Історія Вінниці

РЕФЕРАТ

на тему:

"Історія Вінниці "

учениця 11 класу

Мельник Анжела

Вінниччина! Вона чарує мальовничу природу, гаями і лісами тихоплинним Південним Бугом і бурхливим Дністром, квітучими садами і неозорими ланами. Вона гарна, і у весняних ранках, і в сонячні літні дні, коли іскриться золотом пшениця, і в осінню пору, коли щедро віддає людям всі свої дари подільська земля.

Вінниччина славна своєю історією, яка бере початок у сивій давнині. Кожне покоління залишило про себе згадку в пам’ятках історії та архітектури, на сторінках літописів і в народній пам’яті.

Чим далі в історію відходять роки Великої Вітчизняної війни, тим більш усвідомлюється велич і значення безсмертного подвигу радянського народу в ім’я свободи і незалежності Батьківщини.

На світанку 22 червня 1941 року гітлерівські полчища віроломно напали на нашу країну. І вже 7 липня 1941 року в районі Могилева-Подільського фашистські війська великими силами почали переправлятися через річку Дністер. 11 днів героїчно обороняли підступи до Могилева-Подільського частину укріпленого району, 130-а с/д, мотострілецький полк і льотчики 45-ї змішаної авіаційної дивізії. Екіпажу бомбардувальника „АП-2” штурманом М.О. Навроцькому і стрілку-радисту І.М.Бражникову за проявлену мужність і героїзм при знищенні переправи через Дністер присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Будівництво усіх оборонних споруд в Могилів-Подільському, Барського та інших районів Вінницької області керував генерал-лейтенант інженерних військ Герой Радянського Союзу Д.М. Карбишев. Подвиг воїнів гарнізону доту №112 біля села Бронниця, доту №114 біля села Слобода Могилів-Подільського району та залізобетонних дзотів біля села Ял тушки Барського району на завжди залишиться в пам’яті народу. Тут жаркого літа 1941 року проходила лінія оборони радянських воїнів. До кінця липня велись запеклі бої з переважаючими силами ворога. Механізовані полки ворога, обминаючи кріплення, прорвавши лінію оборони, рухалися все далі на Схід.

В середині липня в напрямку Погребище-Христинівка через село Нова Гребля відступали війська 12-ї армії. За вказівкою зверху був демонтований Новогребельський цукровий завод і підпалений. Дерев’яні конструкції згоріли, а основне обладнання погрузили на станції Нова Гребля в ешелон. В районі Хрестинівка-Умань цей ешелон потрапив в оточення, і обладнання було вивезено до Німеччини.

Під час окупації на території Села Нової Гребля діяло дві комендатури військово-господарського відомства Німецької армії. Радгосп, степ і територія цукрового заводу були підпорядковані одній із комендатур. На цьому відділку працювали робітники радгоспів та військовополонених. Його охороняли комендант і чотири німецьких солдати. Інша частина села Соболівка Отруби та село Забара, на якій працювали жителі села Нової Греблі, були підпорядковані коменданту, 2-ом німецьким солдатам і місцевій поліції.

Під час окупації села відчувалося протистояння людей фашистами. Під керівництвом Бондаря Григорія Павловича був організований молодіжний загін, який провадив партизанську роботу, направлену проти німецької влади. Про що свідчить документ із архіву.

Цією підпільною партизанською групою І.Чапаєва було знищено старосту та більше десятка німецьких солдат і поліцаїв, а також визволено військовополонених. Але втікачів наздогнала турбівська жандармерія і, оточивши біля села Брицьке близько 27 чоловік, відправили їх в табори смерті. Під час облави в селі Нова Гребля турбівські поліції, шукаючи підпільників, жорстоко розправлялися з ними, про що свідчить оголошення турбівської жандармерії.

Стасенко Тарас Прокопович втік на степ до тітки, поліцаї вислідили його і підпалили хату, коли вибіг Тарас із вогню, його розстріляли. Рябоконя Павла Івановича німці прив’язали до бричка і волокли по дорозі, а потім побитого і знесиленого повішали. Розстріляли фашисти також Ямкового Миколу Оксентійовича і дітей Федора Степановича. Більше 50 чоловік було вивезено до Німеччини.

