше здоров'я і свідомо, що цілеспрямовано піклуються про своє фізичне полягання (вони постійно займаються спортом і підтримують здоровий спосіб життя). Це люди, що мають високу самооцінку і упевненість в собі, своїх здібностях і можливостях.

Необхідно також підкреслити, що професійне вигорання менше торкається людей, що мають досвід успішного подолання професійного стресу і здатних конструктивно мінятися в напружених умовах[5].

Якщо говорити про характер таких людей, то необхідно виділити такі індивідуально-психологічні особливості, як висока рухливість, відвертість, товариськість, самостійність і прагнення спиратися на власні сили.

Нарешті, важливою відмінною рисою людей, стійких до професійного вигорання, є їх здатність формувати і підтримувати в собі позитивні, оптимістичні установки і цінності як відносно самих себе, так і інших людей і життя взагалі.

Симптоми, що становлять синдром професійного вигорання, умовно можна розділити на три основні групи: психофізичні, соціально-психологічні і поведінкові.

До психофізичних симптомів професійного вигорання відносяться такі, як[6]:

- відчуття постійної втомленості не тільки вечорами, але і вранці, відразу після сну (симптом хронічної втомленості);

- відчуття емоційного і фізичного виснаження;

- зниження сприйнятливості і реактивності на зміни зовнішнього середовища (відсутність реакції цікавості на чинник новизни або реакції страху на небезпечну ситуацію);

- загальна астенія (слабкість, зниження активності і енергії, погіршення біохімії крові і гормональних показників);

- часті безпричинні головні болі; постійні розлади шлунково-кишкового тракту;

- різка втрата або різке збільшення ваги;

- повне або часткове безсоння (швидке засипання і відсутність сну рано вранці, починаючи з 4 годин ранку або, навпаки, нездатність заснути увечері до 2-3 година. ночі і «важке» пробудження вранці, коли потрібно вставати на роботу);

- постійне загальмоване, сонливе полягання і бажання спати протягом всього дня;

- задишка або порушення дихання при фізичному або емоційному навантаженні;

- помітне зниження зовнішньої і внутрішньої сенсорної чутливості: погіршення зору, слуху, нюху і дотику, втрата внутрішніх, тілесних відчуттів.

До соціально-психологічних симптомів професійного вигорання відносяться такі неприємні відчуття і реакції, як[7]:

- байдужість, нудьга, пасивність і депресія (знижений емоційний тонус, відчуття пригніченості);

- підвищена дратівливість на незначні, дрібні події;

- часті нервові «зриви» (спалахи невмотивованого гніву або відмови від спілкування, «відхід до себе»);

- постійне переживання негативних емоцій, для яких в зовнішній ситуації причин немає (відчуття вини, образи, підозрілості, сорому, скутості);

- відчуття неусвідомленої турботи і підвищеної тривожності (відчуття, що «щось не так, як треба»);

- відчуття гіпервідповідальності і постійне відчуття страху, що не «вийде» або людина не «справиться»;

- загальна негативна установка на життєві і професійні перспективи (по типу «Як ні старайся, все одно нічого не вийде»).

До поведінкових симптомів професійного вигорання відносяться наступні вчинки і форми поведінки працівника[8]:

- відчуття, що робота стає все важче і важче, а виконувати її — все важче і важче;

- співробітник помітно міняє свій робочий режим дня (рано приходить на роботу і пізно йде або, навпаки, пізно приходить на роботу і рано йде);

- незалежно від об'єктивної необхідності працівник постійно бере роботу додому, але удома її не робить;

- керівник відмовляється від ухвалення рішень, формулюючи різні причини для пояснень собі і іншим;

- відчуття даремності, невіра в поліпшення, зниження ентузіазму по відношенню до роботи, байдужість до результатів;

- невиконання важливих, пріоритетних задач і на дрібних деталях, не відповідна службовим вимогам витрата більшої частини робочого часу на мало усвідомлюване або не усвідомлюване виконання автоматичних і елементарних дій;

- дістанцированность від співробітників і клієнтів, підвищення неадекватної критичності;

- зловживання алкоголем, різке зростання викурених за день сигарет, вживання наркотичних засобів.

Помічено, що симптоматика професійного вигорання може бути «інфекційною» і виявлятися не тільки у окремих працівників. Нерідко зустрічається професійне вигорання організацій, яке виявляється в тому, що біля переважної більшості співробітників присутнє внутрішнє фізичне або емоційне полягання з одними і тими ж симптомами, а також одні і ті ж форми поведінки. В таких випадках помітно «стираються» індивідуальні відмінності між працівниками, вони стають неприродно схожими і однаковими, як би «на одне обличчя». Люди стають песимістами, у яких немає віри в позитивні зміни на роботі і можливість щось змінити власними зусиллями[9].

Причинами професійного вигорання організації виступають постійні суперечності в стратегічному і тактичному керівництві; надмірні, нездійсненні вимоги до працівників; передача відповідальності співробітникам, що не мають повноважень; відсутність об'єктивних критеріїв для оцінки результатів праці; неефективна система мотивування і стимулювання персоналу[10].

Симптоми професійного вигорання організацій: неадекватно підвищена текучість кадрів (від 100% і більш в рік, тобто протягом року звільняються практично всі співробітники, а деякі працюють менше року); знижена мотивація до праці, часті «перекури» і «чайні» перерви (більше 30% від загального об'єму робочого часу); професійна залежність персоналу від керівників, яка виявляється або в підвищеному і неадекватному критичному відношенні до управління, або у відчутті безпорадності без активної допомоги з боку керівництва; дуже висока конфліктність персоналу і важка атмосфера в компанії. Як для окремого працівника, так і для організації полягання професійного вигорання може бути неусвідомленим або неправильно зрозуміло і оціненим. Власне неблагополучне полягання як людині, так і організації важке, практично неможливо побачити із сторони, тому відсутні умови для того, щоб вчасно почати коректувальні і поновлюючі заходи.

