Типологізація етичної думки

Реферат на тему:

Типологізація етичної думки

Аналіз історичного становлення етичної думки дає змогу зауважити таку закономірність: кожному з трьох основних етапів історичного розвитку етики властивий ряд основних напрямів, що групують етичні концепції та школи.

Правомірність виділення таких напрямів підтверджує наявність відмінностей (у рамках єдиного для історичного етапу світоглядного принципу), які стосуються як теоретично вихідних засновків, так і нормативних орієнтирів. Наприклад, при загальному космологічному принципі античного етичного аналізу різні тогочасні філософи закладали в основу потрактування моралі й універсальність космічного світопорядку, й специфіку людської природи, й світ ідеальних сутностей, і загальнозначущі чесноти. З точки зору нормативної орієнтації, наскрізний для античності ідеал моральної життєдіяльності як життєдіяльності мудреця знову-таки представлений варіативно. Від свідомого служіння суспільному благу, суспільній справедливості (Демокріт) до гедоністично-евдемоністичного або аскетично-стоїчного відходу від соціального життя, суєти суспільної участі, успіху та заклопотаності.

Можна відокремити ряд основних напрямів етичної думки, які, з одного боку, пронизують увесь процес розвитку етики, а з другого — систематизують багатоманітність етичних позицій. Передусім слід підкреслити протилежність між широко трактованими натуралістичними концепціями, згідно з якими (з тими чи іншими застереженнями й уточненнями) джерелом моралі вважалося природне єство людини як частки світобудови й частки суспільства, і концепціями ідеалістичними (або релігійно-етичними), в яких виток моралі вбачався в якійсь надлюдській, надприродній сутності (Богові, долі, ідеї і т. п.).

Традиційно цей поділ пов'язують з виділенням у філософії таких напрямів, як матеріалізм та ідеалізм, так званих «ліній Демсгтфіта» і «ліній Платона». Однак якщо для філософської думки це розрізнення можливо й правомірне, то стосовно етичної думки з її багатоманітністю як гносеологічних, так і нормативних позицій воно постає малоефективним. Більш прийнятним уявляється визначення цих двох протилежних напрямів у образах емпіричного і трансцендентного підходів. Так, емпіричність полягає у властивому натуралістичному підході, запереченні потойбічного, божественного обгрунтування моралі, в орієнтації при її поясненні на факти реальної життєдіяльності людей. Тут моральність виводиться з емпірично фіксованої дійсності й утверджується як досяжний у реальній життєдіяльності ідеал. До емпіричного (натуралістичного) напряму в етиці належать мислителі, котрі досліджують мораль як породження «природи людини» (Демокріт, Епікур, Бентам, Мілль, Фейербах), космологічної закономірності (Геракліт, Піфагор, Спенсер), фактів суспільного життя (Арістотель, Гоббс, Гельвецій).

Етимологія поняття «трансцендентний» (такий, що виходить за межі) цілком відповідає орієнтації на надприродне джерело моралі, котре міститься за межами всякого можливого досвіду й тому суто умодосяжне. Трансцендентальну етику репрезентують мислителі, погляди яких формувалися в руслі релігійно-етичних систем (Августин, Фома Аквінський), філософсько-етичного (об'єктивного та суб'єктивного) ідеалізму (Платон, Гегель, Кант), англійської школи моральних почуттів.

Із точки зору покладеного в основу моральної системи нормативного принципу можна виділити етичні системи гедоністично-евдемоністичного напряму (етику задоволення, етику щастя або розумного вдоволення), ригористичну етику (етику обов'язку), етику любові, етику самовдосконалення, етику самозречення і т. п.

Якщо етична думка як емпіричний і трансцендентний напрям проявляється з точки зору своїх філософських основ, то як етика щастя, етика обов'язку, етика любові, етика самовдосконалення і т. д. вона виявляється в своєму нормативному значенні. Останнє дуже багато важить для реальної моральної практики, оскільки виступає як певне ціннісне, духовно-практичне відношення.

Пропонована типологізація відображає взаємозалежність пізнавальної та нормативно-практичної позицій в етиці, а отже, відіграє роль певного методологічного засобу, що сприяє виявленню конструктивного значення етичної думки в реальному процесі соціального функціонування моралі, виявленні ряду сутнісних закономірностей самого морального феномена.

Використана література

1. Курс лекція з етики. – М., 2000.

2. Етика і естетика. Підручник. – М., 1999.