Сучасний період розвитку соціології праці

Реферат на тему:

Сучасний період розвитку соціології праці

Сучасний етап розвитку соціології в цілому, і соціології праці зокрема, починається в 20-х рр. ХХ ст. В 30-х рр. американська соціологія остаточно зміцнюється в ролі лідера.

США. В 1892 р. відкрита перша в світі кафедра соціології в Чиказькому університеті. В 1901 р. курс соціології викладався в 169 університетах та коледжах, а наприкінці 80-х рр. – майже в 250. Університетський статус академічної соціології, що сформувався в США, отримав в ХХ ст. визнання і в Західній Європі. Лише в Німеччині початку ХХ ст. вченим приходилося боронити право на самостійне існування соціології. Офіційно тут вона не визнавалася, оскільки її помилково ототожнювали з соціалістичними ідеями, відтак викладаючи її в університетах під вигаданою назвою “національна економіка” і в курсі філософії. Все це серйозно стримувало розвиток наукової, особливо емпіричної, соціології.

Соціологія в США стверджувала свій престиж не за рахунок висунення нових, оригінальних ідей (їх було надзвичайно мало), оскільки в сфері теоретичної соціології США ще могли конкурувати з Західною Європою. Новим було по-перше, безпрецедентний розвиток емпіричних досліджень; по-друге, розробка фундаментальної методології, дякуючи чому вдалося поєднати в одне ціле емпірію й теорію. Мова йде про створення кількісної методології.

В основному вона розвивалася в рамках позитивізму. Першою чіткою програмою методології виявився фізикалізм Дж.Ландберга. В 30-ті рр. він формулює т.зв. прагматичну епістеміологію, центральними принципами якої виступали операціоналізм, квантифікація і біхевіоризм. Біхевіоризм забороняв вивчати суб’єктивні стани (мотиви, цінності, прагнення) як непіддатні точній фіксації й кількісному вимірюванню. Дж.Ландберг був переконаним, що соціологія мусить використовувати в своєму аналізі концептуальну схему, випрацьовану в сучасній фізиці, т.т. діяти по аналогії. Зрівнявши соціологію й фізику, він ліквідував якісну своєрідність соціального методу.

Передбачення Дж.Ландберга про те, що соціологія поступово перейде на рейки природничої науки, певною мірою справдилися. Зусиллями Дж.Ландберга, П.Лазарсфельда, В.Кеттона, Р.Мертона, С.Додда, С.Стауффера, Р.Бартона, М.Розенберга, Г.Блейлока, Г.Зеттерберга, У.Огборна, П.Бріджмена американська соціологія отримує міцний методологічний фундамент і впродовж багатьох десятиліть розвивається як точна наука, використовуючи математичний апарат і статистичну теорію. Дякуючи сильному впливу біхевіоризму західна соціологія розробляється передусім як поведінкова наука і входять, поруч з економікою й психологією, в систему соціальних наук.

Поряд з принципами біхевіоризму й “відкритої” поведінки в соціології провідними є принципи операціоналізму та квантифікації.

Операціоналізм – процедура конкретизації соціологічних понять чи зведення їх до таких індикаторів, які можна описати деякою сукупністю операцій (П.Бріджмен).

Квантифікація – кількісне вираження, вимірювання якісних ознак (наприклад, оцінка в балах особистих й ділових якостей робітника).

Основні школи й напрямки. Серед перших наукових шкіл називають зазвичай інституціоналізм та Чиказьку школу, яка займала домінуюче положення в період 1915-1935 рр. Остання сформувалася на базі першого в світі соціологічного факультету, очолюваного А.Смоллом (1892). Для Чиказької школи характерне поєднання емпіричних досліджень з теоретичними узагальенннями, які в той період не являли собою “високої теорії” в дусі структурного функціоналізму Т.Парсонса, т.т. високоабстрактної, жорстко кодифікованої теоретичної побудови, що претендує на універсальне пояснення соціальної реальності.

