Український колабораціонізм у Другій світовій війні

Українці складали 50% (більше 30 мільйонів людей) від тих, хто потрапив в окупацію. Українські частини поліції вермахту і СС, а також українці-колабораціоністи в інших гітлерівських формуваннях, на думку російського історика С. Дроб’язка, складали 20% від всіх колабораціоністів, але українські історики вважають, що до 25%. І російські, й українські історики погоджуються на цифрі 250 000 українців-колабораціоністів. З них у вермахті і СС — 130 000 чоловік і 120 000 чоловік — у поліції і самообороні.
Не враховано до 40 000 "угро-русинів” і "росіян” українського походження, які служили у союзників фашистської Німеччини, Румунії, Угорщини та Словаччини. Таким чином, майже 300 000 чоловік з приблизно 1,5 мільйона колабораціоністів (а з врахуванням військовослужбовців румунських, угорських, словацьких і фінських фашистських формувань — всього до 2 мільйонів колабораціоністів — жителів СРСР і білоемігрантів).

Першим чинником значного зменшення українського колабораціонізму було те, що у 1941 р. 277 761 українець-військовополонений були відпущені по домівках до 6 жовтня 1941 року, як і 40 000 прибалтів, білорусів і німців СРСР. В 1942 — 1944 рр. на службу до німців перейшло 823 230 полонених.
(Згідно з директивою німецького верховного командування від 06.10.41 практика відпускання військовополонених була відмінена, а в німецькі частини вермахту дозволялося брати на службу тільки росіян і українців, за винятком членів ВКП(б)-комуністів, ОУН-Б-бандерівців і карних злочинців, всі решта — в національні легіони.)

КРИЗА УКРАЇНСЬКОГО КОЛАБОРАЦІОНІЗМУ 1941 – 1942 РОКІВ

Другим чинником, що різко зменшив українські колабораційні формування, було проголошення ОУН-Б-бандерівцями незалежності України 30.06.41 у Львові і спроба ОУН-М-мельниківців проголосити незалежність України в Києві, придушена СД в кінці 1941 р., а також небажання загострювати стосунки із союзниками: Румунією, Угорщиною і Словаччиною, і це спровокувало фашистський терор проти ОУН-Б, а потім і ОУН-М, причому проти мельниківців — терор тільки на території рейхскомісаріату України, в зоні окупації вермахту, Румунії і Угорщини.
Нацистська партія і СС керувалися ідеологічними установками: "Українці — це слов’яни-"унтерменші”, які мають право тільки на мотику і мітлу”.
Роздратування генералітету вермахту викликала боязнь втратити 40 румунських, угорських і словацьких дивізій (1 мільйон солдатів), що ніяк не могла компенсувати гіпотетична 500 000 українська армія, яку обіцяли колабораціоністи. Крім того, генералітет вермахту побоювався спровокувати зростання російського націоналізму в РСЧА, яке могло викликати посилення опору РСЧА і зростання втрат вермахту.
Як наслідок:
розформовано загони Боровця-Бульби (Український полк (поліції) імені "Холодного Яру”) чисельністю декілька тисяч чоловік;
поміщено в концтабори керівників ОУН-Б на чолі зі С. Бандерою, страчено до 6000 членів ОУН-Б і ОУН-М, включаючи більше 300 керівників;
розстріляно всіх командирів українських частин поліції — "петлюрівці”, що сформували антирадянські загони в Центральній і Східній Україні за "ініціативою знизу”, до приходу німців.
У генеральному комісаріаті "Сталіно” (нинішні Донецька і Луганська області) розгорілася тиха війна між місцевою колабораційною "елітою” і оунівським підпіллям, що вщухла тільки після того, як оунівці в помсту на терор колабораціоністів почали знищувати сім’ї керівників бургомістратів і української допоміжної поліції генерального комісаріату.
Розформовано "Київський полк” поліції (так званий Буковинський курінь), а Управління Київської міської поліції сформовано під командою німецьких офіцерів, офіцери-оунівці — частково розстріляні.
Полк вермахту "Десна” групи армій "Центр”, що планувався до формування як український, був сформований як російський.
57-й охоронний полк "Вільного козацтва” групи армій "Центр”, що формувався як український, був переформований в російський козацький.
Припинено формування української "Сумської” дивізії (встигли зібрати 10 000 добровольців).
Припинено формування Українського козацького корпусу в Дніпропетровську з трьох дивізій (встигли зібрати 15 000 добровольців).
Більшість українських батальйонів УВВ "Осттруппен” Оствербанда вермахту (у тому числі всі батальйони груп армій "Південь”, А і Б) роззброєні і переформовані в транспортні, постачальницькі і будівельні.
Українські частини Абверу, батальйон "Роланд” — 350 чоловік і абтлунг "Нахтігаль” — 286 чоловік переформовані в 201-й ШУМА-батальйон з 650 чоловік, направлений до Білорусі.
Переведені з рейхскомісаріату України до Росії, Білорусі, Прибалтики і Польщі половина українських ШУМА-батальйонів, їх замінили російські, козацькі, польські, прибалтійські і кавказько-мусульманські частини. На кожен український батальйон на території рейхскомісаріату України приходилося по 3 — 4 російських, включаючи козацькі, по одному польському або прибалтійському, і по 2 — 3 кавказько-мусульманські батальйони.
У рейхскомісаріаті України німцями було сформовано тільки один український полк поліції і більше 40 полків (до 200 батальйонів) неукраїнських колабораційних частин (10 охоронних корпусів, дивізій і бригад).
Третій чинник, що зменшив український колабораціонізм, — українофобія фашистських режимів союзників 3-го Рейху.

