Довженко і кіно радянської доби

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Кафедра культурології

Письмова робота на тему:

«Довженко і кіно радянської доби»

Виконала: Зінченко Лілія

ФГН-2, Культурологія

Перевірив: Собуцький М. А.

Київ 2009

Олександр Довженко відомий не лише в українському, зокрема радянському, просторі, але й у світовому мистецькому контексті, перш за все, як кінорежисер, а також письменник, публіцист, художник та педагог. Його ім’я асоціюється із народним оптимізмом, добрим гумором та національним патріотизмом. Вся творчість цього митця просякнута духом того часу, в якому він жив і творив, проте його твори, як літературні, так і, насамперед, кінематографічні, і досі лишаються перлинами світового кіно. Ідеї, закладені у його кінопроектах, залишаються актуальними і на даний момент, оскільки проблеми історії є невід’ємними сторінками книги буття кожного народу.

Перипетії складного життя в СРСР глибоко позначилися на становленні О. Довженка, залишили помітний відбиток на його психології і взагалі на всьому його житті. Ось як писав Є. Сверстюк про складнощі, які випали на долю майстра: «…Як він переживав, що його викинуто за борт, закопано живцем у землю… І як він усім напруженим єством розумів, що він із ними разом не хоче і не може.» [4;9]. Мова йшла перш за все, про ідеологічне вербування, моральне катування, яке було значно жорстокішим за фізичні випробування. Ментальні тортури, спричинені розлукою з рідним краєм, насильним переміщенням у середовище «нелюбів» українського народу – що могло бути тяжчим для митця, закоханого у власне життєве коріння, генія, що із духовної криниці власної нації і черпав своє натхнення?! Митець був «завішений у повітрі … без сонця і вітру з рідного краю…» [4;30].

Довженка можна назвати істинним художником правди. Але його «дивовижний дар правдивості» був «карою Божою в епоху брехні» [4;11]. Адже цей співець долі свого народу не міг писати напівправди і хитрої брехні, що відрізняло його від більшості тогочасних блюзнірів, готових оспівувати культ вождя і слідувати кожній забаганці тоталітарної влади. Але радянська машина йшла по всьому, нещадно руйнуючи все, що стояло на її шляху, тож під її колеса, звичайно ж нехотя, потрапив і О. Довженко.

Але він вмів навіть при виконанні замовлень владі зберегти щось своє, приховавши його певними формами, наділивши своїм символічним змістом, який іноді не могла вірно трактувати верхівка радянського режиму. Про це свідчать і ось такі слова: «Довженко перебував у царстві Князя Тьми, де Світло ховали, і він його збирав у підпільних записниках, а на екран кидав його якось приховано, хитромудро.» [4;19.] Те, чого не могли іноді зрозуміти його сучасники, стало зрозумілим наступним поколінням, що може свідчити про його випередження свого часу, що, зрештою, є характерним для окремих видатних митців. Таким чином, його пізніше визнали провісником, що зближує творчість цього генія із Шевченковою.

Є. Сверстюк назвав О. Довженка ясновидцем у царстві мертвих, що «дивляться і не бачать, слухають і не чують». І він був, звичайно, націоналістом шевченківського стилю [4;12].

Проте незважаючи на складний життєвий шлях цей майстер завжди тримав у собі краплину доброго гумору, оптимізму. Адже, як відомо, О. Довженко прийшов у кіномистецтво після хорошого досвіду художнього карикатуриста, до того ж прийшов «з єдиною метою – робити комедійні фільми». Проте на історичному ґрунті колективізації, голоду і репресій гумор був неможливим; «він вигасав і котився до беззубих мисливських усмішок» [4;19]. Тому це почуття втілювало легкість думки, розкіш сили, містило гостроту розуму та тонку іронію. Це, очевидно, помітила і влада, адже прихований гумор – це найнебезпечніша зброя, до того ж націоналіста. Іронія, звернена до влади, була не до смаку тоталітарній верхівці, яка намагалася придушити будь-який опір, подолати всяку незгоду, а тим паче, знести на своєму шляху все, що було провідним, що могло «запалити» суспільство. Так і потрапив кіномитець до їх кола зору.

О. Довженко ненавидів радянське керівництво і згадував свою роботу в кіно як «шістнадцять літ кіно каторги» «…в міщанському смітнику… з мізерними людцями, що ненавидять мій народ і роблять його нещасним». [4;30]. Він сам не заперечував того, що його фільми виходили не з серця і калічились неуками. Щоб якось пом’якшити своє становище, О. Довженко створив такі фільми як «Щорс», «Мічурін», «Аероград», які нібито сподобалися керівництву і дали змогу митцю працювати на ниві кінематографа. Але, на відміну від інших «блюзнірів», майстер в жодному фільмі не вдався до зображення вождя, за що йому закидали, ніби пожалів кілька метрів стрічки для «культової» особи [2].

