Володимир Винниченко - поетика малої прози та новелістика

Реферат

Винниченко Володимир, поетика малої прози та новелістика

ЗМІСТ

Вступ.................................................................................................................

§ 1 Поетика малої прози В.Винниченка........................................................

§ 2 Новелістика В.Винниченка......................................................................

Висновки..........................................................................................................

Література........................................................................................................

§ 1. Поетика малої прози Винниченка

Винниченко розпочав свою літературу творчість на тлі згасання поетики реалістично-побутової школи, її народницько-етнографічної тематики (І.Нечуй-Левицький, П.Мирний). Починаючи з кінця ХІХ ст., згадана школа все більш і більш поступалася місцем модерній прозі та драмі (Л.Українка, О.Кобилянська, В.Стефаник).

Прихід В.Винниченка довершує в українській літературі перемогу неоромантизму. Хтось називав це неореалізмом, хтось неоромантизмом, хтось імпресіонізмом, хтось експресіонізмом... Можна сказати, це був синтез "ізмів" з тою чи іншою пропорцією компонентів, художньо вмотивованих для певного твору. В основі такого письма справді лежав принцип Винниченкового герояї6 "Людина - це рух переживання, це думка, радість, печаль, мрія, страждання, надія. Техніка? Форма? Давайте її сюди, давайте найкращу, найдосконалішу форму: імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!"[*].

Так, саме він у своїх творах звертається до неоромантизму: пейзажі Винниченкові справді розмаїті, вони змальовані людиною, яка розглядає їх з висоти свого зросту, стоячи на землі. Жіночі образи у творчості В.Винниченка утворили цілу галерею найрізноманітніших типів - від цнотливої дівчини до байдужої повії, від замордованої працею робітниці до знудьгованої фаталістки.

В.Винниченко у своїх оповіданнях зображував не тільки центрально-провідне, героїчне, але й буденне, дріб'язкове, смішне, а інколи - шкідливе.

Герої Винниченка багато рефлексують, багато розмірковують про власні вчинки, слова та про відчуття.

Також письменник у своїх оповіданнях порушує проблеми релігії, віри в Бога, відкриття й трактування проблеми як філософської категорії, як пізнання сенсу людського життя. Однією з головних рис поетики Винниченка є його спосіб застосування тропів, тому що вони найчастіше служать для характеристики й індивідуалізації персонажів, змалюванню картин, визначення явищ, речей та інтер'єру.

Твори Винниченка багаті на порівняння. У нього будь-який матеріал є необмеженим джерелом несподіваних, завжди свіжих порівнянь. Змінюючи якусь рису, письменник, буває, часто повторює порівняння в одному оповіданні або переносить його до інших.

У поетиці Винниченка виділяємо три найголовніші засоби:

1) засіб контрасту;

2) засіб учуднення;

3) засіб несподіваного закінченого твору.

Прикладом є уже перший твір "Краса і сила", саме це оповідання є контрастом краси і сили. Але найповніше засіб контрасту викривається у нарисі "Контрасти". Нарис закінчується назвою свого тричі повтореного початку "Контрасти, контрасти, контрасти"[†]. Таке трикратне акцентування стало символічним; перший із своїх улюблених засобів та одну з форм - антитезу Винниченко проніс усю свою творчість. Отже, контраст - золоте кільце серед його образних засобів.

Лейтмотивом мистецького сприймання Винниченка є постійне звернення до природи - початкового ключа життя. Звідси таке широке застосування засобу учуднення. Несподівані зіставлення й закінчення в його оповіданнях інтригують, захоплюють і залучають читача до співпраці з автором. Читач постійно перебуває на порозі фінальної розв'язки головного конфлікту, але не може його переступити аж до самого кінця. Це одна із мистецьких причин того, що оповідання Винниченка ніколи не надокучають і часто вдруге читаються на рівні першого сприймання.

Публіцистика і тенденційність - органічні ознаки творчості Винниченка. Надмірний психологізм шкодив його творчості, але ця риса простежується майже в усіх оповіданнях.

Творячи свою літературну мову на ґрунті народної розмовної, автор широко доповнював її словами науки та власними неологізмами.

Наприклад, Винниченко створив групу абстрактних іменників-неологізмів: залізність, червоність, чорність тощо. Дуже ймовірно, що цей спосіб творення автор запозичив із французької літератури.

