Особливості західного та східного типів виховання людини

Вступ

Впродовж історичного розвитку педагогічної думки вищезазначений процес знаходився у фокусі уваги учених і практиків. Тому і у наш час виховання залишається основною категорією педагогіки. Зміст даного явища оновлюється у міру розвитку практичного досвіду, педагогічної науки і її провідної доктрини. Суспільна практика передачі соціального досвіду від старшого покоління до молодшого склалася терміну, що набагато раніше позначає її. Тому суть виховання трактується з різних точок зору. У будь-якому випадку як предмет виховання розглядається людина, що випробовує дію.

Суть виховання полягає в такій взаємодії, що вихователь навмисно прагне вплинути на виховуваного: «чим людина як людина може і повинен бути» (До. Д. Ушинський). Тобто виховання є одним з видів діяльності по перетворенню людини або групи людей. Це діяльність, направлена на зміну психічного стану, світогляду і свідомості, знання і способу діяльності, особи і ціннісних орієнтації виховуваного. Свою специфіку виховання виявляє у визначенні меті і позиції вихователя по відношенню до вихованця. При цьому вихователь враховує єдність природної, генетичної, психологічної і соціальної суті виховуваного, а також його вік і умови життя.

Як показує практика, функція виховної дії може реалізовуватися різними способами, на різних рівнях, з множинними цілями. Наприклад, сама людина може цілеспрямовано робити на себе виховний вплив, управляючи своїм психологічним станом, поведінкою і активністю. У такому разі можна говорити про самовиховання. При цьому від позиції людини відносно себе (ким би він хотів бути в сьогоденні і стати в майбутньому) залежить вибір виховної мети і способів її досягнення.

Об’єкт дослідження – типи виховання.

Предмет дослідження – особливості західного та східного типів виховання людини.

Мета дослідження – зробити порівняльний аналіз західного та східного типів виховання людини.

Завдання дослідження:

- розглянути виховання як процес;

- проаналізувати особи виховної дії на людину;

надати порівняльну характеристику західному та східному типам виховання.

1. Теоретичні основи виховного впливу на людину

1.1 Виховання як процес

Структура виховного процесу є взаємозв'язком основних елементів: цілей і змісту, методів і засобів, а також досягнутих результатів.

Виховання є багатофакторним процесом. На нього роблять вплив природне середовище, життєвий мир і ієрархія суспільних цінностей; сім'я, школа і вуз, дитячі і молодіжні організації; повсякденна і професійна діяльність, мистецтво і засоби масової інформації.

Серед різноманіття виховних чинників виділяють дві основні групи: об'єктивну і суб'єктивну.

До групи об'єктивних чинників відносяться:

• генетична спадковість і стан здоров'я людини;

• соціальна і культурна приналежність сім'ї, що робить вплив на його безпосереднє оточення;

• обставини біографії;

• культурна традиція, професійний і соціальний статус;

• особливості країни і історичної епохи.

Групу суб'єктивних чинників складають:

• психічні особливості, світогляд, ціннісні орієнтації, внутрішні потреби і інтереси як вихователя, так і виховуваного;

• система відносин з соціумом;

• організовані виховні дії на людину з боку окремих людей, груп, об'єднань і всього співтовариства.

В ході історії виникла потреба в осмисленні процесу виховання, визначення його специфіки. А саме в уточненні цілей виховання і рівнів їх реалізації; специфіці засобів і видів виховання.

Цілі виховання – це очікувані зміни в людині (або групі людей), здійснені під впливом спеціальних підготовлених і планомірно проведених виховних акцій і дій. Процес формулювання таких цілей, як правило, акумулює гуманістичне відношення вихователя (групи або всього суспільства) до особи виховуваного.

Як критерії оцінки вихованості людини приймають:

• «добро» як поведінка на благо іншої людини (групи, колективу, суспільства в цілому);

• «істину» як керівництво при оцінці дій і вчинків;

• «красу» у всіх формах її прояву і творення.

Міра вихованості людини визначається наступними критеріями: широтою і висотою сходження людини до вищезазначених цінностей; ступенем орієнтації в правилах, нормах, ідеалах і цінностях суспільства і мірою керівництва ними у вчинках і діях, а також рівнем придбаних на їх основі особових якостей.

Про вихованість людини можна судити за численними показниками: по зовнішності, мові, манері поведінки в цілому і характерним окремим вчинкам, по ціннісних орієнтаціях, по відношенню до діяльності і стилю спілкування.

