Остап Вишня

Реферат на тему:

Остап Вишня

План.

1.Вступ.

2.Творчість і життя Остапа Вишні.

3.Висновок.

4.Список використаної літератури.

1.Вступ.

ОСТАП ВИШНЯ

Справжнє ім'я — Павло Михайлович Губенко (народ. 1889 р. — пом. 1956 р.)

Видатний український письменник-сатирик, гуморист. Майстер художньої пародії і шаржу, короткого памфлета, сатиричного фейлетону і гуморески, перекладач.

Остап Вишня все життя був веселою, оптимістичною людиною і своїм темпе­раментом так заражав оточуючих, що ті забували про будь-які проблеми і турбо­ти. Адже гумор — кращий порадник у важкій ситуації і кращі ліки від усіх хво­роб. А щирий сміх над собою — поміч­ник подвійний. Письменник ніколи не

забував цієї давньої мудрості, і, можливо, саме всепоглинаюча сила сміху, помножена на українське життєлюбство, виривала його з рук «законних» убивць і рятувала в безвихідних ситуаціях.

Навіть про таку серйозну подію, як власне народження, Виш­ня говорив з чималою часткою доброї усмішки: «Мене витягнули з колодязя, коли напували корову Оришку».

2.Творчість і життя Остапа Вишні.

Насправді майбутній гуморист — а поки просто Павло Губенко — народився 13 листо­пада 1889 р. на хуторі Чечва біля села Грунь, що на Полтавщині (тепер Сумська обл.). Батько його служив прикажчиком у помі­щиків фон Рот, мати доглядала 17 дітей. Хлопчик ріс хуліганистим і шкодливим, проте легка вдача і бурхлива фантазія згладжу­вали будь-які провини. А ще Павлик дуже рано зрозумів, що у світі є пани і не пани, і, цілуючи поміщиці руку, із задоволенням потім витоптував у її клумбах квіти й усе погрожував щось їй «показати». Одним словом, був «чистим лейбористом».

Батько, бачачи любов сина до читання («Узагалі любив я книж­ки з м'якими обкладинками. Їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ють, якщо мати, буває, побачить»), намагався дати йому пристойну освіту. Павликові не було й шести років, коли його віддали до грунської сільської школи, а після її закінчення — до двокласної в м. Зінькові, звідки він вийшов із правом роботи поштово-телеграфним чиновником 14-го розряду. Але оскільки хлопчику йшов на той час лише тринадцятий рік, навчання його не завершилося. Мати повезла Павла до Києва у військово-фельдшерську школу, де Михайло Кіндратович Губенко, який був військовим, міг учити дітей за казенний рахунок.

Закінчив молодший Губенко школу 1907 р. у чині військово­го фельдшера і був закріплений за 169-м піхотним полком у Києві, де шість років відпрацьовував своє навчання. 1914 р. він звільнився зі служби і влаштувався на роботу до Київської заліз­ничної лікарні. Посада фельдшера врятувала його від призову до армії під час Першої світової війни. При Українській Народ­ній Республіці він завідував Медико-санітарним управлінням міністерства шляхів сполучень, але в кабінетах сидіти не любив. Губенко, ризикуючи життям, працював у санітарних потягах, заповнених тифозними хворими. Він допомагав людям не тіль­ки ліками, але й смішними анекдотами, які сам складав і чудово розповідав.

1919 р. Павло Губенко почав друкуватися під псевдонімом

П. Грунський в есерівських газетах «Народна воля» і «Трудова громада». Його фейлетони відразу стали популярними, тому що сміхом витісняли розпач. Пройшовши усі фронти, на початку 1920 р. письменник-початківець повернувся до Києва, де зовсім недовго працював «редактором мови» у видавництві «Книгоспілка». У жовтні за «зв'язок з есерами» його заарештували чекісти. І лише через півроку В. Блакитному вдалося вирвати Павла з чекістських підвалів і влаштувати перекладачем у редакцію газе­ти «Вісті ВУЦВК».

«Перекладав я, перекладав, а потім і думаю собі: "Чому я перекладаю, коли можу фейлетони писати! А потім — пись­менником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — у мене особливої немає, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — буду роби­ти?" Зробився я Остапом Вишнею і почав писати. 1 пишу собі...».

1922 р. став роком могутнього і стрімкого злету Вишні в ук­раїнській гумористиці. До кінця двадцятих він був уже автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, нарисів, що за чотири роки пе­ревидавалися 42 рази, а збірник антирелігійних фейлетонів «Спра­ви небесні» витримав аж шість перевидань. 1928 р. вийшло пер­ше 4-томне видання «Усмішок», яке складається з «усмішок» і «реп'яшків», — як автор називав свої коротенькі смішні розпо­віді. Гумористична мова Вишні — по-народному соковита, ко­лоритна, жива, дотепна, багата на свою простоту, тому що бли­зька до звичної сільської і міської говірки. Але в той же час у ній збережені й канони класичної літератури: комізм і гра слів, жа­рти, афоризми, приповідки, натяки, каламбури. Щоб читати ідо кінця розуміти його твори, люди вивчали українську мову.

