М. Д. Леонтович 18771921 pp.

Реферат

на тему:

М. Д. Леонтович (1877—1921 pp.)

Микола Дмитрович Леонтович народився 1 грудня 1877 p. в с. Монастирьок, кол. Брацлавського повіту на Поділлі, в сім'ї священика.

З малих років майбутній композитор виявив визначні музичні здібності. Коли Микола підріс, батько віддав його вчитись до Шаргородської бурси (початкове духовне училище), а потім до Кам'янець-Подільської семінарії. У семінарії Леонтович здобув початкові знання з музичної грамоти, брав участь у семінарському хорі, а згодом уже сам керував цим хором. В репертуарі хору переважали релігійні твори, але Леонтович, незважаючи на заборону начальства, виконує українські народні пісні, здебільшого в обробках великого українського композитора-класика М. Лисенка. У семінарські роки Леонтович починає діяльність як музичний фольклорист і композитор.

Закінчивши семінарію, Леонтович відмовився від попівства і пішов працювати вчителем у сільських школах. Скрізь, де б не появився М. Д. Леонтович, починала звучати музика. Викладаючи співи, він завжди організовував шкільні хори, в яких дуже часто брали участь і селяни. А в с. Чукові молодий композитор навіть організував самодіяльний симфонічний оркестр, який виконував українські народні пісні, а також легкі інструментальні п'єси російських та українських композиторів.

В щоденній практичній діяльності Леонтовичу невистачало тих музично-теоретичних знань, які він здобув, навчаючись у семінарії.

З метою їх поповнення композитор активно займається самоосвітою. В 1904—1905 pp. під час літніх канікул Леонтович складає при Петербурзькій придворній капелі іспити на звання регента хору.

В 1904 р. Леонтович залишив Поділля і переїхав на ст. Гришино (Донбас), де влаштувався вчителем у місцевій залізничний школі. Тут, на Донбасі, його застала революція 1905 р. Леонтович взяв активу участь у революційних подіях. Він організував хор з робітників, розучив з ними кілька революційних пісень і виконував їх перед трудящими.

Коли на ст. Гришине прибув ешелон з повсталими робітниками, хор, керований Леонтовичем, зустрів його співом «Марсельєзи» й «Дубинушки».

Леонтович категорично відмовився виконати царський гімн, чого від нього вимагали чорносотенці, і, протестуючи проти придушення національних меншостей Росії царизмом, влаштував хоровий концерт інтернаціональної музики, в якому виконав пісні різних народів Росії у власній аранжировці.

Діяльність Леонтовича привернула увагу поліції, і композитор змушений був залишити Донбас і повернутись на Поділля. Він оселився у м. Тульчині, де викладав співи й музику у місцевих школах. Леонтович і тут організовує хори, влаштовує різноманітні концерти. Він продовжує записувати народні пісні, перекладає їх для хору і виконує перед трудящими. Але провадити нормальну творчу роботу композиторові перешкоджала його недостатня теоретична підготовка. Під час літніх канікул, починаючи з 1909 p., Леонтович вивчає теорію музики під керівництвом відомого російського теоретика проф. Б. Л. Язорського, якого він періодично відвідував у Москві, а потім — у Києві. Практичні вправи по гармонії і поліфонії Яворський досить часто пропонував робити на основі народних мелодій. Таким чином виникло кілька хорових творів Леонтовича і в тому, числі такі широковідомі пісні, як «Щедрик», «Піють півні», «Мала мати одну дочку». Але ім'я Леонтовича як надзвичайно обдарованого композитора тоді ще не було відоме широкій громадськості. Популярність його творчості починає поступово зростати після одного з концертів у 1916 p., коли хором Київського університету був з величезним успіхом виконаний «Щедрик».

Справжнє визнання творчість Леонтовича здобуває лише після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Трудящі молодої Країни Рад високо оцінили чудові пісні композитора, вони стали окрасою репертуару професіональних хорових капел та численних гуртків художньої самодіяльності, які виникали на промислових підприємствах, в сільських клубах, у вищих і середніх навчальних закладах і початкових школах. Леонтович активно й гаряче включається в будівництво нової, радянської музичної культури. Починаючи з 1919 p., він проживає в Києві, працює в музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, читає лекції на диригентському відділі музично-драматичного інституту імені М. Лисенка, на курсах дошкільного виховання, організовує кілька хорових гуртків у пролетарських районах міста.

