Титани італійського Відродження

Реферат на тему:

Титани італійського Відродження

Епоха Відродження відноситься до визначних періодів розвитку людської цивілізації. Злет наукової та мистецької думки, розвиток різних галузей – далеко не повний перелік досягнень Відродження.

Відродження виникло на ґрунті досягнень се­редньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього серед­ньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін.

Носіями нового світогляду були люди різного соціаль­ного стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Для мистецтва італійських міст раннього Відродження кінця ХІV-ХV ст. характерний цілковитий відхід від традицій Середньо­віччя. У середньовічній естетиці не надавалося великого значення красі людського тіла (окрім обличчя, точніше, його виразу). Скульп­тори і художники Середньовіччя дуже рідко зображували оголену людину, наприклад, Адама і Єву, образи яких якраз і виражали сором перед Богом після гріхопадіння. Людське тіло зображувалося позбавле­ним сили ,і привабливості. Характерною рисою мистецтва Ренесансу став повний перегляд цієї традиції. Настає розквіт реалістично-піднесеного живопису, який спирався на ідею зв'язку між досконалою люди­ною і прекрасною природою. Для художників Відродження головними залишаються картини релігійного змісту. Але тепер і Мадонна, і Ісус, і святі - це люди з плоті і крові, їх руки, риси обличчя виказують їх ціл­ком зрозумілі кожній земній людині почуття. Більш того, ці вівтарні образи стали схожі на живих і прекрасних людей. У такий спосіб ствер­джувалася ідея потенційної "богоподібності" реальної людини.

Архітектура, скульптура і живопис в італійських містах дося­гають свого розквіту. Мистецтва перестали бути безіменними і оста­точно перейшли до рук художника-професіонала. При цьому італійські митці навмисне уникали добре їм відомі канони готичного мистецтва, з яким пов'язувався раціоналістичний схоластицизм. Альтернативою ста­ло повернення до античних, звернення до візантійських та арабських традицій, які творчо переосмислювалися. Художник має бути творцем, а не плагіатором, мас передати особисте ставлення до зображуваного і має отримати відповідну винагороду як оцінку свого особливого бачен­ня. Певні ознаки спадкоємності від готики та візантійського іконопису все ще зберігаються (подовженість фігур, усталена заданість поз і рухів, наслідування композицій тощо), але техніка малюнку і навколосюжетний простір разюче змінюються, стаючи напрочуд реалістично близь­кими й знайомими кожному глядачеві. Геометрія, математика, анатомія, вчення про пропорції людського тіла набувають у цей час для художни­ків ще більшого значення, ніж для готичних майстрів. "Зображувати так, як ми бачимо, як відображує поверхня дзеркала", - ось цілком новий естетичний ідеал ренесансних художників.

Немає можливості назвати всіх знаменитих митців раннього Відродження. Згадаймо декількох. Філіппо Брунеллескі (1377-1446) - творець нових канонів ренесансної світської архітектури - палац­цо; Мазаччо (1401-1428) - художник мужнього стилю, який зміг розробити і втілити закони тримірності простору, лінійної та по­вітряної перспективи; скульптор Донателло (1386-1466) - відродив тип округлої скульптурної статуї як самостійний твір мистецтва, не прив'язаний до архітектури (шедеври Донателло - статуя Давида, а також перший після Середніх віків кінний постамент кондотьєра Гаттамелати у Падуї). І Мазаччо, і Донателло, і Брунеллескі блиску­че ламають мистецькі стереотипи. Релігійні теми, які втілювали ху­дожники цього періоду, поступово перетворювались на світські тво­ри з великою кількістю побутових подробиць, з портретами сучас­ників, наповнені живим людськими почуттями і переживаннями.

При цьому не варто забувати, що ренесансне мистецтво ніколи не було по-справжньому демократичним, а з другої половини XV ст. воно набуває виразного аристократизму. Особливої вишуканості до­сягає італійське мистецтво за часів правління у Флоренції Лоренцо Медічі (1449-1492, онук Козімо Медічі, який відкрив перший худож­ній музей). Будучи жорстоким політиком, справжнім тираном, Лорен­цо Прекрасний разом з тим був одним з найосвіченіших людей свого часу. Поет, філософ, гуманіст (у ренесансному значенні), меценат, він перетворив свій двір на центр художньої культури, де змогли знайти притулок письменник Поліціано, вчений Піко делла Мірандола, ху­дожники Боттічеллі, Мікеланджело.

Сандро Боттічеллі (1445-1510) спочатку був справжнім вираз­ником витонченої чуттєвості двору Лоренцо Медічі. Боттічеллі ви­користовував як античну, так і християнську міфологію. Найзначніші його картини - "Народження Венери" і "Весна". На першій з цих картин художник зображує прекрасну богиню кохання, щойно наро­джену з піни морської, яка, підкоряючись віянню зефірів, пливе на черепашці до берега, де на неї чекає німфа. У богині ідеальне жіноче тіло, але обличчя підлітка, обличчя не пробуджене до життя, чисте, без­грішне, лагідне. Разом з тим, дивлячись на дівчину, відчуваєш перед­чуття трагедії, руйнуючої жаги. Цей же жіночий тип ми можемо зустрі­ти і у "Весні", і в образах уславлених боттічелівських Мадонн.

