Зміни в системі місцевого самоврядування, внесені реформою Катерини II

ЗМІСТ

Вступ

1. Витоки місцевого самоврядування на українських землях

2. Зміни в системі місцевого самоврядування, внесені реформою Катерини II

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Мiсцеве самоврядування в Українi має досить довгу i драматичну iсторiю.Воно пройшло довгий шлях розвитку вiд його появи, як перших спроб мiського самоврядування середнiх вiкiв i часiв козацької республiки,до практично повного занепаду пiсля об`єднання України з Росiєю i знищення гетьманщини, з наступним деяким вiдновленням прав мiських громад на самоуправлiння в останнi роки Росiйської iмперiї. Спроба впровадження широких, демократичних основ мiсцевого самоврядування була зроблена i в часи УНР, проте поразка УНР завершилась повним знищенням будь-якої згадки про мiсцеве самоврядування за часiв комунiстичного режиму.

Саме в перiод iснування України як радянської республiки у складi СРСР навiть саме слово "мiсцеве самоврядування" як форма саморганiзацiї територiальних громад чи колективiв було вилучене iз вжитку. А влада рад вважаласьнайдемократичнiшим здобутком "соцiалiстичного суспiльства" iназивалась "народовладдям", хоча формувалась i керувалась виключнооднiєю комунiстичною партiєю, не допускаючи будьякої опозицiї.

Фактичне вiдродження мiсцевого самоврядування в Українi почалосьпiсля обрання депутатiв Верховної Ради Української РСР та мiсцевих Раднародних депутатiв в березнi 1990 року. Саме цi першi демократичнi чимайже демократичнi вибори привели в склад депутатського корпусу новихлюдей, яким була невiдома(оскiльки вони нiколи не працювали в цiйсистемi) i неприйнятна комунiстична система тотальногодержавнопартiйного керiвництва всiм життям України i в першу чергуорганами мiсцевої влади(деякi iз депутатiв все життя проти неїборолись i терпiли вiд неї численнi утиски).

Традиції місцевого самоуправління сягають своїм корінням у сиву давнину. Ідея місцевого самоврядування народилася ще у Стародавній Греції, де мешканці були добре інформовані про справи у полісі і брали у його роботі активну участь. В Римській імперії назва міста, яке мало привілеї самоврядування позначалася словом “муніципальний”, що є синонімом слова “місцевий”, де його мешканці самостійно обирали посадових осіб, а не підпорядковувалися імперським чиновникам.Слово “municipium” складається з двох складових: “munis” (ноша, тягар) і “capio”, “recipio” (приймаю, беру на себе). Мешканці брали на себе “ношу”, тобто відповідальність за власні справи у місті. Проблеми самоуправління приваблювали і європейських мислителів Середньовіччя. Ж.Ж. Руссо розробив основи суспільного договору, назвав його об’єднанням людей, де кожен віддає себе і свої можливості при найвищому головуванні інтересів, а І.Кант створив основи всесвітньої миролюбної громади, в якій люди житимуть за законом, встановленим ними для самих себе, дотримуючи почуття власної гідності.Під час тоталітарного режиму проблема місцевого самоврядування не була затребуваної, а лише навантажувалася старим менталітетом “служіння вождю” або “ідеї” і активність людей згасала, бо людина була “гвинтиком” величезного соціального організму з централізованим управлінням і плануванням. Однією з глобальних проблем перебудови посттоталітарних суспільств є децентралізація державного управління в різних аспектах й галузях. Тому самоорганізація громадян для вирішення місцевих проблем – ключовий момент у розумінні демократії взагалі.Україна має багату історію місцевого самоврядування. Специфікою українського досвіду в цій сфері є те, що наша країна довгі сторіччя не мала власної державності, а на її теренах використовувалися різні моделі організації самоуправління місцевих громад. Місцеве самоврядування з’явилося в Україні у середніх віках в містах, які вибороли для себе привілеї самоуправління – “магдебурзьке право”, яке існувало й за часів козацької республіки, але практично занепало після об’єднання України з Росією і знищення гетьманщини.В середині ХІХ сторіччя в Російській імперії, абсолютистській монархії, назріла потреба в децентралізації влади, що привело до деякого відновлення прав міських громад на самоуправління. Запровадження виборних інституцій у містах і селах зумовило навіть появу нових міських статутів, хоча до реального самоврядування було ще й дуже далеко. Спроба створити умови для справді широкого, демократичного місцевого самоврядування була зроблена у часи української Народної Республіки. За довгий час комуністичного режиму про місцеве самоврядування навіть і не згадували. У період існування України як радянської республіки у складі СРСР навіть саме словосполучення “місцеве самоврядування” як форма самоорганізації територіальних громад чи колективів було вилучене з ужитку.А саме “влада рад” вважалась найдемократичнішим здобутком “соціалістичного суспільства” і називалась “народовладдям”, хоча формувалась і керувалась виключно однією комуністичною партією, яка не допускала будь-якої опозиції.Вже тепер, з набуттям незалежності, за невеликий проміжок часу, місцеве самоврядування в Україні пройшло великий шлях, як з точки зору організаційних засад, правової бази, так і в плані наповнення реальними справами. За останні роки місцеве самоврядування в нашій державі змінювалося у напрямі від вкрай одержавленої моделі місцевого управління до схеми, яка передбачає реальну здатність територіальних громад самостійно, або під відповідальність органів місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.Велику системотворчу роль у процесі розвитку місцевого самоврядування мало прийняття Конституції України, яка вперше в історії вітчизняного конституційного права в окремому розділі (Розділ ХІ. Місцеве самоврядування. Статті 140 – 146) закріпила статус та гарантії діяльності органів місцевого самоврядування.