Повністю виключити в роботі професійний стрес і професійне вигорання в сучасних умовах неможливо. Але цілком можливо істотно зменшити їх руйнівний вплив на здоров'я працюючих людей.

Згідно концепції М. Буріша у розвитку синдрому професійного вигорання можна виділити кілька головних фаз (таблиця 1.1.)[11].

Таблиця 1.1.

Фази розвитку синдрому професійного вигорання (Вurich, 1994)

В роботах інших авторів пропонується 3 основні фази синдрому вигорання. Вони будуть докладніше розглянуті в роботі у розділі 2.

1.2. Особливості прояви синдрому вигорання в медицині

Майже 80% лікарів психіатрів, психотерапевтів, психіатрів-наркологів мають різний ступінь ознаки синдрому вигорання; 7,8% - різко виражений синдром, що веде до психосоматичних і психовегетативних порушень. За іншими даними, серед психологів-консультантів і психотерапевтів ознаки СЕВ різного ступеня вираженості виявляються в 73% випадків; в 5% визначається виражена фаза виснаження, яка виявляється емоційним виснаженням, психосоматичними і психовегетативними порушеннями[12].

Серед медичних сестер психіатричних відділень ознаки СЕВ виявляються біля 62,9% опитаних. Фаза резістенції домінує в картині синдрому біля 55,9%; виражена фаза "виснаження" визначається біля 8,8% респондентів у віці 51-60 років і із стажем роботи в психіатрії більше 10 років.

Ті або інші симптоми вигорання мають 85% соціальних працівників. Синдром, що склався, наголошується біля 19% респондентів, у фазі формування - біля 66%.

За даними англійських дослідників, серед лікарів загальної практики виявляється високий рівень тривоги в 41% випадків, клінічно виражена депресія - в 26% випадків. Третина лікарів використовує медикаментозні засоби для корекції емоційної напруги, кількість алкоголю, що вживається, перевищує середній рівень. В дослідженні, проведеному в нашій країні, біля 26% терапевтів наголошено на високому рівні тривожності, а біля 37% - субклінічна депресія. Ознаки СЕВ виявляються біля 61,8% стоматологів, причому біля 8,1% - синдром у фазі "виснаження"[13].

Одне з перших місць по ризику виникнення СЕВ займає професія медичної сестри. Її робочий день - це щонайтісніше спілкування з людьми, в основному з хворими, що вимагають невсипущого турбування і уваги. Стикаючись з негативними емоціями, медсестра мимовільно залучається в них, через що починає і сама випробовувати підвищену емоційну напругу. Понад усе до ризику виникнення СЕВ схильні особи, що пред'являють непомірно високі вимоги до себе. Справжній медик в їх уявленні - це зразок професійної невразливості і досконалості. Ті, що входять в цю категорію особи асоціюють свою працю з призначенням, місією, тому у них стирається грань між роботою і приватним життям.

Виділяють три типи медичних сестер, яким загрожує СЕВ: 1-й - "педантичний", характеризується сумлінністю, зведеною в абсолют, надмірною, хворобливою акуратністю, прагненням в будь-якій справі добитися зразкового порядку (навіть в збиток собі); 2-й - "демонстративний", прагнучий першенствувати у всьому, завжди бути на вигляді. Цьому типу властивий високий ступінь виснажуваності при виконанні навіть непомітної рутинної роботи; 3-й - "емотівний", що складається з вразливих і чутливий людей. Їх чуйність, схильність сприймати чужий біль як власну граничить з патологією, з саморуйнуванням[14].

При обстеженні медичних сестер психіатричних відділень встановлено, що СЕВ виявляється у них неадекватним реагуванням на пацієнтів і своїх колег, відсутністю емоційної залученої, втратою здібності до співпереживання пацієнтам, утомленістю, що веде до редукції професійних обов'язків і негативного впливу роботи на особисте життя[15].

Професійна діяльність працівників сфери психічного здоров'я несе в собі потенційну загрозу розвитку СЕВ. Особові риси емоційної нестійкості, боязкості, підозрілості, схильності до відчуття вини, консерватизму, імпульсної, напруженості, інтроверсії мають певне значення у формуванні СЕВ. В картині синдрому у працівників цієї сфери переважають симптоми фази "резістенциі". Це виявляється неадекватним емоційним реагуванням на пацієнтів, відсутністю емоційної залученої і контакту з клієнтами, втратою здібності до співпереживання пацієнтам, утомленістю, що веде до редукції професійних обов'язків і негативного впливу роботи на особисте життя. Також достатньо виражено переживання психотравмуючих обставин (фаза "напруга"), що виявляється відчуттям фізичних і психологічних перевантажень, напруги на роботі, наявністю конфліктів з керівництвом, колегами, пацієнтами.

Серед психотерапевтів і психологів-консультантів схильні СЕВ люди з низьким рівнем професійної захищеності (відсутність досвіду практичної роботи, неможливість систематичного підвищення кваліфікації і ін.). Провокувати СЕВ можуть хвороби, переживання важкого стресу, психологічні травми (розлучення, смерть близького або пацієнта).

