Історія села Бережки Дубровицького району Рівненської області

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

«Історія села БережкиДубровицького району Рівненської області»

Виконала:

студентка I курсу

заочного відділення

історико-соціального факультету

групи ІЮ-12

Рівне – 2006

ПЛАН

1. З історії Дубровиччнини.

2. Історія виникнення села Бережки.

3. Легенди виникнення села Бережки.

4. За часів громадянської війни.

5. Побудова колгоспу.

6. Часи Великої Вітчизняної Війни.

7. Перші керівники колгоспів.

8. За часів мирного життя.

9. Історія школи.

10. Усна народна творчість.

Висновок

1.З історії Дубровиччнини

Багато хто з скептиків може покепкувати: «Дубровіцо – веліка століца», - і тепер кажуть на Поліссі. Чому? Судіть самі. Минулого року районний центр Дубровиця відзначила своє тисячоліття – і це офіційна дата. У ті часи містечко дійсно було центром удільного князівства у складі Турово-Пінської землі, котре відігравало політичну роль у відстоюванні незалежності руської землі від різних нападників, а також багатьма ниточками – торговими, культурними і навіть родинними – пов’язувалося через головну транспортну артерію Борисфен – Прип’ять – Горинь з іншими центрами європейської цивілізації, утверджуючи європейський вибір наших пращурів.

Інший факт перекинувся містечком від сивої давнини і ще раз ілюструє правдивість поліського прислів’я, бо ж єдиний лауреат Нобелівської премії українець – народився саме в Дубровиця – це знаний фізик Жорж Шарпак, який очолив кафедру Вищого училища фізики та індустріальної хімії у Парижі і зробив великий внесок у створення нових моделей для реєстрації елементарних частинок.

Але не сповнює гордістю той факт, що зараз новообраний Президент складає клятву на вірність народу України, покладаючи праву руку на Пересопницьке Євангеліє – уперше перекладене на нашу мову Святе письмо, що було здійснено у середині XVI ст.. піклуванням княжни Анастасії Юріївни Гольшанської, уродженої Дубровицької.

Археологічні знахідки кам’яних знарядь праці та зброї, рештки глиняного посуду з характерним орнаментом, скам’янілі дерев’яні човни вказують на проживання на цих землях людей ще задовго до нової ери і датуються віком, старшим за славнозвісну Трипільську культуру.

Відгомін сивої давнини – і в назвах, які збереглися тут та й повертають нас у дохристиянські часи та й доперунові часи: слово «Дубровиця» означає «священний дубовий ліс».

Про те, що в давнину росли тут дуби, свідчить і той факт, що і до тепер на берегах річки Случ і поблизу Бережан, можна побачити велетенські дубові плоди. З розповідей старожилів можна довідатись, що на берегах р. Случ росли прекрасні дубові гаї, які скріплювали береги річки.

2. Історія виникнення села Бережки

Розташоване на лівому березі річки Случ, що за 4 км від залізничної станції Дубровиця і за 7 км від районного центру.

Перша історична згадка про село відноситься до часів розквіту феодалізму на Русі. У письмових переказах, датованих 1580 р., село згадується під назвою Бережків. У І-й половині XVI ст.. воно належало князям Острожецьким, було «имением княгини Марии Юрьевны», яка заповідала це село своєму сину Андрію Леонтальту.

У 1594 р. власником села стає Микола Семашко. Змінювались власники: князі, пани, навіть держави, - до 1939 р.

Дослідженню істориків представлені віднайдені найдавніші орнаменти поліських вишивок, а серед них вражаючі своєю одвічністю елегантністю сорочки «білим по білому», у яких зашифровані уявлення про гармонію навколишнього світу та місце людини в ньому.