Ось що писав про вихованих людей А.П. Чехів: «Виховані люди, на мою думку, повинні задовольняти наступним умовам:

1. Вони поважають людську особу, а тому завжди поблажливі, м'які, ввічливі, поступливі… Вони не бунтують із-за молотка або зниклої гумки; живучи з ким-небудь, вони не роблять з цієї позики, а йдучи, не говорять: з вами жити не можна! Вони прощають і шум, і холод, і пережарене м'ясо, і гостроту, і присутність в їх житлі сторонніх…

2. Вони жалісливі не до одних тільки жебракам і кішкам. Вони хворіють на душу і від того, чого не побачиш простим оком…

3. Вони поважають чужу власність, а тому і платять борги.

4. Вони щиросерді і бояться брехні як вогню. Не брешуть вони навіть в дурницях. Брехня образлива для слухача і опошляє в його очах того, що говорить. Вони не малюються, тримають себе на вулиці так само, як удома, не пускають пилу в очі меншої братії… Вони не балакучі і не лізуть з відвертостями, коли їх не питають… З поваги до чужих вух вони частіше мовчать.

5. Вони не знищують себе з тією метою, щоб викликати в іншому співчуття і допомогу. Вони не грають на струнах чужих душ, щоб у відповідь їм зітхали і няньчилися з ними. Вони не говорять: мене не розуміють!.

6. Вони не суєтні. Їх не займають такі фальшиві діаманти, як знайомство із знаменитостями, захоплення зустрічного в Salon'e, популярність по портерних…

7. Якщо вони мають в собі талант, то поважають його. Вони жертвують для нього спокоєм, жінками, вином, суєтою…

8. Вони виховують в собі естетику. Вони не можуть заснути в одязі, дихати паскудним повітрям, крокувати по підлозі, що обпльовувала…»

Будь-яке виховне завдання вирішується через ініціацію вихователем активних дій вихованця. Таким почином може стати, наприклад, виконання фізичної вправи або рішення учбової задачі, сприйняття художнього твору або прибирання квартири, подолання страху або шкідливої звички.

Успішність виховної акції як єдність виховної мети-змісту (засобів і способів досягнення мети) виявляється як підвищення ступеня автономної активності вихованця. Таким чином, в спільно-розподіленій діяльності здійснюється перехід від позиції «на рівних» до позиції розширення прав вихованця, передачі йому повноважень і обов'язків. Починаючи самостійну діяльність, прагнучи до самоудосконалення, вихованець може розраховувати на допомогу і підтримку вихователя.

Напрям виховання визначається єдністю цілей і змісту.

За цією ознакою виділяють розумове, етичне, трудове, фізичне і естетичне виховання. У наш час формуються нові напрями виховної роботи – цивільне, правове, економічне, екологічне.

Розумове виховання орієнтоване на розвиток інтелектуальних здібностей людини, інтересу до пізнання навколишнього світу і себе.

Воно припускає:

• розвиток сили волі, пам'яті і мислення як основних умов пізнавального і освітнього процесів;

• формування культури учбової і інтелектуальної праці;

• стимулювання інтересу до роботи з книгою і новими інформаційними технологіями;

• а також розвиток особових якостей – самостійності, широти кругозору, здібності до творчості.

Завдання розумового виховання вирішуються засобами навчання і освіти, спеціальними психологічними тренінгами і вправами, бесідами про учених, державних діячах різних країн, вікторинами і олімпіадами, залученням до процесу творчого пошуку, дослідження і експерименту.

Етика складає теоретичну основу етичного виховання.

Завдання і зміст етичного виховання молодого покоління визначаються за допомогою етичних вимог суспільства. У письмовій традиції людства основні постулати етичної поведінки людини були представлені в Біблії і Корані.

Як основні завдання етичного виховання виділяють:

• накопичення етичного досвіду і знань про правила суспільної поведінки (у сім'ї, на вулиці, в школі і інших суспільних місцях);

• розумне використання вільного часу і розвиток етичних якостей особи, таких як уважного і дбайливого відношення до людей; чесності, терпимості, скромності і делікатності; організованості, дисциплінованості і відповідальності, відчуття довга і честь, пошана людської гідності, працьовитості і культури праці, дбайливого відношення до національного надбання.

У повсякденному житті можна спостерігати факти відхилення людини від морально-етичних принципів

Наприклад, герой «Записок з підпілля» Ф.М. Достоєвського хоче по своїй, по дурній волі пожити; і тому, хай хоч рушиться весь світ, а він буде чаєм балуватися. У психології людини «з підпілля» Достоєвський побачив явище суспільного «нігілізму», що розростається.

Основними критеріями етичної людини є його етичні переконання, моральні принципи, ціннісні орієнтації, а також вчинки по відношенню до близьких і незнайомих людей.

У даному контексті доречно пригадати ідею Л.Н. Толстого щодо примноження «зла» в світі.

У розповіді «Фальшивий купон» гімназист одурює крамаря; той, у свою чергу, платить селянинові за дрова фальшивими грошима. Із-за подальшого збігу обставин селянин стає розбійником. Л.Н. Толстой концентрує увагу читача на дієвості в повсякденному житті стародавнього постулату – «не роби іншому того, чого собі не бажаєш».