Винниченко у своїх оповіданнях канонізував багато тих слів, які раніш не були в літературі: звійки, сьорбати, уфкати тощо.

Звідси у Винниченка майстерність зображення й новаторство освіження літературної мови щирістю народного говору.

Наш автор перший в українській літературі найвиразніше застосував новоромантичний принцип: серед юрби побачив людину, звільнив її мистецькими засобами з моральної казарми і підніс її до гідності складної індивідуальності.

Винниченко, вивчаючи письменників та мислителів, завжди залишався собою. Цю ознаку він передав і своїм кращим героям, що ніби живими залишилися на крутих зворотах півстоліття української літератури.

§ 2. Новелістика В.Винниченка

Новелістика В.Винниченка складає понад сотню творів, різних за жанрово-стильовими ознаками: новела, етюд, казка, нарис, оповідання-портрет тощо. І все ж вони не проста сукупність творів малої прози, а цілісна система, об'єднана спільними ідейно-проблемними настановами.

"Винниченко знов і знов повертається до людини, заглиблюється в її дух і почуття, щоб з'ясувати, яка вона, ця людина? Який її моральний потенціал? Які уявлення про себе та про інших, про минуле і теперішнє, про історію?[‡]

З винятковою зосередженістю і послідовністю Винниченко від оповідання до оповідання аналізує все нові і нові аспекти проблеми людського буття." [1, 93]. Сьогодні дослідники погоджуються, що характер Винниченкової проблематики екзистенційний.

Звернемося до таких його творів, в яких екзистенційна проблематика становлення людини, усвідомлення нею свого місця у світі, характеру зв'язків між нею і світом, між нею та іншими людьми, - на першому плані. Серед них "Зіна", "Момент", "Радість", "Федько-Халамидник" та багато інших. Усі вони позначені напруженою дією, зіткненням полярно-протилежних героїв, несподіваною розв'язкою. В поетиці сюжетів таких творів активно використані інтригувальні, захоплювальні можливості класичної новели: унікальний епізод з життя героя, нечувана подія, про яку автор збирається розповісти. У новелах Винниченка зміст розкривається в сюжеті, який залучає в свій потік усі елементи художньої структури твору.

В.В.Фащенко ввів поняття фокусу як ідейно-художнього центру новелістичної композиції: "З його допомогою наочніше демонструється думка про принцип збирання, стягнення всіх, до найдрібніших мотивів - променів в один пучок, який викликає одноепіцентричний спалах думки та настрою"* [6, 18]. Аналіз композиції новелістики, він починає з встановлення "променів зору", того, що вони висвітлюють, як і навіщо переключаються. Щодо названих вище творів, то в них промінь, або точка зору переважно зосереджена в погляді оповідача. Винниченко використовує навіть модель чарівної казки. Саме вона криється за машкарою новелістики. "нечуваної події".

Таким чином, сюжети багатьох Винниченкових новел начебто не відповідають класичній новелістичній формулі. Адже вони відтворюють не просто захоплюючий, а найважливіший момент людського життя, традиційно представлений в міфі і казці, - момент ініціації. Але оформлений він за всіма законами новеліст. жанру, що підтверджує аналіз композиції творів. Ось, що писав В.Фащенко з приводу композиційної новели: "Ідеалом новелістичної композиції є концентрація уваги на розкритті одного протиріччя, своєрідне самозречення від докладного показу багатогранності подій і характерів. Кожний додатковий елемент чи рівнозначний тому, що є вже в тексті, відкриває від головного і тим самим послаблює безперервність і напругу оповідуваної цілості"[§] [6, 59].

В новелі "Момент" увага зосереджена на двох персонажах, які разом переживають екзистенційну межову ситуацію: реально опиняються на межі життя і смерті. Кожне слово, репліка сприяють глибокому розкриттю внутріннього світу героїв і формуванню їх цілісного образу. Головна колізія твору психологічна, оскільки межа життя і смерті проходить через душі героїв.

Внутрішній світ юнака-оповідача відрізняється широтою і всеохопленістю: напружене індивідуальне переживання смерті та чутливість до навколишнього світу, до найменшого вияву життя. В свідомості героя навіть смерть не вириває його з цілісного і безупинного плину життя. Смерть не є кінцем усього - навіть мертвим герой є частиною великого життя.

