Суцільна колективізація сільського господарства

Політика примусової суцільної колективізації сільського господарства була чи не найважливішою складовою сталінського воєнно-комуністичного штурму кінця 20-х - початку 30-х років. Насильницьке об'єднання господарств разом із землею, реманентом, усією худобою і птицею в колгоспи, що мали стати перехідною формою до комун, і цілковите підпорядкування їх адміністративно-командній системі управління давало змогу державі викачувати із села гроші, продукти харчування та сировину, необхідні для "підхльостування" індустріалізації країни.

Перехід до суцільної колективізації, офіційно проголошений у листопаді 1929 p., розпочався у степових регіонах України ще до весняної посівної кампанії 1930 р,, а в цілому по республіці - до осені 1930-го.

Новий грабіжницький курс сталінського керівництва викликав величезне соціальне й політичне напруження на селі. Щоб зламати опір суцільній колективізації, заможніших господарів оголошували куркулями й виселяли з родинами з рідних місць, здебільшого в східні й північні райони країни, а майно розпродавали. Лише в січні-березні 1930 р. в Україні було розкуркулено майже 62 тис сімей, А оскільки опір селянства не вдалося придушити, Сталін звалив усю вину за так звані "перегини" в ході колективізації на місцеву владу. Об'єднання селян у колгоспи оголошувалося справою добровільною. У зв'язку з цим навесні й улітку 1930 р. в Україні майже половина селянських господарств вийшла з колгоспів.

Восени 1930 р. розпочалася нова кампанія, спрямована на прискорення колективізації. Крім адміністративних заходів (до середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. cелянських сімей.

Заготівельні ціни на зерно, цукрові буряки, овочі, м'ясо, молоко та інші сільськогодарські продукти були надзвичайно низькими. До того ж держава не визначала обсягів хлібоздачі та інших поставок, що уможливлювало експропріацію чи не всієї колгоспної продукції, а це зумовлювало вкрай низьку оплату праці колгоспників і відбивало в них бажання ефективно працювати в громадському господарстві. Для селян основними засобами існування були присадибні ділянки. Але й тут непомірно високі податки змушували їх розпродавати своє майно, забивати худобу й залишати села. В 1928-1931 pp. в Україні кількість селянських господарств зменшилася на 352 тисячі.

Усе це призводило до руйнування народного господарства. Одначе плани хлібозаготівлі не скорочувалися. Треба було постачати міста, промислові підприємства, армію і, головне, платити хлібом та іншими продуктами зарубіжним країнам за матеріали й устаткування для споруджуваних в авральному порядку новобудов. Сотні тисяч тонн імпортного обладнання, придбаного за український хліб, що викидався на міжнародний ринок за демпінговими цінами, накопичувалося на різних складах, чимало його псувалося і пропадало. Країна була неспроможною втілити нереальні плани будівництва нових підприємств.

Перша п'ятирічка лишилася невиконаною. Тиск тоталітарного режиму на українських селян посилювався. За умов деградації сільськогосподарського виробництва заготівельні загони вимітали увесь хліб із колгоспних і селянських комор, не залишаючи навіть необхідного прожиткового мінімуму.

Внаслідок такої політики навесні 1932 р. у селах України та деяких інших регіонів СРСР розпочався голод. Влітку люди у відчаї збирали в полі колоски, вдруге обмолочували солому, намагаючись знайти там хоч якусь поживу. Тоді було прийнято суворі закони, за якими навіть за жменю взятого з поля чи колгоспної комори зерна селян засуджували до 10 років ув'язнення або й до розстрілу. Голодомор охопив усі села України. Смертність від недоїдання стала звичайним явищем у цій чи не найбагатшій за природними ресурсами республіці: лише 1933 р. від голоду загинуло 3-3,5 млн осіб. А в 1932-1934 pp. завдані Україні втрати від голоду і зниження народжуваності перевищили 5 млн чоловік.

Такими жахливими були наслідки грубих прорахунків в економічній політиці партійно-державного керівництва та його злочинного свавілля, безконтрольного правління.