В процесі етичного виховання широко застосовуються такі методи, як переконання і особистий приклад, рада, побажання і схвальний відгук, позитивна оцінка дій і вчинків, суспільне визнання досягнень і достоїнств людини. Також доцільне проведення етичних бесід і диспутів на прикладах художніх творів і практичних ситуацій. Одночасно спектр етичного виховання припускає як суспільний осуд, так і можливість дисциплінарних і відстрочених покарань.

Головними завданнями трудового виховання є: розвиток і підготовка, добросовісного, відповідального і творчого відношення до різних видів трудової діяльності, накопичення професійного досвіду як умови виконання найважливішого обов'язку людини.

Для вирішення вищезазначених завдань використовують різні прийоми і засоби:

• організацію сумісної праці вихователя і вихованця;

• пояснення значущості певного виду праці на користь сім'ї, колективу співробітників і всього підприємства, Вітчизни;

• матеріальне і моральне заохочення продуктивної праці і прояву творчості;

• знайомство з трудовими традиціями сім'ї, колективу, країни;

• кружкові форми організації праці по інтересах (технічної творчості, моделювання, театральної діяльності, кулінарії);

• вправи по виробленню трудових навиків при виконанні конкретних операцій (навиків читання, рахунку, листа, користування комп'ютером; різних ремонтних робіт; виготовлення виробів з дерева і металу);

• творчі конкурси і змагання, виставки творчих робіт і оцінка їх якості;

• тимчасові і постійні домашні доручення, чергування по класу в школі, виконання покладених обов'язків в трудових бригадах;

• систематична участь в суспільно-корисній праці, навчання технологіям і прийомам організації професійної діяльності;

• контроль за економією часу і електроенергії, ресурсами;

• облік і оцінка результатів праці (якості, термінів і точності виконання завдання, раціоналізації процесу і наявність творчого підходу);

• спеціальна професійна підготовка до трудової діяльності (інженера, вчителя, медика, оператора, бібліотекаря, сантехніка).

Метою естетичного виховання є розвиток естетичного відношення до дійсності.

Естетичне відношення припускає здібність до емоційного сприйняття прекрасного. Воно може виявлятися не тільки по відношенню до природи або витвору мистецтва. Наприклад, І. Кант вважав, що споглядаючи художній твір, створений рукою людського генія, ми залучаємося до «прекрасного». Проте лише океан або виверження вулкана ми осягаємо як «піднесене», яке чоловік створити не в силах.

Завдяки здібності до сприйняття прекрасного, людина зобов'язана привносити естетичне в особисте життя і життя тих, що оточують, в побут, в професійну діяльність і соціальний ландшафт. Одночасне естетичне виховання повинно уберігати нас від відходу в «чистий естетизм».

У розповіді «Сніжна королева» сучасного петербурзького прозаїка В. Шпакова героїня прагне звести життя до існування в прекрасній сфері класичної музики. Прагнення до класики – само по собі похвально, але біда в тому, що по дорозі до неї відкидається «груба» повсякденність, в якій всі ми живемо. І повсякденність мстить, зводячи героїню з розуму.

В процесі естетичного виховання використовують художні і літературні твори: музику, мистецтво, кіно, театр, народний фольклор. Цей процес припускає участь в художній, музичній, літературній творчості, організацію лекцій, бесід, зустрічей і концертних вечорів з художниками і музикантами, відвідини музеїв і художніх виставок, вивчення архітектури міста.

Виховне значення має естетична організація праці привабливе оформлення класних кімнат, аудиторій і освітніх установ, художній смак, що виявляється в стилістиці одягу учнів, студентів і викладачів. Це відноситься і до соціального ландшафту повсякденного життя. Як приклади можуть послужити чистота під'їздів, озеленення вулиць, оригінальний дизайн магазинів і офісів.

Основними завданнями фізичного виховання є: правильний фізичний розвиток, тренування рухових навиків і вестибулярного апарату, різні процедури гартування організму, а також виховання сили волі і характеру, направлене на підвищення працездатності людини.

Організація фізичного виховання здійснюється за допомогою занять фізичними вправами будинку, в школі, вузі, в спортивних секціях. Вона припускає наявність контролю за режимом учбових занять, праці і відпочинку (гімнастики і рухомих ігор, туристичних походів і спортивних змагань) і лікарсько-медичної профілактики захворювань підростаючого покоління.

Для виховання фізично здорової людини надзвичайно важливе дотримання елементів повсякденного режиму: тривалий сон, калорійне живлення, продумане поєднання різних видів діяльності.

Цивільне виховання припускає формування у людини відповідального відношення до сім'ї, до інших людей, до свого народу і Вітчизни. Громадянин повинен сумлінно виконувати не тільки конституційні закони, але і професійні обов'язки, вносити свій внесок до процвітання країни. У теж час він може відчувати відповідальність за долю всієї планети, якою загрожують військові або екологічні катастрофи, і ставати громадянином миру.