УКРАЇНА — В ПЛАНАХ СОЮЗНИКІВ 3-го РЕЙХУ

Угорщина окупувала Закарпатську область України з українським населенням до 0,8 мільйона чоловік і претендувала на територію УРСР — до Кривого Рогу. Українські колабораційні формування були відсутні, українці офіційно вважалися за "угро-русинів” або "русинів”, всі українські прояви переслідувалися, українська мова була під забороною. Угорське, німецьке і румунське населення й українці, що оголосили себе угро-русинами, служили в угорській армії, жандармерії і поліції, орієнтовно до 60 000 чоловік, з них більше половини — "угро-русини”. Проти СРСР в окупаційному угрупованні діяли три угорських армії.
Румунія окупувала Буковину, Молдову, Південну Бессарабію і Трансністрію з українським населенням до трьох мільйонів чоловік.
На Буковині, де всі українські прояви переслідувалися румунськими окупантами, а українська мова була заборонена аж до 1944 р., ОУН-М-мельниківцями було сформовано два українських батальйони.
Буковинський курінь (600 — 700 чоловік) був сформований в 1941 році для похідної групи ОУН-М і послужив основою для Київської української міської поліції. Оунівці, таким чином, врятувалися від фізичного знищення після сутичок з румунською жандармерією.
Батальйон "БУСА” — Буковинська українська самооборона (600 чоловік), яка вийшла з підпілля в 1944 р. мельниківське оунівське формування, що увійшло до складу вермахту.
У Трансністрії — Одеська і захід Миколаївської області — усі українські прояви були заборонені, українські школи і культурні установи, які діяли до війни, були переведені на офіційні мови: румунську, німецьку і російську. На чолі колабораціонізму стояв "Союз російських офіцерів” Трансністрії (Одеси). Ідеологічною основою співпраці румунських окупантів і колабораціоністів із "Союзу російських офіцерів” було гасло: "України ніколи не було, немає і ніколи не буде”. Було сформовано дві російські колабораційні частини, 4-й і 5-й полки Російського охоронного корпусу вермахту в Сербії (6 батальйонів, 5000 чоловік).
У Молдові і Південній Бессарабії (район Ізмаїла — Білгорода-Дністровського), а також на Буковині, населення як громадян Румунії призивали в румунську армію, орієнтовно чисельність призовників досягала 300 000 чоловік, в основному молдовани, румуни, гагаузи, болгари і росіяни (включаючи тих українців, що визнають себе росіянами).
Наприклад, знаменитий російський співак українського походження Вертинський служив у румунській армії в Криму в чині молодшого лейтенанта.
У Словаччині українці (до 100 000 чоловік) офіційно вважалися за "русинів”, українські прояви придушувалися, українці під ім’ям русинів служили в Словацькій армії, орієнтовно 3 — 4 тисячі чоловік.
Територія Рейху (Польща). До 0,729 мільйона українців проживало в країнах Європи і в генерал-губернаторстві — Польщі, поза кордонами Дистрикту "Галіцієн”, проте регулярні частини з українців не створювалися (не враховуючи "Нахтігаль”, "Роланд” і Холмський легіон самооборони — батальйон із 600 чол. — командир полковник Дяченко (польський офіцер).
Озброєні колабораціоністи — 1,5 мільйона чоловік склали 2% із 73 мільйонів населення, яке потрапило в окупацію.
З п’яти мільйонів українців Польщі, Словаччини, Румунії і Угорщини (1 мільйон чоловіків призовного віку) було сформовано всього 4 українських колабораційних частини (батальйони) до 2000 чоловік.
Ще 20 — 30 тисяч "русинів” одягли форму фашистської Словацької і Угорської армій.
З Трансністрії німці отримали всього лише два російських полки (6 батальйонів), 5000 чоловік і близько 10 000 поліцаїв і жандармів, без сумніву, в цих частинах служили й українці, які записалися в росіяни.
Таким чином, завдяки українофобії фашистських режимів Румунії, Угорщини, Словаччини і колабораціоністів із "Союзу російських офіцерів” Трансністрії (Одещини) Гітлер недолічився до 100 000 солдатів-українців. І 30 — 35 тисяч "русинів” і "росіян” у фашистських військах Румунії, Угорщини, Словаччини і Російського охоронного корпусу в Сербії не компенсували цих втрат.
Четвертий чинник — українофобія керівництва нових союзників 3-го Рейху.