3.Легенди виникнення села Бережки

Легенда

про виникнення села Бережки

На березі чарівної річки розкинулось село. Село, як село, та особливим було воно. Місцевість, на якій проживали люди, славилась вродою і силою жінки. Щасливий був той обранець, якому судилося з'єднати свою долю з місцевою красунею. Скрізь давала лад жінка. Подорожні зупинялися тут перепочити, а дехто зупинявся, щоб подивитися на саму місцевість та на дівчат. Дивувалися вони моторності української дівчини. Був серед проїжджаючих і багач Омелько, якому чогось як забажається, то враз так і повинно бути. Прогулюючись одного разу по березі, зустрів він чарівну дівчину. Глянув - остовпів. Очі - як числі річкові води, волосся - як могутні хвилі очеретів вздовж берега, а усмішка так і прикувала немов міцними ланцюгами. Схопив Омелько дівчину за руку і забажав тут же забрати її з собою. Але не врахував, що сільські дівчата не терплять сваволі і примусу. Вирвалась гордячка - і тільки блискавка майнула в блакитних очах. Подався сердитий зайда до іншого берега, але не захотів відступатись. На другий день наказав своїм слугам привести на берег негайно дівчину. Що відбувалося між нею і Омельком, ми не знаємо. Чужак покинув село надвечір, а дівчина ... Бачили люди, як до схід сонця стояла русокоса красуня на крутому березі і тихо щось шепотіла вранішнім зорям. А потім зникла, зникла назавжди. На місці сповіді дівчини зазеленів прутик, який згодом виріс у струнку березу. Селяни ж не могли залишитися байдужими. Вшановуючи пам'ять красуні, вони назвали село Бережки, оскільки дівчина загинула на одному із крутих берегів, а її саму бережчанкою. Цю назву село носить і досі.

Записано Костючок II. ученицею 11-го кл. від

Лущик Ольги Трахимівни, 1935р.н., пенсіонерки

в с.Бережки Дубровицького району Рівненської області.

Легенда

про походження назви села (друга)

За нашим селом в сторону села Любиковичі стоїть колгоспна ферма. На місці цієї ферми, за переказами моєї прабабусі, стояв колись панський маєток. Там жив пан на прізвище Березовський. Від прізвища цього пана пішла назва села Березка. А потім з часом, "з" помінялася на ""ж" і стала назва Бережки.

Легенда

про походження назви сала (третя)

Виходимо з села у бік Узлісся (село) і здалеку подивимось на нього. Старе русло річки Случ огинало село так, що здавалося воно стоїть на трьох бережках. Звідси пішла назва Бережки.

Записано Рудичиком О., учнем 7-Б кп.,

від Костючок Марії Петрівни 1930 р.н., пенсіонерки,

в с.Бзрежки Дубровицького району Рівненської області.

Легенда

про походження назви села (перша)

Існує легенда про походження назви села Бережки. Виникло село дуже давно на лівому березі Случі, що є притокою річки Горинь. Маленька групка людей приїхала ловити рибу, облюбувала місце на крутому схилі і тут же на березі поселилася жити. Трохи пізніше до них почали приєднуватись все нові і нові люди. Селились на самому березі, щоб річка була близенько і непотрібно було далеко десь іти, щоб випрати одяг, напувати худобу або ж набрати води.

Приваблювали також широкі заливні луги, де дуже зручно випасати худобу. З'явились чепурні хатки, місця всім було вдосталь, і навіть ті рибалки, що тимчасово приїхали сюди, не хотіли полишати місце.

Про цих людей почали говорити, як про бережчан, тому що вони жили на березі. І так виникла назва Бережки, в якій потім із причин нам невідомих, було змінено наголос на Бережки.

Записано Кривець Оксаною, ученицею 10 - го кл.

від Коваль Тетяни Ардріївни, 1942р.н., пенсіонерки

в с.Бережки Дубровицького району Рівненської області.

4. За часів громадянської війни

Коли після національного експлуатування польськими поміщиками, життя селян не поліпшувалося, почала пробуджуватися класова свідомість поміщиків. Так, у 1917 році розпочалася нова доба на землі.

Ленінський декрет про землю дав селянам конкретний план боротьби з гнобителями. Після Жовтневого штурму уперше за багато віків по-справжньому радісно стрепенулося серце землі – селянина, який безнадійно брів убогого нивою життя, марно витрачав свої літа і свої сили на чужому полі.

І коли в 1948 році почалося Домбровицьке збройне повстання, у Бережанах утворили комітет бідноти, головою якого був бідняк Олексійовець Григорій Минович. Поміщицька, церковна земля були конфісковані і розділені між біднотою.

Учасникам Домбровицького районного повстання від Бережок був наш односельчанин Костючок Демид Минович. З історичних даних ми знаємо, що весь народ захищаючи завоювання Жовтня проливав кров на Фронтах громадянської війни, відбивав атаки іноземної інтервенції. Західна Україна залишалась під владою польських панів (згідно Ризького миру, який був укладений у 1922 р. між Росією і Польщею).

