Володимир Винниченко – видатний діяч української Центральної Ради

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра українознавства

Індивідуальне навчально-дослідне завдання

з курсу історії України

на тему:

«Володимир Винниченко – видатний діяч української

Центральної Ради »

Харків, 2007

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Володимир Винниченко. У пошуках призначення

2. Володимир Кирилович Винниченко – видатний політичний діяч, представник інтересів народу та України

3. Життя після революції

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Коли 16 липня 1880 р. в Єлисаветграді в сім¢ї Кирила Винниченка народився хлопчик, ніхто не знав, що йому на роду написано у всьому бути першим – першим письменником новітньої української прози, першим революціонером, першим прем’єр-міністром незалежної України.

З точки зору історії, Володимир Кирилович Винниченко є дуже цікавою особистістю, бо він жив у один із найскладніших періодів існування Української держави. Це були перші кроки до становлення незалежної країни, спроба проявити себе на міжнародній арені, доказати, що ми не малороси, а українці.

Відомий багатьом лише як літератор, Володимир Винниченко зробив дуже багато для того, щоб Україну помітили не лише як складову частину федеративної Росії. Майже всі документи того часу були складені Винниченком, його революційний настрій підняв багатьох на боротьбу за незалежну державу. Та у наш час мало хто знає, який величезний вклад зробив український політик для своєї держави. Саме тому темою свого індивідуального науково-дослідницького завдання я вибрала політичний шлях Володимира Винниченка. Тема є актуальною в наш час, бо навіть зараз Україну поділяють на Західну (європейську) і Східну (російську), а ми прагнемо доказати що ми – єдині, бо ми українці, бо ми єдиний незалежний народ.

Хоч у ході революції 1917 – 1920 рр. ми і не здобули те, чого прагнули, але це значною мірою прискорило становлення незалежної Української держави, і велика в цьому заслуга Володимира Кириловича Винниченка.

1. ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО. У ПОШУКАХ ПРИЗНАЧЕННЯ

Володимир Кирилович Винниченко народився 16 липня 1880 р. в Єлисаветграді у родині чабана. Навчався в Єлисаветградській гімназії. Склавши екстерном іспити, вступив на юридичний факультет Київського університету. Навчаючись в університеті, займався політичною діяльністю, вступив до Революційної української партії (РУП). Вів агітаційну роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, спрямовану проти царизму. За це в 1903 році був арештований, виключений з університету й ув’язнений в одиночній камері Лук’янівської в’язниці, звідки згодом утік. Далі – знову арешт і віддання в солдати до дисциплінарного батальйону.

Через деякий час нелегально емігрує, часто переходить кордон, переправляючи революційну літературу в Росію. Після чергового арешту В.Винниченку загрожує довічна каторга. Щоб уникнути цього, у 1906 р. знову втікає за кордон, де разом з Донцовим та Юркевичем очолює журнал «Дзвін».

Напередодні першої світової війни Винниченко нелегально повернувся в Росію і жив до 1917 р. під чужим ім’ям, переважно в Москві.

З 1902 р., після надрукування в «Киевской старине» першого оповідання «Краса і сила» стає відомим і як письменник. Його твори, написані до революції 1905 року і в пору революційного піднесення, були здебільшого реалістичні. У них показано наймитський рух і класове розшарування на селі, змальовано розправу царизму з повсталим народом.

Після перемоги Лютневої революції В.Винниченко повертається до Києва і стає одним з організаторів і керівних діячів Центральної Ради, головою її уряду – Генерального секретаріату [1].

2. ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ ВИННИЧЕНКО – ВИДАТНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ, ПРЕДСТАВНИК ІНТЕРЕСІВ НАРОДУ ТА УКРАЇНИ

Вплив Володимира Винниченка на суспільні настрої, на прийняття принципово важливих рішень у 1917 році був масштабним і сильним. Він задавав тон важливим представницьким форумам – таким, наприклад, як Всеукраїнський робітничий з’їзд, що проходив у Києві 10 – 13 липня 1917 року. Голова Генерального секретаріату, лідер УСДРП відкрив дискусії на зібранні ключовою доповіддю «Сучасний момент в українському житті і українське робітництво». Він зайняв позицію, що значно відрізнялася від усіх попередніх його публічних виступів у 1917 році. Визначаючи перспективи боротьби, В.Винниченко кілька разів звертався до феномену більшовизму, формулював ставлення до нього. «Більшовики реально і правдиво дивляться в будучину, – викладала зміст Винниченкових слів «Робітнича газета». – Вони найбільше відчувають мерзоти, які творяться в житті, найбільше чутливі до волі та завдань революційного руху». І хоч в інших виступах (як раніших, так і пізніших) В.Винниченко ніколи більше не висловлював таких симпатій до більшовизму, не солідорувався з його гаслами, тактичний виграш на робітничому з’їзді виявився незаперечним [2].