Економічне виховання – це система мерів, направлена на розвиток економічного мислення сучасної людини в масштабах своєї сім'ї, виробництва, всієї країни. Даний процес припускає не тільки формування ділових якостей – ощадливості, заповзятливості, обачності, але і накопичення знань, що стосуються проблем власності, систем господарювання, економічної рентабельності, податкового обкладення.

Екологічне виховання засноване на розумінні не скороминущої цінності природи і всього живого на Землі. Воно орієнтує людину на дбайливе відношення до природи, її ресурсів і корисних копалини, флорі і фауні. Кожна людина повинна взяти посильну участь в запобіганні екологічній катастрофі.

Правове виховання припускає знання своїх прав і обов'язків і відповідальність за їх недотримання. Воно орієнтоване на виховання шанобливого відношення до законів і Конституції, правам людини і на критичне відношення до тим, хто переступає останні.

Виховний процес в цілому і в рамках окремого напряму можна спостерігати або організовувати на декількох рівнях.

Перший, так званий соцієтарний рівень дає уявлення про виховання як постійну функцію суспільства на будь-якій стадії його розвитку в контексті загальнозначущої культури, а саме такої сторони життя соціуму, яке пов'язане з трансляцією культури у всіх її формах і проявах молодому поколінню. На Україні виховні цілі цього рівня визначені в законі «Про освіту», в Конституції, в Міжнародній Конвенції про права людини і інші державно-політичні документи, в яких виражена освітньо-виховна політика наший країни і всього міжнародного співтовариства.

Другий, інституційний рівень припускає реалізацію виховних цілей і завдань в умовах конкретних соціальних інститутів. Тобто організацій і установ, які спеціально створюються для цього. Такими організаціями є дитячі будинки і школи-інтернати, дитячі сади, школи і вузи, удома творчості і центри розвитку.

Третій, соціально-психологічний рівень обумовлює виховання в умовах окремих соціальних груп, асоціацій, корпорацій, колективів. Наприклад, колектив підприємства надає виховна дія на своїх співробітників, асоціація бизнесменов – на своїх колег, асоціація жінок-матерів загиблих воїнів, виступаючи проти війни, – на державні органи, асоціація педагогів – на розвиток творчого потенціалу педагогів.

Четвертий, міжособовий рівень визначає специфіку виховання як практику взаємодії між вихователем і вихованцями, з урахуванням індивідуально-психологічних і особових особливостей останніх. Прикладами такої практики можуть послужити: батьківське виховання, робота соціального психолога і педагога в роботі з дітьми, підлітками і дорослими, виховний вплив вчителя в процесі спілкування з учнями в умовах освітньої системи.

П'ятий, інтраперсональний рівень по суті є процесом самовиховання, який здійснюється як виховна дія людини на самого себе в різних життєвих обставинах. Наприклад, в ситуаціях вибору і конфлікту, в процесі виконання учбових завдань, в період складання іспитів або спортивного змагання.

1.2 Способи виховної дії на людину

Для вирішення виховних завдань можна вибирати різні поєднання методів, прийомів і засобів. Цей вибір перш за все залежить від специфіки поставлених цілей і завдань.

Що розуміють під методами, прийомами і засобами виховання?

Як основа для визначення методів орієнтуються на позиції вихователя у виборі способів виховної взаємодії. Можна виділити ряд взаємодій, що встановлюються між вихователем і вихованцем: способи впливу на характер відносин вихованця до самого собі, до своєї сім'ї; включення його в систему спілкування з однолітками, із співробітниками по роботі; способи коректування світогляду, зміна ціннісних установок і стилю поведінки. Тобто однозначного визначення методів виховання не існує.

Разом з тим, виявлена їх загальна спрямованість на зміну відношення вихованця до суспільства або самому собі, предмету або способу діяльності, до іншої людини або цілої групи людей. Звідси витікає, що метод виховання є одним з інструментів не тільки дії на людину, але і взаємодії.

Методи виховання проявляють свій зміст через:

• безпосередній вплив вихователя на вихованця (за допомогою переконання, моралі, вимоги, наказу, загрози, покарання, заохочення, особистого прикладу, авторитету, прохання, ради);

• створення спеціальних умов, ситуацій і обставин, які вимушують вихованця змінити власне відношення, виразити свою позицію, здійснити вчинок, проявити характер;

• громадська думка референтної групи, наприклад, колективу (шкільного, студентського, професійного), особово значущого для вихованця, а також завдяки авторитетній для нього людині – отцеві, ученому, художникові, державному діячеві, діячеві мистецтва, і засоби масової інформації (телебачення, друкарські видання, радіо);

• спільну діяльність вихователя з вихованцем, спілкування, гру;

• процеси навчання і самоосвіти і передачі інформації, соціального досвіду в крузі сім'ї, в процесі дружнього і професійного спілкування;

• занурення в світ народних традицій, фольклорної творчості, читання художньої літератури.