Бажана і довгождана воля прийшла до поміщиків у вересні 1939 року.

5. Побудова колгоспу

Прихід Червоної Армії у вересні 1939 року приніс довгождану волю на Полісся і в наше село. 2431 гектар поміщицької, 64 гектари церковних земель були передані селянам, які своєю вільною працею почали будувати нове життя. В селі організувався колгосп. Першим його головою був Свиридон Пилип Тимофійович.

За його ж ініціативою колгосп було названо імені полководця Тимошенка.

Інформацію про утворення колгоспу залишила його дружина Юрко Зося Антонівна. Вона ж була і першою ланковою тодішнього колгоспу. Родом перший голова колгоспу з сусіднього села Любиковичі.

Ріс біля дядька, тобто був круглою сиротою. Але він був людиною чуйною, справедливою, досвідченою, вмів читати і писати.

Колгосп був організований на попівській землі. В числі перших, зто вступили в колгосп були: сім’я Рудичиків Степаниди Йосипівни та Бруцьких Олесі Федорівни та її чоловіка. Всіх налічувалося 14 сімей перших колгоспників. За свідченням багатьох старожилів, на той час в селі було 14 сімей. Як не дивно, але більшість сімей на чолі з жінкою. Всі вони були вдови і голови сімейств.

Важко було тоді в колгоспі не тільки тому, що не було досвіду в побудові нового життя і не було матеріальної основи колгоспу. Перші колгоспники зустрілися з опором односельчан. Зі слів Жакун Віри Омелянівни або баби Сарнянки: «Ідуть колгоспниці на роботу, а в слід їм із-за тинів чути сміх, докори, вигуки. «Семіт Платанія на рядні, да щитає трудодні».

І все таки ця маленька громада трималася гурту. Корови перших колгоспників паслися окремо в череді. Їх пас Покидько Северіян. Та жінки не зважали на це. Пісня була їм помічником в роботі.

1940-й рік знаменні ший для села тим, що в цьому році була створена перша комсомольська організація в селі. Осередок налічував 5 чоловік, але всі вони були справжніми комсомольцями. Секретарем першої комсомольської організації була вчителька Галя, родом із Полтавщини. Чомусь ніхто не запам’ятав її прізвища. А вона і її подруга Надя родом із Кіровоградщини були першими вчителями в радянській Бережківській школі. З ними Марія Степанівна Велінець і її брат Микола та Маруся. Брат Микола Степанович Велінець і живим свідком того часу лишилась тільки Марія Степанівна Велінець.

6. Часи Великої Вітчизняної Війни.

22 червня 1941 року розпочалася війна, бережани, як і весь народ стали на захист своєї Вітчизни. 312 мешканців села воювали з фашистами на фронтах, частина з них пішла працювати на незайману ворогом територіях Уралу та Сибіру. 307 нагороджено бойовими орденами та медалями, 98 не повернулись до рідних домівок. Історія села знає й підлі справи при хвостніх німецьких поневолювачів українських буржуазних націоналістів, які чинили розправу над беззбройними селянами. Це на їх чорній совісті сльози вдів і сирітство дітей. Вони по варварському спалили школу, допомагали фашистам вивозити селян у Німеччину та чинити над ними розправу. Та недовго панували на нашій землі німецькі загарбники і їх прислужники – українські буржуазні націоналісти.

10 січня 1944 року передові частини Червоної Армії разом із 397-мою Сарненською стрілецькою дивізією визволили село Бережки. Жителі села радо зустріли своїх визволителів, багато їх влилося в ряди діючої Армії, щоб прискорити повну перемогу над фашистами, а решта приступила до мирної праці.

Не менш важливий подвиг зробили ті, що наблизили час перемоги своєю працею та вірою. Які трудом із попелища відновили господарство країни.

У 1947 році поновлює роботу комсомольська організація села, секретарем якої обраний бережчанин Костючок Григорій Петрович. У 1948 році продовжується робота по організації колгоспу. А завершилась колективізація у селі в 1951 році. У листопаді 1952 року відбулося об’єднання двох господарств – «Першого травня» села Узлісся та Бережківського імені Тимошенка, яким керував Ткач Тимон.