Муся більш зосереджена на власних переживаннях і більш чутлива до можливості смерті як індивідуального кінця. Перед нами два типи духовних характеристик.

Вони відрізняються уявленням про життя і смерть. Одна з них приймає і відчуває життя цілком, в усіх формах, які існують в природі. Для героя немає смерті. Вона є, але вона природна частина життя, вона "оселилася" в ньому і не знищить його. У світовідчутті Мусі перемога життя можлива в духовній сфері, задля піднесення якої іноді необхідна реальна смерть. "Наше ... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати" [1, 502].

Переживши разом екзистенційну межову ситуацію, вони збагатили себе досвідом іншого. Муся відчула "вихор життя", який зміта все сміття "не треба", "не можна ..." [1, 502]. Юнак пізнав справжній страх смерті, а потім інший, незнаний до того досвід життя і щастя в образі, в пам'яті. Сюжет цього твору побудований на казково-міфологічному мотиві перетинання межі, який несе в собі значення ініціації - здобуття нового досвіду і в такий спосіб переходу в новий стан, стан духовно багатшої людини.

Таким чином, письменник використав сюжетну модель казки, зокрема, коли прагне відтворити найсуттєвіші моменти становлення людини, зберігаючи при цьому одноепіцентричність, за висловом В.Фащенка, і структурованість новеліст. композиції. Варто згадати і про велику роль природи у цьому творі.

Саме природа є своєрідним каталізатором бажання, вона намагається розбудити кохання між головними героями. Проте завжди істинною емблемою природи є коло, бо воно - схема зворотного руху, "вічне повернення", яке робить можливим стійке буття. Природа народжує незліченно і так само легко жертвуватиме, відповідно смерть у ній - наслідок вічного і завжди молодого її життя, яке виявляє себе через безперервний процес творення.[**]

В оповіданнях також подається проекція на смерть як надлишок, розкіш. Молодість у природі - її найглибша творча суть і водночас основа смерті.

Ще з часів романтизму в літературі домінує метафора природи як винятково жіночої сфери, а культури - як сфери чоловічої. Натомість у оповіданнях Винниченка саме жінка береться за вирішення питання про сенс культури, нерозривної з природою, поверненої до неї. Природний інстинкт вона стверджує як елемент розвитку індивідуальності.

"Персонажі у творах В.Винниченка появляються вже сформованими, а їхній характер вимальовується ступенево, відповідно до його вияву в поведінці та вчинках. Вони рівновартісні, але не рівнозначні. Останнім найбільше приковується увага читача"[††]. Прикладом до судження С.Погорілого може служити головна героїня оповідання "Зіна". Своєю емоційністю вона дуже захоплює. Всі інші у порівнянні з нею виглядають тьмяно і невиразно.

Зіна не в тільки позитивною або тільки негативною особою в оповіданні. Хоча спочатку вона може не сподобатись своєю самовпевненістю, потім виявляється, що всі й індивідуальні риси є необхідними для вирішення проблеми, що згодом постане перед нею. І те, що вона вважає, ніби все робить легко, головним чином і допомагає їй.

Зіна з легкістю вирішує, що для неї зараз важливіше: народ чи коханий, з легкістю отримує все, що їй потрібно. Ця легкість органічно сплелася з її ставленням до життя. І зовнішність цієї дівчини така ж хвилююча, як і її внутрішній світ. Такі люди мають сильну чисту душу, вони здатні бути лідерами. Іншого враження героїня не залишає.

Цікаво, що автор коментує найменший порух Зіни, коли хоче підкреслити, що саме відчуває дівчина. І ці рухи, разом узяті, а також найменші зміни у виразі її обличчя, особливо очей, створюють неповторні моменти в оповіданні, які кожен читач сприймає, мабуть, по своєму.

Найголовнішими рисами портрета будь-якого героя творів Винниченка є, на мій погляд, уста та очі. "Вони часто зображують душевний стан, зокрема очі - щілини, просвіт до душі і серця персонажів".