25 грудня 1943 року зійшла на Вінниччину зоря визволення. Тоді в результаті розпочатої Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, військами першого українського фронту був визволений перший населений пункт Вінницької області Козятинського району – село Велике. Визволення Вінниччини відбувалося у два етапи. Північно-Східні райони області були очищені від гітлерівців у першій половині січня 1944 року військами 38-ї,1-ї танкової і лівого флангу 18-ї армії.

31 грудня 1943 року війська червоної армії оволоділи залізничними станціями Нової греблі, Ржевуська, Рось. 1 січня 1944 року відступаючи, гітлерівці зайняли оборону на околицях села нової Греблі, встановивши кулемети і артилерію на Отрубах і Соболів ці, а біля цвинтаря міномети. 2 січня о 6 годині ранку із сторони села Лазівки в напрямку Отрубів пробилася рота радянських розвідників. Помітивши їх, гітлерівці вислали їм на зустріч загін солдат, між ними відбувся бій. З великими втратами як з одної, та і з другої сторони радянські і німецькі солдати почали відступати. В цей час в одній із хат, на краю села, засіли троє сільських партизан, які зненацька відкрили вогонь по фашистах, що відступили, і перебили їх. Озвірілі фашисти з кулеметів та артилерії відкрили вогонь по хатах. Від трасуючих куль та снарядів хати згоряли одна за одною, до вечора Отруби палали вогнем.

5 січня 1944 року, щоб уточнити вогневі позиції розміщення воєнних сил противника в селі, батальйон Червоної Армії пішов у розвідку з боєм і потрапив в засідку ворожих кулеметів, які були встановлені в напіврозвалених колгоспних свинарниках, та під обстріл артилерії. В бій вступила 1- танкова армія, танки своїм огнем примусили назавжди замовкнути ворожі кулемети і артилерію. Відступаючи, фашисти на своєму шляху палили хати мешканців села. До вечора половину села по праву сторону річки Десенка було звільнено.

Зі сторно села Овечаче в напрямку села Нової Греблі, у лісі зав’язався бій, проте прорвати оборону гітлерівських військ не вдалося. Увечері на Різдво Христове 7 січня 1944 року за допомогою місцевих провідників, рота радянських солдат, обійшовши село полями та рівчаками зі сторони Соболівки, зненацька захопили гітлерівські гармати, п’яних фашистів, які спали, позв’язували. Зайшовши з тилу, взяли в полоні мінометну роту фашистів, які пробували учиняти опір, побили решту окупантів, покинули село без бою і відступили в напряму села Кіровка.

Ранком 8 січня 1944 року в село ввійшли основні радянські війська і зайняли оборону на околицях села від залізниці Погребище-Калинівка, через поля до містка забарської дороги, через соболів ку по березі річки Десенки та через територію лікарні. Протягом 2 місяців, з січня по березень, стояли радянські війська в селі Нова Гребля

4 березня 1944 року почалась Проскурівсько-Чернівецька окупація першого українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу Г.К. Жукова. В 4 години ранку після артпідготовки, військами 237 с/д розпочався наступ на село Кіровку. Після 2 годин запеклого бою радянські війська відступили на свої украплені рубежі. Оборону в напрямку Калинівки прорвати не вдалось.

6 березня 1944 року основні частини 38-ї армії були зняті з передової і направлені в тил. Маневруючи на південь, 11 березня після 40 хвилинного мінометного і артилерійського обстрілу позиції гітлерівських військ перейшли у наступ на території Плесківського, Липовецького, Іллінецьког, Оратівського районів. Прорвавши на цій ділянці передній край оборони ворога, радянські війська розвивали свій наступ у тил ворога.

13 березня 1944 року бійці 221 с/д вступили в бій з гітлерівцями на підступах до Вороновиці. Противник сконцентрував тут значні сили артилерії і піхоти, сподіваючись стримати наступ радянських воїнів. На світанку 14 березня 1944 року з підтримкою 237-ю пирятинської с/д радянські війська ввійшли в Вороновицю, захопивши на залізниці цілий ешелон муки, та інші продтовари які фашисти не встигли відправити на Вінницю. На другий день зранку відразу взяли Тиврів, а до вечора звільнили Гнівань.