У жовтні 1957 року перейменовано у колгосп «Прогрес». Цю ж назву носить сільськогосподарське приватне підприємство на базі колгоспу.

7. Перші керівники колгоспів

Ми зустрілися з таким фактом при опитуванні старожилів в Бережко, ніхто не пам’ятає імен двох голів колгоспу, які очолювали після війни. Всі опитувані починали відродження колгоспу при головуванні Ткача Пімена Андрійовича. Він був бережчанином з бідняцької родини, малограмотний, але по всьому видно, був господарем своєї сім’ї. Жив він у старий хатинці, де зараз стоїть на цьому місті будинок колишньої доярки колгоспи Хомич Анастасії Тихонівни. В 1953 році Пімен Андрійович виїхав до міста Ростова.

Як важко було відродити господарство, адже все було зруйноване, людям не вистачало що їсти. Повоєнна розруха пустила по світу мільйони сиріт. На вдовині плечі лягли труднощі повоєнної розрухи. Зерно, картоплю, реманент, тяглову силу, худобу Бережани віддавали в колгосп. Звичайно, не обійшлося і без опору, але наших дідів, батьків можна зрозуміти. Те, що наживається кровними мозолями, роками – завжди дорого віддавати, а іншими словами – це була ланка соціального відношення.

Відмічаючи цей період життя села, можна охарактеризувати життя колишньої ланкової, депутата, сільської ради Коваль Меланію Степанівну. В неї на руках тоді залишилось п’ятеро дітей: три сини та три дочки. Щоб прогодувати їх, потрібно було працювати за себе і за того, зто загинув на фронті. Мабуть, судячи по собі, всю енергію і силу Меланія Степанівна віддавала сиротам та вдовам. Жінка згадує, що тоді було дуже важко із взуттям і купити в селі його не було де. Доводилося брати кошти і дозвіл на виїзд в Сарни. Щоб допомогти жінці виховати дітей, Держава запропонувала Меланії Степанівні віддати Гаврила та Андрія до інтернату. Та материнське серце не хотіло відривати своїх дітей від себе: нехай у скруті жити, але разом.

8. За часів мирного життя

Немає вже в житті тих, хто починав першу борозну нового життя, та пам'ять людська береже імена ратоборців та хліборобів землі. Спить поле. Ген аж до обрію виблискує воно смарагдовою долиною, а по весні прокидається від гуркоту потужних моторів. Багато в нас іменних полів і серед них поле імені першого голови колгоспу Сергія Тимофійовича Дубини. Іменне поле. Хай дзвенить воно золотим льоном, виграє райдугою квітів, дарує людям добро і береже пам'ять про своїх синів і дочок, з яких нам, нашим дітям треба брати приклад.

Особливо значних успіхів досяг колгосп після березневого (1965-го року) пленуму ЦК КПРС і XXIII-му з’їзді КПРС, коли був прийнятий восьмий п’ятирічний план 1966-1970 рр. За п’ятирічку врожайність зернових збільшилась на 4,6 ц. Льоноволокна на 2,4, картоплі – на 43 ц з гектара. В цьому значною мірою сприяла краща технічна озброєність колгоспу, який мав 30 тракторів різних марок, 12 комбайнів, 18 автомашин. З 1957 року колгосп користується електроенергією. Рівень механізації основних виробничих процесів у рільництві досить високий, наблизився до 100%. На всі ферми великої рогатої худоби постачалася вода. Механізовано подавалися корми і прибиралися приміщення. 500 корів переведено на механічне доїння. Підвищення рівня механізації колгоспного виробництва, широке впровадження досягнень сільськогосподарської науки і передового досвіду забезпечили зростання продуктивності праці. За 8-му п’ятирічку виробництво валової продукції на людино-день зросло в рослинництві більш як в півтора, а в тваринництві – в 1,3 рази. Колгосп систематично виконував господарські плани та одержував перехідні Червоні прапори опкому КП України та облвиконкому. Неабияка заслуга в цьому голови колгоспу Л.С.Дячука. В колгоспі налічувалося 35 членів КПРС та 87 комсомольців. За період 8-ї та 9-ї п’ятирічок в селі було побудовано магазин та медпункт, розпочалося будівництво будинків для молодих спеціалістів, які працювали в різних установах села.