Глибока криза в сільському господарстві примусила правлячу верхівку СРСР ужити заходів для припинення катастрофічного спаду виробництва продуктів харчування. З цією метою було запроваджено певні норми поставок зерна державі. Виконавши цю "першу заповідь", колгоспи й селяни могли розпоряджатися лишками на власний розсуд, зокрема продавати їх на ринку. Відновилися базари. В колгоспах було створено постійні бригади, за якими закріплювалися на період польових робіт ділянки землі, машини, коні, воли тощо. Село отримало значну кількість техніки. Вона зосереджувалася в МТС, які за відповідну плату (грошима, зерном чи іншими продуктами) обробляли землю. На кінець 30-х років МТС обслуговували 97,7% колгоспів. Розвивалися м'ясо-молочна галузь, садівництво, бджільництво, деякі підсобні промисли. За рахунок присадибної ділянки селянин міг тримати худобу, птицю. Напередодні Другої світової війни сільськогосподарське виробництво досягло рівня кінця 20-х років.

Таким чином, насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі и страшних людських втрат, що майже на десятиріччя загальмувало й відкинуло назад виробництво сільськогосподарської продукції.

Воєнно-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х відзначався крайньою ідеологізацією в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історичної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідуванням інакомислячих. Значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах і концтаборах. Під сталінські репресії потрапили такі визначні діячі науки, як М. Слабченко, О. Пархоменко, М. Горбань, М. Яворський, літератори М. Зеров, С. Плужник, Г. Косинка, С. Єфремов та інші. Було припинено діяльність ряду установ науки і культури, творчих організацій. Протягом одного тільки 1933 р. від роботи було усунуто 1649 осіб, або 16% всього складу науковців. Протягом 1934-1936 pp. було заарештовано понад половину членів Спілки письменників України, знищено всесвітньо відому школу художника-монументаліста М. Бойчука, акторів театру "Березіль" на чолі з Лесем Курбасом. Було перероблено український правопис, закрито всі українські школи за межами України. Заарештовано М. Грушевського, який невдовзі помер за невизначених обставин. Посилено фальсифікувалася історія.

Деякі з діячів культури, котрим пощастило вижити, змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані в середині 30-х років. Фраза "національна за формою і соціалістична за змістом культура" мала прикрити нав'язування ідеологічних стандартів, де національному відводилася тільки роль декоруму. Усе це негативно позначилося на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.

Однак тоталітарному режимові потрібна була велика кількість технічних і природничо-наукових фахівців, здатних забезпечувати економіку й зміцнювати військову науку. Природним було й те, що деякі процеси, започатковані раніше, продовжували розвиватися навіть за умов масових репресій.

У складних умовах ідеологічного контролю своїми здобутками збагатили скарбницю культури поети П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажай, прозаїки П. Панч, Ю. Яновський, А. Головко, Ю. Смолич, композитори Л.Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Косенко, художники О. Шовкуненко, М. Глущенко, М. Дерегус, В. Касіян. Переборюючи труднощі, продовжували творити видатні актори П. Саксаганський, М. Садовський, О. Сердюк, Н. Ужвій, А. Бучма, Г. Юра, оперні співаки Б. Гмиря, 3. Гайдай, Г. Донець. Вагомий вклад у розвиток кіномистецтва України внесли О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, І. Пир'єв, Л. Луков. З 1929-го по 1937 pp. в УРСР було знято 180 кінофільмів.

Помітні зрушення відбулися в ліквідації неписьменності. До цього доклали чимало сил, крім державних органів, культосвітні заклади, громадські організації, інтелігенція, культармійці. 1939 р. 85,3% громадян України віком від 9 до 50 років уміли читати й писати.

Восени 1930 р. в Україні розпочалося запровадження обов'язкового загального початкового навчання. Всі діти й підлітки віком від 8 до 10 років охоплювалися школою. В містах і селах з'явилися нові школи, що дало змогу до кінця 30-х років скасувати навчання в третю зміну. 1932 р. було запроваджено єдину структуру загальноосвітньої школи - початкова (I-IV), неповна середня (I-VII) й середня (I-X класи). Обов'язковою вважалася початкова освіта, понад 90% учнів продовжував навчатися в старших класах. Для оцінки стали використовувати п'ятибальну систему.

На навчальному процесі згубно позначився голодомор 1932-1933 pp., коли навчання в багатьох сільських школах припинилося. Негативні наслідки для шкільництва мали й арешти вчителів 1937-1938 pp. Значної шкоди заподіяли учням і студентам різних навчальних закладів стандартизація і догматизація наук, особливо суспільних, пов'язані із запровадженням "Короткого курсу історії ВКП(б)" та інших ідеологічних шаблонів.