1. Витоки місцевого самоврядування на українських землях

У другій половині XVIII ст. частина козацької старшини намагалася відновити автономні права Гетьманщини. Під впливом фаворита імператриці Єлизавети Петрівни Олексія Розумовського дозвіл на відновлення гетьманства був отриманий. Останнім гетьманом став брат фаворита Кирило Розумовський (1750—І764). Він намагався відстоювати певну свободу Гетьманщини в галузі фінансів, здійснив перетворення у козацькому війську, провів реформу судової системи, виношував плани про заснування в гетьманській столиці Батурині університету. При К. Розумовському значно посилилася роль старшинської верхівки, якій гетьман передавав управління під час своїх частих і тривалих виїздів з України. Почали проводитись старшинські з'їзди, де обговорювались питання поточної політики.

Але останнє гетьманування мало під собою хитку основу — царську примху. Як тільки 1762 р. на престол зійшла Катерина П, вона відразу заявила про необхідність скасування гетьманства. Цариця наказала К. Розумовському скласти булаву, що той і зробив без будь-якого опору 1764 р.

Замість гетьмана була встановлена друга Малоросійська колегія. Фактична влада в колегії належала її президенту, малоросійському генерал-губернатору П. Румянцеву.

На місцях козацьке самоуправління зберігалось до початку 1780-х років. 1781 р. поділ Лівобережжя на полки й сотні було ліквідовано. Натомість запроваджувалася загальноросійська адміністративно-територіальна система. 1783 р. було ліквідовано козацьке військо. З козацького війська створили 10 регулярних полків, російської армії. З 1797 р. серед козаків почали проводитись рекрутські набори.

Так само розвивалися події і на Слобожанщині. Військово-адміністративна реформа 1732—1737 рр. звела нанівець автономію краю. 1762 р. Катерина II призначила слідство над місцевою старшиною, за підсумками якого 1765 р. був виданий маніфест, де говорилося про безладдя і непотрібність козацької служби. Слобідське козацьке військо було ліквідоване, а замість нього створено гусарські полки. Поділ території на полки і сотні був також скасований. Натомість із центром у Харкові була створена Слобідсько-Українська губернія, що складалася з п'яти провінцій, однойменних із колишніми полками.

