Революційні події 1905-1907 р.р

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ

Контрольна робота з предмету “Історія України”.

Тема: “Революційні події 1905-1907 р.р.”

Варіант № 80

Виконала:

студентка групи ПБЗ – 11

Рощенко Руслана

Викладач:

Цимбал Т.Я.

Ірпінь 2001

1.Початок, характер та рушійні сили першої російської революції. Революційні події в Україні 1905р. Становлення політичних партій до революції.

Рубіж XIX і XX ст. — це не тільки період суттєвих соціаль­но-економічних змін, а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними поді­ями 1905—1907 рр. Зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об'єк­тивна зацікавленість буржуазії в її залученні до вирішення важ­ливих державних проблем, національний гніт, відсутність де­мократичних свобод тощо створювали ґрунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас. Проте можливість висту­пу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню напри­кінці XIX — на початку XX ст. широкого спектра політичних партій, розширенню сфери їхніх дій, посиленню впливу на ма­си; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв'яз­ку з поразкою у російсько-японській війні 1904—1905 рр.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербур­зі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагали­ся передати цареві петицію про свої нужди. Звістка про заги­бель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася у загрозливе для царату гасло "Геть самодержавство!" Тільки в січні у Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.

Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприя­ло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основними параметрами якої є масовість, територіальна поширеність, тривалість, участь різних соціальних верств. Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Тіль­ки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів Російської імперії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Повстання на броненосці "Потемкин" (червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (лис­топад 1905 р.), у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революцій­них настроїв серед солдат та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували або ж принаймні лояльно ставилися до самодержавства, теж були но­вим суспільно-політичним фактором, який відіграв надзвичай­но важливу роль у політичному розвитку подій, особливо у ви­рішальному 1917 р.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося при­душити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало під­писання Миколою II 17 жовтня Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу со­вісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російсь­кого парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.

По-перше, вій суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета "Хлібороб". Незабаром газети українською мовою почали виходити у Катеринославі, Одесі, Полтаві, Хар­кові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали — "Дзвін", "Українська хата", "Рідний край", "Посів", "Село" тощо. Всього протягом 1905—1907 рр. виходи­ло 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах, виникають осередки куль­турно-освітньої організації "Просвіта". До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти, ці об'єднання вели активну культурницьку ро­боту — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу.

По-друге, нового імпульсу було надано процесові масової са­моорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профс­пілок та інших суспільних організацій. Саме цього періоду відбу­валося формування та становлення провідних політичних сил, які визначили характер та динаміку суспільно-політичних подій в Україні 1917—1920 рр.

Активізація національно-визвольного руху в Україні на початку XX ст. створила ґрунт для виникнення політичних партій. Перша з них — Революційна українська партія (РУП) виникла 11 лютого 1900 р. у Харкові, її організато­рами були діячі студентських громад Д. Антонович, П. Анд-рієвський, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський та інші. РУП порвала з українським аполітичним культурництвом. Спочатку її основною програмною вимогою була «Одна, єди­на, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Першочерговою метою проголосили «повернен­ня нам прав, відзначених Переяславською конституцією 1654 р.». Згодом гасло самостійної України було замінене вимогою культурно-національної автономії в межах Росій­ської імперії.

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що називалися «вільними громадами». З 1903 р. фактичним керівником РУП став М. Порш. Рупівці поширювали відо­зви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основно­му мирні форми дій.

В умовах наростаючого революційного руху РУП не могла довго проіснувати без змін. У 1902 р. від неї відко­лолася Народна українська партія (НУП) — організація націоналістичного напрямку, яку очолював М. Міхновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907р. діяльність НУП занепала. В 1917р. колишні її члени створили Українську партію соціалістів-федералістів.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку група, яку очолював М. Меленевський. Вона стала на меншовицькі позиції і незабаром влилася до меншовицького крила РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), її лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич та інші. УСДРП виступала за автономію Украї­ни в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. УСДРП проголосила себе представником «українського пролетарі­ату». Спроби об'єднання з РСДРП були невдалими. Каме­нем спотикання стало національне питання. Російські соці­ал-демократи, нехтуючи національними проблемами, не хо­тіли погодитися на визнання УСДРП єдиним заступником українського пролетаріату і, відповідно, федеративного устрою УСДРП. Для російських соціал-демократів ідеалом була унітарна держава, в якій нібито із розв'язанням соці­альних проблем зникне національний розбрат. Практичне здійснення цієї догми дорого обійшлося народам колиш­нього СРСР, зокрема українському.

