Релігія як соціокультурний інститут, його функції

РЕФЕРАТ

На тему:

Релігія як соціокультурний інститут, його функції

Однобічність у тлумаченні релігії мож­на подолати, розглядаючи її як соціаль­ний інститут, розкриваючи її зміст че­рез виконувані нею функції в суспі­льстві.

Релігія як соціальний інститут є сис­темою соціальних норм, ролей, історично сформованим комп­лексом вірувань і звичаїв, ритуалів (культів), стандартів пове­дінки, духовних цінностей і заповідей, що містяться в духов­них текстах, за допомогою яких організується, спрямовується і контролюється релігійна діяльність людей.

Релігія як соціальний інститут існує на двох рівнях:

1) ціннісно-нормативному, що є складною системою вірувань, символів, цінностей, духовних заповідей, які містяться в релігій­них текстах (у християн — Біблія, у мусульман — Коран). З них віруючі дізнаються про релігійні тлумачення будови світу, при­роди, черпають інформацію про космос, людину, суспільство. Із цих знань формуються поняття та ідеї, що справляють сильний вплив на психіку та емоції віруючих, породжуючи страх, радість, любов до Бога. Релігійні знання й вірування можна розглядати як ціннісні системи, котрі посідають неабияке місце в духовній культурі суспільства, бо здатні змінювати поведінку людини. Во­ни вміщають моральні цінності й настанови, які акумулюють у собі норми і правила людського співіснування, що вироблялися протягом віків. Так, в українському православ'ї виокремлюються сім дарів Святого Духа: мудрість, розум, порада, мужність, знання, побожність, страх Божий, а звідси дев'ять дарів Свято­го Духа, які мають визначити сенс життя віруючого. Це любов, радість, спокій, довготерпіння, добродушність, милосердя, віра, покірливість, стриманість;

2) організаційному, тобто церковному. За релігійно-етично-господарського підходу, розробленого М. Вебером, усю людську спільноту умовно поділяють на народи іудео-християнсько-мусульманських традицій (Захід), що репрезентовані індуїзмом, буддизмом, конфуціанством і даосизмом (Схід — індійці, китай­ці та ін.).

Розглядаючи світогляд іудео-християнсько-мусульманських народів, Ю. Павленко визначає такі притаманні їм переко­нання:

· розуміння духовної основи буття як особистого Бога, творця і судді видимого світу;

· уявлення про людину як істоту, створену Богом за своїм об­разом і подобою, наділену, відповідно, розумом, почуттям, свободною волею і діяльною природою; цим людина принципово виділяється з-поміж безлічі інших живих істот;

· погляд на світ як на творіння (а не прояв або породження) Бога, принципово відмінне по суті від Бога і передане в користу­вання людині для задоволення її природних потреб, як предмет праці;

· віра в єдине (один раз дане) життя кожної конкретної люди­ни, брак однозначної відповіді на питання, чи існувала душа до народження в тілі та очікування вічної відплати (у Пеклі або в Раю) за вчинені протягом життя діяння.

Індуїзму, буддизму, конфуціанству і даосизму притаманні інші переконання:

· божество уявляють як імперсональну, ірраціональну або принаймні абсолютно незбагненну першореальність, що являє себе або розкривається в явищах видимого світу (Брахма, Дао тощо);

· уявлення про людину як прояв цієї божественної трансцен­дентності у своїй основі тотожній їй, але, по суті, таким самим чином і такою мірою, як і все живе, як і всі феномени видимого світу;

· погляд на світ як на «позірний» (а в деяких доктринах взагалі ілюзорний) та в будь-якому разі неадекватний його су­тності прояв (еманацію) божественної основи буття (Майа тощо);

· віра в нескінченність феноменальних проявів індивідуаль­ного духу через множинність перевтілювань, що означає запере­чення унікальності власного «Я» і його потенційну тотожність з усіма іншими явленими у світі явищами, принаймні з живими іс­тотами;

· етичний релятивізм, що виходить з відносності моральних норм не універсальних, які стосуються всіх людей, а таких, що мають сенс лише щодо конкретних груп людей;

· людина зобов'язана жити за певними правилами лише тією мірою, якою вони визначені для всієї множини людей відповід­ного статусу, але при цьому не є обов'язковими для людей інших статусів.