Схильні до формування СЕВ і інші категорії медичних працівників, перш за все ті, хто здійснює догляд за важкими хворими з онкологічними захворюваннями, ВІЧ/СНІДом, в опікових і реанімаційних відділеннях. Співробітники "важких" відділень постійно випробовують полягання хронічного стресу у зв'язку з негативними психічними переживаннями, інтенсивними міжособовими взаємодіями, напруженістю і складністю праці і ін. А в результаті СЕВ, що поступово формується, виникають психічна і фізична утомленість, байдужість до роботи, знижується якість надання медичної допомоги, породжується негативне і навіть цинічне відношення до пацієнтів[16].

Професійна діяльність соціального працівника, незалежно від виду виконуваної роботи, відноситься до групи професій з підвищеною моральною відповідальністю за здоров'я і життя окремих людей, груп населення і суспільства в цілому. Вона вимагає великого емоційного навантаження, відповідальності і має вельми невизначені критерії успіху. Негативний вплив на здоров'я роблять постійні стресові ситуації, в які потрапляє цей працівник в процесі соціальної взаємодії з клієнтом, постійного проникнення в суть його проблем, а також унаслідок особистої незахищеності і інших морально-психологічних чинників[17].

Розділ 2. Методики вивчення синдрому вигорання

2.1. Основні методики, які вивчають синдром професійного вигорання

Взаємовплив чинників, визначаючих динаміку розвитку процесу вигорання в 1986 р. характеризує опитувальник "Maslach Burnout Inventory" (MBI), що дозволяє стандартизувати дослідження в цьому напрямі. Автори динамічної фазової моделі "burnout" виділяють 3 ступені і 8 фаз вигорання, відмінні взаємовідношенням показників по трьох чинниках (під значеннями показників розуміється оцінка балів, набраних по субшкалах опитувальника "MBI", щодо середньостатистичних величин). Модель дозволяє виділити середній ступінь вигорання, при якому спостерігаються високі показники емоційного виснаження. Емоційно-енергетичний "запас" до цієї стадії протидіє наростаючій деперсоналізації і редукції досягнень.

Існує підхід двохчинника, згідно якому в СЕВ входять:

- емоційне виснаження - "афектний" чинник (відноситься до сфери скарг на погане фізичне самопочуття, нервову напругу);

- деперсоналізація - "настановний" чинник (виявляється в зміні відносин до пацієнтів і до себе).

СЕВ є комбінацією фізичного, емоційного і когнітивного виснаження або стомлення, при цьому головним чинник - емоційне виснаження. Додаткові компоненти "burnout" є слідством поведінки (купірування стресу), що веде до деперсоналізації або власне когнітивно-емоційного вигорання, яке в редукуванні персональних досягнень.

Широко відомі наступні методики: опитувальник на «вигорання» К. Маслач і С. Джексон в модифікації Н. Е. Водопьяновой, опитувальник поведінки і переживання, пов'язаного з роботою У. Шааршмидт і А. Фишер [2], методика діагностики рівня «емоційного вигорання» В. В. Бойко, методика «вибору медичної професії» А. П. Василькова. Нижче приводимо докладніший опис цих методик.

Опитувальник на «вигорання» Maslach Burnout Inventory (MBI). Автори – американські психологи К. Маслач і З. Джексон. Методика призначена для вимірювання ступеня «вигорання» в професіях типу «людина-людина», в даний час визнана базовою методикою виявлення «емоційного вигорання». Адаптацію використаного варіанту в дослідженні провела Н. Е. Водопьянова. Включеним в дослідження необхідно відповісти, як часто вони переживають почуття, перераховані в опитувальнику. Для цього на бланку для відповідей треба наголосити по кожному пункту на позиції, яка відповідає частоті думок і переживань випробовуваного: «ніколи», «дуже рідкісно», «іноді», «часто», «дуже часто», «щодня». Всього опитувальник має три шкали: «емоційне виснаження» (виявляється в переживаннях пониженого емоційного тонусу, втраті інтересу до оточуючого або емоційному перенасиченні; в агресивних реакціях, спалахах гніву, появі симптомів депресії), «деперсоналізація» (виявляється в деформації (знеособленні) відносин з іншими людьми: підвищенні залежності від інших або, навпаки, негативізму, цинічності установок і відчуттів по відношенню до реципієнтів (пацієнтам, підлеглим, учням) і «редукція особистих досягнень» (виявляється в тенденції до негативного оцінювання себе, в зменшенні значущості власних досягнень, обмеженні своїх можливостей, негативізмі щодо службових обов'язків, в зниженні самооцінки і професійної мотивації, в ре-уцированії власної гідності, в знятті з себе відповідальності або усуненні («відході») від обов'язків по відношенню до інших). Обробку результатів здійснюють шляхом зіставлення з «ключем». Чим більше сума за кожною шкалою окремо, тим більше біля обстежуваного виражені різні сторони «вигорання».

Опитувальник поведінки і переживання, пов'язаного з роботою (У. Шааршмидт і А. Фішер). Опитувальник є діагностичним інструментом багаточинника, що дозволяє визначити типи поведінки людини в ситуації пред'явлення йому професійних вимог. Він складається з 66 стверджень, з'єднаних в 11 шкал, виділених за допомогою аналізу чинника і що відображають реакції на вимоги професійного середовища і способи поведінки, формовані на основі цих реакцій. Кожна шкала містить 6 стверджень, ступінь згоди з якими випробовуваний оцінює за пятібалльной шкалою: від «повністю згоден» до «повністю не згоден». При обробці результатів підсумовують одержані бали за кожною шкалою. Максимально можлива кількість балів – 330, мінімальне – 165. Емоційне вигорання визначається при наборі 165–220 балів, група ризику – 220–275 балів, ефективна діяльність і збереження психічного здоров'я – 275–330 балів.