Взагалі очі - невід'ємна частина портрета людини. По очах можна побачити, як змінюється внутрішній стан персонажа, коли настає критичний момент. У кожного з героїв при цьому змінюється вираз перш за все очей: в Зіни - вони потемніли, завмерли. І в момент розв'язки критичної ситуації знову ж таки очі персонажа вказують на його душевний стан. Найкраще це видно у Зіни: ціла буря йде з очей її. По очах можна багато чого дізнатися про саму людину, її психологічний стан. Очі, як просвіт до душі, безпомилково вказують на справжнє людське єство.

При несподіваному вирішенні кризової ситуації людина мимоволі відкриває себе. Виявляється справжній, внутрішній портрет - суть цієї людини, її духовне обличчя.

Мабуть, з усіх інших найбагатшою духовно виявилася Зіна. У тій бурі, що знялася з її очей, кожному була передана часточка захоплення, потенціал якого вона зберігала в собі. На якусь мить люди з цілого натовпу стали єдиною істотою, яка неначе народилася з Зіни. Відбулася еволюція людини, її злет. А еволюція духовного світу завжди супроводжується змінами зовнішнього вигляду людини. Принаймні, так думаєш, коли перед нами постають герої В.Винниченка.[‡‡]

Висновки

В ході роботи мною були зроблені такі висновки:

- бачимо, що мала проза Володимира Винниченка містить чимало фактів із життя письменника, віддзеркалює його політичні переконання та моральні критерії. Імпульсивність натури, багатий досвід автора сприяють цікавості творів та їх популярності;

- домінуючою думкою творчості Володимира Винниченка є необхідність подолати інерцію вітчизняної культури, стати на рівні з кращими зразками світової літератури. Роздуми В.Винниченка сповнені розуміння тяжких історичних обставин і гострої національної самокритики. Ці два мотиви в нього тісно переплітаються, не раз набираючи особистого характеру;

- запальний та енергійний Винниченко намагається майже у всі твори "внести свої риси". Впізнаємо його і в Андрієві ("Краса і сила"), і в інших героях;

- у творах Винниченка дуже багато "ніцшеанства" та запозичень від інших письменників;

- Винниченко прихильник реалізму, модернізму та багатьох інших напрямків;

- Він виявляв інтерес до соціального чинника в коханні. Стосунки між статями він розглядав в загальному контексті моральної проблематики. Кохання невіддільне від питань про індивідуальну свободу і її взаємозв'язок з існуючими суспільними приписами ("Раб краси", "Заручини" та інші). Володимир Винниченко відзначався неабиякою чутливістю до подібних конфліктів, він не раз ставив в центр своїх роздумів "проблему статі";

- естетичні орієнтації письменника пов'язувалися із європейським художнім досвідом. Лінія творчої поведінки молодого Винниченка зумовлювалася його "контроверсійністю", духом противенства, установкою на бунт;

- його герої є сильними особистостями, проте несуть в собі всі ознаки деградації, нігілізму та цинізм;

- новели Володимира Винниченка займають важливе місце у його творчості, саме у них він намагається проникнути в сутність людини, з’ясувати сенс життя.

- твори Володимира Винниченка можна говорити багато - це талант, вміло використаний досвідченим літератором. Це не письменник, що керується виключно емоційними. Кожна річ, написана ним, є результатом титанічної праці. Попри звинувачення в аморальності, дегенерації та зайвій амбітності, український читач не може не оцінити того величезного обсягу роботи, виконаної Винниченком;

- ми можемо пишатися, що в українській літературі був Володимир Винниченко. Навіть попри його огріхи в письмі, напади феміністок та політичні переконання. Він - майстер своєї справи. Цим сказано усе.

Література

1. Арнаудов М. Психология литературного творчества.- М.: Прогрес, 1970.- 647с.

2. Астаф'єв О. Інтертекстуальність як літературна стратегія // Дивослово, 2000.- § 2.- С.5-7.

3. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества.- М., 1979.- 444с.

4. Винниченко В.К. Краса і сила.- К.: Дніпро, 1989.- 752с.

5. Винниченко Розалія. Як писав свої літературні твори Володимир Винниченко // Україна.- 1992.- § 11.- С.15-20.

6. Галаган М. З моїх споминів.- Львів: Червона калина, 1930.- Т.1.- 216с.

7. Гнідан О.Д., Дем'янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя, діяльність, творчість.- К.: Четверта хвиля, 1996.-252с.

8. Гиршман М.М. Литературное произведение: теория и практика анализа.- М.: Высшая школа, 1991.- 159с.