Якщо перший комплекс ідей і уявлень найбезпосереднішим чином визначає високоекстравертовану активність представників конфесій, то другий — культивує здебільшого не діяльне, а спо­глядальне ставлення до навколишнього світу. При цьому поведінкові етапи істотно різнилися. Конфуціанство характеризу­валося браком містики, обожненням імператора, орієнтувало людину на наполегливу працю, але не з метою власного збага­чення, а на благо її соціуму, тоді як індуїстсько-буддийська свідомість, якій притаманним було моральне вдосконалення че­рез відсторонення від життя, ставилася до практичної діяльності здебільшого негативно, як до чинника, що відволікає від аске­тичного самовдосконалення.

Е. Дюркгейм у праці «Елементарні форми релігійного життя. Тотемічна система в Австралії» (1912) аргументовано обґрунту­вав висновок, що релігія як чинник соціальної інтеграції виконує в суспільстві певні необхідні для його існування функції.

К. Маркс розумів релігію як важливий соціальний чинник, що виконує досить реальні функції в суспільстві:

· ідеологічну, бо виправдовує існуючі соціальні порядки;

· компенсаторну, бо є «серцем безсердечного світу» (страж­дання на цьому світі не даремні, вони матимуть винагороду в майбутньому житті).

М. Вебер гадав, що головна функція релігії — визначення сен­су раціоналізації людської діяльності. У праці «Протестантська етика і дух капіталізму» він довів, що протестантизм сприяв ра­ціоналізації економічної діяльності і вихованню аскетизму, що його ідеологія привела до вершин успіху саме представників протестантизму, який проповідує аскетизм, помірність, вимогли­вість до себе і свого оточення.

Більшість вітчизняних соціологів додержуються думки, що соціальний інститут релігії виконує інтегруючу, регулятивну, психотерапевтичну та комунікативну функції.

Інтегруюча функція притаманна всім релігіям. її глибоко вивчив Е. Дюркгейм. Прийняття певної релігії, її символів, цін­ностей включає людину в певну спільноту, а спільне виконання обрядів згуртовує людей, стабілізуючи цю спільноту.

Інтегруюча функція насамперед поширюється на конкретну конфесію, а коли їх у суспільстві кілька, то можливі міжконфе­сійні конфлікти. Проте релігія завдяки своєму гуманістичному спрямуванню виконує загальну стабілізуючу роль. Окрім того, як інституалізована, офіційно визнана система ідей та цінностей, вона намагається підтримати порядок у всій тій суспільній сис­темі, до якої вона входить, виконуючи регулятивну функцію.

Регулятивна функція полягає у підтримуванні й посиленні дії традиційних для спільноти норм поведінки та в здійсненні соці­ального контролю. Соціальний контроль соціальним інститутом релігії здійснюється як формально — через заохочування й пока­рання віруючих церковними організаціями, так і неформально — самими віруючими як носіями моральних норм стосовно свого оточення. Досліджуючи різні сфери людського й суспільного життя, М. Вебер виявив причинно-наслідковий зв'язок, за яким релігійно-етичні цінності є причиною, а поведінка людини — нас­лідком.

Отже, регулятивна функція релігії водночас є й ціннісно-нор­мативною, бо вона приписує віруючим певні стандарти поведін­ки, зумовлені панівними релігійними цінностями, продиктовані релігійними канонами. Канони будь-якої релігії обов'язково міс­тять певну частину загальнолюдських цінностей і гуманних норм, які пропонують, наприклад, віруючому християнину полюбити ближнього як самого себе, прощати своїм ворогам, любити сім'ю і дітей, чесно працювати, не вбивати, не обманювати, не красти. Особливо відчутною є регулятивна функція релігії, коли виховання і первісна соціалізація людини відбуваються під впливом релігійних ідей і цінностей, коли інститут релігії ви­знано державою.

Психотерапевтична функція інституту релігії полягає в тім, що різні релігійні дійства — богослужіння, молитви, ритуали за­спокійливо діють на людей, породжують позитивні емоції, все­ляють упевненість, захищають від стресів. Зрозуміло, чому до релігії часто звертаються люди, обтяжені земними негараздами, хворобами, особистими трагедіями, бо навіть сам характер про­ведення культових дійств заспокійливо діє на людину.

