Соціальна політика

Зміст

Вступ

1. Процеси соціального розвитку як об’єкт соціальної політики

2. Сутність, мета і завдання соціальної політики

3. Умови реалізації соціальної політики

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Історичний аналіз розвитку людської цивілізації показує, що індивідуальні потреби, добробут, економічна та соціальна безпека як окремої людини, особистості, так і цілих спільнот, формуються не ізольовано від соціального середовища, а в певній системі поглядів, почуттів, цінностей та уявлень, які реалізуються за реальних суспільних відносин та діяльності відповідних політичних інститутів. Одним із головних предметів вивчення та засобом реалізації процесів соціального буття є соціальна політика — як суспільний феномен, так і вид практичної діяльності людства. Хоча розробка (часом спонтанна) і впровадження основних принципів соціальної політики в життя мають давню історію, утверджуватись як академічна дисципліна вона почала лише наприкінці XIX сторіччя.

Важливого значення соціальна політика набуває саме на сучасному етапі розвитку українського суспільства, який характеризується перетворенням суспільних відносин, пошуком векторів політичного та економічного розвитку, відсутністю достатніх ресурсів для забезпечення гідного функціонування соціальних програм. Подолати такі кризові явища, як спад виробництва, втрата ринків збуту, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг, що є головним завданням економіки, неможливо без підвищення стимулів до сумлінної високоефективної праці. За таких умов національна соціальна політика не повинна обмежуватися впливом лише на соціальний захист вразливих верств українського суспільства, а більше сприяти створенню відповідних умов для розвитку активної економічної діяльності населення нашої держави.

1. Процеси соціального розвитку як об’єкт соціальної політики

Соціальна політика — це комплекс соціально-економічних заходів держави, місцевих органів влади, підприємств, організацій, спрямованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень. Вона забезпечує достойний рівень життя, який виражається в певній кількості та якості споживчих благ і послуг, починаючи з "первинних", що задовольняють потреби працівників в їжі, одязі, засобах пересування, підтримці здоров'я, і закінчуючи найскладнішими потребами, які пов'язані із задоволенням духовних, моральних, естетичних запитів [1, c. 22].

Головним у соціальній політиці є обов'язок держави гарантувати законодавче, соціальне й економічно нормальні для даного історичного періоду умови, які забезпечують самостійне життя, свободу вибору життєвого шляху, сфери діяльності, свободу щодо відповідальності за свої дії, "плату" за рівнем особистого благополуччя і становища в суспільстві.

Розглянемо основні принципи реалізації соціальної політики.

Принцип взаємозв'язку об'єктивної соціальної саморегуляції і цілеспрямованої діяльності у здійсненні соціальної політики означає, що реалізація багатогранних завдань соціальної політики має ґрунтуватися на діалектичній єдності процесів конструктивної саморегуляції соціального розвитку та цілеспрямованій регулятивній діяльності, пов'язаній із здійсненням, реалізацією основних засад соціальної політики.

Специфіка механізму об'єктивної соціальної саморегуляції полягає в тому, що він не відтворюється автоматично, а реалізується за певних умов, які необхідно встановлювати й підтримувати свідомою цілеспрямованою діяльністю, що передбачає освоєння простору соціального буття соціальної сфери. Така діяльність, спрямована на впорядкованість процесів розвитку соціального буття, соціуму взагалі, не лише не звужує механізм процесів об'єктивної соціальної саморегуляції, а навпаки, покликана забезпечити їх всебічну, багатогранну реалізацію [1, с. 49].

Проаналізувавши практику розвитку процесів соціального буття в сучасному світі, можна дійти висновку, що загалом (принаймні, у найбільш цивілізованих, розвинених країнах) відбувається еволюція механізмів об'єктивної соціальної саморегуляції в бік їх більшої впорядкованості, меншого впливу невпорядкованих, стихійних регуляторів. Це відбувається за рахунок суттєвої оптимізації свідомої регулятивно-саморегулятивної діяльності різних суб'єктів процесу соціального буття, соціальної політики, які набувають дедалі більшого досвіду контролю за невпорядкованими чинниками об'єктивної соціальної саморегуляції.

Як наслідок, процеси об'єктивної саморегуляції соціального буттятісніше переплітаються із свідомою регулятивною і саморегулятивною діяльністю з його освоєння, функціонування соціальних процесів стає більш упорядкованим, внутрішньо врегульованим, менш стихійним.