Але лише радянське середовище не визнавало справжнього таланту великого кіномайстра. В Європі ж, де філософсько-естетична культура, сама по собі культура форми була висока, фільми Довженкові стали подією в мистецькому житті. Він увійшов до числа десяти найбільших режисерів усіх часів і народів [4;30]. Саме міжнародне визнання, можливо, і не давало митцю повністю розчаруватися у своїй творчості. Бо в СРСР, де мистецького життя, по суті, не могло бути, фільми Довженкові сприймались з погляду політичної кон’юнктури і, відповідно, мали сезонну вартість. Сам він раз у раз витримував важкі бої з інструктованою нездарністю – і запам’ятовував поразки. Адже серед компартійної верхівки мало було тих, хто насправді тямили в мистецтві. Щоправда, сам товариш Сталін високо оцінив ті фільми, які були замовлені О. Довженку, як-от: «Щорс», «Аероград». Але сам факт заборони деяких фільмів кінорежисера говорить про те, що радянській владі було чого боятися. Адже митець дійсно відстоював права свого народу, і хай у прихованому вигляді, та все ж виносив «на показ» свою прихильність до власного коріння, українських людей. Варто лише згадати, з якою любов’ю створений образ старого діда, що помирає ще на початку картини у фільмі «Земля», яка увага надається місцевим пейзажам, навіть яблука, що так вдало зняті відданим оператором Данилом Демуцьким, несуть якусь цілковиту гармонію і тепло.

Фільмам О. Довженка притаманний ще й карнавалізм, риси якого проглядаються у багатоплановій та складній алегорії «дорогої» та «святої» сучасності: переплетення абсурдних та реальних ситуацій – знищення природного середовища заради покращення умов життя людини; просторово-часові обставини – одночасна присутність героїчного минулого, банального сучасного та апокаліптичного майбутнього у «Звенигорі» та «Поемі про море»; театралізація дії, а також моделювання декількох різних розв’язок однієї ситуації, де фінал може бути потенційно передбачений [3;43]. Саме ці риси надають жвавості та оптимістичності мистецькому доробку кінорежисера. Ці якості були притаманні українському народу, особливо в часи українського відродження, якими позначилися 20-ті роки.

Вже в 30-х роках О. Довженко почував себе громадянином світу, адже він належав кінематографу, мистецтву, яке без особливих зусиль перетинало кордони і було найдоступнішим засобом комунікації між людьми різних країн [1;183].

О. Довженку важко було подолати той опір тоталітарної верхівки, проте саме його мистецтво діяло за себе. Хай і не вдалося митцю розкрити повністю всі горизонти своїх здібностей та можливостей (наприклад, його задум зняти фільм про Тараса Бульбу так і не був реалізований), та все ж його значення у кіномистецтві є досить важливим. Він продовжив роботу своїх попередників і вніс до скарбниці радянського кіно свої перлини, виховав ціле покоління прекрасних митців, які, незважаючи на той відтинок часу, коли все знову піддалося репресіям, нищівній критиці та ліквідуванню, витримали в собі поради та настанови свого вчителя – вічного сповідника істини. Про це свідчить нова плеяда молодих кінорежисерів, як-от: С. Параджанов, І. Миколайчук, Л. Осика, С. Іллєнко та безліч інших, які постали на ниві радянської кінематографії у 60-х роках. Тож роль О. Довженка важко переоцінити, і він вартий всесвітньої слави вічного творця.

фільм довженко радянський кінорежисер

Список літератури

1. Брюховецька Л. Європейська демократія – радянський тоталітаризм» як світоглядна опозиція О. Довженка // Довженко і кіно ХХ століття. Зб. ст. / Упоряд. Л. Брюховецька, С. Тримбач. – К.: Вид. Поліграфцентр «ТАТ». – 2004. – С. 183-193.

2. Лекції Брюховецької Л. І. Історія українського кіно.

3. Попович Л. Антиутопічна модель України Олександра Довженка. Спроба інтертекстуального міфологічного аналізу // Довженко і кіно ХХ століття. Зб. ст. / Упоряд. Л. Брюховецька, С. Тримбач. – К.: Вид. Поліграфцентр «ТАТ». – 2004. – С. 37-55.

4. Сверстюк Є. Олександр Довженко. Розіп’ятий праворуч // Довженко і кіно ХХ століття. Зб. ст. / Упоряд. Л. Брюховецька, С. Тримбач. – К.: Вид. Поліграфцентр «ТАТ». – 2004. – С. 9-31.