Основні політичні течії

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПВНЗ "Європейський університет"

Житомирська філія

Реферат на тему:

Основні політичні течії

Виконала студентка 4 курсу

групи ФБ-08

факультету економіки та менеджменту

Науковий керівник

Житомир - 2009

Зміст

Вступ

1. Поняття «політична течія»

2. Основні політичні течії: консерватизм, неоконсерватизм, лібералізм, неолібералізм

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Історико-політичний досвід світової цивілізації та національних суспільств показує: в XIX і XX ст. політичний процес характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій. Кожна з них має свої особливості та форми вияву в різні епохи і періоди історичного розвитку і кожній відповідає суспільно-політична думка, діяльність її носіїв, організаційні структури через які реалізується Основні суспільно-політичні течії відображають і структуру політичних сил того чи іншого суспільства, що борються за реалізацію поставленої мети. Знання політичних сил та здійснення їх політики, відображення їх мети в політичній думці і політичній діяльності, дає змогу визначити та осмислити характер суспільства, політичний режим тієї чи іншої країни, розкрити тенденції розвитку світового співтовариства, системи владних відносин, прогнозувати перспективи і можливості досягнення мети. Розвиток сучасного суспільства, громадсько-політична практика викликає інтерес до традиційних політичних течій, їх історії, діяльності.

Інтерес до вивчення традиційних політичних течій викликаний розвитком сучасного суспільства, громадсько-політичною практикою. Виникають нові політичні рухи і партії. Спектр їхньої діяльності — від загальнодемократичної орієнтації до соціалістичної, від центристської — до орієнтації на цінності цивілізованого суспільства.

Традиційні течії мають багато різновидів. Визначимо основні з них, однак зауважимо, що в посткомуністичній Україні консерватизм, лібералізм, соціал-демократія та інші течії у своїх класичних формах ще не склалися. Це пояснюється тим, що протягом тривалого часу традиції політичного плюралізму були відсутні. Одноманітна тоталітарна спрямованість комуністичної ідеології звела майже нанівець і систему цінностей, характерних для інших ідеологій. Як свідчить історія, повернення на шлях цивілізації потребує тривалого часу. Знання цивілізаційного шляху політичного розвитку нині є нагальною потребою.

Розглянемо політичні течії більш детально.

1. Поняття «політична течія»

Основні традиційні суспільно-політичні течії склались і набули розвитку у XIX – XX ст. Вони відображають структуру політичних сил того чи іншого суспільства, що борються за реалізацію своїх цілей. Знання політичних сил та політики, яку вони проводять і яка дістає відображення у політичній думці і політичній діяльності, дає змогу визначити та осмислити характер суспільства даної країни, світового співтовариства, тенденції його розвитку, систему владних відносин, прогнозувати перспективи і можливості досягнення політичних цілей.

Інтерес до вивчення традиційних політичних течій викликаний розвитком сучасного суспільства, громадсько-політичною практикою. Виникають нові політичні рухи і партії. Спектр їхньої діяльності – від загальнодемократичної орієнтації до соціалістичної, від центристської – до орієнтації на цінності цивілізованого суспільства.

Політична течія – це цілеспрямована політична діяльність певних політичних сил, які об'єднані в організаційні структури і мають історично сформовану систему політичних поглядів.

Політична течія є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості. Вона реалізується в доктринах, які виправдовують прагнення певних суспільних сил до завоювання та використання влади і намагаються відповідно до цього підпорядкувати громадську думку. Кожна з політичних доктрин не лише містить певні політичні цінності й орієнтири щодо оптимізації різних сфер суспільного життя, а й намагається пропагувати свої цілі та ідеали, вимагає цілеспрямованих дій громадян щодо досягнення певної мети.

Традиційні течії мають багато різновидів. Визначимо основні з них, однак зауважимо, що в посткомуністичній Україні консерватизм, лібералізм, соціал-демократія та інші течії у своїх класичних формах ще не склалися.

2. Основні політичні течії: консерватизм, неоконсерватизм, лібералізм, неолібералізм

Консерватизм (французького conservatisme, від лат. conservare - зберігати, охороняти) - політична ідеологія і практика суспільно-політичного, життя, що орієнтуються на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Вперше термін «консерватизм» був ужитий французьким письменником Ф. Шатобріаном як такий, що означав ідеологію феодально-аристократичної реакції періоду французької буржуазної революції кінця 18 ст.

Головні положення консерватизму було сформульовано у працях Едмунда Берка (1729–1797), Жозе де Местра (1753–1821), Луї де Боналда (1754–1840). Відправною точкою консерватизму вважають вихід у світ 1790 р. есе Е. Берка «Міркування про Французьку революцію».

Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Можна виділити кілька різних інтерпретацій консерватизму:

Історична інтерпретація. Згідно з якою консерватизм розглядається як аристократично-клерикальна реакція на Велику французьку революцію, як намагання зберегти феодальні порядки, як неприйняття ліберальних прагнень.

Антропологічна інтерпретація. У даному випадку консерватизм розглядається як вічна загальнолюдська позиція з певними ідеями й цінностями. До останніх відносять традиції, стабільність, авторитет, порядок, свободу разом з відповідальністю, скептицизм тощо. Людина розглядається як істота, яка керується у своїх діях інстинктами, почуттями, розумом. Суспільство стоїть вище за окремого індивіда, а права людини випливають з її обов'язків.

Ситуаційна інтерпретація. Консерватизм розуміється як засіб думки і дій класів та соціальних верств, які намагаються зберегти існуючі порядки. Ситуаційна інтерпретація не передбачає «прив'язки» до якої-небудь історичної ситуації: розглядається як позиція, що постійно повторюється у різні часи соціальними групами, партіями, рухами.

Можна говорити також про ціннісний і структурний консерватизм. У першому випадку консерватизм, зберігаючи вірність принципам, готовий погодитись зі змінами соціальних структур, у другому - займається негативна позиція щодо суспільних змін. У 20 ст., захищаючи цінності та інститути індустріалізації суспільства, консерватизм, як і лібералізм, став заперечувати державне втручання в економіку, оскільки воно здатне гальмувати розвиток вільного ринку, конкуренції, порушити привілеї представників крупного капіталу. У післявоєнний період, коли консерватизм змушений був застосовувати тоншу і складнішу апологетику капіталістичного, способу життя, з'являються, поряд із традиційними, національні форми ідеології, технократичний, християнсько-католицький, реформаторський та інші різновиди консерватизму.

Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократи. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємозв'язок між капіталізмом і демократією.

Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда.

У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм.

Неоконсерватизм ( від грецького γεοζ – новий та латинського conservo – зберігаю, охороняю) – сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (напр.: «рейганоміка», «тетчеризм»). Кредо «нового консерватизму» в економіці – заміна реформістичної моделі розвитку монетаристичною моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва.

Неоконсерватори наголошують, що суспільство – складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов'язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.

Успіх неоконсерваторів пов'язаний з усвідомленням ними необхідності технологічних, соціально-економічних і політичних змін у суспільстві постіндустріальної доби, а сам неоконсерватизм є відповіддю на вимоги технологічної, революції та сучасної цивілізації. Неоконсерватизм виявився досить ефективним у багатьох аспектах: у ряді країн вдалося приборкати інфляцію, зменшити безробіття, стимулювати ділову активність, ліквідувати збиткові галузі промисловості; дав людям ясну форму взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом і політично стабільною державою, узгодивши раціональне ставлення до дійсності з моральними принципами; неоконсервативний курс синтезував у своїй ідейній основі не лише досягнення традиційного консерватизму, а й гуманістичного уявлення лібералізму, соціалізму й ряду інших соціально-політичних вчень.

Основні течії консерватизму – традиціоналістська й патерналістська – виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості.

Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродно і небезпечно для держави. Адже розвиток суспільства відбувається за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.

Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.

В історії України найвідомішими представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних позицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін.

Лібералізм ( від латинського liberal is – вільний ) – політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, приватної власності, вільного підприємництва і демократичних свобод.

Поняття це потрапило до політичного словника в 30 -40-х роках ХІХ століття. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші спроби практичного втілення (в Англії, США) сягають XVII – XVIII століття.

Ідейно-моральне ядро ми класичного лібералізму сформували такі положення:

абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей;

автономія індивідуальної свободи;

раціоналізація й доброчинність діяльності людини;

визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність;

існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини;

договірний характер відносин між державою та індивідом;

обмеження обсягу і сфер діяльності держави;

захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя;

утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією.

Історично виникнення класичного лібералізму пов'язане з появою нового для феодального суспільства класу – буржуазії. Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, свобода для всіх, а індивідуалізм – як розвиток і самовираження особистості.

Ідеологом буржуазного лібералізму Франції першої половини XIX ст. був Бенжамен Констан (1767–1830), який вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини - - це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок: політична влада, кому б вона не належала – монарху, народові, – не може бути абсолютною. Межі її – у правах особистості.

Англійський мислитель Іеремія Бентам (1748–1832) у творах «Принципи законодавства», Керівні основи конституційного кодексу для всіх держав» сформулював теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності. Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов'язаною з пошуком задоволення та уникненням страждань. Загальне благо є сукупністю індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон соціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щастя) є метою, а держава – засобом. І. Бентам заперечував революції, покладаючись на реформи. Завдання держави вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Цієї мети можна досягти через політику лібералізму: вільний розвиток приватновласницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення законності, підконтрольної діяльності посадових осіб.

