Соціологія культури як галузь соціології та культурознавча наука

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. Вадима Гетьмана

РЕФЕРАТ

на тему: "Соціологія культури"

Виконала: студентка

спеціальності 6402

11 групи 1 курсу, Пономаренко О.В.

Перевірив: викладач Дворецька Г.В.

Київ - 2009

План

Вступ

1. Зміст і сутність культури

2. Соціологія культури: історія виникнення й предмет

3. Структура й принципи культури

4. Функції й форми культури

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Поняття "культура" має досить тривалу історію. Воно походить від латинського слова, що означає оброблення (землі), облагороджування, виховання.

Культура - сукупність способів і методів матеріальної та духовної людської діяльності, об'єктивно втілених у матеріальних і духовних носіях, які передаються наступним поколінням.

Соціологія культури є галуззю соціології і водночас культурознавчою наукою. Вона знаходиться на межі філософії і культурології. Щоб пізнати соціологію культури як наукову дисципліну, необхідно розглянути її в контексті соціологічного знання і в контексті інших наук про культуру, а в більш широкому плані - визначити співвідношення соціології та культурології, роль і місце її серед інших наук про культуру.

У цей час існує близько 300 варіантів визначення культури. Така розмаїтість, безумовно, свідчить про те, що культура в житті людства займає особливе місце. Вона є показником матеріальної й духовної зрілості суспільства. У ній втілені здатності суспільства в кожний конкретний історичний період забезпечувати функціонування громадського життя. Ці здатності характеризуються рівнем досягнутих знань, якістю й розмаїтістю створених знарядь праці й засобів життя, умінням практично їх застосовувати й використовувати у творчих цілях, ступенем оволодіння стихійними силами природи, удосконалювання соціального життя в інтересах суспільства.

1. Зміст і сутність культури

Культура, мабуть, виступає як якісна сторона будь-якої діяльності, як спосіб мислення й поводження. При цьому вона являє собою певні цінності, як матеріальні, так і духовні. У реальному житті вони злиті, але є й розходження. Матеріальна культура, як правило, предметна, відчутна. Духовні цінності можуть виступати не тільки в предметно-речовинній оболонці, але й в акті творчої діяльності.

Компоненти матеріальної культури мають чітке вираження. Цього не можна сказати про духовну культуру. Одні дослідники порівнюють культуру з усією соціальною сферою, інші - з духовним життям, треті представляють її як сукупність матеріальних і духовних цінностей і т.п.

Однак, вважається, що зміст зазначеної категорії не може бути обмежено якою-небудь одною сферою життя (матеріальною або духовної), одною ціннісною характеристикою (моральною або політичною), одною формою діяльності (пізнавальної, просвітньої, організаційної й т.п.).

Специфіка культури полягає в тому, що вона, являючи собою відомі цінності, у той же час характеризує різні явища громадського життя.

Культура є соціальним феноменом, і в цьому змісті вона протиставляється натурі (природі).

У культурі фіксуються:

загальна відмінність людської життєдіяльності від біологічних форм життя;

якісна своєрідність форм життєдіяльності в рамках окремих епох, країн, класових, національних, демографічних спільнот людей;

особливості поводження, свідомості, діяльності людей у конкретних сферах життя.

2. Соціологія культури: історія виникнення й предмет

Розуміння культури як соціального феномена надає право й можливість виокремити у великому світі соціологічної науки особливий напрямок - соціологію культури. Соціологія культури як специфічна галузь загальної соціології виникла як у ФРН і Франції в 70-ті рр. ХХ століття. Вона опиралася на методологічні принципи М. Вебера (ідея про соціологію як емпіричній науці про культуру), на вчення про динаміку культурних об’єктивацій Г.Зиммеля, на погляди К. Мангейма в області соціології знання й теорії ідеології.

Соціологія культури виникла як реакція на відому обмеженість позитивістської соціології, що не справляється з аналізом складних соціальних процесів, у тому числі - процесів у сфері духовного життя, науки, мистецтва, релігії, ідеології. Соціологія культури прагне до соціологічного розкриття історико-культурного матеріалу, накопиченого родинними культурологічними дисциплінами, з метою вивчення впливу ідей на соціальну структуру суспільства, на соціальні інститути, соціальні рухи, на швидкість і характер соціокультурного розвитку. Соціологія культури орієнтована не стільки на фіксування й опис тих або інших явищ культури, скільки на дослідження генезису й історичних трансформацій різних культурних форм.

Предметом соціології культури можна вважати саму культуру як складне динамічне утворення, що має соціальну природу й виражає соціальні відносини, спрямовані на створення, засвоєння, збереження й поширення предметів, ідей, ціннісних подань, за допомогою яких забезпечується взаєморозуміння людей у різних соціальних ситуаціях.