Принцип єдності об'єктивного і суб'єктивного в реалізації соціальної політики передбачає врахування в соціальній політиці комплексу об'єктивних і суб'єктивних чинників, що зумовлюють розвиток соціального буття, соціальної сфери життя суспільства. Застосування на практиці розглядуваного принципу передбачає недопущення розриву об'єктивного й суб'єктивного, забігання наперед в оцінюванні тих чи інших процесів, тенденцій соціального розвитку, зокрема пов'язаних із соціальною безпекою.

Цей принцип означає також недопущення абсолютизації впливу тих чи інших процесів життєдіяльності суспільства на соціальну безпеку людини, спрощеного, надто прямолінійного трактування закономірностей, тенденцій соціального розвитку, необґрунтованої переоцінки досягнутого, спроб видати бажане у сфері утвердження соціальних цінностей за досягнуте, що реально функціонує, урахування різноманітності, багатоваріантності розвитку соціального буття, складного, суперечливого переплетення соціального з економічним, політичним, духовним, позитивних і негативних тенденцій, що впливають на соціальний розвиток особистості, її соціальну безпеку [4, с. 64].

Комплексність соціальної політики спричинена необхідністю тісного взаємозв'язку, узгодженої спільної діяльності багатьох самостійних суб'єктів, які здійснюють її, організованих систем, кожна з яких характеризується властивими лише їй способами цілеспрямованого впливу на соціальний розвиток.

Комплексний підхід зумовлений потребою об'єднання зусиль різних суб'єктів соціальної політики з метою підтримки належних пропорцій між різними компонентами, засобами системи, узгодження дій різних органів, організацій, окремих осіб, які освоюють соціальне буття. Важливе завдання комплексного підходу до реалізації соціальної політики полягає в узгодженні діяльності кожного суб'єкта соціальної політики, визначенні його завдань, концентрації уваги на кардинальних проблемах розвитку соціального буття для його оптимального функціонування.

Комплексність соціальної політики передбачає виявлення особливостей і спрямованості різних форм, методів, засобів впливу, які застосовуються у процесі здійснення соціальної політики, наповнення їх новим, адекватним до сучасних умов суспільного життя змістом, максимальне виявлення внутрішніх резервів кожного з них, посилення тих чи інших сторін, моментів, які б уможливили їх оптимальну реалізацію у процесі соціального розвитку.

Активний характер соціальної політики передбачає насамперед діяльність її суб'єктів, спрямовану на створення умов для найповнішої реалізації соціального потенціалу людини й суспільства, сутнісних сил особистості у процесі соціального розвитку. Саме активна соціальна політика й повинна створити стабільну, надійну соціальну базу для ринкових, соціальних перетворень, перетворення соціального чинника на важливу домінанту прискореного економічного зростання, формування умов, що гарантуватимуть соціальну безпеку населення, яка, однак, має створюватись насамперед безпосередньо населенням, кожним працюючим. Самодостатність соціальної безпеки має регулюватися на основі особистої відповідальності людини-трудівника як основного її суб'єкта [2, с. 62].

Активна соціальна політика має сприяти створенню соціально-економічної бази для розширення соціального поля й кількості тих її суб'єктів, для яких внутрішня особиста відповідальність є основною детермінантою реалізації власної соціальної безпеки і які — переважно або абсолютно — вільні від зовнішніх чинників, насамперед від системи державного соціального захисту.

Принцип пріоритету соціальних інтересів людини, особистості передбачає підпорядкування багатоаспектності цілеспрямованої діяльності, що полягає в освоєнні соціального простору, реалізації соціальних програм, соціальних інтересів людини, створенні адекватних умов для самореалізації її соціального потенціалу, захисту соціальної суб'єктивності особистості, соціальної безпеки. Основною умовою ефективної реалізації цього принципу є діяльність суб'єктів соціальної політики, спрямована на розширення можливостей для соціальної самореалізації особистості, суспільного поля задоволення її соціальних потреб та інтересів.

Забезпечення пріоритету соціальних потреб та інтересів людини можливе через утвердження свободи особистості як неодмінної умови ефективної реалізації її соціального потенціалу, його найповнішого використання в конкретних умовах життєдіяльності суспільства.

2. Сутність, мета і завдання соціальної політики

Головним завданням будь-якої соціальної політики є забезпечення чіткого функціонування всієї системи соціально-політичних інститутів — суб'єктів такої політики; координація функціонування різних елементів системи; формування оптимального співвідношення між різними формами, методами, засобами з метою одержання очікуваних результатів [3, с. 40].

Такими результатами повинні стати: зменшення бідності та нерівності в суспільстві; уникнення економічної та соціальної маргіналізації недієздатних членів спільноти; зростання економічної та соціальної безпеки працездатних груп населення на основі їхньої власної ініціативи, самореалізації та самодостатності.