РВР-РВА І КНВР-КОЗАКИ — НОВІ СОЮЗНИКИ

"Козакія”. КНВР — Козацький національно-визвольний рух, організаційно оформлений як Головне управління козацьких військ генерала Краснова, запропонував співпрацю з німцями на умовах створення "Козакії” — союзної 3-му Рейху держави, що складається з двох частин — "Козакії” і "Черкасії” ("Козакія”: Ростовська, Астраханська, Сталінградська і Саратовська області, Краснодарський і Ставропольський краї і Калмицька автономія РРФСР, Уральська і Гурьєвська області Казахстану; "Черкасія” — залишки України після задоволення територіальних домагань Німеччини, Угорщини і Румунії).
Головним управлінням козацьких військ (мобілізаційний ресурс — два мільйони козаків, які потрапили в окупацію, з яких 280 000 пішло з німцями, а також козаки-військовополонені й емігранти) разом з СС, Абвером і вермахтом сформовано для німців: три козацьких корпуси (охоронний вермахту з 15 полків, охоронний ФХА-СС з двох дивізій, Кавалерійських військ СС ФХА-СС з трьох дивізій).
Всього 8 дивізій (3 — військ СС ФХА-СС, 2 — охоронні ФХА-СС, 2 — охоронні вермахту і 1 — польової поліції), 70 полків, з них 31 полк — СС. Загальна чисельність козацьких гітлерівських формувань оцінюється російськими істориками від 70 — 80 тисяч до 94 — 110 тисяч чоловік, з них 35 — 40 тисяч — у військах СС. А всього в СС козацькі формування склали 60 — 70 тисяч.
Російський визвольний рух (РВР) надалі — "Російський комітет”, а потім і КЗНР генерала Власова, Україну бачили тільки як частину (максимум напівавтономну) Росії.
В окупації опинились 20 мільйонів росіян — 27% від загальної кількості.
Чисельність росіян-колабораціоністів у вермахті оцінюється російськими істориками в 300 — 310 тисяч чоловік. У військах СС — 20 тисяч чоловік, а всього в СС було 100 — 120 тисяч росіян. І ще 150 тисяч чоловік — в російській поліції і самообороні. У люфтваффе — до 150 — 200 тисяч чоловік. Проте слов’янофобія фашистської партії і СС зірвала плани генералітету вермахту про формування мільйонної російської армії.
Різне ставлення до російських, російсько-козацьких і українських колабораціоністів можна проілюструвати наступними фактами.
1. Національні комітети і уряди.
Російський комітет генерала Власова створений у грудні 1942 року (існував 2,5 року), в 1944 р. він переформований в Конгрес звільнення народів Росії (КЗНР) — уряд Російської союзної Німеччині держави.
Козацьке Управління генерала Краснова було створено в березні 1942 року (існував 3 роки 2 місяці).
Український комітет польського генерала Шандрука створений у лютому 1945 року (існував 2,5 місяця).
2. Навчальні заклади з підготовки колабораційної псевдоеліти.
12 російських навчальних закладів 3-го Рейху випустили більше 10 000 колабораціоністів-керівників, тільки школа пропагандистів РВА "Дабендорф” — 5000 офіцерів.
Офіцерська школа УНА, створена в 1945 році, не випустила жодного офіцера.
3. Участь в управлінні окупованої території.
У Росії колабораційне самоуправління керувало округами з 6 — 10 районів і міст, включаючи два автономних округи.
"Локотський автономний округ” (прообраз майбутньої Росії) — з 8 районів — 581 тисяча жителів, збройні сили — 20 тисяч чоловік з танками й артилерією.
"Показовий Уманський відділ Кубанського козацького війська” (прообраз майбутньої "Козакії”) — з 6 районів — 160 тисяч жителів, збройні сили — 3300 чоловік.
В Україні, включаючи Крим, самоуправління закінчувалося на рівні района-міста.
Усе це і перешкодило сформувати значні українські колабораційні формування до 1944 року. Дивізія при СС "Галичина” і Галицькі полки поліції стали українськими тільки наприкінці 1944 року, спочатку це були Галицькі частини, укомплектовані нащадками галлів-арійців, що українізувалися (версія Бормана і Гіммлера).
П’ятий чинник — необхідно врахувати, що Україна опинилася під владою партії, а партії потрібні були раби.
Окупована Росія і козацькі регіони опинилися під владою вермахту, якому були потрібні солдати.
Українці, складаючи 50% окупованого населення, дали німцям 20 — 25% озброєних колабораціоністів.
Росіяни, складаючи 25% окупованого населення, дали німцям 45 — 50% колабораціоністів.
Козаки, складаючи 3% окупованого населення, дали німцям 7% колабораціоністів.
Білоруси, складаючи 11% окупованого населення, дали німцям 7% колабораціоністів.