В.Винниченко був автором чи не всіх декларацій і двох останніх універсалів Центральної Ради. У цих документах намагався закласти міцні підвалини незалежної України у федеративному устрою майбутньої держави, що поставала на руїнах Російської імперії. Розраховуючи на порозуміння з російськими демократами щодо українського питання, спочатку виступає за «єдиний фронт» з Тимчасовим урядом. Але його поїздка до Петрограда наприкінці травня 1917 р. розвіяла всі ілюзії; він дійшов невтішного висновку, що російська демократія закінчується там, де починаються національне питання. Однак продовжує пошук компромісів і разом з М.Грушевським бере участь у київських переговорах з лідерами Тимчасового уряду про визнання автономії України.

Песимістичний прогноз підтверджується в ході візиту делегації Української Ради до Петрограду наприкінці липня 1917 року. В.Винниченко разом із Х.Барановським и М.Рафесом привіз до столиці на затвердження «Статут вищого управління Україною» і список генеральних секретарів. Делегація Центральної Ради кілька днів не могла домогтися прийому в Зимовому палаці. Врешті вони залишили Петроград. Лише тоді 2 серпня 1917 року Х.Барановського було ознайомлено з проектом інструкції. Повноваження секретаріату обмежувалися п’ятьма губерніями (Київською, Волинською, Подільською, Полтавською і Чернігівською), а Генеральний секретаріат визначався органом центрального уряду, який призначав його за представленням Ради.

Протести представника Центральної Ради не були взяті до уваги і 4 серпня текст документу був розпублікований під назвою «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріату Української Центральної Ради, затверджена Тимчасовим урядом » [3].

Хоча В.Винниченко назвав «Інструкцію» «миршавим клаптиком паперу», а більшість Центральної Ради зустріла її з обуренням, все ж була прийнята резолюція, яка не ухвалювала, але й не відкидала «Інструкцію», а «брала її до відома». Конфлікт між Центральної Радою і урядом не був розв’язаний, а лише відкладався на певний час. Склалася патова ситуація: Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти «Інструкції», а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її положення на практиці.

На ІV з’їзді УСДРП, що відбувався у вересні 1917 р., В.Винниченко виступає проти підпорядкування національних інтересів соціальним завданням, дотримуючись політичної поміркованості. Його кредо: без національного визволення не може бути визволення соціального.

20 жовтня 1917 р. він вирушає до Петрограда для продовження переговорів з Тимчасовим урядом. Але там уже відбувся більшовицький переворот.

Падіння тимчасового уряду, ліквідація його органів на місцях, у тому числі й у Києві, відкрили для Української революції, її політичного поводу нові можливості. Можна було миттєво реалізувати все те, чого не вдавалось досягти впродовж попередніх восьми місяців боротьби, запровадити в життя неурізану платформу формування автономного ладу в Україні. Водночас ще до повернення В.Винниченка зі столиці Центральна Рада виступила із засудженням петроградських подій, із невизнанням більшовицької Ради Народних комісарів, відмежувалась від декретів ІІ Всеросійського з'їзду рад.

Означені обставини й стали визначальними для Володимира Кириловича, який знову готував для прийняття Центральною Радою черговий державницький документ – Третій Універсал. «Тепер, нарешті, ми могли створити життя по нашому образу й подобію, і тільки по нашому. Тепер ми мали всі засоби для того. Всі державні апарати переходили до рук Генерального секретаріату, всі фінансові засоби були до його розпорядимості, вся військова сила підлягала його наказам...» [4].

Проголошення 7 листопада 1917 р. Третього Універсалу стало, безперечно, визначною віхою Української революції. Юридично оформлювалось досягнення віковічної мети – відновлення Української національної державності у межах дев'яти губерній. Документ накреслював широку програму дій, відносно покращення життєвого рівня населення. Але універсал мав суттєву суперечність – широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що як держава вже не існувала. На той час більшовицька влада зростає, що дає можливість повністю контролювати українські землі.

