Урок як основна форма фізичного виховання школярів

Урок як основна форма фізичного виховання школярів

Як підсистема загальної системи фізичного виховання суспільства фізичне виховання дітей і молоді організовується суспільством у рамках соціальної про­грами з метою підготовки підростаючих поколінь до майбутньої творчої життєдіяльності. Ця підготовка здійснюється шляхом оволодіння певними ду­ховними і матеріальними цінностями фізичної культури, передбаченими навчальними програмами у спеціально організованому педагогічному процесі.

Педагогічний процес фізичного виховання здійснюється через різнома­нітні форми занять (рис. 1), на яких учні оволодівають предметом фізичної культури, роблячи його своїм надбанням, формуючи і збагачуючи особисту фізичну культуру.

Структура занять із фізичної культури передбачає їхню загальну педаго­гічну спрямованість і специфічний зміст, який забезпечує вирішення завдань фізичного виховання.

Аналіз педагогічної суті різних форм організації фізичного виховання шко­лярів показує, що не в кожній із них однаково можуть бути представлені всі складові виховного процесу: навчання фізичних вправ; засвоєння знань із фізичної культури; процес удосконалення фізичних здібностей; спеціалізо­вана підготовка тощо.

Так, наприклад, процес навчання може бути подано в урочних заняттях, а вдосконалення фізичних якостей — у позаурочних, де вибір навчального ма­теріалу буде визначатися завданнями підвищення функціональних можливостей учнів. Ця обставина свідчить про значення кожної форми занять у педагогіч­ному процесі з фізичного виховання і вимагає їх чіткості, взаємоузгодженості та супідрядності під час вирішення завдань фізичного виховання. Вилучення будь-якої форми занять із організованої структури процесу фізичного вихо­вання суттєво знижує його ефективність і, як наслідок, унеможливлює досягнення бажаного педагогічного результату.

Характерні риси, зміст і побудова уроку

Фізична культура як навчальний предмет передбачена в усіх класах за­гальноосвітньої і професійної школи. В умовах, коли освіта стає все більш професійно орієнтованою, фізична культура належить до обов'язкових пред­метів поряд із рідною мовою і літературою, природознавством, математикою, історією України. Зміст предмета регламентується програмою, практична реалізація якої здійснюється на уроках фізичної культури. Відвідування уроків є обов'язковим для всіх учнів школи. Залежно від стану здоров'я піс­ля проведення щорічного поглибленого медичного огляду лікар розподіляє учнів на медичні (основну і спеціальну медичну) групи для занять фізич­ною культурою на підставі "Положення про лікарсько-фізкультурну службу", затвердженого наказом міністра охорони здоров'я України від 31 грудня 1992 року за № 2111. До основної групи входять практично здорові діти, а ті, що мають відхилення у стані здоров'я, належать до спеціальної медичної групи і навчаються за спеціальною програмою.

Риси уроку

Характерними рисами уроку, що відрізняють його від інших форм фізич­ного виховання, є те, що:

• на уроках фізичної культури вчитель створює найкращі умови для розв'язання усіх завдань фізичного виховання та спрямовує само­стійну роботу учнів;

• уроки визначають основний зміст інших форм фізичного вихован­ня школярів;

• на уроках яскраво виражена дидактична спрямованість, зумовлена вирішенням освітніх завдань;

• керівна роль належить вчителю, який викладає предмет і здійснює виховання учнів;

• діяльність учнів чітко регламентується, а навантаження строго до­зується згідно з їхніми індивідуальними можливостями;

• на уроках присутній постійний склад учнів, яким притаманна віко­ва однорідність;

• уроки зумовлені розкладом занять.

Ці риси підносять урок фізичної культури до рівня основної форми за­нять і створюють сприятливі умови для досягнення мети навчання у школі — підготовки всіх учнів до самостійного життя, праці, форму­вання в них потреби та вміння регулярно займатися фізичними вправами, зміцнювати здоров'я і підтримувати належний рівень фізич­ної підготовки протягом усього життя.

Це вимагає такої побудови навчального процесу, коли учні під керівниц­твом педагога опановують систему знань і способи діяльності, виховуються та розвиваються.