9. Гинзбург. О психологической прозе. Советский писатель. Ленинградское отделение.- 1971.- 19с.

10. Гречанюк С. На тлі ХХ ст. Літературно-критичний нарис.- К., 1990.- 187с.

11. Гомбрович В. Щоденник. У 3-х томах. Т.1. 1953-1956.- К.: Основи, 1999.- 414с.

12. Гомбрович В. Щоденник. У 3-х томах. Т.3. 1961-1969.- К.: Феміна, 1995.- 688с.

13. Єфремов С. Історія українського письменства.- К.: Феміна, 1995.- 688с.

14. Ігнатенко М.А. Генезис сучасного художнього мислення.- К.: Наукова думка, 1986.- 287с.

15. Камю А. Миф о Сизифе; Бунтарь.- Минск: ООО "Попури", 2000.- 532с.

16. Клочек Г. Поетика і психологія.- К.: Знання, 1990.- 64с.

17. Гамсун К. Пан // Вибрані твори.- Львів: Літопис, 2000.- 396с.

18. Левидов А.Н. Автор - образ - читатель.- Л.: Издательство ЛГУ, 1977.- 359с.

19. Літературознавчий словник-довідник / за редакцією Гром'яка Р.Т., Коваліка Ю.І. та ін. - К.: ВУ "Академія", 1997.- 741с. Методология анализа литературного произведения / Отв. ред. Ю.Б.Боров.- М.: Наука, 1988.- 348с. Гомбрович В. Щоденник. У 3-х томах. Т.3. 1968-1969.- К.: основи, 1999.- С.43.

20. Ніцше Ф. Так казав Зарастустра; Жадання влади.- К.: Основи, Дніпро, 1993.- 415с.

21. Ніцше Ф. Воля к власти; Посмертные афоризмы: Сборник.- Мн.: ООО "Попури", 1999.- 464с.

22. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської душки в Україні. Курс лекцій.- К.: Вища школа: Т-во "Знання", КОО, 1999.- 543с.

23. Панченко В. Енергія пошуку.- К.: Радянський письменник, 1983.- 66с.

24. Панченко В. Творчість В.Винниченка. 1902-1920рр. та художні течії. // СІЧ, 2000.- № 7.- С.9.

25. Панченко В. рання проза Винниченка. (1902 - 1907рр.) Ст.2 // Дивослово, 1995.- № 4, С.5-9.

26. Сартр Ж.-П. Слова / Сартр Ж.-П. Нудота. Мур. Слова.- К.: Основи, 1993.- 464с.

27. Скрипник А.П. Библейский миф о грехопадении и проблема происходжения нравственности зла. / Этическая мысль: Науч. публицист. чтения. 1991 / общ.ред. А.А. Гусейнова.- М., 1992.- 446с.

28. Фащенко В. Із студій про новелу.- К.: Радянський письменник, 1971.- С.3-66.

29. Фащенко В. Новела і новелісти.- К.: Радянський письменник, 1968.- С.3-29.

30. Шпенглер О. Закат Європи: Очерки морфологии мировой истории. Т.2. Всемирноисторические перспективы.- Мн.: ООО "Попури", 1999.- 720с.

31. Щербата О. Зовнішність героїв В.Винниченка як вияв їхньої духовності // Українська мова і література в школі, 2000.- № 3.- С.78.

[*] Виноска: Панченко В. Енергія пошуку.- К.: Радянський письменник, 1983.- 66с.

[†] Винниченко Володимир. Контрасти /Винниченко Володимир. Краса і сила.- К.: Дніпро, 1989.- с.43.

[‡] Фащенко В. Із студій про новелу.- К.: Радянський письменник, 1978.- 66с.

* Фащенко В. Новела і новелісти.- К.: Радянський письменник, 1968.- 25с.

[§] Фащенко В. Із студій про новелу.- К.: Радянський письменник, 1971.- 84с.

[**] Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть.- М., 2000,- С.269.

[††] Щербата О. Зовнішність героїв В.Винниченка як вияв їхньої духовності. // Укр.м. і літ. в школі, 2000.- § 3.- С.78.

[‡‡] Погорілий С. Деякі особливості поетики Винниченка // Дивослово, 1995р.- § 9.- С.14.