Під час тимчасового захоплення Києва денікінцями Леонтович змушений був знову переїхати до м. Тульчина. Там композитор організовує художню самодіяльність у червоноармійських частинах, робить розкладки революційних пісень — «Інтернаціонал», «Туди, де сонце сходить» («Молода гвардія»), «Ми ковалі» і розучує їх в червоноармійських хорах.

Обробка і популяризація композитором революційних пісень, що відіграли важливу роль у боротьбі пролетаріату за соціальне визволення трудящих, свідчить про те, як художник щиро й безпосередньо сприйняв ідеї Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Леонтович глибоко усвідомив, які широкі перспективи відкрила Радянська влада для розвитку української музичної культури. Він також розуміє, що молода радянська музична культура потребує не тільки обробок народних пісень, але й творів інших жанрів. Відповідаючи на вимоги часу, композитор створює кілька оригінальних хорів («Льодолом», «Легенда», «Літні тони», «Моя пісня») і починає працювати над своїм першим великим твором •— фантастичною оперою «На русалчин Великдень». Леонтович майже повністю закінчив перший акт опери і демонстрував його відомому українському композиторові К. Г. Стеценкові та поетові П. Г. Тичині, які гостювали у нього в Тульчині. Та завершити свій твір композиторові не судилося. В ніч з 22 на 23 січня 1921 р. М. Д. Леонтович трагічно загинув від руки бандита в с. Марківка, Гайсинського повіту, на Вінниччині.

ТВОРЧІСТЬ М. Д. ЛЕОНТОВИЧА

Творчий доробок Леонтовича становлять майже тільки хорові композиції, серед яких центральне місце щодо ідейно-художньої цінності і кількості займають художні обробки народних пісень для хору без супроводу. Але термін «обробки» в його традиційному розумінні можна вживати лише відносно незначної кількості пісень композитора. На основі українських народних мелодій Леонтович створює цілком оригінальні, самобутні хорові композиції, які можна назвати хоровими мініатюрами, що відзначаються високою художністю і блискучою професіональною майстерністю.

Перші твори композитора у цьому жанрі ще не виходили за межі того типу хорових обробок, який був встановлений в українській музичній літературі М. В. Лисенком та його найближчими послідовниками. Це здебільшого прості гармонізації народних пісень, виконані з бажанням якнайрельєфніше виділити й підкреслити основну мелодію, підсилити її емоціональний вплив, правдиво виявити її гармонійну природу. Але і в цих піснях Леонтовича уже проявляються елементи майбутнього музичного стилю композитора, які зумів помітити і відчути класик української музики М. В. Лисенко. Ще в 1901 р. Леонтович надіслав Лисенкові свій перший збірник «Пісень з Поділля» і просив його дати оцінку цьому творові.

М. В. Лисенко уважно продивився збірник і надіслав листа початкуючому композиторові, в якому між іншим писав: «Пригадуючи собі Вашу збірку пісень, я дуже зрадів, знайшовши у ній самостійні ходи, рух голосів, а не підкладання інтервалів задля гармонійної площі». І ось ці «самостійні ходи, рух голосів», які відмічає Лисенко, були тим нововведенням Леонтовича в українську музику, що згодом дало йому змогу створити самобутній музичний стиль, піднести українську хорову творчість на вищий художній щабель.

З цього погляду дуже характерною є пісня «Гаю, гаю, зелен розмаю», написана композитором для чоловічого хору. В пісні висвітлюється типова для українського дожовтневого фольклору тема нещасливого кохання, причиною якого була соціальна нерівність. Мелодія пісні дуже виразна, сповнена глибокого суму і скорботи. В обробці Леонтовича, на перший погляд,— це звичайна традиційна хорова аранжировка, її гармонічна структура проста і прозора, вона яскраво підкреслює щирість і благородство почуттів. Та при загальній гармонічній фактурі композитор уже досягає самостійності голосів, з допомогою чого, ще глибше і яскравіше розкриває поетичний текст. Кожен голос відіграє певну гармонійну функцію в кожному новому акорді, і разом з тим кожен з них має свою власну мелодичну лінію.

До даного типу обробок слід віднести і такі пісні, як «Ой вербо, вербо», «Ой вийду я на вулицю», «Ой піду я в сад гулять» і багато інших, в яких композитор поступово подає все більш індивідуалізоване голосоведения.

Шукаючи нових форм музичного вислову, Леонтович ніколи не ставить собі це самоціллю. Нові методи обробки, нові засоби музичної виразності — все це підпорядковано єдиній меті: якнайглибше розкрити зміст пісні і характер поетичних образів, показати всю красу і музичні багатства народної мелодії.