Вихователь вибирає і використовує систему методів відповідно поставленим цілям. Оскільки вони є «інструментами дотику до особи» (А.С. Макаренко), остільки при їх виборі необхідно враховувати всі тонкощі і особливості особи вихованця. Не існує хорошого або поганого методу. Ефективність вирішення виховних завдань залежить від багатьох чинників і умов, а також від послідовності і логіки застосування сукупності методів.

Робляться спроби систематизувати методи виховання. Так, наприклад, виділяють три групи методів (Р.І. Щукина):

1) орієнтовані на формування позитивного досвіду поведінки вихованців в спілкуванні і діяльності;

2) направлена на досягнення єдність свідомості і поведінки вихованців;

2) використовуючі заохочення і покарання.

П.І. Підкасистий пропонує інше угрупування методів виховання:

1) що формують світогляд вихованців і що здійснюють обмін інформацією;

2) організуючі діяльність вихованців і стимулюючі її мотиви;

3) що надають допомогу вихованцям і що здійснюють оцінку їх вчинків.

Вищезазначені класифікації методів виховання, подібно до будь-яких інших, вельми умовні. Виховне завдання повинне вирішуватися за допомогою комплексу методів, прийомів і засобів.

Приведемо приклади методів виховання, уточнюючи їх відмітні особливості.

Педагогічна вимога як метод виховання може:

• виражати норми поведінки людини, які необхідні для збагачення соціального досвіду;

• виступати як конкретне завдання;

• мати стимулюючу або таку, що «сковує» функцію у вигляді вказівок на початку і кінці роботи, про перехід до нових дій, про надання допомоги, про припинення дій;

• допомогти вихованцеві з'ясувати сенс, корисність або необхідність дії, вчинку.

Як видно, можливості методу різноманітні і насправді не обмежуються перерахованим набором. Форми пред'явлення вимоги до людини підрозділяються на прямих (у вигляді наказу, вказівки в діловому, рішучому тоні, що мають інструктивний характер) і непрямих (здійснювані за допомогою ради, прохання, натяку з метою викликати у вихованця відповідне переживання, інтерес, мотив дії або вчинку).

Привчання як метод виховання припускає культивування у вихованця здібності до організованих дій і розумної поведінки як умови становлення основ моральності і стійких форм поведінки.

Привчання припускає демонстрацію вихователем зразка або процесу правильного виконання дій. Вихованець повинен навчитися ідеально копіювати і систематично підтримувати знайдене уміння або навик.

Привчання досягається через систему вправ. Можливості методу полягають в наступному: він допомагає засвоювати важливі уміння і дії як стійкі основи поведінки людини. Даний метод сприяє самоорганізації вихованця і проникає на всі боки життя учення, працю, відпочинок, гру, спорт.

Приклад як метод виховання поміщений в переконливому зразку для наслідування. Як правило – це самостійна особа, способу життя, манері поведінки і вчинкам якої прагнуть слідувати інші. Приклад пов'язаний з наочним уявленням і конкретизацією ідеалу людини. Він є перспективою прагнень вихованця бути схожим (позитивний варіант) на ідеальний образ або долати в собі ті негативні особливості, які в чомусь споріднені негативному образу (негативний варіант). В процесі виховання дитини сила як позитивного, так і негативного прикладів однаково дієва.

Приклади використовують як засоби формування певного способу поведінки вихованця, для того, щоб орієнтувати його на позитивний ідеал і розвинути емоційне неприйняття до асоціальних дій і вчинків.

Заохочення як метод виховання направлений на емоційне затвердження успішно вироблюваних дій і етичних вчинків людини і стимулювання до нових.

Покарання як метод виховання орієнтований на заборону негативних дій людини і вплив, що «сковує» (гальмуюче), в подібних ситуаціях.

Види заохочень можуть бути найрізноманітнішими: схвалення, похвала, подяка, нагорода, відповідальне доручення, поцілунок близького, моральна підтримка у важкій ситуації, прояв довіри і захоплення, турботи і уваги, прощення за провину.

Види покарань: зауваження, догана, суспільний осуд, усунення від важливої справи, моральне виключення з суспільного повсякденного життя, сердитий погляд вихователя, засудження, обурення, докір або натяк, іронічний жарт.