Процес ліквідації автономного устрою Лівобережжя і Слобожанщини супроводжувався закріпаченням місцевого населення. У 60— 70-ті роки XVIII ст. царський уряд видав низку указів про обмеження права вільних переходів селян з однієї місцевості в іншу. Указ Катерини II від 3 травня 1785 р. законодавчо закріпив на Лівобережній і Слобідській Україні кріпацтво.

Одночасно на українські землі поширювалась дія «Жалуваної грамоти дворянству», згідно з якою козацька старшина і українська шляхта зрівнювалися в правах з російськими дворянами, що виключало її опір ліквідації української автономії у складі Російської імперії. Таким чином, на кінець XVIII ст. Україна повністю втратила особливу адміністративно-територіальну, військову і соціальну організацію, ставши звичайною провінцією Російської держави.

У другій половині XVIII ст. тривала боротьба між Росією і Туреччиною за узбережжя Чорного моря. Вона переросла у дві російсько-турецькі війни 1768—1774 і 1787—1791 рр. Наслідком перемог Росії над Туреччиною стало приєднання до Росії Північного Причорномор'я і Приазов'я. 1783 р. до складу Росії увійшов Крим.

Уже після першої російсько-турецької війни була вирішена доля Запорозької Січі. Її значення як форпосту, що обороняв південні кордони, відпало. Крім того, Січ залишилась осередком антифеодальної боротьби, а це не влаштовувало російський уряд. У травні 1775 р. Запорозька Січ була остаточно ліквідована, а її землі увійшли до складу Новоросійської і Азовської губерній. Частина козаків відступила за Дунай, де у володіннях турецького султана виникла Задунайська Січ. Решта опинилася на службі Росії і була врешті-решт переселена на Кубань.

З кінця XVIII ст. Північне Причорномор'я стало швидко заселятися. Осідали тут і переселенці, доставлені урядом, зокрема іноземці (німці, серби, болгари), а також поміщиками. Зводилися великі міста: Катеринослав, Миколаїв, Херсон, Одеса, Севастополь. Головною галуззю економіки краю стало зернове господарство.

У другій половині XVIII ст. спостерігалося послаблення Речі Посполитої. Внаслідок трьох поділів (1772, 1793 і 1795) територія цієї держави була поділена між Росією, Австрією і Прусією. Після другого поділу Польщі 1793 р. територія Правобережної України увійшла до складу Російської імперії. Галичина і Північна Буковина опинилися у складі Австрії.

Якщо становище народних мас на Правобережжі з приєднанням до Росії майже не змінилося, то у складі Австрійської імперії на західноукраїнських землях сталися певні зміни, пов'язані з реформами імператриці Марії Терезії та імператора Йосифа II у 70—80-і рр. XVIII ст., суть яких полягала у скасуванні особистої залежності селян від поміщиків і обмеженні розміру феодальних повинностей (зокрема, панщини до 30 днів на рік), а також деяких перетвореннях у культурно-освітній і релігійній сфері (рівноправ'я всіх релігій).

2. Зміни в системі місцевого самоврядування, внесені реформою Катерини II

У 1764—1783 рр. було ліквідовано Гетьманщину й автономний устрій України, а з ним і Магдебурзьке право в її містах. У 1785 р., відповідно до виданої імператрицею Катериною ІІ «Жалуваної грамоти містам», на Лівобережній та Слобідській Україні створюються нові органи станового місцевого самоврядування — міські думи. Це знаменувало уніфікацію форм організації суспільного життя в Росії та Україні.

У 1796 р. імператор Павло І спробував поновити існуючу раніше структуру управління в Україні, але відродити Магдебурзьке право вже не вдалося. У 1831 р. було видано царський указ про офіційну відміну Магдебурзького права. Указом царя Миколи І від 23 грудня 1834 р. Магдебурзьке право було скасовано і в Києві. Після цього в Україні тривало формування загальноімперських органів місцевого самоврядування. У 1838 р. Микола І запровадив місцеве станове самоврядування для державних селян та вільних трудівників.

