Міжнародне екологічне судочинство

Реферат:

Міжнародне екологічне судочинство

План

Вступ

1. Міжнародне екологічне судочинство

Висновок

Література

Вступ

Ефективне застосування заходів юридичної відповідальності за екологічні правопорушення як на національному, так і міжнародному рівнях, багато в чому залежить від діяльності національних і міжнародних судів (трибуналів) і належного доступу до них громадськості. Міжнародно-правові заходи такого доступу передбачені Конвенцією про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища. Доступ до правосуддя є демократичною гарантією забезпечення екологічних прав людини, підтримання екологічного правопорядку.

Відповідно до ст. 9 Орхуської конвенції кожна із сторін у рамках свого національного законодавства гарантує кожній особі, яка вважає, що її запит з отримання інформації проігноровано, неправомірно відхилено частково чи повністю, неадекватно задоволено, право доступу до процедури розгляду прийнятого рішення в суді. Конвенція також передбачає, що представники громадськості, які вважають, що відбулося порушення права громадян на участь у прийнятті екологічного рішення, мають право оспорювати законність відповідного рішення в суді.

Судові процедури мають забезпечувати адекватні й ефективні засоби правового захисту, в тому числі судові заборони, бути справедливими, своєчасними і не обтяженими високими затратами. Конвенція забезпечує доступ громадськості не тільки до судових процедур, а й до рішень судів з екологічних справ.

Важливим положенням Орхуської конвенції є також зобов’язання її сторін надавати громадськості інформацію про доступ до адміністративних і судових процедур, а також утворювати механізми надання фінансової допомоги для забезпечення доступу до правосуддя.

Практична реалізація Орхуської конвенції пов’язана не тільки з діяльністю відповідних судових органів, а й усвідомленням громадянами своїх прав у цій сфері. їм також потрібні знання про систему національних і міжнародних судів, їх компетенцію і процедури діяльності при розгляді екологічних справ.

У зв’язку з цим слід відзначити, що на сьогодні немає завершеної спеціальної міжнародної системи екологічного судочинства. Є тільки її окремі елементи (наприклад, Міжнародний трибунал з морського права). В інших випадках справи екологічного характеру розглядаються загальними судовими чи арбітражними органами відповідно до визначених для них процедур (Міжнародний суд ООН, Постійний арбітражний суд тощо).

1. Міжнародне екологічне судочинство

Міжнародний суд ООН — один з основних органів ООН. Утворений у 1945 р. і розміщується у місті Гаазі (Нідерланди). Його правовий статус визначається Статутом суду, який є складовою Статуту ООН.

Склад суду (15 судців) обирається Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН. Зі свого складу суд обирає президента і віце-президента.

Міжнародний суд ООН розглядає справи, сторонами яких є держави. Суд це робить за взаємною згодою сторін. До компетенції суду віднесено питання, що стосуються тлумачення міжнародних договорів, відшкодування шкоди за порушення міжнародних зобов’язань тощо. Рішення суду є остаточними і обов’язковими для виконання сторонами справи.

Певний час Міжнародний суд ООН розглядав справи екологічного характеру в контексті інших видів справ і за загальною процедурою. Але у зв’язку зі збільшенням таких справ у складі цього суду в 1993 р. було утворено спеціальну палату (камеру) з питань охорони навколишнього середовища. До її складу увійшли сім постійних суддів Міжнародного суду ООН. Вони спеціалізуються на розгляді саме екологічних справ.

Як правило, до цього суду передаються спори між державами, які не вдалося врегулювати в порядку позасудової процедури. Майже 10 років, наприклад, тривала суперечка між Угорщиною та Словаччиною з приводу спільного проекту будівництва системи шлюзів на річці Дунай (проект Габчикова - Нагімарош). Не досягши порозуміння, сторони передали спір на розгляд Міжнародного суду ООН. У 1997 р. він виніс рішення, визнавши обидві сторони винними у порушенні своїх обов’язків за відповідним проектом. А тому зобов’язав Угорщину відшкодувати шкоду Словаччині (як результат зупинення виконання проекту угорською стороною), а Словаччину — Угорщині (як результат зміни русла Дунаю словацькою стороною).