Методичні прийоми – це конкретний прояв певного методу виховання на практиці. Вони визначають своєрідність використовуваних методів і підкреслюють індивідуальний стиль його роботи. У конкретних ситуаціях взаємозв'язок між методами і прийомами носить діалектичний і неоднозначний характер. Вони можуть замінювати один одного, і не завжди видно їх супідрядні відносини. Наприклад, в процесі застосування методу переконання вихователь може використовувати приклади, проводити бесіди, створювати спеціальні ситуації дії на свідомість, відчуття, волю вихованця. В даному випадку приклад, бесіда виступають як ухвалення рішення виховної задачі. В той же час, застосовуючи метод привчання, вихователь може використовувати переконання як одного з прийомів. Переконання допоможе здійснити завдання включення вихованця в систему доцільних дій з формування конкретного досвіду; наприклад, строгого виконання режиму роботи і відпочинку.

Засоби виховання є «інструментарієм» матеріальної і духовної культури, який використовується для вирішення виховних завдань. До них відносяться:

• знакові символи;

• матеріальні засоби;

• способи комунікації;

• мир життєдіяльності вихованця;

• колектив і соціальна група як організуючі умови виховання;

• технічні засоби;

• культурні цінності (іграшки, книги, витвори мистецтва).

Як правило, людина відчуває на собі ситуативні акти виховного впливу, які носять короткочасний характер. Варіанти цілеспрямованої виховної взаємодії вихователя і вихованця можуть мати різну форму, тривалість і здійснюватися в різних умовах (у сім'ї, освітньо-виховній установі).

Форми виховання – це варіанти організації конкретного виховного акту. Наприклад: роз'яснювальна бесіда батьків про правила поведінки в суспільних місцях (у школі, музеї, театрі, стадіоні, в магазині), диспут на тему «Що важливіше для людини – «Я» або «Ми»?», сумісна акція дорослих і дітей по впорядкуванню свого будинку, озелененню двору.

Процедуру використання комплексу методів і прийомів по досягненню виховної мети прийнято називати методикою.

Систему методів, прийомів і засобів, вживану відповідно до конкретної логіки досягнення цілей і принципів дії вихователя, визначають як технологію.

Наприклад, говорять про методику виховання культури мови або акуратності у дитини, але про технологію мовного тренінгу або ділового спілкування. Розробка і застосування як методики, так і технології спираються на наукові знання про людину і процес його виховання. Тому їх відносять до сфери професійної діяльності фахівців в області виховання людини.

Поєднання розвиваючих методів і засобів виховання слід використовувати в період становлення особі вихованця і стимулювати в нім здатність активно реагувати на виховну дію. Тобто дійсно бути суб'єктом конкретної ситуації. Виховні методи і засоби застосовують не тільки для вирішення виховних завдань підростаючого покоління. Вони також використовуються з метою надання допомоги дорослим людям, в процесах соціалізації, адаптації до нових життєвих умов, корекції стилю поведінки або характеру взаємин з людьми.

2. Порівняльний аналіз західного та східного типів виховання людини

2.1 Характеристики західного і східного типів виховання

Перший історичний тип виховання, що відноситься до первісної людини, володів поряд особливостей. Його відмінною рисою була висока ефективність і значна відповідність цілей, засобів і результатів виховання.

Можна сказати, що виховувало саме життя; природне середовище вимагало від людини тільки такої поведінки і дії, які дозволили б йому вижити. У даний період виявлявся традиційний характер орієнтації дітей на відтворення діяльності дорослих, досвід яких був порівняно невеликий. Виховання в первісному суспільстві здійснювалося разом з боротьбою за виживання і вимагало постійного засвоєння життєво необхідного ряду навиків, умінь і обрядів. Будь-які види самообмежень, з якими стикалася дитина, були колективними і носили обов'язковий характер. У даному типі виховання ми зустрічаємося з унікальним досвідом прагнення людини від невміння до уміння, від незнання до знання, а також до виникнення потреб пізнання навколишнього світу.

У міру становлення цивілізації перший тип виховання, заснований на природному розподілі праці і відповідної соціокультурної суті первісної епохи, поступається місцем другому типу виховання. Цей тип був детермінований суспільним розподілом праці і супроводжувався майновою і соціальною нерівністю. Різні соціальні групи і окремі люди мали можливості, відповідні їх суспільному положенню. В результаті у них з'явилися різні педагогічні завдання. Тобто відбулася диференціація цілей виховання і способів реалізації останніх. Тому другий тип представляє історичне різноманіття виховання людини, обумовлене соціокультурними особливостями цивілізації, епохи, країни, нації.

Стародавні цивілізації залишили людству безцінну спадщину, що відноситься до організованого виховання людини (А.Н. Джурінський, Р.Б. Корнетів). Але для кожної великої або локальної цивілізації характерні свої особливості виховання. Які ж педагогічні традиції великих стародавніх цивілізацій?

