Творчість як конструктивний принцип пізнання

Поставити проблему людини — це означає в той же час поставити проблему творчості, особистості, духу і історії

М.А.Бердяєв

Філософська концепція творчості

Людська пам'ять зберігає і проносить через віки і тисячоліття лише такі соціально-духовні цінності, без яких народ не може мати своєї ментальності, неповторності, можливості сходження до найвищих вершин прогресу. Серед них такі феномени сучасності, як свобода, гуманізм, мир, істина, добро, справедливість. З повним правом до них можна віднести і феномен творчості. В ньому закладена життєстверджуюча, зорієнтована на майбутнє енергія. Адже суспільний, науковий і духовний прогрес породжується діяльністю тисяч і мільйонів творчих особистостей. Люди творчого злету порушують інертність суспільства, здійснюють реформування, а то і злом того, з чим суспільство зжилося, що для нього стало звичним, стабільним. Реформатори-особистості творчого гатунку, провидці бачать нові шляхи розвитку суспільства, науки, культури, виступають за реалізацію своїх ідей, планів. Кожний наступний виток людського прогресу — це згусток енергії, розуму, почуття, волі творчих особистостей.

У сучасному світі, який вийшов на грань третього тисячоліття, відбуваються складні, багатогранні процеси в соціальному, економічному і духовному житті країн, націй, етносів, народів. Перед людством все настійніше постають завдання осягнути таємниці світу, природи, буття, вирішити проблеми творчого, планетарного масштабу — екологічні, ядерної безпеки, боротьби з хворобами століття (рак, СНІД), формування єдиного інформаційного поля, виходу на рівень сучасного досягнення цивілізації та культури.

Зазначені об'єктивні процеси гостро обумовлюють необхідність глибинних трансформацій стилю та форм мислення, переходу від корпоративної, блокової свідомості людства до розуміння єдності життя на Землі, системного, інтеграційно-синтетичного аналізу соціальної та духовно-культурної практики і на основі цього прогнозування та творення майбутнього. Методологічною парадигмою сучасної діяльності людини має стати творчість. Саме ж місце творчості в структурі діяльності буде зростати в міру перетворення середовища існування людей із природного в створюване, техногенне. Можна з упевненістю стверджувати, що формування нової соціально-економічної та політико-ідеологічної реальності перебуває в прямій залежності від того, якою мірою ці процеси будуть пронизані стратегією творчо-синтезуючої діяльності, наскільки в них будуть панувати принципи гуманізму, здорової критичності, соціальної свободи, плюралістичності думок, високої моральної відповідальності.

Нині особливо актуальною є об'єктивна потреба в активному розвитку творчого, інтелектуального потенціалу кожної особи, нації, суспільства в цілому. В реалізації цього завдання провідна роль належить освіті, навчанню, вихованню. Проте практика свідчить, що процес навчання творчості ще не став нормою в освітніх закладах. Це означає, що людинознавчому аспекту навчання і виховання не завжди відводиться належне місце.

Творчість своєю сутністю, внутрішньою логікою переплітається з такими проблемами, як свідомість, мислення, пізнання, критика, практика, передбачення, соціальний ідеал.

Таємниця феномена творчості сягає своїм корінням у сиву давнину становлення та розвитку людських знань, культури, цивілізації. Перші підходи, спроби силою розуму осягнути проблему творчості знаходимо вже в філософії Стародавньої Греції. Платон (427-347 ст. до н.е.) вважав, що в основі творчості є світова Душа. Він зазначав, що творчість — поняття широке. Все, що викликає перехід від небуття в буття — творчість, і, таким чином, створення будь-яких творів мистецтва і ремесла можна назвати творчістю, а всіх створювачів — творцями. Згідно з Платоном, є два "роди" творчості: людська і божа. Божа творчість створює вічні цінності. Творчість людинки залежить від божої іскринею визначається і обмежується відповідно часовими рамками, проявляється в творчих справах філософа, царя-правителя, державного діяча, лікаря, пророка, поета, ремісника або землероба і т.д.