Автори методики виділяють чотири типи поведінки і переживання в професійному середовищі: тип G – здоровий, активний, здібний до рішення важких проблем; тип S – економний, бережливий, з середнім рівнем мотивації; тип А – що характеризується екстремально високим суб'єктивним значенням професійної діяльності, великим ступенем готовності до енергетичних витрат, низькою стійкістю до фрустрациі і стресу, що дозволяє віднести цей тип до групи ризику з вірогідністю достатньо швидкого розвитку синдрому професійного «вигорання»; тип В – з низьким суб'єктивним значенням діяльності, низької стрессоустойчивостью, обмеженою здібністю до релаксації і конструктивного рішення проблем.

Методика «мотивація вибору медичної професії». Методика є модифікацією А. П. Васильковой тесту мотивів навчання Хеннінга. Опитуваний повинен провести порівняння 9 стверджень, написаних попарно (всього 36 пар), і віддати перевагу одному ствердженню в кожній парі. Чим більше за вибори того або іншого ствердження, тим більше значущість для опитуваного має та або інша причина при виборі медичної спеціальності.

Дані методики дають можливість одержати кількісні дані і якісні результати по показниках синдрому «емоційного вигорання» і задоволеності медичних працівників своєю професією, що дозволило підвести підсумки всього діагностичного дослідження.

2.2. Базові методики дослідження, застосовані у курсовому проекті

Методика діагностики рівня «емоційного вигорання» В. В. Бойк. Дана методика виявляє як наявність «вигорання», так і ступінь «емоційного вигорання», під яким автор розумів вироблений особою механізм психологічного захисту у формі повного або часткового виключення емоцій у відповідь на вибрані психотравмуючі дії. В. В. Бойко пропонує ряд стверджень, по кожному з яких необхідно виказати свою думку. Якщо випробовуваний погоджується з одним з них, йому треба поставити біля відповідного номера «так», якщо не згоден – «ні».

Автор виділяє три фази – «напруга», «резістенция», «виснаження» – і 12 симптомів, що характеризують ці фази: напруга (переживання психотравмуючих обставин, незадоволеність собою, «загнана в клітку», тривога і депресія), резістенция (неадекватне виборче емоційне реагування, емоційно-етична дезорієнтація, розширення сфери економії емоцій, редукція професійних обов'язків), виснаження (емоційний дефіцит, емоційна відчуженість, особова відчуженість (деперсоналізація), психосоматичні і психовегетативні порушення).

Запропонована методика дає докладну картину синдрому «емоційного вигорання». Показник вираженості кожного симптому коливається в межах від 0 до 30 балів: 9 і менш балів – симптом, 10–15 балів – симптом, що складається, що не склався, 16 і більш – що склався. Симптоми з показниками 20 балів і більш відносяться до домінуючих у фазі або у всьому синдромі «емоційного вигорання».

Форма тесту, запропонованого респондентам, розташована у Додатку № 1.

Обробка даних по методиці В.В. Бойк.

Кожний варіант відповіді заздалегідь оцінений компетентними суддями тим або іншим числом балів - виявляється в "ключі" поряд з номером думки в дужках. Це зроблено тому, що ознаки, включені в симптом, мають різне значення у визначенні його важеля. Максимальну оцінку - 10 балів одержала від суддів ознака, самий доказовий для симптому.

Відповідно до "ключа" здійснюються наступні підрахунки 1) визначається сума балів роздільно для кожного з 12 симптомів "вигорання", 2) підраховується сума показників симптомів для кожної з 3-х фаз формування "вигорання", 3) знаходиться підсумковий показник синдрому "емоційного вигорання" - сума показників всіх 12-ти симптомів.

ФАЗА "НАПРУГА"

1. Переживання психотравмуючих обставин:

+1(2), +13(3), +25(2), -37(3), +49(10), +61(5), -73(5)

2. Незадоволеність собою:

-2(3), +14(2), +26(2), -38(10), -50(5), +62(5), +74(3),

3. "Загнаність у клітину":

+3(10), +15(5), +27(2), +39(2), +51(5), +63(1), -75(5)

4. Тривога і депресія:

+4(2), +16(3), +28(5), +40(5), +52(10), +64(2), +76(3)

Фаза "РЕЗІСТЕНЦИЯ"

1. Неадекватне виборчне емоційне реагування:

+5(5), -17(3), +29(10), +41(2), +53(2), +65(3), +77(5)

2. Емоційно-етична дезорієнтація:

+6(10). -18(3), +30(3), +42(5), +54(2), +66(2), -78(5)

3. Розширення сфери економії емоцій:

+7(2), +19(10), +31(2), +43(5), +55(3), +67(3), -79(5)

4. Редукція професійних обов'язків:

+8(5), +20(5), +32(2), -44(2), +56(3), +68(3), +80(10)

ФАЗА "ВИСНАЖЕННЯ"

1. Емоційний дефіцит:

+9(3), +21(2), +33(5), -45(5), +57(3), -69(10), +81(2)

2. Емоційна відчуженість:

+10(2), +22(3), -34(2), +46(3), +58(5), +70(5), +82(10)

3. Особова відчуженість (деперсоналізація):

+11(5), +23(3), +35(3), +47(5), +59(5), +72(2), +83(10)

4. Психосоматичні і психовегетативні порушення:

+12(3), +24(2), +36(5), +48(3), +60(2), +72(10), +84(5)

Інтерпретація результатів.

Запропонована методика дає докладну картину синдрому "емоційного вигорання". Перш за все треба звернути увагу на окремо взяті симптоми. Показник важеля кожного симптому коливається в межах від 0 до 30 балів:

- 9 і менш балів - симптом, що не склався,

- 10-15 балів - симптом, що складається,

- 16 і більш - що склався.