Далекосхідна цивілізація склалася на території Китаю в другій половині 1-го тисячоліття до. н.е. і також утвердилась в Кореї і Японії. Не дивлячись на деяку динаміку, зміст виховання в рамках даної цивілізації залишався практично незмінним аж до початку XX століття. В процесі історії далекосхідна педагогічна традиція склалася як результат синкретичної єдності конфуціанства, даосизму і буддизму.

Китайському філософові Конфуцію належить одна з перших в історії людства ідей, що полягають у усесторонньому розвитку особи. Він віддавав перевагу перед утвореною розвитку в людині етичного початку. Мудреці і філософи далекосхідної цивілізації виховували в молодих людях шанобливість до старших, проповідували прагнення до гідного життя, відповідного з суспільними нормами, орієнтували на нескінченне самоудосконалення. Останнє припускало не тільки пізнання вищої чесноти, але і проходження їй в кожен момент життя. Своє життя потрібно було зробити добродійним, не тікаючи від страждань в нірвану, не покладаючи всі надії на світ інший. Оскільки престиж освіченої людини був дуже високий, остільки склався культ освіти. У свою чергу виховання носило переважно сімейно-становий характер.

Центром Південноазіатської цивілізації була Індія. Даній цивілізації були властиві громадський устрій життя і кастова організація суспільства, освячена ритуальним символізмом. Педагогічна традиція спиралася на принцип єдності трьох зобов'язань людини: перед богом, мудрецями і предками. Через суворе виховання і самовиховання людина повинна була подолати власну природу і вивільнити внутрішній світ. Тобто досягти нірвани.

Світоглядною основою педагогічної традиції Південноазіатської цивілізації був індуїзм, а пізніше буддизм. Дана основа і визначала спосіб життя людини, систему соціальних і етичних норм, обрядів і свят. Ні виховання, ні навчання не вважалися всесильними. Природжені якості і спадковість в рамках даної традиції повністю обумовлювали можливості виховання і освіти в процесі розвитку людини.

Близькосхідна цивілізація формувалася під могутнім впливом ісламу, іудаїзму і християнства. Її культурна і, відповідно, педагогічна традиція була пройнята глибокою релігійністю, що поєднувалася з елементами раціоналізму. Людина в мусульманській культурі вважалася рабом всемогутнього аллаха. Під вихованням розуміли процес культивування чеснот, найважливішою з яких вважалася єдність слова і справи. Тому сенс виховання зводився до вироблення у вихованців навиків слухняності, покори волі аллаха і виконання релігійних обов'язків. А також потрібно було строго виконувати наказані норми поведінки, які носили сакральний характер і вводили людину в традиційний устрій життя – конфесійну, кастову, родову спільність.

До фундаментальних основ ісламського виховання і навчання відносили не тільки релігію, знання і науку, мудрість, справедливість, практику і мораль, але і обдарованість людини.

Базисні педагогічні традиції великих цивілізацій Сходу визначили східний тип виховання. Даному типу властиві жорсткі вимоги щодо виконання традиційних норм і канонів. Людина тут розуміється як духовна єдність емоцій, волі і розуму. Одночасно ця традиція прагне звернутися прямо до серця як осереддя божественного і людського. Тому знання носить вторинний характер як спосіб досягнення «локальних» завдань. В результаті, для людини Сходу обмеження індивідуальної свободи, незалежності мислення, самостійності в різних сферах суспільного життя було типове.

Західна цивілізація зародилася в античну епоху. Становлення західної педагогічної традиції почалося в Стародавній Греції. Саме тоді склалися спартанська і афінська моделі навчання і виховання, що стали першоджерелом розвитку західної педагогічної теорії і практики. Якщо Спарта продемонструвала миру зразок суспільного і військово-фізичного виховання, то Афіни – систему усестороннього і гармонійного розвитку людини. Саме тут був висунутий ідеал виховання вільної творчої особи, включеної в полісний (суспільний) устрій життя, пропорційно античному розумінню космосу. Пафос практики виховання і навчання в Стародавній Греції пронизував принцип агоністики. Діти, підлітки, хлопці постійно змагалися в гімнастиці, танцях, музиці, словесних спорах, самостверджується і відточуючи свої кращі якості. У трактаті «Держава» Платон одним з перших висунув ідею виховання людини впродовж всього життєвого шляху.

Вже на даному етапі розвитку західної цивілізації як генотипу сучасної європейської культури виявилася тенденція поєднання цілеспрямованих і ціннісно-раціональних підходів до вирішення виховно-освітніх проблем.

Базова педагогічна традиція західної цивілізації пройшла довгий і суперечливий шлях.

Слід виділити основні риси педагогічної традиції, що визначила західний тип виховання.

До них відносяться:

• ціннісно-раціональний характер навчання і виховання;

• переважна орієнтація на розвиток волі і розуму;

• твердження в людині індивідуального і творчого почав, такого, що поєднувалося з гармонізацією відносин з соціумом.