Глибоке усвідомлення когнітивних процесів, тобто всього того, що відбувається в сфері ідеального, знаходимо в теоретичній спадщині Арістотеля. В "Метафізиці" він висловлював такі думки щодо знання: будь-яке мислення спрямоване або на діяльність, або на творчість, або носить теоретичний характер. Мислення, яке безпосередньо пов'язане з діяльністю, це "емпейрія" (досвід), "праксис" (діяння), "фронезис" (розсудливість). Це насамперед знання ремісників на основі матеріально-виробничої діяльності, які Арістотель мало цінував. Більш високим типом знання, за Арістотелем, є "техие" (мистецтво, майстерність); знання загального з'являється після дослідження і спрямоване на творчість. Це-знання хоч і загального, але необхідного, тому в "техне" немає аподиктичного знання, а є лише знання "діалектичне". "Техне" хоч і наближається до теорії, але не досягає вищого теоретичного рівня.

В античності творчість розглядається як наслідування природи. Творчість була вплетена безпосередньо в предметно-практичну діяльність. Праця ремісника піднімалась на рівень творчості.

У середньовічній філософії до творчості намітилось два діаметрально протилежних підходи: теологічний і логіко-гносеологічний. У першому творчість — це прерогатива Бога, який творить світ із небуття. Августин так тлумачив боже творіння: "Воля Бога, властива Богу, випереджає будь-яке творення. Жодного творення не могло б бути, якби йому не передувала вічна воля творця". Завдяки божому сяйву (яке "іскриться" в душах людей) здійснюється пізнання світу. Філософському пізнанню і творчості відводилась функція зближення піднесених почуттів людини, які звернені нібито до божого творіння та його розуму.

Другий напрям — логіко-гносеологічний — представлений такими мислителями, як А.Кентерберійський (1033-1109 pp.), П.Абеляр (1079-1142 pp.), Раймонд Луллія (1234-1315 pp.), Роджер Бекон (1214-1293 pp.). Представники цього напряму висунули багато плідних ідей щодо творчості, серед них — про логіку оцінки аргументів за їхньою істинністю і неістинністю, а також, перші, хоч ще й невиразні, передбачення можливості математичної логіки (відома "Логічна машина" Р.Луллія), виділення способів пізнання через доведення і досвід (Р. Бекон).

Прорив у сфері наукового дослідження механізмів мислення пов'язаний з наукою і філософією Нового часу і насамперед з діяльністю М.Монтеня, Ф.Бекона, Р.Декарта, Г.В.Лейбніца, Гоббса, Локка. Зокрема, в філософії Р.Декарта обстоювалась ідея про необхідність перегляду традиції минулого; його метод сумніву покликаний відігравати важливу роль у підготовці грунту для раціональної культури. Лейбніц висунув оригінальні ідеї щодо формування логіки відкриття, концепції символічної науки (мови), універсального аналізу і синтезу тощо.

Непересічні ідеї з проблеми творчості знаходимо в німецькій класичній філософії І.Канта, Фіхте, Шеллінга, Ф.В.Г.Гегеля, Л.Фейєрбаха. З Канта починається нова сторінка не лише в філософії, а й у підходах до проблеми творчості. Основні ідеї щодо пізнання, творчості та розвитку науки викладені Кантом у "Критиці чистого розуму", "Критиці практичного розуму", "Критиці здібності суджень", "Трансцендентальній аналітиці" та ін. Кант перший зрозумів неспроможність підходу, який вбачав відповідність між уявленням і річчю, що знаходиться поза уявленням. Він прагнув розкрити природу знання через примирення, об'єднання суб'єкта і об'єкта (хоч у нього цей підхід носить половинчастий характер). У теорії пізнання він виходив з ідеї, що пізнання починається з досвіду. Найбільш рельєфно в філософії Канта ставиться і вирішується проблема про перехід від відчуття до розуму. Спираючись на аналіз чуттєвого споглядання, розсудку, здібностей, судження та розуму, Кант розкриває творчу самодіяльність через продуктивну уяву та трансцендентальну аперцепцію, які є з'єднувальними ланками між чуттєвим і раціональним ступенями пізнання. Кант розкриває субординацію між такими пізнавальними здатностями, як розсудок, судження та розум, показує роль розуму у виведенні загальних понять, його здатність до творчої продуктивної уяви. Він доходить висновку, що нове знання виникає на основі універсального відношення діяльності і духовної культури людства. Незважаючи на те, що творчий процес у Канта — це синтез апріорно заданих категоріальних структур та чуттєвого споглядання, він своєю філософією дав значний поштовх розвитку філософської думки. Кантівські ідеї були розвинені в філософії Фіхте, Шеллінга, особливо Гегеля.