Розгляд екологічних спорів є також предметом діяльності Постійного арбітражного суду — міжнародного судового органу з великою історією. Цей Суд було утворено відповідно до Конвенції про мирне вирішення міжнародних спорів, прийнятої першою Гаазькою мирною конференцією (1899 p.), скликаною, до речі, з ініціативи російського царя Миколи II.

Друга Гаазька мирна конференція, проведена у 1907 p., прийняла зазначену конвенцію у новій редакції. Цією конвенцією був уточнений правовий статус Постійного арбітражного суду.

Нині цей суд діє на засадах третейського в Гаазі. Відповідно до конвенції кожна держава-учасниця призначає на шість років чотирьох відомих та авторитетних фахівців у галузі права, які включаються до загального списку. З них формується склад суду з чотирьох осіб по конкретній справі. Вони обирають старшого суддю. Організаційну роботу Суду забезпечує Міжнародне бюро. Ним керує Адміністративна рада, яка складається з дипломатичних представників країн — учасниць Конвенції.

Загальна процедура розгляду спорів встановлена Гаазькою конвенцією про мирне вирішення міжнародних спорів. З часом були прийняті додаткові факультативні правила для арбітражних спорів: між двома державами (1992 p.); між двома сторонами, однією з яких є держава (1996 p.); між міжнародними організаціями і приватними особами (1996 р.) та деякі інші.

Тривалий час Постійний арбітражний суд займався розглядом переважно політичних і економічних спорів. Але на початку XXI ст. його сфера діяльності розширилася за рахунок екологічних спорів. З цією метою у складі суду почала діяти спеціалізована Палата для розгляду арбітражних спорів, пов’язаних з природними ресурсами і навколишнім середовищем, членом якої є і представник України.

Прийняті також Факультативні правила для арбітражного вирішення спорів щодо природних ресурсів і навколишнього середовища (2001 р.) та Факультативні правила для проведення узгоджувальних процедур по спорах з природних ресурсів і навколишнього середовища (2002 p.).

Крім розгляду справ екологічного характеру, ця палата бере участь у розробці проектів відповідних міжнародних договорів та правил, проведенні науково-практичних семінарів та конференцій з питань охорони навколишнього середовища тощо.

Ряд конвенцій екологічного характеру передбачають розгляд спорів між сторонами у арбітражних (третейських) судах (трибуналах), утворюваних у порядку ад гок. Йдеться, зокрема, про Конвенцію про оцінку впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті, Конвенцію про охорону і використання транскордонних водотоків та міжнародних озер, Конвенцію про збереження морських живих ресурсів Антрактики та деякі інші.

Відповідно до Конвенції про оцінку впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті, наприклад, сторони можуть передати спір, що виник між ними, з приводу тлумачення або застосування конвенції, на розгляд арбітражного суду. Цей суд складається з трьох арбітрів. Кожна сторона призначає по одному арбітру. Вони за взаємною згодою призначають третього арбітра, який виконує функції голови арбітражного суду. Якщо це питання затягується, то на прохання будь-якої із сторін у спорі третього арбітра може призначити виконавчий секретар Європейської економічної комісії.

Утворений таким чином арбітражний суд розробляє та приймає свої власні правила процедури, керуючись при цьому нормами міжнародного права про арбітражне провадження. Сторони у спорі сприяють роботі арбітражного суду, надають йому необхідні документи та іншу інформацію. Суд може заслуховувати свідків та експертів, допускати до участі в розгляді справи інших сторін, які мають у цьому свій інтерес.

Рішення арбітражного суду приймається більшістю голосів його членів протягом п’яти місяців від дати заснування суду, якщо він не вважатиме за необхідне продовжити цей термін, але не більше, ніж на п’ять місяців.