Мудрий і добродушний скептицизм Вишні породив його непорушне взаєморозуміння з мільйонами читачів. Він умів підкреслити анекдотичні контрасти, якими кишіла країна того часу. Майстер пародії і шаржу із задоволенням маскувався під «простачка», від нього віяло тим казковим дурником, перед яким пасують і мудреці, і королі. У своїй пам'ятці «Про що я, нещасливий, змушений думати і писати» Вишня перелічував своїх «друзів»: бюрократів, підлабузників, спекулянтів, відвер­тих мерзотників, браконьєрів, хамів, аліментників, інтриганів

та «інших сучих синів і пройдисвітів». У творах він атакував слабкості своїх земляків, був нещадний і міг убити сміхом. І часто слідом за своїм улюбленим письменником М. Гоголем, якого перекладав із особливим натхненням, повторював: «Во­рога потрібно бити. Глузування боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі». Вишня вважав, що має повне право жартувати над «чухраїнцями», тому що любить їх, а «любити, між іншим, це дуже важка робота».

Близький друг письменника М. Хвильовий писав: «"Усміш­ки" Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони аромат­ні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні й водночас глибоко трагічні».

З ким би не зустрічався Павло Михайлович, де б не бував — він скрізь знаходив матеріал для своїх гуморесок. Так з'явились «Усмішки» сільські, київські, кримські, мисливські, театральні. А на початку 1920-х рр. його холостяцький будинок опромінила справжня усмішка — Варвара Олексіївна Маслюченко. Завзятий мисливець, рибалка і театрал уперше побачив майбутню дружи­ну в ролі Жанни д'Арк у п'єсі Б. Шоу «Свята Анна» і згодом зізнався їй: «Як побачив тебе, так мені жаба цицьки й дала». Він був щасливим чоловіком, турботливим батьком названої дочки Марійки — і гуморив ще яскравіше.

Крім того, О. Вишня провадив і велику громадську роботу:

брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», разом із В. Блакитним організував і редагував журнал «Черво­ний перець», уходив до оргкомітету Спілки радянських пись­менників України і Всесоюзного оргкомітету. З усіх боків зі сво­їм лихом до нього йшли прості люди, він нікому не відмовляв — допомагав особистими турботами, а докучливими фейлетонами тиснув на представників влади. Голова ВУЦВК Г. Петровський навіть ревниво цікавився в письменника: «Хто, власне, є всеук­раїнським старостою — Петровський чи Остап Вишня?»

Але не все було так весело. Разом із «куркулями» Сталін ого­лосив війну й українській інтелігенції. І в цьому вже Павло Ми­хайлович не побачив нічого смішного, тому й припинив писати. І сам Вишня потрапив під твердий пресинг «друзів-письменни­ків» Полторацького і Доброярського. Вони обвинувачували його в націоналізмі й «у пестуванні куркульської мови на противагу мові українського колгоспника і пролетаря», говорили, що він — «постать реакційна, гальмо на потязі культурної революції,... контрреволюціонер,... нездара, шпигун, для якого література — це маскування основного заняття — шпигунства і шкідництва», і з упевненістю заявляли, що «недалеке майбутнє принесе за­буття Вишні і "вишнярству"».

Викорчовуючи «націоналізм», система «вибила протягом де­кількох десятків років усі молоді паростки літературні, — писав згодом Вишня. — Ті дурні, що кричать: "Націоналісти!", не розуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!»

За спогадами дочки Павла Михайловича, єдиним, хто висту­пив на захист батька, був Микола Хвильовий. Такою ж шляхет­ністю відзначався й сам Вишня. Коли 1931 р. заарештували М. Рильського, він, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу родині поета, а після звільнення забрав її на кілька тижнів до свого будинку. А са­могубство Хвильового, який, не витримавши цькування, застре­лився, Павло Михайлович сприйняв як жахливу життєву ката­строфу. Близькі думали, що він збожеволів, — три дні з його кімнати доносилися волання й ридання чоловіка, який бився в істериці.

26 грудня 1933 р. був арештований і найвідоміший україн­ський письменник того часу гуморист Остап Вишня. Найтихішого і найдобрішого з людей звинуватили в тероризмі — спробі вбити секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева. Павло Михайлович писав: «Заперечував я все... до застосування до мене фізичних заходів впливу. У результаті психічного і фізичного впливу мені довелося зробити на себе наклеп...». Але навіть на питання слід­чого Бордона: «У якому приміщенні ви хотіли вбити Постише­ва?» — із властивим йому гумором відповів, що любить убивати вождів на свіжому повітрі.