Наприклад, поховальні та поминальні обряди здатні затамува­ти біль утрати. Більше того, вони згуртовують людей, організу­ють їх для моральної і матеріальної підтримки тих, хто зазнав трагедії. Під час Великої Вітчизняної війни навіть радянська вла­да згадала про психотерапевтичну функцію релігії, значно посла­бивши боротьбу із церквою. Німецький соціолог П. Бергер ска­зав, що сучасна людина, відмовившись від релігії, вимушена страждати від бездомності, самотності. Духовний світ людини, що втратила зв'язок з навколишньою природою, який забезпечу­вала їй релігія, П. Бергер назвав «бездомною свідомістю».

Комунікативна функція реалізується в процесі взаємного спілкування віруючих. Засобами спілкування є різні релігійні дійства, колективні моління тощо.

Усі функції релігії виконуються церквою, проте їх не слід змі­шувати з функціями церкви. Церква— організація віруючих, що склалася в процесі розвитку віровчення і об'єднання людей в ме­жах спільної релігії. Для церкви притаманне існування системи обов'язкових догматів, обрядів (культів). її управління основане на ієрархії. У православній церкві відбувається чітке розмежування між священно- і церковнослужителями, тобто духовенством (кліром), яке наділене особливою благодаттю, та мирянами— прос­тими віруючими. Церква — не тільки релігійний заклад, а й соці­альний інститут, тому вона розв'язує не лише релігійні проблеми, а й соціальні. Підтримуючи правлячий режим, церква виконує свою основну функцію — соціально-політичну; проводить активну бо­ротьбу за мир, безпеку, і в цьому вияв миротворчої функції; утримує за свій рахунок дитячі будинки, лікарні, старечі пансіо­нати тощо і цим виконує благодійну функцію. Окрім того, церква виконує функції управління церковними парафіями, підготовки кадрів священиків, економічну, культурно-просвітницьку, зовнішніх зв'язків тощо.

Усі ці функції є універсальними і притаманні кожному типу релігії. Проте загальною особливістю розвитку релігії в XX ст. є її секуляризація — процес витіснення релігійно-міфологічних по­яснень світу науково-раціональними, що послабило вплив релігії на інші соціальні інститути — освіту, економіку, політику, сім'ю тощо. Наслідком цього процесу стало поширення атеїзму, відо­кремлення церкви від держави, а отже, послаблення всіх розгля­нутих функцій.

З метою посилення впливу релігії, її опору процесу секуляри­зації і вироблення загальнохристиянської соціальної програми, яка була би пригодна для віруючих, що живуть у країнах з різни­ми соціальними системами, виник рух за об'єднання всіх христи­янських конфесій, який дістав назви екуменічного (від грец. otkumene — всесвіт). Цей рух поширюється і на нехристиянські конфесії, передбачає координацію дій християнських екуменіч­них організацій з нехристиянськими.

Література

1. Аляєв Г. Є., Горбань О. В., Мєшков В. М. Лекції з релігієзнавства. — К., 1996.

2. Афанасьев 3. О некоторых православных принципах формирования рыночной зкономики // Вопр. зкономики. — 1993. — № 8.

3. Библейская знциклопедия. — М, 1991.

4. Вебер М. Социология религии // Вебер М. Избранное. Образ общес-тва. —М., 1994.

5. Воропай О. Звичаї нашого народу. — К., 1993.

6. Гараджа В. И. Социология религии. — М., 1996.

7. Гордиенко Н. С. Православне: Словарь атеиста. — М., 1988.

8. Джеме У. Многообразие религиозного быта. — М., І 992.

9. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство. — К., 1994.

10. Ольсевич Ю. Хозяйственная система и этнос // Вопр. зкономики. — 1993.—№8.

11. Павленко Ю. Підсумки цивілізаційного розвитку людства // Соціо­логія: теорія, методи, маркетинг. — 2000. — № 4.

12. Суперфин Л. Религия в индустриальном и постиндустриальном ми­ре // Вопр. зкономики. — 1993. — № 8.