16 березня 115 с/д 237с/д, 23 окрема винищуваноартилерійська протитанкова бригада і льотчики п’ятого штурмового авіаційного корпусу розпочали бої за Жмеринку. 17 березня звільнили Браїлів, а 18 березня 1944 року радянські війська оволоділи залізничним вузлом Жмеринки. Визволення Жмеринки і дальший наступ військ у напрямку Бару створювало сприятливі умови для успішного завершення операції по визволенню Вінниці.

Весна 1944 була ранньою. Люди поверталися в рідне напівспалене, напівзруйноване село. Жили по дві, а той по три сім’ї в одній хаті. Лінія фронту віддалялась все далі на Захід. До села ще доносилась канонада, земля здригалася від вибухів снарядів, обрій по вечорах світився заревом. Сніг уже давно розтав, чорніли поля і тільки люди з ряднами, а де й з підводами, звозили, зносили побитих солдат і там же на полі закопували.

Лише через 10 років, у 55, в центрі біля села сільської Ради напроти церкви викопали братську могилу і позвозили з околиць села, викопаних побитих солдат. Похоронили в братській могилі солдат і офіцерів, всього 132 чоловіки, поставили пам’ятник.

Звичайне село, як і тисячі інших. Чи мало воно якесь стратегічне значення?... Рік за роком проходять літа, загоїла земля свої рани, заросли могили травою, та тільки люди свято бережуть пам’ять про своїх рідних і близьких в кожному селі, в кожному місті. Кожного ранку на 9 травня біля братської могили збираються жителі села, щоб влаштувати пам’ять загиблим воїнам, привітати ветеранів із святом. Приїжджаючи рідних тих, хто загинув в ті буремні роки. Не один десяток років Розшукують своїх синів, братів, батьків. Не обминають такі події і наше село. Через 55 років знайшовши могилу гвардії капітана Порового М.А. , його рідній брат. Зустрівся з дочкою жительки села, якої під час війни тимчасово перебував на квартирі його брат.

Побув в шкільному музеї, де свято бережуть фотографію гвардії капітана, був зворушений до глибини душі цією зустріччю.

Музейну кімнату в шкільному приміщенні було створено ще в 1985 році. На той період в школі накопичилось чимало матеріалу про Велику Вітчизняну війну. В роботу були задіяні майже всі учні, вони зберегли фотографії загиблих воїнів, проводили зустріч з ветеранами війни, записували спогади.

В кімнаті з однієї сторони зроблений пам’ятник односельцям, які загинули під час війни. Майже від самого полу і аж до стелі викарбувані на ньому їх імена, а на розгорнутому прапорі розміщені фотографії ті, що збереглися.

З протилежного боку кімнати на стіні зображена картина з пам’ятниками Бреської фортеці у вигляді марева. Залишився на окупованій території, перехвачувався до одужання. Коли одужав, то оборонявся з ворогами у складі партизанського загону імені Леніна. При наближені радянських військ у грудні 1943року перейшов лінію фронту. Був призначений командиром гармат. Перемогу зустрічав на Віслі. Після чергової роботи саперів, які відвозили снаряди в глинище село знову здригалося від потужного вибуху. Не тільки земля береже згадку про ті страшні дні війни. Стільки промайнуло років, а люди й досі зберігають найдорожче, що залишилось від тих, хто не повернувся з війни

Ідуть роки, але війна не забуває. Знову і знову озивається вона у свідомості поколінь, тривожить уяву, змушує замислюватись над трагедією і подвигом нашого народу. Особливо вражаючою була зустріч учнів з воїнами визволителями нашого села.

Саме їх розповіді про бойові дії які розгорталися в селі Нова Гребля та на околицях села, допомагали уточнити карту визволення, нашого села і в цілком Південні райони Вінницької області.

