Україна під владою Літви і Польщі

Зміст

1.Включення до складу Великого князівства Литовського та Польщі південно-західних руських земель

2. Політика великих Литовських князів на українських землях. Політичний устрій держави

3. Кревська, Вільненська, Городельська унії та їх вплив на становище українських земель

4. Соціально-економічний розвиток України у другій половині XIV – середині XVI ст.

5. Причини виникнення українського козацтва. Основні категорії козаків

6. Понятійний апарат

Література

1. Включення до складу Великого князівства Литовського та Польщі південно-західних руських земель

Відповідь на це питання необхідно почати з того, що занепад Київської Русі, монголо-татарська навала призвели до ослаблення східнослов'янських земель. Цим і скористалась молода Литовська держава, яка створилася в середині XIII ст.

Литовське князівство почало своє проникнення на Русь ще за часів князя Міндовга (1230–1263 рр.). Головним об'єктом експансії тоді були західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга – Гедиміна (1316–1341 рр.) почалось включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава великий князь Литовський Гедимін примусив бояр проголосити князем Галицько-Волинського князівства його сина Любарта. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння за галицько-волинську спадщину, яке почалося в 1340 р., Польща отримала Галичину, Литва – Волинь.

Слід відмітити, що, скориставшись у 50-х рр. XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека у 1357 р. тут почалися міжусобиці, а у 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно почали новий етап проникнення у землі колишньої Київської Русі.

Тут доцільно розповісти, що наступник Гедиміна великий князь Ольгерд (1345–1377 рр.), щоб зміцнити свою державу, поставив за мету приєднати до неї «всю Русь». У 1355–1356 рр. литовські війська зайняли спочатку Брянськ, а потім усю Чернігово-Сіверщину. У 1362 р. Ольгерд здійснив похід своїх військ на Подніпров'я і, зайнявши Київ та вигнавши ординців, прихопив Київщину й Переяславщину, віддавши їх у володіння своєму синові Володимиру. Влітку того самого року литовські війська повели наступ проти Орди і далі на південь. На берегах р. Сині Води, лівої притоки Південного Бугу, вони розгромили ординців. Поділля, яке раніше входило до складу Галицько-Волинського князівства, було включено до складу Литви.

Отже, на початок 60-х років XIV ст. під владою Литви опинилася велика частина території України – Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, більша частина Волині. Внаслідок цього Велике князівство Литовське стало великою феодальною державою.

2. Політика великих Литовських князів на українських землях. Політичний устрій держави

Починати висвітлювати цю проблему слід з того, що приєднані до Литовського князівства землі за територією й кількістю населення були в 5 разів більшими, ніж власне Литва. Вони стояли й вище щодо культурного розвитку. Тому литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувались правила: «старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Це здійснювалося на практиці:

– до кінця XIV ст. фактично зберігалась стара система управління, у якій лише руська князівська династія змінилась на литовську;

–руське боярство переходило на службу до Литви;

– литовці запозичили руський досвід військової організації, спорудження фортець;

– розширилася сфера впливу руського православ'я на терени Литовської держави;

– «Руська Правда» стала державною правовою основою;

– руська мова була визнана офіційною державною мовою.

До цього слід додати, що офіційний титул Литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський».

Студенти повинні знати, що дії литовців в Україні не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м’якшою, толерантішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв’язку з цим відомий історик О. Субтельний називав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».

Проте литовці не стали другими варягами. Вони не «розчинились» у підкореному східнослов'янському етносі. Починаючи з правління князя Ягайла (1377–1392 рр.), у Литовській державі дедалі більше набирали силу тенденції централізму.

В 90-ті роки XIV ст. влада литовських феодалів в Україні посилилася. Так, Великий Литовський князь Вітовт протягом 1392–1394 рр. за допомогою зброї змістив в Україні князів, що перестали йому коритися. Новгород-Сіверське, Володимирське (Волинь), Подільське, Київське удільні князівства були ліквідовані і перетворені на провінції Литви, в цих землях почали управляти великокнязівські намісники. В результаті посилилася центральна влада і Велике князівство Литовське, на відміну від Київської Русі, ніколи не знало феодальної роздрібненості.

Важливо зазначити, що до середини XV ст. законодавча, виконавча й судова влада зосереджувалася в руках великого князя литовського. Він був вищим начальником збройних сил, проводив дипломатичні зносини з іншими державами, проголошував війну та мир, призначав та звільняв державних урядовців.

Князь радився з великими феодалами (магнатами) лише з власної волі. З другої половини XV ст. Рада Панів (Пани-Рада) поступово перетворилась у другий за значенням елемент державної влади, з яким великий князь повинен був радитись обов’язково. Питання зовнішньої політики, оголошення мобілізації, судові справи, призначення адміністрації залежали від неї. З цього періоду почали скликатися Вальні сейми – загальні збори представників усіх прошарків феодалів. В основному сейм збирався для виборів великого князя (вперше – у 1440 р.).