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізували­ся ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Україн­ську демократичну партію (УДП). Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП).

2. Революційна боротьба в Україні 1906-1907 р.р. Причини поразки революції та її значення.

Національно-визвольний рух українського народу поси­лився в 1905—1907 рр. Народні маси України вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і встанов­лення рівноправності всіх народів, вільного розвитку укра­їнської мови й культури, безперешкодного навчання україн­ською мовою у школах, права вільного користування нею в судах та інших адміністративних установах, заснування культурно-освітніх гуртків і товариств, видання літерату­ри, газет і журналів українською мовою.

Під могутнім революційним натиском царизм змуше­ний був послабити національний гніт українського народу. Законом від 21 листопада 1905 р. дозволяли видавати літе­ратуру національними мовами, випускати газети й журна­ли, створювати культурно-освітні товариства і відкривати національні театри.

В Україні у ряді сіл учителі починали вчити учнів українською мовою. У багатьох містах — Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Кам'янці-Подільському та інших і деяких селах виникли культурно-освітні товари­ства «Просвіти». Активну участь у їх роботі брали видатні діячі української культури Леся Українка, Панас Мирний, Д. Яворницький. У ряді міст відкривали українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства.

З кінця 1905 р. почали видавати газети й журнали українською мовою. В цілому у 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905—1907 рр. виходило 25. Першою щоден­ною українською газетою стала «Громадська думка» (пізні­ше «Рада»). Остання виходила з 15 вересня 1906 р. по 2 серп­ня 1914 р. Загальну лінію газети визначали діячі Товари­ства українських поступовців. Із нею співробітничали про­відні діячі української культури, зокрема М. Грушевський, І. Франко, О. Олесь, В. Винниченко та інші. Щоденні газети «Громадська думка», «Рада», «Нова громада» утримував щед­рий меценат Є. Чикаленко.

Переломний момент революції настав на початку 1906 р., коли поступки царату спричинилися до розколу серед рево­люціонерів. Задовольнившись гарантіями конституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Але радикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще не закінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як «Спілка» та УСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька українських лібералів. Проте значну кількість українців обрали за мандатами російських парти. Ь 497 членів І Думи депутація України включала 63 українців, 22 росіян, п'ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. Коли зібралася Дума, українці швидко організували парламентсь­кий клуб із понад 40 депутатів для обстоювання своїх інтересів.

Українці в Думі добивалися насамперед більшої автоном­ності для своєї країни. Українське селянство дещо не­сподівано всім серцем підтримало цю вимогу. Не менш популярною була вимога української освіти, особливо на початковому рівні. Але уряд, відчуваючи себе дедалі впев­неніше, відкинув їх. Його представники вважали, що надання українцям більшої автономії розпалить у них апетит до незалежності.

3 червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. фактично було здійснено дер­жавний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаган­нями 1905—1907 рр. Перша російська революція зазнала по­разки.

Отже, різке загострення економічних, політичних, соціаль­них та національних проблем, посилене поразкою царизму в ро­сійсько-японській війні 1904—1905 рр. призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: "піднесен­ня — кульмінація — спад", яким відповідають кардинальні зміни та зрушення у суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспіль­но-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: переплетення та взаємовплив робітни­чого, селянського та національно-визвольного рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народ­ними масами ефективності та результативності спільного натис­ку на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної ді­яльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активіза­ція процесу масової самоорганізації суспільства (утворення полі­тичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської три­буни.

Використана література:

1. Лановик Б.Д., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України: Навчальний посібник/ За ред. Б.Д. Лановика. К. – 1999 р.

2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999 р.

3. Історія України/ Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1998 р.

4. Субтельний Орест. Україна: історія. – К.:Либідь, 1993 р.