В 1973 році колгосп «Прогрес» за успіхи в змаганні серед працівників землеробства був нагороджений Червоним прапором Міністерства сільського господарства.

Перехідним Червоним прапором ЦК КПРС, яким колгосп нагороджений із занесенням на всесоюзну дошку пошани на ВДНГ СРСР за досягнення високих результатів у Всесоюзному соціалістичному змаганні, виконання Державного плану економічного й соціалістичного розвитку на 1984 рік.

Бережківські колгоспники в цьому році попрацювали результативно. Більше, ніж планувалося одержано з гектара зернових, картоплі, льону, в стогектарному обчисленні молока і м’яса. Успішно виконало державні замовлення на 4 роки п’ятирічки по всіх видах продукції ферм та паїв. Чистий прибуток господарства перевищив 200 тисяч карбованців.

Але значне під силу сильним. Бережківські колгоспники сильні вмінням і прагненням по-справжньому працювати. Десятки їх удостоєні високих трудових нагород Батьківщини, а голова правління господарства А.С.Дячук, доярка Л.С.Костючок і головний агроном Т.Т.Красько – кавалери ордена Леніна. Можна відзначити працю доярки А.Т.Хомич, М.А.Вемнець, О.З.Антончик, доглядальниць худоби М.П.Поліщук, Ф.Є.Коваль, льонарські ланки С.М.Яковець, С.Ф.Разкевич, Д.Д.Антонюк, М.В.Поліщук, механізатори М.В.Омелечкін, А.М.Сайчишин, П.М.Покидько.

На той рік зарплата одного дня в середньому по колгоспу становила 4 карбованці.

Середньомісячна заробітна плата льонарки становила 100, доярки – 180, тракториста – майже 200, комбайнера – понад 200 карбованців.

Життя не стоїть на місці. З економічним розвитком колгоспу зросли фонди суспільного споживання, відтак ширше ведеться паралельно з господарськими соціально-культурне будівництво.

В Бережках стали до ладу типовий дитячий садок на 95 місяць та два житлових будинки для спеціалістів. Колгосп та сільська Рада допомагали індивідуальним забудовам, яких у селі десятки, багато справ проводилося для благоустрою Бережок.

9. Історія школи

Особливе місце в житті села займає школа. Вона теж має своє глибоке коріння.

У кінці XIXст. у селі була побудована двоповерхова цегляна школа. За переказами старожилів, при панській Польщі в цій школі було шестирічне навчання. Для цього виділялось три класні кімнати, 6 клас навчався в сільській хаті.

П'ять вчителів на чолі з директором Станіславом Островським навчали дітей польською мовою. Сім'я директора проживала в приміщенні школи.

У 1939 р., після зміни влади, всі вчителі, крім директора, виїхали. У 1940 р. Станіслав Островський разом із сім'єю буврепресований. Але не всі діти могли навчатися, тому що потрібно було допомагати по господарству.

У цьому ж році, в село приїхали 2 молоді вчительки - Макаренко Надія Захарівна із Сумщини та Примаченко Галина Федорівна з Полтавщини. Навчання було 4-річне, велося російською мовою. Всіх вчителів у школі було п'ятеро. Коли почалася війна, залишились тільки ці 2 вчительки. Взимку 1941р. школу було спалено і навчання в період війни не проводилось. Макаренко Надія пішла в партизани, де і загинула. Приймаченко Галина вже після війни виїхала з села.

З 1946 р. діти здобували початкову освіту, навчаючись у сільських хатах. Сім класів закінчували в сусідніх Любиковичах Сарненського району. З 1951 р. школа розмістилася в дерев'яному приміщенні церковної хати, яка була збудована у 1918 році.

З 1950 по 1959 р. навчання семирічне, до 1987 р.- восьмирічне. У 1967 р. збудовано нове приміщення школи (на фото). У 1987 р. Бережківську восьмирічну школу реорганізовано у середню.

В 1974 р. школа розміщувалась в трьох будиночках (центральна садиба, будинок, де зараз бібліотека, і третій -дерев'яний, довгий будинок, тепер знесений). Криниці, хлівів на паливо, їдальні не було. В дерев'яному будинку (знесеному) містились дві майстерні (по дереву і металу), піонерська та архівна кімнати. В інших приміщеннях розміщались класні кімнати. Школярі харчувались в сільській їдальні. Директором школи був Терзман Іван Дмитрович. У 1980 р. він вийшов на пенсію і передав школу Соловей Ірині Сергіївні. Слід сказати, що останні роки перед пенсією, Іван Дмитрович запустив керівництво школою. Кругом все валилося, руйнувалось. Тоді ж виникла гостра необхідність і вимога у своїй їдальні.