М. Д. Леонтович яскраво і переконливо висловив власні творчі принципи в своєму «Щоденнику», який він вів у перші роки Радянської влади. Леонтович писав, що «...досліди у народній музиці викликають до життя нові форми гармонії та контрапункту, що органічно зв'язані з народною піснею, бо пісня, як художній удосконалений твір, дає не тільки одну мелодію, але заховує у собі всі музичні можливості (гармонію, контрапункт і ін.). Вміти записати її та відчути все, що вона може дати для музики в широкому розумінні слова, це необхідна чергова справа. Римський-Корсаков, Лядов зробили у цих напрямах багато і передали цю справу новим композиторам... Українська музика повинна пережити такий же перелом».

Леонтович виявляє індивідуальний підхід до кожної пісні, він намагається розкрити всі її художні багатства і разом з тим в кожній з них знайти щось нове. Гармонія, лад, метро-ритмічна структура народної мелодії зумовлюють той характер обробки, який композитор вживає в кожному окремому випадку.

Поліфонічність структури пісень Леонтовича повністю випливає з українського народного багатоголосся. Леонтович перший серед українських композиторів по-справжньому відчув і творче переусвідомив у власних композиціях саме цю особливість українського пісенного фольклору.

Одним з найбільш яскравих і показових творів Леонтовича в цьому плані є відомий «Щедрик». На основі невеличкого, однотактного народного мотиву, який складається всього з трьох звуків, композитор побудував цілу картину з народного життя. В пісні передані радісні настрої селянина у зв'язку з початком весни, його світлі мрії про гарне життя в новому році. В цьому творі Леонтович досягає небувалого рівня художньої майстерності, органічно поєднує прийоми народного багатоголосся з досягненнями класичної поліфонії. Заспівує пісню спочатку лише соліст, потім її підхоплюють всі сопрано. На фоні сталого повторення мотиву в альтів, потім у тенорів і зрештою в басів вступають підголоски, які яскраво контрастують з основним мотивом і відтінюють його первинну красу. Мотив послідовно переходить до альтів, потім басів, тенорів, а в кінці він знову м'яко звучить у сопрано. В той же час в інших голосах появляються все нові й нові підголоски, які ніби оточують мотив ніжним і прозорим сплетенням мережок. При цьому кожен голос відіграє цілком самостійну виражальну функцію, відтворюючи найтонші зміни настрою в тексті, подаючи кожен поетичний образ у його художньому завершенні. У «Щедрику» Леонтович використав поліфонічний принцип, що в класичній поліфонії має назву «остинато», тобто послідовне проведення через увесь твір на одній звуковій висоті сталого мотиву з одночасним розвитком інших голосів твору.

Приблизно в такому ж плані створено й інший відомий хор Леонтовича — «Дударик».

Всю свою композиторську майстерність М. Д. Леонтович використовує для того, щоб якнайглибше розкрити зміст пісні і ті музичні властивості, які заховані в ній. Виходячи з цього творчого завдання, композитор значно розвиває структуру пісні. Ми знаємо, що всі куплети народної пісні, скільки б їх не було, виконуються на незмінну мелодію першого куплета. Але зміст куплетів, їх поетичні образи міняються, розвиваються. Співаючи пісню, народні співаки завжди намагаються відтворити її ідею, зміст і настрої чисто виконавськими засобами і тільки зрідка вносять незначні зміни в мелодію.

У багатьох своїх творах Леонтович не обмежується простою куплетною будовою, а значно розширює її і створює нові, до нього незнані в українській музиці пісенні форми. Так, в хорі «Козака несуть» композитор створює тричастинну форму пісні, причому середня (друга) частина побудована на музичному матеріалі основної мелодії, значно розвиненої і прикрашеної підголосками.

В широко відомій пісні про жіночу долю «Пряля» він вживає ще складнішу форму, так звану куплетно-варіаційну.

В «Прялі» подана сумна розповідь про нещасливу долю молодої жінки, над якою знущаються злі свекор і свекруха. Лише одна дорога істота серед чужих людей — милий, який відізветься теплим словом, пожаліє молоду дружину.

Починається пісня невеличким вступом на «Ой», який вводить слухача в загальний сумний настрій твору і тонко відтворює одноманітне хурчання прядки. Молода жінка розповідає про нещасливе життя, про важку працю, про бажання хоч одну хвилинку відпочити. Основну мелодію ведуть сопрано, а решта голосів становить своєрідний емоціональний фон, який підкреслює настрій безнадійного смутку.