Арбітражний суд виносить своє рішення, керуючись міжнародним правом та Конвенцією про оцінку впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті. Це рішення має бути належним чином обгрунтованим. Воно є остаточним і обов’язковим для сторін у спорі. Арбітражний суд доводить своє рішення як до відома цих сторін, так і Секретаріату конвенції. Останній інформує про винесене рішення усі держави — сторони конвенції.

За Конвенцією про збереження морських живих ресурсів Антарктики для розгляду спорів між сторонами утворюється арбітражний трибунал. Він також складається з трьох арбітрів. Кожна сторона у спорі призначає свого арбітра, а потім за взаємною згодою ці сторони призначають третього арбітра, який виконує функції голови арбітражного трибуналу.

Арбітражний трибунал приймає власні правила процедури і сам визначає своє місце перебування. Він досліджує обставини справи, заслуховує сторони, а у необхідних випадках — свідків та експертів. У розгляді справи може брати участь також будь-яка з договірних сторін конвенції.

Рішення арбітражного трибуналу приймається більшістю голосів, є остаточним і обов’язковим для сторін у спорі, а також будь-якої держави, яка взяла участь у розгляді відповідної справи. Рішення підлягає негайному виконанню. Арбітражний трибунал дає тлумачення прийнятого рішення на запит однієї із сторін у спорі або будь-якої держави, яка взяла участь у розгляді справи.

Справи екологічного характеру можуть бути й предметом розгляду Європейського суду з прав людини як судового органу контролю за виконанням Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 p.). Право звернення до цього суду належить як державам, так і фізичним особам. На різних стадіях розгляд справ здійснюють спеціально створювані органи суду: комітети, палати, Велика палата. За виконанням державами рішень суду спостерігає Комітет міністрів Ради Європи. Суд знаходиться у місті Страсбурзі (Франція). У його складі є й суддя з України.

Кількість екологічних справ у Європейському суді з прав людини є відносно незначною. Частково це пояснюється тим, що право людини на безпечне довкілля не закріплене в Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини. Тому ці справи здебільшого стосуються питань землекористування. Наприклад, у листопаді 1994 р. Суд розглянув справу «Бомартен проти Франції» про порушення частини першої ст. 6 конвенції. Суть справи полягала у тяганині з відшкодуванням збитків позивачеві, завданих внаслідок націоналізації належної йому земельної ділянки. Тяганина сталася з вини Державної ради Франції, де раніше! розглядався цей спір. Суд зобов’язав Францію сплатити П. Бомартену 100 тис. французьких франків як компенсацію моральної шкоди та 170 тис. французьких франків як відшкодування судових витрат.

Міжнародний трибунал з морського права є самостійним міжнародним судовим органом. Він був утворений відповідно до ст. 287 Конвенції ООН з морського права для мирного вирішення спорів, пов’язаних із тлумаченням та застосуванням конвенції, використанням морів, океанів та їх ресурсів.

Місцем перебування трибуналу є місто Гамбург (Німеччина). Трибунал має статус спостерігача в роботі Генеральної Асамблеї ООН.

Правовий статус трибуналу визначається Статутом міжнародного трибуналу з морського права (Додаток VI до зазначеної конвенції). Відповідно до цього Статуту трибунал складається з колегії у складі 21 незалежного члена з-поміж осіб, які користуються високою репутацією і є визнаними авторитетами в галузі морського права. Будь-яка держава — сторона конвенції не може бути представлена у трибуналі більше ніж однією особою. У складі трибуналу має бути не менше трьох членів від кожної географічної групи держав, встановленої Генеральною Асамблеєю ООН.

Члени трибуналу обираються таємним голосуванням держав — учасниць конвенції на дев’ять років і можуть бути переобрані. Жоден з членів трибуналу не може виконувати будь-яких політичних чи адміністративних обов’язків, активно брати участь чи бути матеріально заінтересованим у будь-яких операціях будь-якого підприємства, яке займається розвідкою чи розробкою ресурсів моря, морського дна чи іншими видами комерційного використання моря чи морського дна.