Культура породжується матеріальними потребами людей, їх інтелектуальними, моральними, етичними й іншими потребами, практичними інтересами різних соціальних спільнот, груп й індивідів.

Соціологія культури активно вивчає тенденції культурного розвитку суспільства. Вона виявляє вплив науково-технічного прогресу на культурні процеси, досліджують соціально-культурні наслідки урбанізації, вплив засобів масової інформації на соціалізацію особистості, на суспільні настрої. Соціологія культури фіксує зміни національних, духовних, сімейних, побутових відносинах, викликані поширенням утворення, динамікою чисельності установ культури й т.д.

Подання формуються на особистісному рівні й сполучають у собі образи, знання, відносини й оцінки. Соціокультурні зразки - результати діяльності в типових життєвих ситуаціях. Цінності - те, чому віддається перевага стосовно певних предметів і соціокультурних зразків. Соціокультурні норми - відносно стійкі зразки поводження, що фіксують у кожній сфері культури або значимої ситуації взаємодії межі дозволеного.

Зазначені типи культурних утворень виконують важливі функції в соціальному житті, породжуються нею й служать установленню взаєморозуміння між людьми в процесі соціальної взаємодії.

3. Структура й принципи культури

У питанні про розуміння структури, основних елементах культури серед дослідників немає єдності.

Так, в американській соціологічній школі культуру структуризуют у такий спосіб:

1) Мова є основним засобом передачі культури, має високу пристосовність до потреб людини.

2) Відносини. Культура не тільки відповідає на запитання "що є", тобто описує за допомогою понять те, із чого складається світ, але й указує на зв'язок один з одним у просторі й часі різних явищ, може відповістити на запитання "що може бути" у результаті взаємодії складових частин соціального організму.

3) Цінності - поділені більшістю переконань щодо цілей, до яких варто прагнути. Цінності можуть бути різними в різний історичний час і при різному соціальному пристрої. Вони дають критерії оцінки дій, предметів, ідей, думок і становлять головне в культурі.

4) Норми - правила, що визначають, як повинна поводитися людина, щоб "вписатись" у цінності культури свого суспільства. Норми, стандарти, правила поведінки обґрунтовуються цінностями.

Ряд сучасних вітчизняних дослідників бачать у структурі культури, крім відзначених раніше, й інші елементи.

Принципи культури:

· наступності, що виступає як необхідний зв'язок між новим і старим у процесі розвитку. На основі принципу наступності ґрунтується так званий культурний консерватизм, що затверджує цінність і своєрідність національної культури, що ставить своїм завданням збереження "високої культури", що не тільки сама по собі коштовна, але і є однією з головних умов соціальної й політичної стабільності. Творцями цього плину були А.А. Григор'єв, Ф.М. Достоєвський, Н.Н. Страхів. Корінна їхня ідея - "національний ґрунт" - основа соціального й духовного розвитку;

· цілісності, єдність матеріальної й духовної культури, гуманітарного й технічного знання. Все матеріальне - свого роду "сховище" духовного, все духовне так чи інакше реалізується через матеріальне;

· проникнення культури в усі сфери соціального життя. У цьому проявляється її творчий характер. Вона об'єктивується у всіляких продуктах діяльності - як у матеріально-предметних, так і символічно-знакових;

· здатність до саморозвитку, що проявляється в основному в трьох формах:

1) стихійна, неусвідомлена;

2) метод спроб і помилок, де високий відсоток випадковості;

3) свідома діяльність, пов'язана з інноваціями, науковим розрахунком, розробкою принципово нових проектів.

· взаємодія культур. Вона може відбуватися як у середині певної культури (зв'язку між поколіннями, людьми фізичної й розумової праці, між класами й націями однієї держави), так і між культурами різних країн і народів. Подібна взаємодія породжує різноманіття культур: у надрах окремого суспільства або народу (субкультури), у масштабах усього людства (соціокультурні супер-системи, наприклад, Схід і Захід).

4. Функції й форми культури

Культура виконує різноманітні й відповідальні соціальні функції. Насамперед вона, по думці Смелзера, структуризує громадське життя, тобто робить те ж, що генетично запрограмоване поводження в житті тварин. Засвоєне поводження, загальне для цілої групи людей і передається з покоління в покоління, є культура. Сам цей процес називається соціалізацією. У його ході цінності, переконання, норми, ідеали перетворюються в частину особистості й формують її поводження.