Однією з перших весняних наступальних операцій радянських військ на Правобережній Україні була Проскурівсько-Чернівецька, яка розпочалась 4 березня 1944 року. В ніч з 3 на 4 березня в Новій Греблі на передовій в районі Соболівки, де була побудована в два рубежі оборона, готувались війська до наступу в напрямку села Кіровки. В 4 години ранку здригнулася земля від нищівного артилерійського удару по ворогу. Рота станкових кулеметників під командуванням старшого лейтенанта Коваля О.С Зайняла вогневу позицію на попередньому рубежі. Був отриманий наказ: подавляти вогневі точки ворога і короткими перебіжками рухатись вперед, перекидаючи станкові кулемети на нові вогневі позиції. В свою чергу гітлерівці відповідали артилерійським та мінометним вогнем. Зав’язався запеклий бій, який тривав майже 4 години. Гітлерівці подавляли мінометним вогнем наші вогненні точки, тому треба було частіше міняти позиції. Прямо перед очима старшого лейтенанта міна попала в око і розірвала трьох бійців разом з станковим кулеметом, попереду ще два станкових кулемети замовкли. Гітлерівці прицільним кулеметним вогнем із церкви притиснули радянських бійців до землі. Вогонь і земля, свист куль і крики поранених перемішалися. Дали команду відійти на попередні позиції. На полі бою на відстані 200-300 метрів один від одного залишилося два станкових кулемети і поранені. На дворі було вже видно, і весняний мороз не щадив людей. Тому бійці одягли на нього декілька шинелей, взявши коробку з патронами, разом із старшим лейтенантом вони короткими перебіжками, пригинаючись від куль, добралися до першого кулемету. Старший лейтенант приціленим вогнем примусив замовкнути ворожу вогневу точку, перекриваючи короткими чергами бійця, який повз до наступного станкового кулемету. Він майже 40 хвилин під вогнем врятував із поля бою поранених разом з станковим кулеметом. Коли бійці допомогли і втягли його в окоп на його спині не було цілого місця, шинель як то багато сполосало, а він хукаючи на замерзлі руки, посміхався.

Перед строєм нашому лейтенанту була оголошена подяка, рядового бійця приставили до нагороди за мужність. Своїх товаришів, загорнувши в плащ палатку понівечені тіла, там же й в окопі його поховали, посадивши біля могили три грушки. В ці дні на зміну з нічними заморозками прийшло весняне тепло з дощами. В ніч 6 березня таємно, мокрі по коліна в болоті, несучи на рука станкові кулемети, в ручну переправляючи через річку гармати, основні частини радянських військ маневрували в тил, залишивши на передовій незначні сили. Під час переправи однієї з гармат, яка застрягла в болоті один із бійців зачепив фінтів ку за кущ, і вона вистрілила, поранивши його в руку. Офіцер із штабу не став виясняти причини, а віддав наказ розстріляти як дезертира. За селом біля лісу його розстріляли. Там же й прикопали. Дехто з жителів села знали про ту могилку невідомого солдата, а зараз і гробчика там не залишилося.

Скільки безіменних залишилося лежати в святій землі? Ось із цієї фотографії на нас дивляться не по роках помужнілі обличчя двох братів червоноармійців і, то тоді ще, лейтенанта Коваля Олексія Савовича. А їм було тоді лише, меншому брату 14, старшому 16, а лейтенанту 19.

І земля українська, і люди стогнали під кованим чоботом фашистського звіра. Як можна забути ц жахи, що їх творили нелюди! За час окупації України 1941-1944 гітлерівці знищили понад 5 млн. чоловік; 2-4 млн. чоловік вивезли на роботи до Німеччини. У роки війни загинув кожний шостий житель України. Визволення України тривало майже 2 роки. Внесок українського народу у перемогу над фашизмом не оцінений. Близько2,5 млн. воїнів – українців нагороджені орденами та медалями, понад 2 млн. – удостоєні звання Героя Радянського Союзу, з них тричі удостоєний цього звання І. М. Кожедуб, і двічі удостоєні цього звання 32 українці. Воїни-українці були визволителями народів Європи.