Центральна адміністрація Великого князівства Литовського була малочисельною. До її складу входили: маршалок земський та його заступник – маршалок двірський, які відповідали за роботу Пани-Ради; канцлер та підканцлер відали державною канцелярією; земський та двірський підскарбії займались фінансами; земський (великий) та двірський (польний) гетьмани командували військом.

Доцільно підкреслити, що до середини XV ст. значне місце в структурі держави належало удільним (місцевим) князям. Нащадки українських князів, а пізніше Гедиминовичі, залишалися зверхниками своїх земель, але з XV ст. вони стають підданими Великого князя і втрачають свої державні права.

Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації удільних князів, яких замінили у великих волостях намісники-старости. У великих містах були не старости, а воєводи. Вони відповідали за збір податків, виконували поліцейські та судові функції, організовували військовий захист, управляли господарством на землях великого князя. Намісники інших міст називалися державцями. Ще нижче стояли тіуни (помічники старости).

Слід визначити, що надання містам Магдебурзького права, проведення земельної реформи («волочної поміри»), вдосконалення судової системи стимулювало появу нових категорій місцевих урядовців: возних (судових урядовців); хорунжих (голів шляхетського ополчення воєводств); городничих (комендантів великих фортець); війтів (голів міського самоврядування) тощо.

3. Кревська, Вільненська, Городельська унії та їх вплив на становище українських земель

Після смерті у 1377 Ольгерда великим князем литовським став один з його синів Ягайло. Але за 8 років правління він не зумів завоювати довіри, як в країні, так і у сусідів. Проти нього виступили його брати й інші родичі. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав.

14 серпня 1385 р. неподалеку від Вільна в замку Крево Ягайло й польські посли підписали акт про унію, за якою Ягайло одержував польську корону і руку польської королеви. За це він мав приєднати до Польщі навіки-вічні литовські й руські землі, прийняти католицтво і охрестити все литовське населення «від мала і до велика».

Польські магнати скористалися унією насамперед для оволодіння Галичиною. У 1387 р. Польща остаточно відвоювала галицькі землі й закріпила їх за собою. Розпочалися полонізація та окатоличення місцевого населення. На галицьких землях утворилося Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польського королівства. Латина стала офіційною мовою, всі привілеї та права надавалися винятково польській шляхті та католикам.

Отже, студенти повинні знати, що польське проникнення в українські землі суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і колонізацію краю.

Слід відмітити, що Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське. Проти активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт (1392–1430 рр.) – двоюрідний брат Ягайла. Але і йому після нищівної поразки від татар у 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. Вітовт був змушений укласти Вільненську унію, за якою Литва визнала васальну залежність від Польщі. Після смерті Вітовта литовські землі мали перейти до Польщі.

Перемога Вітовта в 1410 р. над Тевтонським орденом (Грюндвальдська битва) суттєво укріпила позиції Великого князівства Литовського. Польща, не бажаючи розриву польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. у м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з цією угодою Польща визнала право на існування політичне самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта не повинні були переходити під владу польського короля, а залишатися у складі Литви.

Разом з тим рішення унії свідчили про зростаючу дискримінацію православного населення. Так, тільки католики могли брати участь у великокняжій раді. Литовські феодали-католики на протилежність православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями, займати державні посади. Католицька шляхта Королівства польського та Великого князівства Литовського були зрівняні в правах.

Належить підкреслити, що унія, забивши два клини між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами і окатоличеною знаттю князівства Литовського, призвела в українських землях до глибокого розколу, посилення соціального та національно-релігійного гніту.

Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Литві сів Свидригайло, Ягайло з великим польським військом рушив у 1431 р. на Волинь. Чергове польсько-литовське протистояння закінчилося перемир’ям, за яким західне Поділля відходило до Польщі, а східне – залишалося під контролем Литви.

Отже, важливо зазначити, що завоювання українських земель супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства – Руське, Бєлзьке та Подільське. З 1434 р. в руських провінціях було запроваджено польське право, нав’язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління.

4. Соціально-економічний розвиток України у другій половині XIV – середині XVI ст.

Виходячи з того, що дана проблема не є складною, ми радимо студентам підготуватися за таким планом:

– стан сільського господарства та розвиток землеробства;

– розвиток ремесла та торгівлі;

– зростання великого феодального землеволодіння та основні його джерела;

– сільська община та широкомасштабний наступ феодалів на її територію та права;

– зміни у формах організації праці та перехід до панщинно-фільваркового господарства.

– активне формування станової організації українського суспільства;

– процес оформлення шляхти в привілейований стан;

– занепад авторитету православного духовенства та активне його витіснення католицьким;

– виділення в окрему соціальну верству міщанства та його неоднорідність;

– цехова організація українських міст та поширення в Україні Магдебурзького права;

– основні категорії феодально залежних селян (чиншові або данники, тяглі, службові);

– процес закріпачення українського селянства (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр., «Устав на волоки» 1557 р., «артикули» Генріха Валуа 1573 р.

– формування нової соціальної верстви – українського козацтва.