Симптоми з показниками 20 і більш балів відносяться до домінуючим у фазі або у всьому синдромі "емоційного вигорання". Методика дозволяє побачити тих, що ведуть симптоми "вигорання".

Важливо відзначити, до якої фази формування стресу відносяться домінуючі симптоми і в якій фазі їх найбільше число.

Подальший крок в інтерпретації результатів опиту – осмислення показників фаз розвитку стресу - "напруга", "резістенция" і "виснаження".

В кожній з них оцінка можлива в межах від 0 до 120 балів. Проте зіставлення балів, одержаних для фаз, не правомірно, бо не свідчить про їх відносну роль або внесок в синдром.

Річ у тому, що вимірювані в них явища істотно різні – реакція на зовнішні і внутрішні чинники, прийоми психологічного захисту, полягання нервової системи. По кількісних показниках правомірно судити тільки про те, наскільки кожна фаза сформувалася, яка фаза сформувалася більшою чи меншою мірою:

- 36 і менш балів - фаза не сформувалася;

- 37-60 балів - фаза у стадії формування;

- 61 і більш балів - фаза, що сформувалася.

Оперуючи смисловим змістом і кількісними показниками, підрахованими для різних фаз формування синдрому "вигорання", можна дати достатньо об'ємну характеристику особи і, що не менше важливе, накреслити індивідуальні заходи профілактики і психокорекції. Освітлюються наступні питання: які симптоми домінують; яки симптоми, що склалися домінуючими супроводжуються "виснаження"; чи з'ясовно "виснаження" (якщо воно виявлено) чинниками професійної діяльності, що увійшли до симптоматики "вигорання", або суб'єктивними чинниками; який симптом (які симптоми) понад усе обтяжують емоційне полягання особи; у яких напрямах треба впливати на виробничу обстановку, щоб понизити нервову напругу; які ознаки і аспекти поведінки самої особи підлягають корекції, щоб емоційне "вигорання" не завдавало збитку їй, професійній діяльності і партнерам.

Друга методика, запропонована у роботі , що діагностує прихильність до професії – це спеціальна методика, розроблена В. А. Ядовим.

У цієї методиці проведена кількісна оцінка задоволеності професією у вигляді індексу . Це індекс заданий так, що може мінятися в межах від-1 до +1, приймаючи в даних межах будь-які значення. Значення, рівне -1, свідчить про явну незадоволеність, а +1 — про повну задоволеність. Для визначення коефіцієнта задоволеності використовується декілька зв'язаних між собою питань. Їх поміщають на різних сторінках опитувальника, щоб респондент не співвідносив їх один з одним.

Проте визначення загального рівня задоволеності професією нічого не говорить нам про причини задоволеності або незадоволеності. Щоб з'ясувати ці причини, дослідники застосовували іншу методику, направлену на вивчення чинників привабливості професії. Методика вперше також була запропонована В. Л. Ядовим. В роботі використовується її змінений варіант (модифікація І. В. Кузьміной, А. А. Реана), який використовувався в багато кому соціально - психологічних дослідженнях. Дана методика багато разів використовувалася в серії досліджень, що проводилися в основному на матеріалі вищої школи. Дана методика використовується для проведення практичного дослідження мотивації в другій частині курсової роботи. Нижче приводиться запропонований для випробовуваних варіант опитувальника.

Обробка. По кожному з 11 чинників по наступній формулі підраховується коефіцієнт значності:

де N — об'єм вибірки (кількість обстежуваних), n+ — кількість обстежуваних, які наголосили на даному чиннику в колонці А, n- — кількість обстежуваних, які наголосили на даному чиннику в колонці Б.

Коефіцієнт значності може змінитися в межах від -1 до +1. Результати діагностики по групі заносяться в таблицю і обробляються з урахуванням наступних якісних характеристик ознаки. Іноді при інтерпретації результатів припускається серйозної методичної помилки: не можна розглядати тільки остаточний показник КЗ, не враховуючи співвідношення п+ і п- . Необхідно будувати інтерпретацію як з урахуванням першого, так і другого аспектів. Продемонструємо це на наступному прикладі.

Низький коефіцієнт значущості чинника (близький до нуля) ще не означає його повної незначущості. Необхідно перш за все зрозуміти, яким чином вийшов цей низький коефіцієнт.

Абсолютно ясно, що два невисокі коефіцієнти значущості:

і

хоча і рівні між собою кількісно, але якісно відображають різні типи реальності.

Другий випадок дійсно свідчите низькій значущості даного чинника в певній вибірці: 90% опитуваних взагалі не назвали його в числі значущих, не звернули на нього уваги.

У першому ж випадку все 100 % опитуваних наголосили на цьому чиннику як значущий. Низький КЗ свідчить не стільки про низьку значущість чинника, скільки про його суперечливу оцінку респондентами: для одних він має позитивне значення (привертає іх професії), а для інших — негативне (відповідно, не привертає).

Розділ 3.Практичне дослідження синдрому вигорання в умовах медичного закладу

3.1 Зміст об'єкту дослідження

Дослідження синдрому вигорання в медиціні проводилося на базі Добровського тубдіспансера міста Сімферополя.

У дослідженні брало участь 20 чоловік медичного персоналу, з них 8 це лікарі.

Загальна характеристика випробовуваних носить наступний характер: в дослідженні брали участь в основному медичний персонал з багаторічним професійним стажем, із стереотипами поведінки і поглядами, що склалися, на життя і на свою професійну діяльність, це особливо цінне для дослідження, що проводилося. У випробуванні брали також участь молоді колеги, стаж роботи яких за фахом налічує лише декілька років. На жаль число цих респондентів склало лише 4 людини.