Функції культури:

1. духовно-моральна функція культури. Вона виявляє, систематизує, адресує, відтворює, зберігає, розвиває й передає вічні цінності в суспільстві - добро, красу, істину. Цінності існують як цілісна система. Сукупність цінностей, загальноприйнятих у тієї або іншій соціальній групі, країні, що виражають особливе бачення ними соціальної реальності, називається менталітетом. Розрізняють політичні, економічні, естетичні й інші цінності. Домінуючим видом цінностей є моральні цінності, які являють собою кращі варіанти взаємин між людьми, їхніх зв'язків один з одним і суспільством.

2. комунікативна функція дозволяє закріпити зв'язок особистості й суспільства, побачити зв'язок часів, встановити зв'язок прогресивних традицій, налагодити взаємовплив, провести відбір самого необхідного й доцільного для тиражування.

Складність розуміння феномена культури полягає також і в тім, що в будь-якій культурі є різні її шари, відгалуження, зрізи. У науці вони йменуються субкультурами. Це - автономне утворення усередині пануючої культури зі своїми цінностями, нормами, інститутами, певним чином життя й мислення.

Соціальною базою формування субкультури можуть бути вікові групи (молодіжна субкультура), великі неформальні групи (хіпі, панки й т.п.), територіальні спільності (городяни, сільські жителі, населення малих міст), конфесіональні групи (православні, іудеї, протестанти, католики), національно-етнічні утворення (англосакси, слов'яни) і т.д. Носії субкультури, як правило, не заперечують культури цілого, але все-таки істотно відрізняються від неї.

Активний розвиток засобів масової інформації в ХХ в. призвів до появи нових культурних форм. Серед них особливо поширилася так звана масова культура. Вона виникла разом з виникненням суспільства масового виробництва й масового споживання. У західній соціології цей термін у першу чергу означає "комерційна культура". Досить часто вважається, що масова культура демократична, оскільки адресована й доступна всім людям.

Масовій культурі часто протиставляється так звана елітарна культура. Вона орієнтована на більш вузьке коло споживачів. В остаточному підсумку елітарна культура покликана підняти рівень масової.

Останнім часом, як стверджують сучасні філософи, з'явилася ще одна нова форма культури - екранна (віртуальна), пов'язана з комп'ютерною революцією, заснована на синтезі комп'ютера з відеотехнікою.

Соціологи відзначають, що культура досить динамічна. Так, у другій половині ХХ ст. в культурі відбулися істотні зміни: відбувся колосальний розвиток засобів масової інформації, виник індустріально-комерційний тип виробництва стандартизованих духовних благ, збільшився час дозвілля й витрат на дозвілля, культура стала галуззю ринкової економіки.

Ряд соціологів також виділяє так звану контркультуру, у якій відбиваються опозиційні, заколотні соціально-культурні установки й настрої, ціннісні орієнтації. Можна відзначити, що практично будь-яка субкультура може приймати форми контркультури (наприклад, панки й т.п.). Наявність і поширення контркультури розцінюється соціологами як ознака кризи культури того або іншого суспільства, незадоволеності людей існуючою системою цінностей культури.

Висновок

Викладене вище дозволяє зробити висновок, що соціологія культури вивчає всі види перетворювальної діяльності людини, соціальних спільнот і суспільства в цілому, а також результати цієї діяльності. Сама цілеспрямована творча діяльність формує людину як суб'єкта історичної творчості. Його людські якості є результатом засвоєння ним мови, прилучення до створених в суспільстві цінностей, накопичених традицій, оволодіння досвідом, навичками й прийомами діяльності, властивій даній культурі.

Культуру можна визначити як міру людського в людині. Культура дає людині почуття приналежності до співтовариства, виховує контроль за своїм поводженням, визначає стиль практичного життя. Разом з тим, культура є вирішальний спосіб соціальних взаємодій, інтеграції індивідів у суспільство.

Соціологія культури як галузь соціологічного знання вивчає зазначені складні феноменологічні ряди й системи, прагне до розуміння й оформлення в науковій термінології закономірностей зазначених явищ.

Список використаної літератури

1. Соціологія культури. Юрій М.Ф. Навчальний посібник - К.: Кондор, 2006 - 302с.

2. Соціологія: Курс лекцій / В.М. Пічі, О.М. Семашко, Н.Й. Черниш та ін.: за ред.В.М. Пічі. Ї К., 2002.

3. Андрущенко В.П., Волович В.І., Кремень В.Г. та ін.: за ред. В.П.Андрущенко, М.І. Горлача. Соціологія. Київ-Харків. 2004

4. Лукашевич М.П., Тулепков М.В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії: Навчальний посібник. К., 2003.

5. Волков Ю.Г., Мостовая И.В. Социология учебник для вузов / Под ред. проф. В.И. Добренькова. - М.: Гардарики, 2002. - 432 с.

6. Фролов С.С. Основы социологии: Учебное пособие. - М.: Юристъ, 2007. - 344 с.