Тому за 7 років керівництва школою Ірини Сергіївни, в основному кожний рік займалися будівництвом. Спочатку добудували хлів на паливо, потім спальню і класну кімнату для «нюльовиків» шестиліток, і нарешті їдальню та криницю.

І це все будівництво відбувалось на чистому ентузіазмі, грошей виділяли копійки. А скільки сил, нервів і здоров'я пішло на це будівництво, а потім і на придбання обладнання для класів, для спальні, для їдальні. Прийшлось через стан здоров'я перейти на спокійну роботу, керівництво школою передала новому директорові. Він рік попрацював і не витримав, покинув, передавши школу Разкевичу Михайлу Мефодійовичу. Разкевич М. М. два роки покерував і виїхав на Радивилівщину. Після Разкевича М. М. керував школою Углік Р. В.

На 2005 – 2006 н. р. навчання в школі 11-річне. В якій навчаються 272 учні. Навчання в школі проводять 26 вчителів, серед них 22 з вищою освітою, 4 з середньою спеціальною. На жаль, навчання проводиться в 2 зміни, оскільки не вистачає класних кімнат.

10. Усна народна творчість.

Легенда

про русалок

Послухайте ще одну історію про русалок, що трапилась із жителями нашого села.

Колись, давним-давно, наш луг був переповнений різними болотами і озерами, що зачаровували своєю красою. Тому не дивно, що на вихідні і свята часто сю де приходила молодь. Якось хлопці і дівчата зібрались і пішли до озера на прогулянку. По дорозі хтось завів розмову про таємничих водяних істот. Пригадали багато історій про те, як русалки залоскотали багатьох молодих хлопців та дівчат. Може це і вигадки, але дійсно в цих місцях люди зникають безслідно. Та один юнак не вірив в ці історії, і щоб довести свою правоту і відвагу, він зі сміхом пірнув у озеро. Та виринути йому вжене судилось. Перелякана юрба ще довго ходила понад берегом, гукала, але хлопця не було. Звичайно, його смерть можна пояснити і тим, що він у воді за щось зачепився. Але старі люди пояснюють це тим, що русалки не пробачають, коли над ними хтось насміхається. І в їхні тенета потрапляють саме ті, хто не хоче вірити в їх існування.

Записано Правником С, учнем 11-го класу

від Правник Н. Л., 1960 р. н., сільського голови у

с.Бережки, Дубровищького району Рівненської області

Легенда

про виникнення назви урочища "Білі гори"

Наше село з даніх-давен виділялось надзвичайною красою та мальовничістю. Найбільш надають йому краси дерева, розкішні сосни, білокорі берізки, що позволяли свої довгі віти над вулицями, а також білі гори в самому кінці села. Вони утворились там уже давно. Ось що старі люди розказують про їх виникнення.

Колись дуже давно на цьому самому місці було велике поле, на якому бережчани насаджували різні культури. Один селянин орав своє поле у неділю, бо був бідним і хотів якось своєю працею виростити дітей та вилікувати хвору дружину. Під час роботи чоловік помітив, що до нього наближаються три незнайомці у довгих сорочках з білими бородами. То були три пастирі. Вони підійшли до чоловіка і спитали чому він працює у неділю. Хазяїн розповів про свою бідність, а у відповідь три незнайомці сказали йти додому, а вони все зроблять за нього. Повернувшись додому, чоловік побачив, що добра у нього стало більше і після того він почав жити як і усі люди, його дружина вилікувалась. Але йому все ж було мало грошей, щоб дітей вивести в люди і щоб вони самі могли б заробити собі на життя. Він у ту ж саму неділю наступного року знову пішов у поле. Все сталось так, як і тоді. Згодом чоловік став ще багатшим. Та як кажуть - "Чим більше маєш, тим більше хочеться". Третього року він знову працював у свято у полі. Пастирі знову ж навідались до нього, але уже були дуже сердиті. За те, що чоловік такий грішник, за його жадібність, пастирі своєю чародійною силою вкопали його, а також коня з возом у землю. Після того утворились на тому місці Білі гори.