Зміна економічної політики й перехід наприкінці 20-х років до воєнно-комуністичного штурму супроводжувалися різким посиленням репресій проти широких мас населення.

Значна частина трудящих, інтелігенції, а також працівників державно-партійних структур з недовірою поставилися до нереальних планів форсування індустріалізації, ліквідації одноосібних селянських господарств у ході суцільної колективізації. Падіння при цьому життєвого рівня народу, утиски національної культури породжували опір згубному курсові сталінського керівництва.

У відповідь резким розгорнув нечувані репресії серед усіх верств населення. Вище вже йшлося про розкуркулення, масові депортації селян, страшний голодомор 1932-1933 pp.

Шсля так званої "шахтинської справи", процесу СВУ та інших каральних заходів маховик репресій почав набирати нових обертів у зв'язку з припиненням українізації під виглядом боротьби з "націонал-ухильництвом". 1933 р. наклав на себе руки зацькований звинуваченнями в націоналізмі активний діяч українського відродження 20-х років, член політбюро ЦК КП(б)У М. Скрипник. Те саме трапилося і з визначним українським письменником М Хвильовим. 1932 р. в Україні розпочалася (на рік раніше, ніж загалом в СРСР) масова чистка партійних рядів. З КП(б)У пачками виключали й заарештовували працівників різних сфер суспільного життя, які свого часу вступили до партії. Протягом 1932- 1936 pp. чисельність КП(б)У зменшилася більш як на половину.

Репресії набули ще більшого розмаху у зв'язку з участю деяких українських керівників у невдалій спробі змістити з посади Й. Сталіна на ХУЛ з'їзді ВКП(б) й особливо після вбивства 1 грудня 1934 р. С. Кірова. За встановленим порядком розгляд справ про так звані "терористичні організації" і "терористичні акти" обмежувався 10-денним терміном, відмінялась участь прокурорів та адвокатів у цих справах, склалася практика винесення вироку за списками, скасовувалася можливість його перегляду, розстріл виконувався негайно.

В середині грудня 1934 р. виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР винесла вироки 37 діячам науки та культури України, з них 27 було розстріляно. 1935 р. зазнали репресій чимало державних працівників, представників творчої інтелігенції як учасники неіснуючого "Всеукраїнського боротьбистського центру" на чолі з Ю. Коцюбинським.

У 30-ті роки в Україні було влаштовано гучні процеси, так би мовити, республіканського маспі табу, над учасниками більш як 100 вигаданих "центрів" і "комітетів". Крім слідчих і судових органів, діяли ще й так звані "трійки", які фактично без суду й слідства, часто за рознарядками, застосовували репресивні заходи до сотень тисяч людей.

У другій половині 1937 р. було знищено весь склад ЦК КЩб)У й уряду УРСР. Вцілів лише Г. Петровський, якого звільнили з роботи й жорстоко переслідували.

Нових нищівних ударів зазнала українська православна церква: було репресовано 72 митрополити, єпископи та архієпископи, 2 тис. священиків, до 1939 р. закрито близько 70% церков, які діяли в 20-х роках, спалено декілька тисяч ікон, зруйновано чимало храмів, інших пам'яток культури, були знищені Михайлівський золотоверхий собор, Микільський військовий собор та Братський Богоявленський монастир, на основі якого діяла Києво-Могилянська академія, Церква Богородиці Пирогощі, багато інших будівель у Києві та інших містах і селах України.

Тільки в 1937-1938 pp. було репресовано декілька тисяч командирів частин Червоної Армії, розташованих в Україні. Фактично було знищено командування і штаби Київського та Харківського військових округів.

Місцями масових страт українських селян, робітників, інтелігенції, державних і партійних працівників, командирів армії стали Биківня під Києвом, Рутченкове поле на околиці Донецька, балка "Суччя" під Луганськом, урочище Сандормох (Карелія) та ін.

Мало що змінилося й після прийняття нової конституції України 1937 р. Непрямі вибори було замінено прямими при таємному голосуванні, скасовано категорію так званих "експлуататорських верств", яка раніше не мала права брати участі в політичному житті. Замість з'їздів рад різних рівнів почали діяти Верховна і місцеві ради, що збиралися на Сесії і формально мали деякі парламентські ознаки. Було проголошено основні права й обов'язки громадянина.

Фактично ж положення цієї конституції не реалізовувалися. Сталінська система вирішувала суспільно-політичні й соціально-економічні проблеми на власний розсуд, незважаючи на конституційні норми.