З точки зору соціології праці в діяльності Чиказької школи можна виділити характерні особливості:

1. розвиток т.зв. соціальної діяльності (social work) – практичні вирішення соціальних проблем, породжених урбанізацією й індустріалізацією (безробіття, зубожіння, злочинність). Соціальний працівник (психолог, юрист, соціолог) в 20-30-ті рр. займався вирішенням соціальних проблем виробництва – попередженням конфліктів, вирішенням трудових суперечок, покращанням умов праці й стабілізацією кадрів. Поступово його витіснив спеціалізований відділ управління персоналом;

2. поява в 1918 р. праці У.Томаса і Ф.Знанецького “Польський селянин в Європі та Америці”, позначила новий рубіж в розвитку сучасної соціології;

3. розробка соціально-екологічної теорії Р.Парка і Е.Берджеса, основними елементами якої були “соціальна мобільність”, “соціоекономічний статус”, “маргінальна особистість”.

Поступово центр розвитку американської соціології переміщується до Гарвардського університету. В 1927-1932 рр. група гарвардських вчених під проводом Е.Мейо (1880-1948) проводить знамениті Хотторнські експерименти, з яких прийнято розпочинати відлік у розвитку власне індустріальної соціології.

В основі соціологічної теорії Гарвардської школи лежать наступні принципи: 1) людина є “соціальною твариною”, яка орієнтована й включена в контекст групової поведінки; 2) жорстка ієрархія підпорядкованості і бюрократична організація несумісні з природою людини та її свободою; 3) керівники промисловості мусять орієнтуватися великою мірою на людей, а не на продукцію. Це сприяє “соціальній стабільності” суспільства і задоволеності індивідом від своєї праці.

Доктрина “людських відносин” – теоретична основа Гарвардської школи – надала поштовх розробці проблем мотивації поведінки. В індустріальній соціології вивчення мотивації складає особливий напрямок. Значний внесок в цю область внесли А.Маслоу, Ф.Херцберг та Д.Макгрегор. Теорії мотивації Маслоу, Херцберга, Макгрегора, а також Лайкерта відносяться до базових, фундаментальних. Вони здебільшого визначають нинішнє обличчя індустріальної соціології і менеджменту, стимулюють тисячі емпіричних досліджень й чималу низку практичних програм.

В сфері загальносоціологічної теорії найбільш відомими є дві концепції: теорія “постіндустріального суспільства” розроблена американським соціологом Д.Беллом в 50-ті роки та теорія “революції менеджерів”, основна ідея якої – витіснення класу капіталістів “класом управляючих” (зазначимо тут принагідно, що ця ідея міститься також і в теорії “постіндустріального суспільства”).

Паралельно з загальнотеоретичними концепціями в США розроблялися прикладні концепції і програми в рамках т.зв. “гуманізації праці”. Програма “гуманізації праці” створювалася як спроба синтезувати здобутки тейлоризму (раціоналізація виробництва) і концепцію “людських відносин” (вивчення психологічних процесів).

В межах руху за “гуманізацію праці” сформувалися дві самостійні, але тісно взаємопов’язані течії – упровадження нових форм організації праці і програми покращання “якості робітничого життя”.

В США прийнято виділяти особливий тип знання, який не замикається в межах однієї школи, течії чи напряму. Він називається прикладною соціологією (applied sociology). Це сукупність пояснювальних моделей, методологічних принципів, методів й процедур дослідження, а також соціальних технологій, конкретних програм й рекомендацій, орієнтованих на практичне використання й досягнення реального соціального ефекту.

Історичні коріння прикладної соціології сягають до А. де Токвілля, Е.Дюркгейма, А.Смолла. В еволюції прикладної соціології виокремлюють три етапи: 1-й – 1895-1920 рр. – пов’язаний з інтересом до соціальних реформ, розумінням наукової теорії як сукупності філософських суджень про ідеальну модель суспільства; 2-й – 1920-1950 рр. – емпіричні дослідження Чиказької школи. Характерна риса середини ХХ ст. – високий престиж академічної соціології й низький – прикладної. Втім починаючи з 60-х рр. (3-й) все більше уваги приділяється розвитку саме прикладної соціології. Сьогодні остання є однією з провідних напрямків західної соціології.