Отже, урок фізичної культури можна розглядати як своєрідний систе­моутворюючий фактор. У ньому, з одного боку, в діалектичній єдності виступають мета, завдання, засоби і методи навчання, а з іншого — урок об'єднує в єдине ціле всі форми фізичного виховання школярів.

Досягненню високої ефективності кожного заняття сприяє глибоке знан­ня вчителем теорії і методики уроку. Творче осмислення теорії та існуючої практики фізичного виховання дасть змогу вчителеві використати все багат­ство фізичних вправ, широке коло методів навчання і виховання, прогресивні форми організації занять відповідно до конкретних умов, завдань і реальних рухових можливостей учнів.

Віддаючи належне засновникам української національної методики фізи­чного виховання, звертаємо увагу читача на те, що вже на початку XX ст. вчитель фізичної культури Коломийської гімназії Петро Франко у статті "Фі­зичне виховання в народних школах першого ступеня" [1] чітко визначив завдання фізичного виховання та умови їх досягнення, що свідчить про існу­вання цілісної системи впливу на учнів.

Крім запобігання негативного впливу сидячого способу життя на розви­ток організму, заняття фізичними вправами, на думку П. Франка, повинні сприяти розв'язанню таких завдань:

• вирощувати здорову, всебічно розвинуту молодь, навчати її долати лінивість душі і тіла;

• виробляти в юнаків і дівчат життєво важливі рухові навички та вміння;

• виховувати сміливість, силу волі, витривалість, дисциплінованість і солідарність;

• сприяти формуванню веселої вдачі, погідності духу;

• розвивати любов до рідного краю, природи;

• відвернути молодь від шкідливих звичок і спрямувати до доціль­них (залежно від віку та статі) занять за інтересами. При цьому треба широко використовувати традиції, звичаї українського наро­ду як загальнонаціональні, так і місцеві.

Для проведення занять школи пристосовували приміщення (зали із лава­ми, подвір'я), береги річок, лісосмуги тощо. Для практичних занять учні повинні були самі виготовляти для себе булави, палиці, рукавиці для боксу, ходулі, "крокові" пояси для плавання, скакалки, приладдя для стрибків у ви­соту, жердки, м'ячі та. ін. Висувались певні вимоги до спортивної форми. Для хлопчиків і дівчаток вона складалася зі штанців та сорочок із короткими рукавами, які могли мати вишиті лямівки. Заняття проводилися босоніж.

• розв'язання передбачених для певного заняття освітніх, оздоров­чих і виховних завдань;

• забезпечення оптимального післяробочого стану організму, котрий сприяв би успішній наступній діяльності учнів.

Згідно з цією логікою, урок умовно поділяють на три частини: підго­товчу (припадає на перші дві зони працездатності), основну (відповідає фазі вирішення передбачених основних завдань), заключну (покликану забезпе­чити перехід учнів до наступних після уроку дій). Поділ уроку на частини не означає, що він втрачає свою цілісність. Навпаки, кожна частина повинна логічно передувати наступній і випливати з попередньої. Бажано, щоби пе­реходи від однієї частини до іншої були м'якими і непомітними.

Розв'язуючи окремі (специфічні) завдання, кожна частина служить най­ефективнішому досягненню кінцевого результату уроку. Тому час, що витрачається на окремі частини та їхній конкретний зміст, вельми мінливий, бо залежить від безлічі факторів: завдань заняття, специфіки вправ, конкрет­ного стану учнів на певному уроці, їхніх особливостей, зовнішніх умов тощо.

Зазначені риси є характерними для структури всіх основних форм занять із фізичного виховання, їхня структурна спільність — не у формальному по­ділі на стандартну кількість частин, а в необхідності дотримуватися під час побудови занять загальних закономірностей їхнього розвитку, які не дозволя­ють у будь-якій частині робити те, що не відповідає її ролі та місцю в загальній структурі заняття і зобов'язує будувати урок у певній послідовності. Тільки в такому аспекті градація частин заняття набуває не формального, а конструк­тивного сенсу, що складає перший етап побудови уроку.