Соціальна політика за умов реформування економічних, правових і суспільних відносин спрямовується на: поступове обмеження впливу чинників, які гальмують соціальний прогрес; посилення факторів соціального поступу, зростання соціальної та економічної безпеки особи.

Такі кроки стануть реальними лише за умови діалектичної єдності процесів конструктивної саморегуляції соціального розвитку і цілеспрямованої державної регулятивної діяльності.

Державна регулятивність полягає у створенні умов для розвитку та функціонування таких соціальних відносин, які є достатніми для самореалізації та самоутвердження людини, особистості.

Соціальна політика не може бути успішною без соціального моніторингу.

Особливостями сучасної соціальної політики є активність та дієвість.

Активна соціальна політика слугує основою для утвердження економічної незалежності людини. Активність забезпечується всебічною державною підтримкою потенційно активних членів суспільства, створенням сприятливих умов для їхньої соціально-економічної діяльності.

Пасивна соціальна політика, спираючись лише на державну благодійність, призводить до зростання інфляційних процесів, утвердження в суспільстві настроїв утриманства, зниження ділової активності населення.

У сучасній соціальній політиці спостерігається зміщення акцентів від державної благодійності до приватної та громадської діяльності, що зумовлено значною бюрократизацією державного апарату з надання послуг населенню: приватні, комерційні та неприбуткові організації значно мобільніші, і послуги, які вони надають, дешевші. Відсутність тривалих повноважень робить ці недержавні сектори більш сприйнятливими до змін політичних пріоритетів. У процесі виконання соціальної роботи межа між громадським та приватним секторами зникає: з'являється можливість орієнтації приватних працедавців на отримання певних соціальних винагород. Так, у приватному секторі виникає прецедент поєднання роботи з виконанням сімейних обов'язків. Батьки не тільки отримали змогу регулювати свій робочий час, щоб доглядати за хворими дітьми, літніми чи немічними батьками,— іноді навіть на ці потреби надається підтримка виплатами з соціальних страхових фондів. Держава зняла з себе не тільки вирішення фінансових та організаційних питань соціальної допомоги, а й переклала їх на плечі громадськості [6, с. 75].

Серед заходів соціальної політики, особливо фінансувальних, важливо виокремлювати доброчинну та суспільну діяльність, які ще не знайшли гідного місця в загальній системі, але конче необхідні для розвитку новітніх та непередбачуваних соціальних послуг. Зміст соціальної політики, її мета та завдання визначають функції соціальної політики, а саме: вираження, захист, узгодження інтересів певних соціальних груп і шарів суспільства, а також окремих його членів; оптимальне розв'язання суспільних суперечностей; широка інтеграція різних шарів населення, гармонізація їхніх інтересів, створення умов для суспільної злагоди; соціальних захист населення; управління соціальними процесами та інші.

3. Умови реалізації соціальної політики

Індивідуальні потреби, оптимальні умови економічної та соціальної безпеки людини, особистості формуються не ізольовано від соціального середовища, а в певній системі поглядів, почуттів, цінностей та уявлень, які реалізуються в політичних відносинах та діяльності відповідних політичних інститутів. Виявлення та реалізація соціального буття і є предметом соціальної політики. Класичного визначення поняття "соціальна політика" не існує. Початково її визначали як систему державних рішень, спрямованих на досягнення добробуту населення. Однак це визначення не є однозначним, адже до такої системи рішень може належати багато напрямів діяльності уряду. Попри все важливим завданням державної влади залишається служіння інтересам населення, досягнення його добробуту, тобто соціальну політику можна вважати одним із видів регулювання держави, яку називають державою загального добробуту. Суть цього поняття полягає в тому, що держава взяла на себе обов'язок забезпечувати певний добробут свого населення, і ця діяльність охоплює широке коло питань соціального буття: соціальний захист знедолених; боротьбу з бідністю; регуляцію ринку праці; охорону здоров'я; освіту; культуру; етнонаціональні питання тощо [6, с. 77].

Враховуючи парадигму соціальної справедливості, поняття соціальної політики можна тлумачити як діяльність держави з узгодження інтересів різних соціальних груп у сфері виробництва, розподілу та споживання, а також узгодження інтересів цих груп з інтересами окремої пересічної людини та колективними цілями всього суспільства. Найбільш цілісним і лаконічним, хоч і значно ширшим за попередні, є наступне визначення.