5. Причини виникнення українського козацтва. Основні категорії козаків

Розглядаючи це питання, необхідно зазначити, що термін «козак» вперше згадується у Початковій монгольській хроніці (1240 р.). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання», «вільна людина». Пізніше у XIV ст. цей термін зустрічається у словнику половецької мови (1303 р.) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря» (вжився у значенні «вартовий», «розбійник»). У розумінні «вільна людина», незалежна від феодала й уряду, це слово закріпилося в Україні.

Студенти повинні знати, що основними причинами утворення козацтва були ті соціально-політичні умови, які склалися на українських землях у другій половині ХV-ХVІ ст., коли Литва і Польща все більше обмежували автономію цих земель аж до ліквідації їхнього самоврядування. Ось ці умови:

соціальні – посилення феодальної експлуатації українського населення з боку магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала;

економічні – нестача власної орної землі, народна колонізація вільних земель Подніпров'я та Дикого поля (степів поза Дніпровськими порогами);

політичні – цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу для охорони південних рубежів від татарської небезпеки;

національно-стратегічні – політика колонізації українського населення та наступ католицької церкви на права православної.

Доцільно сказати, що джерелом, з якого формувалося козацтво, було місцеве подніпровське населення, що проживало на території Південної України і Середнього Подніпров'я, і втікачі – переважно селяни, із Західної і Південної України, які рятуючись від покріпачення, масами втікали в ці вільні місця.

Козаки проживали на хуторах і в містах Корсунь, Канів, Черкаси, Чигирин. Основними заняттями козаків були полювання, рибальство, бджільництво, скотарство, згодом і землеробство.

Треба визначити, що козацтво як соціальна верства не було однорідним: запорізьке (низове) козацтво – козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорізької Січі; реєстрове козацтво – заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і не маючи офіційно визначеного статусу, вело козацький спосіб життя у прикордонних районах.

Таким чином, протягом XV–XVI ст. у суспільстві сформувалася нова соціальна верства – козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу.

6. Понятійний апарат

Васал – (лат. vascus – слуга) – феодал (у середньовічній Західній Європі), який одержував земельне володіння від могутнішого феодала-сеньйора і був залежним від нього.

Васальна залежність – форма підлеглості нижчого соціального стану стосовно вищого, підкореної країни щодо країни-завойовниці.

Городові козаки – частина українського козацтва, яке проживало не на Січі, а у волостях або містах – землях, що були під владою місцевої адміністрації Великого князівства Литовського. Назва козацького стану у XVII –XVIII ст., до якого належали особи, внесені до козацьких списків (компутів).

Експансія – (лат. expansio – розширення, розповсюдження) – розширення сфери впливу держав, громадських груп, організацій, здійснюване насильницькими або іншими подібними засобами.

Литовський статут – кодекс середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяв на захоплених ним українських землях в XVI– першій половині XIX ст. Статут був складений на основі великокнязівських привілеїв, жалуваних грамот, судебника Казимира 1468 р., польських законодавчих актів та інших юридичних документів. Він видавався в трьох редакціях – 1529, 1566, 1588 рр.

Магдебурзьке право – феодальне міське право, що склалося в XIII ст. у німецькому місті Магдебурзі. Воно передбачало міське самоврядування, надання містам податкового і судового імунітету, права власності на землю, привілеїв у сфері ремесла і торгівлі, а також звільнення мешканців міст від більшості повинностей.

Реєстрові козаки – частина українських козаків, узятих урядом Речі Посполитої на військову службу і внесених в особливий список (реєстр).

Службові селяни – ремісники, бортники, рибалки, конюхи, ловчі, які обслуговували двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

Тяглі селяни – володіли власною тягловою силою, на якій працювали на землі пана (панщина). Крім того вони сплачували грошові та натуральні податки на користь пана та держави, виконували державні повинності (підвідну, ремонт замків, будування мостів, прокладання шляхів тощо).

Унія – (пізньолат. unio – єдність, об’єднання) – об’єднання, союз держав під владою одного монарха.

Фільварки – багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на щотижневій на панщинній праці залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства.

Чиншові селяни, або данники – це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. Вони працювали на власній землі, сплачували феодалам натуральну (мед, збіжжя, птиця, шкіра та ін.) й грошову ренту (чинш). Ці селяни зустрічались там, де пани не потребували барщини на їхні землі. З ростом фільваркової системи ця категорія селянства зникла.

Література

1. Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: Маяк, 2008. – С.6-15.

2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2009. – С. 9 – 40.

3. Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн./ Толочко П.П. – К.: Либідь, 2009. – Кн.1. – 240 с.

4. Історія України. Нове бачення: у 2 т./ За ред. В. А. Смолія. – К.: Україна, 2007. – Т. 1. – С. 5 – 39.

5. Історія України. Курс лекцій: у 2-х кн.: Навч. посібник / Мельник Л. Г, Верстюк В. Ф., Демченко Н. В. та ін. – К.: Либідь, 2008. – Кн. 1. – С. 5 – 34.

6. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до 21 століття – Харків: Одіссей, 2008. – С.28-53.

7. Лановик Б.Д., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України. - К.: Знання, 2006. – С.152-226.