Для розуміння історичного розвитку педагогічних традицій західної цивілізації і формування відповідного процесу на Україні особливе значення має римський період.

Виховання в Римі носило цивільний і політичний характер, а освіта була по перевазі риторичним.

Виховання у Візантії орієнтувалося на пізнання душі або самопізнання і, відповідно, на самоудосконалення. Саме у цей період зароджується педагогічна традиція світської і книжкової освіти, прагнуча до незалежності від диктату церкви і пошуку гуманістичних ідеалів у вихованні людини.

Відповідні традиції складалися на Україні переважно під впливом західної культури і цивілізації, особливо візантійської.

В.О. Ключевський характеризував її таким чином:

• у стародавній період – сімейно-громадське виховання і міфологічну освіту;

• потім християнське виховання людини на «миру» і залучення людини до православ'я з найранішого віку;

• схоластична освіта.

Впродовж тривалого історичного періоду виховання на Україні підрозділялося на народне (селянське), домостроєвське (виховання в сім'ях купців і міщан) і дворянське. У свою чергу народна освіта була початковою і ремісничою, а дворянське вищим.

З 1917 року на Україні реалізуються ідеї комуністичного виховання. Останнє припускає програму загальної письменності і триступінчату систему безперервної освіти, що характеризується одноманітністю освітніх установ у всіх регіонах України (дитячий сад, школа, училище, технікум, інститут, університет).

З початку 1990-х років Україна перейшла до нового етапу вирішення виховних і освітніх завдань.

Висновки

Одні і ті ж виховні завдання можуть бути вирішені різними способами.

Ефективність рішення виховної задачі залежить від багатьох чинників, але в першу чергу від:

• логіки сукупного застосування методів, прийомів і виховних засобів;

• індивідуально-особових особливостей вихованця і вихователя;

• умов і обставин, в яких здійснювався виховний акт.

Насправді методи і засоби виховання застосовуються у взаємозв'язку. Таке поєднання можливе в контексті як комплексу, так і окремої виховної ситуації. Наприклад, в рамках виховної роботи батьків, членів трудового (учнівського, студентського) колективу і в ході виховної діяльності професіоналів в спеціальних установах.

До основних понять, використовуваних для розуміння способів виховної дії на людину і прийомів взаємодії вихователя і вихованця, відносять методи, прийоми і засоби виховання, форми виховання, методику і технологію виховання.

У історії розвитку педагогічної практики виділяють два головні типи виховання: первісної і соціально-орієнтованої людини.

В процесі цивілізаційного розвитку людства оформилися східний і західний типи виховання.

У історії розвитку педагогічних традицій кожного народу є характерні особливості, які визначають неповторність відповідних тенденцій в кожній країні. Також на процеси виховання і освіти роблять вплив чинники повсякденного життя, культури і цивілізації, історичної ситуації в країні. Україна, збагатившись культурно-освітніми традиціями Заходу і Сходу, створила свої традиції виховання і освіти людини.

Список літератури

1. Андрианов М. Философия для детей в сказках и рассказах: пособие по воспитанию детей в семье и шк. / М. Андрианов. – Минск: Современное слово, 2003. – 280 с.

2. Баранов С.П. Педагогика. – М., 1987. – 368 с.

3. Ващенко Г. Виховний ідеал: підруч. для педагогів, виховників, молоді і батьків. Т. 1 / Г. Ващенко; авт. передм. О. Гентош. – Львів: Камула, 2006. – 276 с.

4. Веремій Л. Маленькі таємниці виховання дитини в українській родині / Л. Веремій; передм. О. Кондратюк. – К.: Поліграф Консалтинг, 2004. – 90 с.

5. Дерман-Спаркс Л. Антидискримінаційні методи виховання дітей дошкільного віку / Переклад з англійської О. Тереха – К., 2002. – 262 с.

6. Джуринский А.Н. «История педагогики. Древнего и средневекового мира». – М. «Совершенство» 1999 г. // с. 138,142 – 148.

7. Дмитриева О. Великобритания // сайт Alisa Studio 18. Макарова Е.В., Макаров В.А Среднее образование в Великобритании // Родительское собрание. – №4. – 2002.

8. Дроб‘язко П. Українська національна школа: витоки і сучасність. – К., 1997. – 181 с.

9. История педагогики – М. «Владос» 2000 г. // стр. 100–120.

10. Катаєва Е.А. Воспитание гражданственности у детей старшего дошкольного возраста. – Шадринск, 2001. – 92 с.

11. Концепція національного виховання // Освіта. – 1996. – 7 серпня.

12. Корнетов Г.Б. «История педагогики» – М. «Урао» 2003 // стр. 49–51.

13. Крутецкий В.А. Психология. – М., 1986. – 264 с.

14. Кузь В.Г., Руденко Ю.Д. Сергійчук З.О. Основи національного виховання. – К., 1993. – 152 с.