Соціальна політика — це система програм, служб та заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей. Соціальна політика охоплює усі сфери життєдіяльності людей — виробничу, соціальну, політичну, духовну та регулює стосунки між суспільством, колективом, громадою, особою у кожній з цих сфер та зонах їх взаємодії.

Оскільки ці сфери мають свої національні особливості в кожній із держав, то й саме поняття соціальної політики визначається в них по-різному.

Соціальна політика є цілісною системою понять та знань, виокремленою у науковий напрям, базу якого можна зобразити у вигляді чотирьох умовних пластів (рис. 1.1): методологічного; просвітницько-орієнтаційного; економіко-правового та інформаційного; природознавчого, загальнотехнічного та виробничого. Водночас соціальна політика організаційно впливає на розвиток багатьох галузей науки та виробництва, "закладених" у її підмурок. На сучасному етапі світового економічного розвитку будь-яка національна соціальна політика набуває наднаціонального і транснаціонального характеру. Внаслідок міжнародної інтеграції нівелюються ефективність і масштаби національних соціальних заходів урядів. Розвинена виробнича спеціалізація та технічний прогрес дають змогу оптимізувати витрати на винагороду, здешевити людську працю (іноді навіть усунути її) і, як результат, трансформувати національні ринки праці та обмежити потенціали традиційної національної соціальної політики. Це пояснюється впливом таких факторів: зменшення економічних витрат на соціальний захист з метою підвищення конкурентоспроможності продукції (якщо в цих державах немає наддержавних чи глобальних регулятивних засобів, спрямованих проти такої політики); міжнародний перерозподіл доходів у результаті значних міграційних процесів; виникнення наддержавних владних структур за рахунок спільних ринків капіталу та праці, які заперечують або ставлять під загрозу соціальні права громадян суспільства на національному рівні; зростання ролі міжнародних організацій у формуванні добробуту країн, що розвиваються, тощо [4, с. 97].

Мета соціальної політики — створення умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття творчого потенціалу людини, її сутнісних сил, досягнення в суспільстві соціальної злагоди і стабільності.

Кожна соціально-економічна система, державний устрій по-своєму задовольняє цю мету, виходячи з колективних традицій, економічного розвитку та враховуючи менталітет народу. Але в межах усіх без винятку держав існує найголовніша мета соціальної політики — надання особливого захисту та допомоги недієздатним та нужденним.

Рис. 1.1. Зв'язок соціальної політики з іншими науковими та виробничими напрямами

Не залишаються поза увагою соціальні проблеми, спричинені природними катаклізмами, складними обставинами або ж несподіваною неадекватною поведінкою особи.

Висновки

Таким чином, соціальна політика — це система програм, служб та заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей. Соціальна політика охоплює усі сфери життєдіяльності людей — виробничу, соціальну, політичну, духовну та регулює стосунки між суспільством, колективом, громадою, особою у кожній з цих сфер та зонах їх взаємодії.

Оскільки ці сфери мають свої національні особливості в кожній із держав, то й саме поняття соціальної політики визначається в них по-різному.

Соціальна політика є цілісною системою понять та знань, виокремленою у науковий напрям, базу якого можна зобразити у вигляді чотирьох умовних пластів: методологічного; просвітницько-орієнтаційного; економіко-правового та інформаційного; природознавчого, загальнотехнічного та виробничого. Водночас соціальна політика організаційно впливає на розвиток багатьох галузей науки та виробництва, "закладених" у її підмурок. На сучасному етапі світового економічного розвитку будь-яка національна соціальна політика набуває наднаціонального і транснаціонального характеру.

Список використаних джерел

1. Головінов О. М., Горожанкіна М. Є., Дмитриченко Л. І. та ін. Соціальна політика та економічна безпека. — Донецьк: Каштан, 2004. — 335 с.

2. Гриненко А. М. Соціальна політика. — К.: КНЕУ, 2003. — 309 с.

3. Методологія, напрями, тенденції, проблеми у сфері праці та соціальної політики / М.М. Папієв (ред.), Т.М. Кір'ян (ред.). — К.: Соцінформ, 2006. — 408 с.

4. Мужикова Н. М., Пузирний В. Ф., Семиног Л. А. Адаптація соціальної політики та трудового законодавства України до стандартів ЄС. — Чернігів: Деснянська правда, 2007. — 170 c.

5. Семигіна Т. В. Соціальна політика у глобальному вимірі. — К.: Універсітетське видавництво "Пульсари", 2003. — 252 с.

6. Шевчук П. І. Соціальна політика. — Л.: Світ, 2005. — 400 с.