Найбільш глибоку розробку проблем творчості знаходимо в працях Г.В.Ф.Гегеля (1770-1831 pp.). Підхід Гегеля до творчості можна умовно розділити на два, хоч і тісно взаємозв'язаних, але, до певної міри, окремих зрізи: а) розробка проблем свідомості, гносеології, діалектичної логіки, діалектики взагалі; б) безпосередній аналіз теоретико-творчої проблематики в його лекціях з естетики. Гегель у "Феноменології духу", "Лекціях з історії філософії", "Науці логіки" та ін. розкриває культурно-історичні основи творчої рефлексії, процес творення нового знання, в якому кожний новий етап — новий категоріальний рівень ("буття" — "сутність" — "поняття"), аналізує стадії формування духовної культури: індивідуальну свідомість (свідомість, самосвідомість, розум); суспільну свідомість (мораль, освіченість, моральність), форми абстрактної свідомості (релігія, абсолютне знання). Творчу силу, здатність до творення Гегель переносить у сферу абстрактного, позасвідомого, надприродного. Такою властивістю він наділив Абсолютну ідею, яка є "вічною творчістю, вічною життєвістю". Абсолютна ідея — це творче начало природи та людини, і як така вона є суб'єктом творчості. Творення — це діяльність Абсолютної ідеї, від якої залежить і якою спрямовується вся творчість людини запевняє Гегель.

Гегель ототожнює поняття "розвиток" і "творчість". Разом з тим він звертає увагу на суттєві характеристики творчості: примат ідеального над матеріальним у культурно-творчій діяльності людини та обмеженість свободи творчої діяльності об'єктивною необхідністю. Гегель розглядає творчість як діяльність, що народжує світ. Діяльність проявляється як самодіяльність, тобто як діяльність, що виникла на грунті внутрішніх протилежностей.

Великий потенціал для творчості, усвідомлення її механізму має формулювання Гегелем законів і категорій діалектики, практичне застосування їх до аналізу історико-філософського процесу, освоєння філософського знання взагалі. В гегелівській діалектиці розвинуто вчення про діалектичне заперечення, діалектику розуму і розсудку, "зняття", "збереження" і "становлення" (як наслідок суперечностей між знанням і предметом, суб'єктом і об'єктом), про відчуження і свободу, відношення між формальною і діалектичною логікою, методологічне і світоглядне мислення. Гегель у "Феноменології духу" зробив підхід до розкриття сутності праці. Він відзначив, що істинне буття людини є її дія і праця рівною мірою — як результат роздвоєння, так і його подолання. Працю він розглядає як вияв сутності людини. Між тим він бачив лише позитивну сторону праці і зовсім не показував її негативних аспектів.

Проблема творчості перебуває в центрі уваги Гегеля в його лекціях з естетики. В них, зокрема, ставляться такі проблеми, як свобода художньої творчості, соціальні функції мистецтва, стимулюючі фактори мистецтва; потреба в творчій діяльності як у сфері мистецтва, так і в сфері будь-якої дії та знання витікає з прагнення людини духовно усвідомити внутрішній і зовнішній світ, уявити його як предмет, у якому вона впізнає своє власне "я". Гегель поділяє погляди своїх попередників Шеллінга, Авг.Шлегеля та ін. на природу генія, таланту. Визначальною характеристикою таланту є творча фантазія, яка має характер інстинктоподібної діяльності. Гегель заперечує природний талант до наукової діяльності, стверджуючи, що немає специфічно наукового таланту.

Поряд з цінними ідеями, положеннями щодо творчої діяльності філософія Гегеля має також і принципові недоліки. Гегель не виділив тієї основи, завдяки якій з'являлися ті або інші системи, ідеї, завдяки чому ідеям надавалось те або інше соціальне забарвлення. Ігноруючи економічні, соціальні, політичні фактори, Гегель прагнув розкрити творчість як іманентну властивість людського буття.