Люди знали про що неділю, і ніхто не наважувався піти у свято працювати в поле.

Записано Чередник Ю., ученицею 11-го класу

від Коєти Ганни Федорівни, 1940р.н. , пенсіонерки,

в с. Бережки Дубровицького району Рівненської області.

Мої Бережки (пісня)

Тихенько над річкою Случчю

Стоїть у задумі село,

Обкутане вітами сосон,

Бережками зветься воно.

приспів

Бережки, мої ви Бережки,

Поліське село в берегах,

Де тягнуться топтані стежки

По цих піщаних дорогах.

Колись ще здавна, пам’ятаєм

Було це співуче село,

А зараз, немов би стомилось,

Неначе воно замерло.

Тут льон синьоокий ростили,

Тяглися полями жита,

Не чути тих радісних співів,

Невже в нас душа вже не та?

Село моє близьке і рідне,

Де кожен із нас тут зростав,

Коріння пускає, і рід наш

У цьому селі виростав.

Як мати ота Берегиня,

Воно нас усіх огортає,

Тут нашого роду коріння,

Хай кожен про це пам'ятає.

Хороших людей ти зростило,

Багато по світі їх є,

Та кожен в душі пам'ятає

Село таке рідне своє.

приспів

Красько Ганна Семенівна – художній керівник Будинку культури

Висновок

В селі проживає на даний час 1800 жителів, близько 700 дворів. Станом на 2006 рік колгосп «Прогрес» став СВК «Прогрес», в якому землі колгоспу перейшли в приватне користування жителів села. 8 «пайовиків» забрали свої угіддя і обробляють самостійно.

935 жителів віддали в СВК та отримують відсотки від вирощеного урожаю зерном, сіном чи соломою, що є вагомою підмогою у господарстві Бережан. На даний час у СВК знаходиться дві вантажні машини, два напіврозібрані комбайни, пара коней та 56 корів.

Нещодавно село стало курсувати маршрутне таксі Дубровиця-Рівне, за допомогою якого жителі села можуть швидко дістатися обласного центру та сусідніх районів. Через кожну годину до районного центру курсує автобус. В селі є 2 державні та 5 приватних магазинів, провести своє дозвілля Бережани можуть в кафе-барі «Бережанка».

В плані проведення дозвілля працює Будинок культури та сільська бібліотека на 7984 примірники літератури.

При Будинку культури створено під керівництвом художнього керівника Будинку культури Красько Ганни Семенівни народний ансамбль «Родинонька». Це ансамбль своїми виступами зігрівав серця не одного відвідувача їхніх концертів. Вони гастролюють і по селах району, були переможцями конкурсів в області, а також шановними гостями в етнографічному музеї м. Києва, де були відзначені дипломами та цінними призами. Артистичним співом та мелодійними мотивами звеселяють гостей на весіллях народні музики з естрадного ансамблю.

В центрі села на пагорбі прекрасна архітектурна споруда – церква Різдва Пресвятої Богородиці, яка була побудована в 1817 році. Не зважають на те, що вона пережила ІІ Світові війни, але зберегла свій зовнішній та внутрішній вигляд, хоча вона дерев’яна. Завдяки жителям села, які підтримують пожертвами, в ній досить затишно і завжди людно. Багато людей поспішають на службу, яку проводить отець Василь.

Село славиться не тільки працьовитими та добрими людьми, але й майстрами. Довгими зимовими вечорами ще наші бабусі вишивали рушники, наволочки та багато інших речей побуту, так і зараз, їхні нащадки не байдужі до вишивання, що можна було спостерігати на виставці робіт умілих рук, яка щорічно проводиться на День села.

Не лише в жінок, але й в чоловіків є улюблене заняття – робити з дерева неможливе. Село славиться своїми різьбярами, токарями, столярами. Не одну сільську садибу прикрасили роботи Костючка О.О., Коваля М.І., Білоконя І.І., Разневича Р.Т.

Багато в Бережках людей, які пишуть вірші, складають оповідання, гуморески. Про що свідчать легенди та пісня.

Використана література:

1. Архівні дані.

2. Підручник «Ровенська область».

3. Газети «Поліський маяк», «Червоний прапор».

4. Журнал «Радянська жінка»