Значний вплив на суспільне життя України мала проведена Олександром II у 1864 р. земська реформа. В Європейській частині Російської імперії, включаючи Лівобережну та Слобідську Україну, засновувалися земські установи як органи місцевого (регіонального) самоврядування. Введення в дію в 1864 р. «Положення про земські установи» здійснювали тимчасові волосні комісії, що складалися з представника дворянства, міського голови, чиновників від палати державного майна і від контори удільних селян. Положення 1864 р. ділило виборців на три курії:

землевласники всіх станів;

власники нерухомого майна в місті;

сільські товариства.

Вибори проводились окремо: від перших двох курій — на з'їздах їх представників. На з'їзді представників першої курії могли перебувати великі і середні поміщики; другої — домовласники, фабриканти, купці тощо. У виборах не могли брати участь:

особи молодші 25 років;

судимі і не виправдані судом;

звільнені з посади;

що знаходяться під слідством;

виключені з духовного відомства.

Вибори гласних від селян були багаторівневими. Гласні обиралися на три роки. Після обрання гласних обирались уїзні земські збори. На першому засіданні уїзні гласні обирали зі свого середовища губернських гласних: від 6-ти волостей — один губернський гласний. Губернські збори проводились один раз на рік, але могли скликатися і позачергові збори. Для поточної роботи і уїзні, і губернські збори обирали Управи у складі 3-х чоловік: голови і двох членів. В основі Положення 1864 року був закладений принцип майнового цензу, з селянами рахувались мало. Домінуючий вплив на місцеві справи належав дворянству. У віданні земських установ знаходилося:

утримання доріг, мостів, перевезень;

винаймання будівель для станових приставів, судових слідчих;

утримання канцелярій посередницьких комісій;

утримання місцевих установ з селянських справ;

утримання статистичних комітетів;

розвиток торгівлі і промислу.

Земство розпоряджалось мізерними матеріальними можливостями. Головним джерелом доходів було право оподатковувати платників новими податками. Земство могло асигнувати певні суми на справи народної освіти, але розпоряджатися цими сумами не мало права. Земства не користувалися повною свободою і самостійністю. Будь-яка постанова могла бути опротестована губернатором.

16 червня 1870 р. було прийнято Містове Положення Олександра ІІ. Згідно з ним виборче право (активне і пасивне) надавалось кожному жителю міста, якщо він був російським підданими, не молодшим 25 років та володів в межах міста будь-яким нерухомим майном.

Нове Земське Положення фактично не мало зв'язку з ідеєю самоврядування. Воно позбавляло виборчого права духовенство, селянство, товариства, селян, які володіють в волості приватною землею, власників торгових, промислових установ, а також євреїв. По суті був знищений принцип виборності управ. У 1892 р. Містове Положення значно врізало виборче право для жителів міст, що призвело до зменшення числа виборців у 6-8 разів. Зменшена була і кількість гласних (приблизно у два рази). Відбулись також зміни у внутрішньому устрої органів місцевого управління: управа стала більш незалежною від думи, права міського голови були розширені за рахунок прав гласних, дума позбавлена права віддавати під суд членів управи. Реформа 1890—1892 рр. відкинула становлення місцевої влади далеко назад. Реально існуюче земство не протрималось і 25 років.

Схожі процеси у другій половині XIX і на початку XX століття відбувалися в Галичині, що перебувала в складі Австро-Угорщини. Місцеве самоврядування там було засноване на принципах австрійського закону про громади від 5 березня 1861 року, який встановлював засади місцевого самоврядування в імперії. Галичина була коронним краєм у складі Австрійської імперії і Галицький сейм 12 серпня 1866 р. прийняв закон про громади для Галичини разом з виборчою ординацією.