Судова «трійка» 23 лютого 1934 р. за терористичну і контр­революційну діяльність присудила письменнику вищу міру по­карання — розстріл. Колегія ОГПУ замінила розстріл на 10 ро­ків ув'язнення у виправно-трудових таборах. Відбував покарання О. Вишня в Ухті Комі АРСР. Вірна дружина Варвара Маслюченко розділила долю письменника. Її називали останньою «декабристкою», але сталінський режим не дав їй стати в'язнем за влас­ним бажанням. «У травні 1934-го маму викликали до ГПУ, — згадувала дочка Марія Михайлівна Євтушенко, — відібрали пас­порт і вислали з України», порекомендувавши мешкати там, де ще не пройшла паспортизація. Варвара Олексіївна пішла за чоло­віком у заслання в селище Кедровий Шор. Однак лише три тижні родині було дозволено бути разом за колючим дротом. Павла Михайловича перевели на копальні Ухтпечтабу в Еджит-Кірту.

Начальник табору Морозов ставився до письменника співчут­ливо, дозволив йому працювати в газеті «Северньїй горняк» і писати книгу нарисів про людей Ухтпечтабу. Але, незважаючи на деякі послаблення в режимі, Вишня відчував, що «загнаний плазувати літати не зможе. Та ще не зі зв'язаними, а з вирвани­ми крилами». А з 1937 р. йому відмовляють навіть у праві одер­жувати листи від рідних.

Рік по тому Павла Михайловича несподівано підняли на етап і повели в Чиб'ю на «додаткове слідство», а фактично — на роз­стріл. Піший етап завдовжки у 800 км у сніг, у завірюху, у морози... Але врятувала його саме негода: він занедужав на запалення легень, і конвоїри покинули арештанта з температурою сорок вмирати в одному з ізоляторів на етапі. А поки Вишня поборов смертельну недугу і його дотягли до Чиб'ю, Берія, який при­йшов на зміну Єжову, уже встиг розстріляти всіх засуджених, включаючи начальство табору.

Звільнений був Павло Михайлович загадково. У грудні 1943 р. його раптом переодягли в усе нове і відправили до Москви. Там, у «Бутирці» (у листах письменник говорить про «клініку лікуваль­ного харчування»), він пройшов «медико-кулінарний курс» і був звільнений. На 23 дні раніше терміну.

«Усмішник» Розстріляного Відродження говорив, що «якщо дасть Бог пережити каторгу, то нехай у мене рука відсохне, якщо візьму перо в руки». Та й багато хто сумнівався, що «недомучений Вишня» після десятилітнього мовчання знову воскресне як гуморист. Але вже 26 лютого 1944р. «вистрілила "Прямою на­водкою" його "Зенітка"». Письменник довів, що гумор і сміх залишилися для нього синонімом свободи — принаймні, внут­рішньої свободи людини.

І незважаючи на нападки, що посилюються з роками, О. Вишня писав і друкував нові збірки політичних фейлетонів, памфлетів і гумористичних мініатюр: «Самостійна дір­ка» (1945 р.), «Зенітка» (1947р.), «Весна-красна» (1949р.), «Мудрість колгоспна» (1952 р.), «А народ воювати не хоче» (1953 р.), «Великі ростіть» (1955 р.), «Нещасне кохання» (1956 р.) та ін. Він також активно працював над перекладами творів російської і світової класики — А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, М. Твена, О’Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди і свого улюбленого М. Гоголя.

1955 р. безпартійний письменник, член редколегії журналу «Пе­рець», член правління Спілки письменників України й інших гро­мадських організацій, улюбленець читачів нарешті був реабілітова­ний. Але не партії він був вдячний за це, а тим простим людям, заради яких писав: «Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями Києва... І я думаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм чита­чам: "Я люблю вас! Спасибі тобі, народе, що я є я! Нехай буде благословенне твоє ім'я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнян­ну й неповторну - честь належати до свого народу"».

За сім днів до смерті письменник повернувся з Херсонщини, де пробув більше місяця, готуючись до роботи над новою кни­гою. Їй не судилося побачити світ. 28 вересня 1956 р. невблаган­на смерть раптово обірвала життя Остапа Вишні.

3.Висновок.

Через багато років він залишається в українській літературі зіркою пер­шої величини. І слово його чарівне, веселе, і сміх його неповтор­ний будуть жити вічно, адже сам він був живою радісною усміш­кою свого великого і безсмертного народу.

Список використаної літератури:

1. „Сто видатних людей України” – 2005 рік.