Але коли у 1494 р. настоятель домініканського монастиря Джироламо Савонарола, який замолоду отримав для свого часу бли­скучу гуманістичну освіту, рішуче виступив проти жорсткої тиранії Медічі, спрямованої проти флорентійського міського самоуправління, та фальшивого, на його думку, придворного мистецтва, яке він вважав "справою рук диявола", його підтримала переважна біль­шість флорентійців. Медічі були вигнані з міста. Підтримали Саво-наролу і багато гуманістів, і навіть деякі видатні митці, такі як С.Боттічеллі. Однак через чотири роки П'єро Медічі повернувся з найманими військами. Савонаролу було страчено, його труп спалено й розвіяно по вітру, а диктатуру Медічі відновлено. Після цих подій видатний художник, що продовжував співчувати повстанцям, відмо­вився далі співпрацювати з двором Медічі, а в його мистецьких тво­рах відбилося повернення до середньовічних традицій творчості, близьких широким верствам суспільства.

У Венеції XV ст., яка була центром італійського Відро­дження, створюються великі архітектурні ансамблі, котрі вражають цілісністю художнього задуму та багатством ком­позиційних вирішень. У творчості Донато Браманте, Ан-тоніо да Сангало сягає свого апогею досконалість форм архітектурних деталей і образів. Палаци, вілли, громадські будівлі становлять цілком відмінні від середньовічних типи споруд, як-от: палаци Медічі-Ріккарді (архітектор Мікелоццо), капелла Пацці (архітектор Брунеллескі) у Флоренції, церква Санта Марія делла Граціє в Мілані (архітектор Брамонте) та ін.

В архітектурі італійського Пізнього Відродження спостерігається прагнення до безпосереднього наслідування форм і засобів античної культури, з'являються елементи бароко та маньєризму (від тапіега — манера) — образо­творчої течії, позначеної штучно ускладненою компози­цією, деформацією постатей. Прикладом чого можуть слу­жити Стара бібліотека Сан-Марко у Венеції (архітектор Сансовіно), внутрішнє подвір'я палаццо Пітті (архітектор Амманаті) у Віченці.

Відродження у Нідерландах та Німеччині ознаменова­не розквітом пізньої готики. Архітектурні ансамблі Антвер­пена, Гейдельберга зберегли свій готичний стиль, але струк­тура будівель видозмінилася відповідно до нових вимог міського життя, що призвело до виникнення місцевого архітектурного стилю, в якому класичний ордер відігравав лише декоративну роль. Це характерно для рагуші в Ант­верпені (архітектор Флоріс), палацу в Гейдельберзі (архі­тектор Сіксденірс). У такому ж архітектурному ключі спо­руджувалися не тільки ратуші, а й будинки цехів та гільдій. Специфічний місцевий стиль, орієнтований на античність та італійську архітектуру, формується і в інших країнах Західної та Східної Європи.

Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшо­го розквіту набуло в Італії. Саме тут творили Леонардо да Вінчі, Рафаель, Джорджоне, Тіціан, Мікеланджело.

Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала зрозумілою велич, художня унікальність італійського мистецтва тихчасів та його значення для подальшого розвитку світової культури.

Леонардо да Вінчі (1452—1519) застосовував (із власти­вою лише йому майстерністю) прийом накидання таємни­чості на зміст своїх картин, чим викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у природі людини. Візьмімо для прикладу фреску "Таємна вечеря". За трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів. Христос тільки що прорік: "Один з вас зрадить мене". Вражені апостоли реагують по-різному — мімікою, рухами, жестами. Лише Іуда психологічно ізольований однією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші спря­мовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають нечисті задуми. Треба вдуматися у події на картині, щоб пізнати всю глибину цього вражаючого мо­менту. Нев'януча слава "Мони Лізи" ("Джоконди") також пояснюється майстерним створенням таємничості: у виразі обличчя жінки — велика глибина проникливого, вічно живого людського інтелекту, в якому кожна епоха прагну­тиме добачати своє. Ознаки часу на блакитно-зеленому "місячному" тлі картини неясні і майже невідчутні.

"Сикстинська мадонна" Рафаеля (1483—1520) полонить уяву, вражаючи одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини (заради спасіння людства мати віддає найдорожче, своє дитя) поєднана з витонченою майстерністю художника у зображенні обличчя й погляду дитини, в якому, як відзначає Н. Дмитрієва, проглядає щось недитяче, прозорливе і глибоке, а в образі матері — дитяча чистота і віра.

Мікеланджело Буонарроті (1475—1564), як і Леонардо да Вінчі, був універсальною творчою особистістю — скульп­тором, архітектором, живописцем, поетом. Як архітектор брав участь у будівництві собору Св. Петра в Римі. Найбільш відомі його твори: статуї "Давида", "Мойсея", статуї вми­раючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис стелі Сикстинської капели. Характерною рисою художньої твор­чості Мікеланджело є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська краса — останній витвір природи, вершина, за якою настає виснаження і загибель самої при­роди. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на межі небуття. "Тому насолода красою з'єднана з переляком, який живить дивною їжею великий до неї потяг. І я не можу ні сказати, ні подумати, що при виді твого обличчя так обтя­жує і підносить душу. Чи є це усвідомлення кінця світу, чи велике захоплення", — писав на схилі років Мікеланджело.Лише через призму цього світосприйняття, в якому відчува­ється початок занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич та художню силу творчої спадщини Мікеланджело.

Список використаної літератури

1. Історія світової та української культури. – К., 2000.

2. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – Л., 1994.

3. Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. – К., 1995.

4. Любимов Л. Искусство Западной Европы. – М., 1986.

5. Основи художньої культури. Ч.1.: Теорія і історія світової художньої культури. – Х., 1997.

6. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – Х., 1999.

7. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. – К., 1992.