Висновок

Останнім часом у зв'язку з утвердженням незалежної України і проведенням широкого спектру реформ економічного і політичного характеру доволі актуальною стала проблема науково-політичного осмислення невитребуваного потенціалу українського державотворення, включаючи і багатий історичний досвід місцевого самоврядування.

Про це свідчить заснування "Фонду сприяння становлення і розвитку місцевого і регіонального самоврядування", "Асоціації міст України", "Українських асоціацій місцевих і регіональних влад", "Асоціації демократичного розвитку і самоврядування України", що за підтримкою конгресу місцевих і регіональних влад Європи у 1995 році провели міжнародну науково-практичну конференцію "Європейський досвід місцевого самоврядування".

Розглядаючи проблему розвитку місцевого самоврядування крізь призму загальноцивілізаційних підходів, автори звертаються і до національної історичної традиції, починаючи з часів Київської Русі і перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського. Досвід самоврядування міст XIVXVIII ст. визначається як такий, що заклав юридичну основу вітчизняного місцевого самоврядування в системі державної влади і отримав своє продовження у час реформ 60-70 рр. XX ст., зокрема у міській .

Зазначимо, що і представники сучасної вітчизняної академічної медієвістики не залишилися осторонь проблеми менталітету українців як історичної категорії. Звернувшись до переломних епох у їх житті – кінця XVI – XVIII ст., вони з'ясували комплекс новаційних стереотипів, які закріпилися на ментальному рівні і домінують у національній вдачі сучасних українців .

Вітчизняні дослідники одностайні у визнанні наявності в українському менталітеті стійких самоврядних архетипів, що складають його генетичний код. До його складу входять такі риси, як:

1) психологія працьовитого господаря з його здатністю навіть за несприятливих умов знаходити різноманітні індивідуальні та громадські форми раціонального господарювання;

2) стихія вільної самодіяльної особистості, природного демократизму, що спонукає до самореалізації на локальному рівні;

3) психологічне несприйняття народом деспотичного характеру центральної влади і прагнення до громадсько-політичної творчості "знизу";

4) перевага практично-соціальних інститутів над політичними і схильність до творення cоціального порядку на рівні компактних спільностей.

При цьому цілком слушно наголошується, що така відносно стійка структура як ментальність не може вважатися сталою. Її модифікація простежується як по вертикалі (в історичному часі), так і по горизонталі (ментальні відмінності регіонального характеру, що властиві державам із великою територією і різними умовами соціально- економічного і політичного розвитку окремих її частин) .

Список використаних джерел

1. Федів І. Місцеве самоврядування, територіальне і регіональне управління в історії України // Місцеве і регіональне самоврядування в Україні. – К. – 1995. – Вип. 1-2. – С. 46-51;

2. Делімарський Р. Магдебурзьке право у Києві. – К., 1996.; Його ж. Боротьба Київського магістрату з гетьманським урядом за свою автономію у 30-60 р. XVIII ст. // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку.

3. Місцеве та регіональне самоврядування в Україні. – Вип. 1-2. – К., 1995. – С. 46-51.

4. Сас П.М. Політична культура українського суспільства кінця XVI – середини XVII ст. – К., 1998; Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво. – К., 1998;

5. Матяк В. Вплив Визвольної війни на суспільну свідомість українського етносу (у пошуках нових підходів до висвітлення історичних реалій) // Там само. – С. 207-227; Сисін Ф. Хмельниччина та її роль в утвердженні модерної u1091 української нації // Український історичний журнал. – 1995. – № 4. – С. 67-77;

6. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХVІІ-ХVШ ст. Проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997; Черних І.Д. Менталітет як категорія наукового пізнання духовного світу людини і нації (огляд вітчизняних досліджень) // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. Матеріали всеукраїнських історичних читань. – Київ;Черкаси, 1997. – Т. 1. – С. 195-208;