Найважливіший постулат лібералізм - встановлення балансу між сферами суспільства та особистих інтересів. Згідно з ліберальним ідеалом мета створення держави - збереження і захист природних прав людини, відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. У суспільстві надається пріоритет громадян, свободам над політичними, юридичними та моральними нормами. Вплив держави конституційно обмежений, вона не повинна втручатись в економічне життя суспільства. Політичний стиль лібералізму властиві прагматизм, меркантилізм, раціоналізм, спосіб політичних відносин - пошуки і досягнення консенсусу; засоби поліпшення суспільних умов - реформування, філантропія, добродійність.

«Більшість партій – прихильників лібералізму – об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 р. Партіями-засновниками прийнято «Маніфест лібералів». В Європарламенті ці партії (понад 30) мають п'яту за чисельністю фракцію.

Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено розвитком капіталістичного ладу.

В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму – неолібералізм, або «соціальний» лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дж. Дьюї та ін.).

«Етатистським» різновидом лібералізму є неолібералізм з характерними для нього посиленням державного монополістичного регулювання економіки, інституціоналізацією нових форм державного втручання в суспільне життя.

Неолібералізм (від грецького γεοζ – новий та латинського liberal is – вільний) – сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; «етатистський» різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.

Практичне втілення неолібералізму дістав політиці «нового курсу» Ф. Рузвельта, особливо в роки Другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено значною мірою науково-технічною революцією, яка потребувала значних державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, в охорону здоров'я, освіту і науку, у підвищення кваліфікації робочої сили.

В основу політичної програми неолібералізм лягли ідеї:

консенсусу між тими хто управляє, і тими, ким управляють;

необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації процедури прийняття управлінських рішень;

плюралізм форм організації і здійснення державної влади.

Завдяки теоретичним розробкам відомих неолібералів Р. Даля, Ч. Ліндблюма, Ф. Хайєка, Д. Ешера, Г. Олсона формуються принципово нові уявлення про роль і функції держави. Місце ліберальної теорії «держави нічного сторожа» займає ідея «держави добробуту», суть якої полягає в істотній зміні функцій і завдань, тобто втручання держави в економіку, що має на меті створення й підтримку сприятливих умов для конкуренції.

Державне регулювання соціального життя через величезні соціальні витрати і перерозподіл коштів засобом державного бюджету створювало певні соціально-політичні умови для збереження суспільного компромісу. Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх громадян, що лежить в основі цієї концепції, протистоїть ідеї ринкового регулювання відносин розподілу, саме ці егалітарні риси теорії і практики неолібералів буди піддані критиці у 70–80-і рр. представниками «неоконсервативної хвилі», які побачили небезпеку для ефективного функціонування капіталів та для існуючої системи цінностей. Нові явища у розвитку країн Заходу вплинули на еволюцію ідеології неолібералізму, деякі з представників якого (Д. Белл, Д. Мойніхен, Н. Глейзер та ін.) сприйняли неоконсервативні ідеї.

Нині ліберальний рух налічує до 110 партій; 60 із них об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 р. В Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції.

Висновок

В представленому рефераті розглянуті основні політичні течії, їх формування та розвиток.

В даний час в Україні політичні течії слабо розвинені. Це пояснюється тим, що протягом тривалого часу традиції політичного плюралізму були відсутні. Одноманітна тоталітарна спрямованість комуністичної ідеології звела майже нанівець і систему цінностей, характерних для інших ідеологій. Як свідчить історія, повернення на шлях цивілізації потребує тривалого часу. Знання цивілізаційного шляху політичного розвитку нині є нагальною потребою.

Список використаної літератури

1. Бабкіна О. В., Горбатенко В. П. «Політологія»: підручник видання 2-ге, перероблене і доповнене – К.: «Академія», 2001. – 526 с.

2. Бебик В. М. «Політологія: теорія, методологія, практика»: Підручник – К.: МАУП, 1997. – 248 с.: іл. – Бібліограф.: с. 236 – 245 с.

3. Брегеда А. Ю. Основи політології: навчальний посібник. – Вид. 2-ге, перероблене і доповнене – К.: КНЕУ, 2000. – 312 с.

4. Горбатенко В. П. «Політологічний енциклопедичний словник»: 2-ге видання, доповнене і перероблене – К.: «Ґенеза», 2004. – 736 с.

5. Кирилюк Ф. М., Обушний М. І., Хилько М. І. та інші «Політологія» – К.: Здоров’я, 2004. – 776 с.