Починаючи з 5 грудня 1917 р., Центральна Рада перебуває у стані війни з Раднаркомом Росії. 11-12 грудня 1917 р. відбувся альтернативний з'їзд Рад, що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України.

Політична криза в уряді УНР призвела до виходу соціал-демократів на чолі з В.Винниченком з Центральної Ради, керівництво якою взяла на себе українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Свої обов’язки прем’єра він склав через три дні після проголошення Четвертим Універсалом (22 січня 1918 р.) самостійної України.

Під час німецької окупації і гетьманського перевороту в квітні 1918 р. В.Винниченко переховується на Канівщині. У серпні гетьманці заарештовують його і привозять до Києва, де він понад місяць перебуває під домашнім арештом.

У жовтні 1918 р. з ним зустрівся П.Скоропадський. Між ними відбулася тривала розмова, що стосувалася державності України, але в цьому питанні вони не дійшли згоди. Тоді В. Винниченко, звільнений з-під домашнього арешту, розпочав підготовку до повалення гетьманського режиму. У ніч на 14 листопада на таємному засіданні керівництва українських політичних партій було створено верховний орган відновлюваної УНР — Директорію — на чолі з В.Винниченком, яка внаслідок повстання прийшла до влади [1].

Відсутність чіткої програми дій, відрив від політичних партій, а також нове вторгнення більшовицьких військ в Україну — все це призвело до падіння Директорії. 2 лютого 1919 р. В. Винниченко залишає Київ і переїздить до Вінниці. Лідери колишнього українського уряду звертаються по допомогу до представників Антанти. Ті погоджуються сприяти, але за умови, що соціаліста В.Винниченка буде позбавлено політичної влади.

Розчарований цим Винниченко вирушає як член ЦК УСДРП на міжнародну соціалістичну конференцію і залишається в Австрії. «Отже, моя урядова діяльність, слава Богу, кінчається. Правда, мене, як собаку, виганяють. Але мені приємна ця брутальність сучасних переможців».

Про цей період його життя не без уїдливості пише генерал Михайло Капустянський: «Голова Директорії Винниченко, що все більше і більше схилявся до комуністичних ідей, під натиском Антанти відколовся від Директорії. Він відправився на захід, щоб в прохолоді затишного кабінету стежити за жаркими подіями в Україні і гостро, злобно-талановито їх критикувати, а також своїми творами готувати собі шляхи до радянської України». Схоже, генерал був недалекий від істини, якщо перечитати абсолютно суху і самовиправдальну працю Винниченка «Відродження нації», видану трьома випусками в 1920 р.

24 травня 1920 р. Винниченко (за дозволом голови Раднаркому В. Леніна) разом з дружиною як письменник повертається до радянської Росії і потрапляє у вир політичного життя. 9 червня в доповідній записці до ЦК РКП(б) просить роз'яснити позицію Центрального комітету партії в українському питанні. Після розмов з більшовицькими лідерами Л.Троцьким, И.Сталіним, Г.Зінов'євим, Л.Каменевим та ін. (В. Ленін ухилився від зустрічі) погоджується вже не на конфедерацію, а на ленінський федеративний устрій і приймає пропозицію Москви увійти до уряду України, практично цей уряд був московською маріонеткою і не мав реальної влади, але входження до його керівних органів В.Винниченка підносило престиж більшовицької влади серед українського народу (особливо інтелігенції та селянства). Внаслідок кількамісячних переговорів з Д.Мануїльським, X.Раковським та Г.Петровським В.Винниченка призначають членом ВУЦВК, заступником голови Ради народних комісарів і наркомом закордонних справ республіки.

Розуміючи, що реальний вплив на розвиток подій мають лише члени більшовицької партії та її керівних органів, В.Винниченко наприкінці серпня подає заяву з проханням прийняти його до лав КП(б)У Лідери українських комуністів після консультацій з В.Леніним позитивно вирішують це питання, але категорично заперечують проти його входження до політбюро.

Незадоволений цим В.Винниченко повертається до Москви й публікує в журналі «Комуніст» «Лист до українських робітників і селян», в якому піддає нищівній критиці національну політику більшовицької партії [4].