Трибунал з-поміж своїх членів обирає голову і заступника голови на три роки, а також призначає секретаря та інших посадовців, необхідних для виконання судових функцій.

До компетенції трибуналу віднесено усі спори і заяви, які передаються йому відповідно до Конвенції ООН з морського права. Слухання справи ведеться публічно під керівництвом голови чи заступника голови трибуналу. Питання вирішуються більшістю голосів присутніх членів трибуналу. У випадку поділу голосів порівну голос голови чи заступника голови має вирішальне значення.

Рішення трибуналу має бути вмотивованим. Воно є остаточним і обов’язковим для сторін спору.

Трибунал може утворювати спеціальні камери (палати) для розгляду певних видів спорів. До складу такої камери входить, як правило, три члени трибуналу.

Крім того, у складі трибуналу діє камера (палата) по спорах з морського дна. Вона складається з 11 членів. Камера обирає з-поміж своїх членів голову, який займає цю посаду протягом строку, на який обрана і сама камера.

Рішення, прийняте однією з камер, вважається таким, що винесене самим трибуналом. Виконання цих рішень забезпечується державами — учасницями конвенції так само, як і рішення вищого суду відповідної держави.

Крім Міжнародного трибуналу з морського права, сторони — учасниці конвенції для вирішення того або іншого спору можуть скористатися й арбітражною процедурою. Передбачений конвенцією загальний арбітраж складається з п’яти членів. Арбітраж встановлює свою власну процедуру і забезпечує кожній стороні повну можливість бути заслуханою і викласти свої доводи у справі.

Рішення арбітражу приймається більшістю голосів його членів. Відсутність або утримання від голосування менше половини кількості членів не є перешкодою для винесення рішення арбітражем. У випадку розподілу голосів порівну голова має вирішальний голос.

Рішення арбітражу є остаточним і оскарженню не підлягає, якщо строки у спорі не зумовили певну процедуру оскарження. Рішення виконується сторонами у спорі.

Ще одним видом арбітражної процедури, передбаченим Конвенцією ООН з морського права, є спеціальний арбітраж для розгляду питань тлумачення і застосування Конвенції, що стосуються рибальства, захисту і збереження морського середовища, морських наукових досліджень і судноплавства.

Спеціальний арбітраж складається з п’яти членів. Кожна сторона призначає двох членів із спеціального списку експертів. Цей список складається і ведеться стосовно: рибальства — ФАО; захисту і збереження морського середовища — ЮНЕП; морських наукових досліджень — Міжурядовою океанографічною комісією; судноплавства, включаючи забруднення моря з суден, — Міжнародною морською організацією.

При розгляді даного роду спорів спеціальний арбітраж переважно користується тією ж процедурою, що і загальний арбітраж. Водночас на прохання сторін у спорі спеціальний арбітраж може сформулювати рекомендації, які, не маючи сили рішення, створюють основу для розгляду сторонами питань, які викликали спір.

Міжнародний трибунал з морського права чи відповідний арбітраж, які прийняли до розгляду справу, до винесення остаточного рішення можуть вжити тимчасових заходів для забезпечення прав сторін у спорі чи запобігання шкоді морському середовищу. Якщо ці органи у процесі розгляду справи дійдуть висновку, що вимоги сторін являють собою зловживання судовою чи арбітражною процедурою або є prima facie необгрунтованими, вони не вживають ніяких подальших дій у даній справі.

Висновок

Крім Міжнародного трибуналу з морського права, діють і відповідні регіональні судові органи. До них, зокрема, належить Міжнародний морський і річковий арбітражний суд, утворений у січні 1997 р. під егідою Міжнародної асоціації судновласників Чорноморського басейну. До його складу входить понад 30 арбітрів-фахівців з морського права з України, Росії, Туреччини, Болгарії та деяких інших країн. Цей арбітражний суд розглядає спори як комерційного, так і екологічного характеру, які мають місце між відповідними суб’єктами міжнародного права за встановленою арбітражною процедурою. Знаходиться цей суд у місті Варні (Болгарія).