Зрозуміло, що люди, що пропрацювали у медицині 40 років і новоспечені лікарі, по своєму світогляду можуть мати діаметрально протилежні погляди. Число випробовуваних у вибірці з багаторічним стажем 16 чоловік, в основному це жінки. Двоє людей – молоді фахівці.

Наочно структуру респондентів дослідження за стажем професійної діяльності покажемо на рис.3.1.

Рис. 3.1. Розподіл випробовуваних по трудовому стажу

Розподіл випробовуваних по статевій приналежності в процентному відношенні має такий вигляд (рис.3.2).

Рис.3.2. Статева приналежність респондентів

По досвідченості респонденти розподілилися на групи – саме лікарів та молодшого медичного персоналу. Розподіл у цьому сенсі представлено на рисунку 3.3.

Рис.3.3. Розподіл за фахом

Таким чином, головна група опитуваних у дослідженні має такі ознаки, - більшість опитуваних це жінки з багаторічним стажем у медицині, серед них більшість це молодший медичний персонал, саме медсестри. Ця категорія дуже розповсюджена у медичних закладах, тому група респондентів має дуже виражену статистичну ознаку для працівників медичних закладів.

Але можна також засвідчити, що лікарі і медичний персонал становлять у співвідношенні 40% к 60%. Тому треба також вивчити у дослідженні особливості синдрому саме у цих двох групах.

3.2. Результати обстеження

Для вивчення у цілому по даному медичному закладі розглянемо обробні дані, що долучено з лістом по методиці В.В. Бойк (таблиця 3.1.).

Табл..3.1.

Данні дослідження по методиці ВВ. Бойк

Проведемо розгляд фаз синдрому у сенсі їх сформованості. Тому проведемо у таблиці 3.2.оценку середнього зайченя по кожній фазі для усіх респондентів.

Таблиця 3.2.

Для працівників даного медичного закладу можна зробити наступні висновки, кожна з досліджених фах знаходиться у стадії формування.

Але ці данні можуть суттєво різнитися за двома групами – лікарі і медсестри. Тому зробимо ще 2 додаткові таблиці для вивчення – у першій будуть дані по лікарям, а у другій по медсестрам.

Таблиця 3.3.

Дані по лікарям

Розглянемо перш за все сформованість і домінантність симптомів у цієї групі досліджених. Для цього сформуємо таблицю 3.4.

Таблиця 3.4.

Дослідження домінуючих сім томів і сформованості стадій у лікарів

По обробним данням можна зробити наступні висновки (табл..3.4.).

Найбільш сформованими симптомами у лікарів служать таки симптоми, як переживання психотравмуючих обставин (16,75, 6,625) і незадоволеність собою ( середне -13,875, відхілення –4,8125).

Фаза напруги у стадії формування у Ѕ опитуваних.

Також домінантними симптомами у лікарів служать неадекватне виборчне емоційне реагування (19,785, 6,625) і редукція професійних обов'язків (18,125, 8,3437).

Фаза резістенції сформувалась у 2/3 опитуваних.

У фазі виснаження домінантними симптомами служать емоційний дефіцит (20,75, 5,1875) і психосоматичні і психовегетативні порушення (16,875, 9,714286).

Фаза виснаження є місто у 1/3 опитуваних лікарів.

Таким же чином розглянемо розвиток синдрому у групі медсестер (таблиця 3.5 – ісходні дані обробки, а таблиця 3.6 – статистична обробка данних таблиці 3.5 ).

Таблиця 3.5.

Дані по медсестрам

Таблиця 3.6.

Дослідження домінуючих симптомів і сформованості стадій у медсестер

У медсестер можна зробити такі наступні висновки. По симптомам у кожній фазі тільки один симптом є домінантним (повністю сформованим) – це неадекватне виборне емоційне реагування (середнє –17,16667, середнє відхилення 5). У стадії формування можна виділити такі симптоми - Переживання психотравмуючих обставин, незадоволеність собою, емоційно-етична дезорієнтація, розширення сфери економії емоцій, редукція професійних обов'язків, і усі інши симптоми 3 фази (фази виснаження), саме емоційний дефіцит, емоційна відчуженість, особова відчуженість (деперсоналізація), психосоматичні і психовегетативні порушення.

Таким чином, фаза напруги це стадія, яка формується у ѕ опитуваних медсестер, фаза резістенції формується є у 2/3 опитуваних, фаза виснаження формується у 1/3 опитуваних).

Для того, щоб ствердити факт синдрому вигорання у медиків розглянемо також результати обробки по другій методиці в цілому для усіх опитуваних.

Таблиця 3.7.

Обробка результатів професійної мотивації

Узагальнимо одержані результати. Виділимо абсолютні або близькі до них фактори задоволеності або незадоволеності професією.

Чинник, який не задовольняє випробовуваних – це чинник №10, а саме частий контакт з людьми. І тут підтверджується процес вигорання в соціономічних професіях, адже люди, їх життя і здоров'я – це основна мета і об'єкт додатку професійних зусиль будь-якого лікаря, змінити зміст праці тут не можна, оскільки лікувати можна тільки живі істоти. Бажання менших комунікацій зрозуміле, оскільки лікар залишається лікарем всі 24 години в доба, на роботі і удома до нього звертаються люди по пораду і допомогу. Необхідність в мотиваційних стимулах для подолання цього негативного чинника очевидна. На другому місці негативних чинників - це незадоволеність винагородою за вкладену працю, за проявлену увагу до людини і його здоров'я. Бюджетна сфера не надає лікарю можливостей для відновлення своїх продуктивних сил, праця оплачується не відповідно професійному внеску. І тут має місце підтвердження першої гіпотези курсової роботи. Дослідження 13 чинника ще раз підтверджує, що робота пов'язана з дуже високою психологічною напругою, який майже 60% вибірки хотіло б компенсувати відпочинком наодинці. Четвертий чинник і значення його КЗ ще раз підтверджує останнє положення.