Повною протилежністю філософії Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля в підході до проблем творчості є антропологічна філософія Л.Фейербаха. Визначальним у концепції Л.Фейербаха є зорієнтованість творчості на реальне буденне життя людини. Л.Фейербах розглядає творчість не лише в логіко-гносеологічному аспекті, а й прагне охопити її в єдності духовних (чуття, розум, душа) і життєвих явищ (воля, самоздійснення, потреба, енергія, потяги і т.д.). Основою творчої самодіяльності є матеріально-чуттєва діяльність людини і природи. Процес творчості здійснюється через синтез чуттєвого буття, безпосередньо предметного світу, мислення, розуму. Синтезуючим началом, об'єднуючим універсальним фактором розуму і чуттєвого світу є людина.

У процесі творчості Л.Фейербах виділяє два взаємопов'язаних напрямки: предметно-чуттєве буття людини та спілкування між людьми. Взагалі, проблема діалогу в концепції творчості Л.Фейербаха посідає помітне місце. Лише через діалог "Я" і "Ти", з допомогою людського спілкування, через співтворчість здійснюється певний розвиток та розкриття талантів, творчих сил людини. Принципи людського спілкування Л.Фейербах орієнтував на необхідність перегляду взагалі концепції творчості. Вказуючи на продуктивність, плідність ідей про спілкування між людьми, доречно зауважити, що саме в цьому питанні Л.Фейербах залишився на рівні ідеалістичного розуміння суспільних відносин та психолого-індивідуально-чуттєвих відносин між людьми. Л.Фейербах надавав особливого значення розвитку індивідуальних творчих сил людини, створив концепцію сутнісних сил людини. У відповідності до неї Л.Фейербах вбачав процес самореалізації людини в універсальному, цілісному розвитку її, всебічному розгортанні всіх сутнісних сил. Таким чином, Л.Фейербах по-новому підійшов до проблеми творчість, зробив особливий акцент на ідеї універсальності людських сутнісних сил, обстоював ідею про органічний зв'язок творчості з діалоговою формою стосунків між людьми. Подальший розвиток проблеми теорії творчості дістали в діалектико-матеріалістичній філософії.

Плідні ідеї в історії теоретичної думки, яка охоплює дослідження питань творчості, залишили представники української філософії. Досить звернутися хоча б до філософсько-літературної спадщини Г.С.Сковороди (1722-1794) та І.Я.Франка (1856-1916). Сковорода обстоював безмежні можливості людського пізнання, силу людського розуму, самопізнання. Самопізнання — це шлях до "істини" і "правди". Якими ж шляхами має розвиватися інтелект? На думку філософа-гуманіста, джерелом людського мислення є реальна дійсність. У листах до М.Ковалинського він дає поради не залишати розум без діла;

наш розум ніколи не залишається бездіяльним; якщо він не буде мати доброго, чим міг би зайнятися, то звертається до поганого. Давай йому те, над чим він міг би добре працювати, але прекрасне і не занадто багато. Сковорода закликає до самоудосконалення, самоосвіти, до виховання розуму і цінування часу, бо загублений той час, який не використано на навчання. Від природи в людині закладені великі творчі можлиивості. Потрібно створити умови для їхнього розквіту. Наука має бути доступною для всіх. В основі концепції виховання Сковороди лежить принцип "спорідненості". Завдання полягає в тому, щоб виявити "спорідненість", забезпечити умови для розвитку внутрішніх здібностей людини, її творчої самореалізації в будь-якій праці. Праця є головним чинником розвитку розуму.

Особлива роль у становленні і вирішенні проблеми творчості належить І.Я.Франкові. Зокрема, він зосереджує свої дослідження на питаннях психології відкриття, ролі свідомого і неусвідомленого у творчому процесі, асоціативної діяльності як творчості, місця наукової критики в мистецьких процесах. Оригінальне вирішується концепція творчості в його трактаті "Із секретів поетичної творчості".