У 1994 р. була зроблена спроба утворити спеціальний міжнародний судовий орган для розгляду екологічних спорів. Ініціативу в цьому виявили відомі правознавці-екологи. На установчій конференції в Мехіко у листопаді того ж року був заснований Міжнародний суд екологічного арбітражу і примирення, до складу якого увійшли вчені-екологи з 24 країн.

Було затверджено і Статут суду. Відповідно до нього суд вирішує міжнародні спори з питань охорони навколишнього середовища і природокористування в трьох формах: а) шляхом консультування заінтересованих сторін на їхнє прохання на основі юридичного аналізу конкретної ситуації; б) шляхом примирення сторін, що сперечаються, на основі ухвалення компромісного рішення спірної ситуації, що влаштовує обидві сторони; в) шляхом проведення судово-арбітражного процесу за взаємною згодою сторін з винесенням рішення, яке є обов’язковим для сторін. На жаль, діяльність цього суду не одержала належного розвитку.

Останнім часом спостерігається тенденція до більш тісного співробітництва судів різних країн і міжнародних судових органів у галузі обміну досвідом розгляду справ екологічного характеру. Новою організаційною формою такого співробітництва є заснований у лютому 2004 р. Форум суддів країн Європейського Союзу з навколишнього середовища. Його офіційно було презентовано 26 квітня 2004 р. у Європейському суді справедливості у місті Люксембурзі.

Форум суддів є неурядовою міжнародною асоціацією. Його членами можуть бути судді країн — членів Європейського Союзу, а також судді відповідних судових органів самого Європейського Союзу і Європейської асоціації вільної торгівлі. Керівництво ним здійснює правління, яке складається з шести суддів різних країн. Правління скликає засідання Генеральної асамблеї, до складу якої входять один чинний і один запасний суддя від кожної держави — члена Європейського Союзу.

Крім обміну досвідом, форум займатиметься також підвищенням кваліфікації суддів у галузі національного, європейського і міжнародного екологічного права, проведенням щорічних колоквіумів з відповідних питань, поширенням еколого-правової інформації тощо.

Література

1. Баб’як О. С, Біленчук П. Д., Чирва Ю. О. Екологічне право України: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000.- 216 с.

2. Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): Навч. Посібник. – К.: Хрінком Інтер, 2006. – 192 с.

3. Екологічне право. Особлива частина Підручник. За редакцією академіка АПрН України, В.І. Андрейцева. К.: Істина, 2001

4. Екологічне право України: Підручник / За ред. А. П. Гетьмана, М. В. Шульги. - X., 2005.

5. Екологічне право України За редакцією професорів В. К. Попова і А. П. Гетьмани. Харків, «Право». 2001

6. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2005. - 848 с/

7. Закон України “Про охорону навколишнього середовища”. – К., 1991.

8. Закон України «Про охорону атмосферного повітря». – К., 1992

9. Бринчук М. М. Правовая охрана атмосферного воздуха. — М., 1986.

10. Габитов Р. X. Воздухоохранное право. — Уфа, 1999.

11. Габитов Р. X Теоретические проблемы организации правовой охраны атмосферы Земли в современных условиях. — Уфа, 2000.

12. 6. Кузнецова О. К, Радчик О. Л. Загрязнение окружающей среды отходами и опасными веществами. — М., 2001.

13. 8 Роун Ш. Озоновый кризис. Пятнадцатилетняя эволюция неожиданной глобальной опасности. — М., 1993.

14. 9 Фомин Г. С, Фомина С. Н. Воздух: контроль загрязнений по международным стандартам. — М., 1993.

15. 10. Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии. — К., 1989.