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКЕ "БРАТСТВО” НА СЛУЖБІ У НІМЦІВ

Не виявлено серйозних ексцесів між російськими і українськими колабораційними формуваннями.
Єдиний відомий випадок — це перехід двох українських батальйонів з 30-ї дивізії військ СС (російської №2) до французьких партизанів-МАКИ під приводом того, що німці їх зрадили, зарахувавши до російської дивізії.
Найбільш знакові спільні дії російських і українських колабораціоністів це:
у німецькі частини вермахту дозволялося брати на службу тільки росіян (72%) і українців (28%), за винятком комуністів, бандерівців і карних злочинців;
спільне знищення під командуванням німців Хатині російськими есесівцями з батальйону Дірлевангера і українськими поліцаями з батальйону Кернера;
загибель у Бродському котлі 14-ї дивізії при СС "Галичина” і 454-ї охоронної дивізії вермахту, укомплектованої російськими козаками. Обидві дивізії загинули, прикриваючи відхід залишків шести німецьких дивізій. Те, що 3000 українців все ж змогли прорватися до німців, пояснюється тим, що, як фронтова дивізія, "Галичина” мала в шість разів більше артилерії, ніж 454-та охоронна, тобто каральна.
На Західному фронті полювали на німців-дезертирів загони 3-го Рейху: шість козацьких російських батальйонів з бригади польової поліції генерал-майора Духопельникова і три українських батальйони польової жандармерії з військовополонених РСЧА.
Мабуть, найодіознішим випадком російсько-українського колабораційного "братства” є вигнання зі штрафного батальйону СС Дірлевангера трьох російських рот і українського взводу — за "дідівщину” і пияцтво. Дідівщина по-есесівськи (слов’янський варіант) — це розстріл молодого поповнення у нетверезому стані.
Українські історики-емігранти відзначають, що в багатьох частинах РВА вермахту наприкінці війни було до 30 — 40% українців. Загальновідомою є тенденція істориків-емігрантів перебільшувати участь "своїх” у війні проти СРСР. Наприклад, козаки-емігранти стверджують, що на боці 3-го Рейху служило 250 тисяч козаків, що є явним перебільшенням. У той же час офіцери РВА КЗНР відзначають, що деякі частини РВА вермахту змішаної комплектації протестували проти перепідпорядкування Власову. У результаті німці були змушені заново формувати українські батальйони. У 481-му запасному полку РВА було два російських і один український батальйони. У 599-й бригаді РВА було 4 російських полки, 12 російських і один український батальйон, переданий потім генералу Шандруку, а не генералу Власову.
Це при тому, що спроби німців у 1941 — 1942 рр. направити офіцерів-поляків в українські частини, а офіцерів-прибалтів — у білоруські частини закінчились розкладом, падінням дисципліни, втратою боєготовності, і німці були вимушені припинити таку практику.
Таким чином, завдяки українофобії (багато в чому спровокованій ОУН-Б) 3-го Рейху, а також "старих” і "нових” союзників, 3-й Рейх недоотримав 300 — 400 тисяч солдатів-українців.