Перше місце займає чинник уміння роботи з людьми. Тут має місце суперечність і явний дисбаланс реальності і бажань. Привертає в професії лікаря майже всіх випробовуваних можливість самоудосконалення, підвищення своєї майстерності. Цей чинник займає друге місце в ранзі задоволеності професією. Це підтверджує постулати сучасних теорій мотивацій про те, що добре виконана робота є наймогутнішим стимулом до праці. Третє місце ділять чинники 6 і 8, які показують, що вибір професії не випадковий і респонденти вірять, що вибрали свою професію у відповідності своїх здібностей і характеру.

Загальний висновок можна сформулювати так: вкладені духовні і фізичні сили лікарів знаходяться в суперечності з умовами і оплатою праці, що проте не заважає їм як головний мотив до праці розглядати добре виконану роботу. Наочно представити вибір значущих чинників можна за допомогою наступних діаграм (рис.3.4 і рис.3.5).

Рис. 3.4. Зміст основних факторів незадоволеності професією

Рис.3.5.. Зміст факторів задоволеності професією

Висновок

У роботі зроблено наступні висновки, згідно з структурою роботи.

1. Вперше синдром емоційного вигорання був описаний американськими психологами в сімдесятих роках минулого століття. Головною причиною появи синдрому вважається психологічна перевтома. Медицина - одна з сфер людської діяльності, де питання якості і його оцінки мають особливе значення. Виконувати роботу не для особистого споживання, а на благо суспільства, соціуму – це і є основна задача професій соціального типу, до яких безумовно відноситься і професія лікаря. Професійне вигорання — це синдром, що розвивається на фоні хронічного стресу і ведучий до виснаження і особових ресурсів емоційно-енергій працюючої людини. Професійне вигорання виникає в результаті внутрішнього накопичення негативних емоцій без відповідної «розрядки» або «звільнення» від них. Професійна діяльність працівників сфери здоров'я несе в собі потенційну загрозу розвитку СЕВ. Особові риси емоційної нестійкості, боязкості, підозрілості, схильності до відчуття вини, консерватизму, імпульсної, напруженості, інтроверсії мають певне значення у формуванні СЕВ.

2. Широко відомі наступні методики: опитувальник на «вигорання» К. Маслач і С. Джексон в модифікації Н. Е. Водопьяновой, опитувальник поведінки і переживання, пов'язаного з роботою У. Шааршмидт і А. Фишер [2], методика діагностики рівня «емоційного вигорання» В. В. Бойко, методика «вибору медичної професії» А. П. Василькова.

У роботі безпосередньо використовуються дві методики. Це методика діагностики рівня «емоційного вигорання» В. В. Бойк і методика визначення загального рівня задоволеності професією (модифікація І. В. Кузьміной, А. А. Реана). Перша методика виявляє як наявність «вигорання», так і ступінь «емоційного вигорання», під яким автор розумів вироблений особою механізм психологічного захисту у формі повного або часткового виключення емоцій у відповідь на вибрані психотравмуючі дії.

Друга методика визначає загальний рівень задоволеності професією лікаря. Методика вперше також була запропонована В. Л. Ядовим.

3. Висувається така гіпотеза. Професія лікаря відчуває великі психологічні навантаження, тому у більшої часті працівників медичної сфери розвивається синдром вигорання, який може бути у працівників у різноманітних фазах розвитку, але безсумнівно, що симптоми вигорання найбільш присутні у роботі молодшого медичного персоналу, тобто медсестер, які по службовим обіцянкам більш часу проводять з хворими. Крім того існує певний перелік факторів, які свідчать за незадоволеність обраною спеціальністю.

Розподіл працівників медичного закладу на лікарів і молодший медичний персонал дало можливість відокремити основні ознаки розвитку симптомів у ціх двох групп.

Найбільш сформованими симптомами у лікарів служать таки симптоми, як переживання психотравмуючих обставин і незадоволеність собою. Фаза напруги у стадії формування у Ѕ опитуваних лікарів. Також домінантними симптомами у лікарів служать неадекватне виборчне емоційне реагування і редукція професійних обов'язків. Фаза резістенції сформувалась у 2/3 опитуваних. У фазі виснаження домінантними симптомами служать емоційний дефіцит і психосоматичні і психовегетативні порушення. Фаза виснаження має місто у 1/3 опитуваних лікарів.

У медсестер можна зробити такі наступні висновки. По симптомам у кожній фазі тільки один симптом є домінантним (повністю сформованим) – це неадекватне виборне емоційне реагування. У стадії формування можна виділити такі симптоми - переживання психотравмуючих обставин, незадоволеність собою, емоційно-етична дезорієнтація, розширення сфери економії емоцій, редукція професійних обов'язків, і усі інши симптоми 3 фази (фази виснаження), саме емоційний дефіцит, емоційна відчуженість, особова відчуженість (деперсоналізація), психосоматичні і психовегетативні порушення. Таким чином, фаза напруги це стадія, яка формується у ѕ опитуваних медсестер, фаза резістенції формується є у 2/3 опитуваних, фаза виснаження формується у 1/3 опитуваних).