І.Я.Франко привертає увагу до ролі суб'єктивного фактора в становленні творчого таланту. Щира, доброзичлива підтримка, професійний підхід, запалення вогню творчої наснаги в душі і серці початківців є тими чинниками, які скорочують час становлення творчих індивідуальностей. Він з тугою згадує, що саме таких людей і бракувало на початку його літературної діяльності, коли замість щирої поради і науки він надто часто зазнавав болючих ударів, наштовхувався на цинічне ставлення і тупий індиферентизм та грубе незнання.

Аналізуючи суть критики, І.Я.Франко наголошує на значенні навіювання в творчості. Творча особистість через наукові аргументи, поетичні форми, критику сугестує іншим певні думки, почуття, зображення. Хоча шляхи досягнення сугестування в кожному виді творчості різні, проте об'єднує їх творчий синтез. Письменник у своєму творенні має піднятися до глибокого узагальнення, синтезу в найвищому розумінні цього слова.

Ідеї І.Я.Франка щодо ролі інтуїції, співвідношення свідомого і неусвідомленого психічного в творчому акті до останнього часу недооцінювалися, не знаходили наукового висвітлення. Це була своєрідна реакція з боку вітчизняних психологів, філософів, літераторів на фрейдизм.

Провідне місце в творах І.Я.Франка посідає проблема національного ідеалу, національної самостійності. Він з особливою пристрасністю стверджує: "Коли ж ідеал — життя індивідуального — треба прийняти головним двигачем у сфері матеріальної продукції, тим, що попихає людей до відкрить, пошукувань, надсильної праці, служби, спілок і т.д., то не менше, а ще більше значення має ідеал у сфері суспільного і політичного життя. А тут синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації". (Франко І.Я. Зібр.тв.: в 50 т. — К., 1986. — Т, 45. - С. 294).

Значну увагу проблемі творчості приділяли представники релігійної філософської думки Росії другої половини XIX — початку XX ст. (В.С.Соловйов, М.О.Бердяев). Вони утверджували ідею про людину як творця. Людська сутність проявляється лише в творчості. Філософію вони піднімали до творчості. "Творча філософія" не може бути філософією академічною, державною, буржуазною. Філософ — вільний, незалежний від "світу", людина, яка ні до чого не пристосовується.

Ставлення до проблеми творчості в різні часи мало неоднозначний характер. Вже на початку нашого століття була зроблена спроба створити окрему науку про творчі процеси мислення — еврилогію. У її започаткування зробили значний внесок М.Бердяев, С.Грузенберг, Б-Лезін, В.Енгельмейєр, Т.Райнов, Л.Ферсман та ін. Після революції був створено Інститут еврилогії, який ліквідовно в 30-ті роки. В радянській марксистській філософії тридцять років тому про творчість майже не йшлося, а панувала ленінська теорія відображення, яка була парадигмою тодішньої гносеології. В останнє десятиріччя, у зв'язку з соціальними процесами, що відбувалися в суспільстві, ставлення до проблеми творчості змінилось, і це знайшло відображення в переорієнтації досліджень на особистісний світ, духовні процеси.

Сутність, природа творчості в теоретичній літературі тлумачиться неоднозначно. Так, словник В.І.Даля визначає поняття "творити" як "давати буття, створювати, виробляти, породжувати. Творити розумом, створювати науково або художньо". Творчість — діяльність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було. Академік В.С.Енгельмейєр розглядає творчість як одну із фаз життя, рух від старого до нового. Він наділяє творчими функціями живу природу. Його послідовник Блох поширює творчі функції і на сферу неживої природи.

З цього далеко не повного переліку визначень творчості чітко окреслюються два підходи до проблеми. В основу першого підходу покладено діяльність, яка спрямована на створення духовних і матеріальних цінностей. Людська діяльність, активність, пізнання, психіка тощо — все це внутрішня основа творчості. Суб'єктом творчості тут є людина, суспільство. Однак творчість не можна зводити до діяльності, яка дає щось нове. Адже людська діяльність дуже багатогранна: продуктивна, репродуктивна (орієнтована на відтворення того, що вже є), псевдодіяльність. Отже, творчість не є синонімом діяльності і новизни. Щодо другого підходу, то тут природа творчості тлумачиться розширено, жива і нежива природа наділяються творчими потенціалами. Фактично творчість ототожнюється з об'єктивним розвитком природи.