Від прикладної соціології відрізняється т.зв. соціальна інженерія, яка використовує емпіричні методи, але метою проставляє зміну організаційних структур та контроль за поведінкою людини.

Особливо широке розповсюдження соціальна інженерія та прикладна соціологія отримали в зв’язку з розповсюдженням нових форм організації праці.

Франція. В контексті розмови про ідейний вплив на розвиток сучасної французької соціології праці іноземних шкіл і течій, передусім треба виділити такі явища, як ліберальна критика тейлоризму, доктрина “людських відносин” (яку, до речі, французькі соціологи з самого початку намагалися вдосконалити відносно національних умов), соціометрія Д.Морено і теорія динаміки груп К.Левіна, західноєвропейська соціальна філософія та марксистська політична економія.

5. Управління виникає і стає потрібним тоді, коли різко ускладнюються економічні, політичні, соціальні процеси, і там, де з’являється потреба в кооперації, у поєднанні різних суспільних елементів, узгодженні дій окремих частин, індивідів тощо. Чим більш розвиненим є суспільство, чим більш розвинений у ньому поділ праці, тим більшою є потреба в соціології управління, бо управління – це діяльність, спрямована на реалізацію свідомо артикульованого інтересу.

Мистецтво управління формувалося протягом усього історичного розвитку людства, що, як відомо, налічує кілька тисячоліть. Виникнення управління пов’язують із зародженням писемності в стародавньому Шумері, що спричинило до створення особливого прошарку “жерців-бізнесменів”, які успішно виконували релігійно-комерційні та торговельні операції. В наступні десятиліття розвиток управлінського мистецтва відбувався як у сфері управління державними справами, так і у сфері управління господарством. Вже тоді філософи сперечалися про переваги різних форм управління, про те, є управління наукою чи мистецтвом, а також порушували питання про розумне управління (Платон, Конфуцій, Мейцзи та ін.).

Однак управління як сфера людського знання відокремилася в самостійну наукову галузь лише наприкінці ХІХ ст. Протягом більше як вікової історії наука соціального управління розробляє теорію, змістом якої є закони і закономірності, принципи, функції, форми й методи цілеспрямованої діяльності людей в процесі управління.

Перші праці, в яких було зроблено спробу наукового узагальнення нагромадженого досвіду та формування основ наукового управління, з’явилися наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. як відповідь на потреби промислового розвитку, який дедалі більше набував таких специфічних рис, як масове виробництво і масовий збут товарів та послуг, орієнтація на ринки більшого обсягу та великомасштабну організацію у формі міцних корпорацій та акціонерних товариств. Підприємства-гіганти відчували гостру потребу в раціональній організації виробництва й праці, чіткій і взаємопов’язаній роботі всіх підрозділів та служб, керівників і виконавців щодо науково обгрунтованих принципів, норм і стандартів.

У своєму розвитку теорія соціального управління пройшла кілька етапів:

- Класичний, або раціоналістичний, напрямок, найтиповішим для якого є школа наукової організації праці, або наукового менеджменту, Ф.Тейлора; адміністративна, або класична, школа управління А.Фойля; теорія ідеальної бюрократії М.Вебера.

- Соціально-психологічний, або гуманістичний, напрямок, для якого найхарактернішими є теорія людських відносин Е.Мейо; теорія “X” i “Y” Д.Мак-Грегора; теорія стилів управління К.Левіна та багато інших.

- Системний, або методичний, напрямок, який об’єднує як класичну і соціально-психологічну школи, так і численні прикладні концепції, теорії та розробки на основі кількісних методів, тобто методів точних наук, з широким використанням комп’ютерних технологій і програмного моделювання.