Головна гіпотеза підтверджена – у медичному закладі майже всі працівники відчувають на собі вплив синдрому вигорання.

Список джерел

1. Бойко В. В. Энергия эмоций в общении: взгляд на себя и на других. М., 1996. 238 с.;

2. Водопьянова Н. Е. Синдром «психического выгорания» в коммуникативных профессиях //Психология здоровья/Под. ред. Г. С. Никифорова. СПб.: Изд-во СпбГУ, 2000. 498 с.;

3. Гончарова Е.Б., Формирование мотивации учебно-профессиональной деятельности//Вопросы психологии №5, 2000;

4. Зильбер А. П. Этика и закон в медицине критических состояний // Этюды критической медицины. Петрозаводск: Изд-во ПетрГУ, 1998. Т. 4. 560 с.;

5. Коган В. Е. Практическая психология: Для психологов и врачей / Психология. М.: Смысл: Академ. Проект, 1999. 407 с.;

6. Леонтьев Д.А., Профессиональное самоопределение как построение образов возможного будущего-М: Наука, 1995;

7. Матулене Г., О социальной адаптации к деятельности (обзор зарубежной литературы)/Психологический журнал//№5,2002;

8. Маслоу А., «Самоактуализация личности и образование». Киев-Донецк, 1994;

9. Орел В. Е. Феномен «выгорания» в зарубежной психологии: эмпирические исследования и перспективы // Психологический журнал. 2001. Т. 22, № 1. С. 90–101;

10. Робертс Г. А. Профилактика выгорания // Обзор современной психиатрии. 1998. № 1. С. 39–46.;

11. Рогинская ТИ., Синдром выгорания в социальных профессиях//Психологический журнал, №3, 2002;

12. Немов Р.С., Психология (психодиагностика), М: Владос, 1999;

13. Практическая психология для менеджеров. Под ред. Тутушкиной М. К. – М.: ИИД «Филинъ», 1997;

14. Синдром выгорания медицинских работников, Чумакова Г.А д.м.н., проф., Бабушкин И.Е. к.м.н., доцент, Бобровская Л.А., -М: Владос, 2003 ;

15. Слинько О. Люди в вашем деле: энциклопедия соционического менеджмента. - Киев: Трамвай, 1996;

16. Техника работы с цифрами/под общ. ред. Маслова П.П., -М: Статистика,1997;

17. Трунов. Д. Г. «Синдром сгорания». Позитивный подход к проблеме // Журнал практического психолога. 1998. № 5. С. 84-95;

18. Федоровский Н. М., Григорьева О. М. К вопросу о «синдроме профессионального выгорания» у анестезиологов-реаниматологов // Вестник интенсивной терапии. 2004. Приложение к № 5 «Современные проблемы анестезиологии и интенсивной терапии» С. 65–66;

19. Филатова Е. Соционика для Вас. - Новосибирск: Сибирский хронограф. 1999;

20. ХекгаузенХ., Мотивация и деятельность, М: Прогресс,1986.

Додатки

Додаток 1.

[1]Рогинская ТИ., Синдром выгорания в социальных профессиях//Психологический журнал, №3, 2002, стр. 89.

[2] Орел В. Е. Феномен «выгорания» в зарубежной психологии: эмпирические исследования и перспективы // Психологический журнал. 2001. Т. 22, № 1. С. 90

[3]Робертс Г. А. Профилактика выгорания // Обзор современной психиатрии. 1998. № 1. С. 39;

[4]Водопьянова Н. Е. Синдром «психического выгорания» в коммуникативных профессиях //Психология здоровья/Под. ред. Г. С. Никифорова. СПб.: Изд-во СпбГУ, 2000, с.45-49.

[5]Матулене Г., О социальной адаптации к деятельности (обзор зарубежной литературы)/Психологический журнал//№5,2002, стр.144.

[6] Рогинская ТИ., Синдром выгорания в социальных профессиях//Психологический журнал, №3, 2002, стр.90-91

[7]Рогинская ТИ., Синдром выгорания в социальных профессиях//Психологический журнал, №3, 2002, стр.93

[8]Рогинская ТИ., Синдром выгорания в социальных профессиях//Психологический журнал, №3, 2002, стр.94

[9]Практическая психология для менеджеров. Под ред. Тутушкиной М. К. – М.: ИИД «Филинъ», 1997, стр.124.

[10]Там же, стр.126

[11]Трунов. Д. Г. «Синдром сгорания». Позитивный подход к проблеме // Журнал практического психолога. 1998. № 5. С. 87;

[12]Синдром выгорания медицинских работников, Чумакова Г.А д.м.н., проф., Бабушкин И.Е. к.м.н., доцент, Бобровская Л.А., -М: Владос, 2003, стр.76.

[13]Федоровский Н. М., Григорьева О. М. К вопросу о «синдроме профессионального выгорания» у анестезиологов-реаниматологов // Вестник интенсивной терапии. 2004. Приложение к № 5 «Современные проблемы анестезиологии и интенсивной терапии» С. 65–66

[14]Синдром выгорания медицинских работников, Чумакова Г.А д.м.н., проф., Бабушкин И.Е. к.м.н., доцент, Бобровская Л.А., -М: Владос, 2003, стр.78.

[15]Там же, стр.81

[16] Федоровский Н. М., Григорьева О. М. К вопросу о «синдроме профессионального выгорания» у анестезиологов-реаниматологов // Вестник интенсивной терапии. 2004. Приложение к № 5 «Современные проблемы анестезиологии и интенсивной терапии» С. 65–66;

[17]Слинько О. Люди в вашем деле: энциклопедия соционического менеджмента. - Киев: Трамвай, 1996, стор.56.