3. ЖИТТЯ ПІСЛЯ РЕВОЛЮЦІЇ

23 вересня 1920 р. В.Винниченко назавжди залишив Україну. У своїх виступах перед закордонними групами УКП, емігрантами й західноєвропейською громадськістю, у статтях і памфлетах, опублікованих у газеті «Нова доба» та брошурі «Революція в небезпеці», перекладеній кількома європейськими мовами, він розповідав про реальний стан речей у більшовицькій Росії, намагаючись загладити невдалі зиґзаґи своїх політичних маневрів та загравань з радянською владою.

20-ті рр. були для нього особливо плідними на ниві літературної діяльності. Він пише соціально-утопічний роман «Сонячна машина» (1921-1924), роман про події в Україні 1918-1919 рр. «На той бік» (1923), збірку різнопланових оповідань «Намисто» (1921 — 1928), літературно-філософське есе «Щастя», роман «Поклади золота» (1926). В.Винниченко стає одним з найпопулярніших письменників в Україні, де відбувається процес «українізації». У 1924-1928 рр. виходить перше зібрання його творів у 23 томах, а я 1930—1932 рр. — друге в 28-ми.

Репресії та насильницька колективізація в Україні змушують письменника знову вийти на політичну сцену. У вересні 1933 р. він пише відкритого листа до політбюро ЦК КП(б)У, в якому звинувачує Й.Сталіна та його поплічника на Україні П.Постишева у терорі проти українського народу й реставрації імперії, ще страшнішої за царську Росію. У відповідь листопадовий (1933) пленум ЦК КП(б)У охрестив В.Винниченка «старим вовком української контрреволюції» й категорично заборонив видавати його твори, а ті, що вже вийшли друком, було вилучено з усіх бібліотек.

В.Винниченко болісно переживає повне відлучення від України, розуміючи марність сподівань на своє повернення. 1934 р. він купує на околиці м. Мужена поблизу Канн (на півдні Франції) невеликий занедбаний будиночок і власними руками відновлює його.

З другої половини 30-х рр. В. Винниченко, відмежувавшись від усіх емігрантських партій і груп, поринає в літературну роботу. Один за одним з'являються його романи «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Лепрозорій».

Під час фашистської окупації Франції Володимира Кириловича Винниченка було кинуто до концтабору за відмову, співробітничати. По закінченні війни у ряді політичних документів він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу [1].

Після другої світової війни виходить у світ його переклад французькою мовою роману «Нова заповідь», високо оцінений критикою; він пише двотомний етико-філософський твір «Конкордизм», працює над романом «Хмельниччина» та низкою інших творів, які, на жаль, залишилися неопублікованими. Останній роман В.Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!», завершений 6 березня 1951 р., напередодні смерті письменника, був своєрідним підсумком його роздумів як митця і політика.

ВИСНОВКИ

Володимир Винниченко є однією з найвизначніших фігур в інтелектуальному середовищі України: відомий письменник, політичний і громадський діяч, один із лідерів Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, голова Директорії, генеральний секретар внутрішніх справ. Проте поряд з цими тріумфами він зазнав і велетенських поразок. Його політична діяльність зустрічала і сувору критику, і безоглядний осуд. На жаль, і донині в нас немає політичної біографії цієї видатної людини, в якій Винниченко об’єктивно оцінювався б як відомий політичний та громадський діяч доби українського відродження. Десятиліттями його ім’я жило в широкій свідомості українців опосередковано, знаходячись у каламутній аурі ідеологічної лайки. Десятиліттями літературознавці, філософі, політологи, історики створювали образ ворога народу, намагаючись не тільки вилучити його твори з книжкових полиць, а навіть стерти його ім’я з пам’яті народу.

Але, як ми побачили, усі життєві та політичні перешкоди Винниченко долав з гідністю і честю.

Українська національно – демократична революція завершилася поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в яких національним аспектам відводилась другорядна роль.

Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Історія України в особах (ХІХ-ХХ ст.). — К., 1995.

2.Станіслав Кульчицький, Валерій Солдатенко. Володимир Винниченко. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2005. – 376с.

3.Лозицький В. На перехресті нової доби // Наука і суспільство. — 1989. — № 9.

4.Шаров И. Во всем первый // Голос Украйни. — 2005. — 26 июля.

5.Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр «Академія», 1999. – 568 с.