З виникненням цього напряму відбувся остаточний перехід у розумінні проблем управління від суто інженерного підходу до соціологічного, в центрі уваги якого перебуває перш за все людина з її потребами, інтересами й цінностями. Значний внесок у розробку проблем управління суспільством та різними його сферами зробили А.Сміт, А.Фойль, М.Вебер, В.Зомбарт, Д.Кейнс, Й.Шумпетер, А.Богданов, В.Афанасьєв, Г.Саймон, Ч.Барнард та багато ін. як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників.

Завдяки знанням фундаментальних положень соціології та психології щодо суб’єктів господарської діяльності стало можливим поглиблене розуміння реальної суті управління як в організаціях, так і в ширших соціальних системах. З’явилися такі поняття, як участь працівників в управлінні, лідерство, імідж керівника, особистий ріст тощо. Набуло права громадянства і саме поняття “особистість в організації”. Одне слово, “засумувавши” за живою людиною та побачивши можливість безпосереднього звернення до неї, управління почало соціологізуватися, а соціологія – спеціалізуватися. Отже, соціологія була не тільки сприйнята наукою управління, а й почала розглядатися як необхідна складова цієї науки.

Поряд з цим активне використання в управлінні системного підходу зумовило подальше ускладнення сфери управлінського знання. Було встановлено, що залежно від типу середовища можуть ефективно функціонувати як бюрократичні, так і дебюрократичні системи управління.

Саме з цим було пов’язане виникнення на рубежі 70-х рр. ідей “ситуаційного підходу” до управління соціальними системами. Подальший розвиток науки соціального управління у 80-ті рр. логічно привів до усвідомлення великого значення “організаційної культури” як важливої характеристики, що інтегрує в собі усі особливості підприємства (організації) – і системні, і поведінкові, і соціокультурні. Це, врешті-решт, значно посилює гуманістичний компонент в управлінні, спирається на людський потенціал як керівників, так і підлеглих.

В 90-ті рр. цей напрямок науки набув подальшого розвитку. У зв’язку з цим простежуються такі тенденції в розвитку наукового управління:

1. інтернаціоналізація управлінського знання, зумовлена виникненням інтеграційних структур (насамперед міжнародних інформаційних систем), зростанням конкуренції та взаємозалежності у світовій економіці;

2. дедалі більше повернення управління до “здорового глузду”. Адже систематизований “здоровий глузд”, що грунтується на висновках соціології, психології, науки про організаційні зміни, має не лише практичний, а й світоглядний характер (як певна система цінностей), даючи змогу як індивідам, так і соціальним спільнотам краще адаптуватися до відповідних змін у соціальному середовищі. Останнє особливо важливе для українського суспільства, оскільки в умовах його реформування проблема полягає не в тому, як, а в тому, що робити.

Література:

1. Афонин А.С. Основы мотивации труда: организационно-экономические аспекты.- К., 1994.

2. Гіденс Е. Соціологія.- К., 1999.

3. Дворецкая Г.В., Махнарылов В.П. Социология труда.- К., 1990.

4. Дикарева А.Н., Мирская М.И. Социология труда. – М., 1989.

5. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціальні та галузеві соціологічні теорії.- К., 1999.

6. Лукашевич Н.М., Сингаевская И.В., Бондарчук Е.И. Психология труда.- К., 1997.

7. Маркович Д. Социология труда. – М., 1988.

8. Подмарков В.Г. Введение в промышленную социологию. – М., 1979.

9. Подмарков В.Г. Человек в трудовом коллективе: Проблемы социологии труда. – М., 1982.

10. Пригожин А.И. Социология организаций. – М., 1980.

11. Социология труда. – М., 1993.

12. Соціологія. – К., 1999.

13. Фролов С.С. Основы социологии. – М., 1997.

14. Штольберг Р. Социология труда. – М., 1982.