Другий етап побудови уроку полягає у визначенні фізичних вправ та їхньої послідовності, що дасть змогу найкраще розв'язати загальні й окремі (спе­цифічні) завдання.

Ефективність певних фізичних вправ у вирішенні конкретних завдань фізичного виховання не викликає сумнівів. Необхідність визначення певної послідовності вправ викликана відомим явищем "післядії". Учитель пови­нен прагнути досягнення позитивного впливу попередньо виконаних вправ — для успіху наступних. Наприклад, опанування складнокоординаційних вправ буде більш успішним на початку уроку. Під час вдосконалення їх можна ви­конувати і в кінці уроку. Вправи на розвиток швидкості дають низький ефект після роботи на витривалість. Небажано на одному уроці поєднувати вправи, що можуть викликати негативні переноси.

Особливо уважно слід добирати загальнорозвиваючі вправи, їх цілеспря­мований добір сприяє формуванню постави, розвиткові певних груп м'язів, вихованню школи рухів, підготовці до засвоєння складних рухових дій, перед­бачених планом уроку. Безсистемне використання загальнорозвиваючих вправ

у молодшому шкільному віці призводить до того, що втрачаються сприят­ливі можливості для розвитку й удосконалення рухового апарату. Своєчасно не розвинені здібності стають перепоною до вироблення у майбутньому більш складних життєво важливих умінь і навичок.

Вирішальним третім етапом побудови уроку є визначення взаємопов'я­заної послідовності дій педагога й учня під час розв'язання кожного педагогічного завдання, застосування вправ, методів і методичних прийомів, що використовуються у процесі уроку. Йдеться також про формування під­груп, висунення завдань, порядок зміни місць занять та інші допоміжні дії, використані на уроці.

Отже, головне призначення уроку фізичної культури — забезпечити уч­ням сприятливі умови для успішного засвоєння навчальної програми. При цьому уроки є лише формою організації навчальної діяльності вчителя та учнів, у рамках якої здійснюється їх взаємопогоджена діяльність, спрямова­на на оволодіння знаннями, вміннями і навичками, підвищення рівня розвитку фізичних якостей школярів.

Безпосереднє педагогічне керівництво навчальною роботою здійснюється з допомогою методики. Під методикою уроку слід розуміти багатокомпонент­ну впорядковану систему управління навчально-виховним процесом, що включає зміст, засоби, методи і методичні прийоми навчання та форми органі­зації навчальної і виховної діяльності дітей.

Методику можна розглядати як систему управління процесом засвоєння учнями навчальної програми; як педагогічний інструмент, за допомогою якого вчитель організовує навчальну діяльність дітей, спрямовану на засвоєння програмового матеріалу.

Отже, методика навчання на уроці полягає в управлінні процесом засво­єння навчального матеріалу, в такому впливі на навчально-виховний процес, який відповідає поставленій меті і завданням та приводить до його поліп­шення і розвитку. При цьому пам'ятаймо, що управляти — це не придушувати, не нав'язувати процесові плинність, яка суперечить його природі, а обов'яз­ково враховувати цю природу, погоджувати способи впливу на процес із його специфічним змістом та логікою функціонування й розвитку.

Будь-яка система управління включає загальні (незалежні від сфери діяль­ності) та специфічні (враховуючи особливості кожного виду діяльності) компоненти.

Проте наявність усіх компонентів сама по собі ще не утворює систему управління. Компоненти утворюють систему лише за наявності зв'язків між ними та взаємодії. Завдяки цим зв'язкам установлюється взаємозалежність компонентів, яка виражається в тому, що зміни в одному з них викликають зрушення в усіх інших і в системі загалом.

Враховуючи загальні положення теорії управління і специфічні особли­вості фізичного виховання, методика навчання як система управління процесом засвоєння учнями навчальної програми включає, як обов'язкові, такі компоненти:

1) мету і завдання навчання;

2) мотивацію навчальної діяльності;

3) тематичне планування;

4) засоби і методи навчання;

5) організацію навчальної роботи;

6) керівництво навчальним процесом;

7) безпечне матеріально-технічне забезпечення;

8) контроль ходу навчального процесу.