Здобутки медицини в період середньовіччя

Робота

до диференційованого заліку

НА ТЕМУ:

“Здобутки медицини

в період середньовіччя”

.

Великий вплив астральні і демонологічні уявлення здійснювали також на систему медичних поглядів. По вавілоно-ассірійських віруваннях, боги керували світовими явищами за допомогою випромінювання (еманації) зірок: ці астральні впливи змінювали співвідношення соків і викликали «псування крові», впливали на плин уже наявної хвороби і на ефективність проведеного лікування. У цьому змісті, очевидно, варто розуміти і наявні у вавілонських джерелах указівок, що хвороба «не може бути заспокоєна пов'язками, а жали смерті не може бути вирвано... якщо лікар не дізнається її суті». Суть хвороби, її причина й особливо прогноз лікування визначалися не стільки в зв'язку з установленням діагнозу, скільки на основі астрологічних даних і гадань на нутрощах жертовних тварин. Крім впливу зоряної еманації, причиною хвороби могло стати вселення демонів, що підстерігали людину па кожнім кроці. Характерно, що всі ці наївні і містичні уявлення уживались з цілком раціональними поглядами на причини окремих захворювань. Наприклад, вавілоняни й ассірійці знали про зв'язок епізоотії з виникненням спалахів інфекційних захворювань у людей.

Поряд з цим шумерська і вавілоно-ассірійська медицина мали у своєму розпорядженні великий арсенал лікарських засобів: широко застосовувалися різні лікарські рослини, олії, нафта і т.д. З північних нагір'їв країни надходили срібло, застосовуване при хворобах статевої сфери, свинець, що вживався в очній практиці. Здійснювався ввіз лікарської сировини з Єгипту, Ірану, Індії. Ліки застосовувалися у виді розчинів, відварів, мікстур, мазей, паст. Призначалися утирання, компреси, лікарські ванни, клізми, кровососні банки, кровопускання, масаж. Найбільш розповсюдженими засобами була вода й олії (слово «лікар» у дослівному перекладі означало «знаючий воду» або «знаючий олію»). Ліки призначалися натще чи під час їжі. Був і посуд для прийому лік: наприклад, описаний поїльник із ґратчастою перегородкою для затримки твердих суспензій. Якщо передбачався несприятливий результат (важкий стан хворого чи несприятливі астрологічні дані), лікарю рекомендувалося ухилитися від лікування.

Була розроблена фізіономіка, заснована на системі аналогій і порівнянь з явищами, що спостерігаються в природі і побуті. Відомо про існування своєрідного діагностичного довідника, що складався з 19 таблиць, яким могли користатися подібно тому, як сучасні фахівці, користаються різними ботанічними і зоологічними визначниками.

Починаючи приблизно з ХІІ-ХІІІ ст. у країнах За­хідної Європи в результаті розвитку товарного виробниц­тва, удосконалення ремесел, розширення торгівлі і міст посилився інтерес до науки, поширилися знання, одержані від античного світу, арабських та інших східних країн, набула широкого розвитку наукова думка. Середньовічні вчені своїми перекладами творів античності ознайомили суспільство з культурою цієї епохи і, відповідно, медични­ми знаннями.

Першими завданнями науки на цей період стає бороть­ба зі схоластикою та утвердження нового світогляду. Для культури і науки епохи Відродження характерна пильна увага до людського тіла, а отже — до анатомії. Основним методом для розвитку цієї наукової галузі стає дослід. У кінці XVII ст. голландський лікар Герман Бургав твердив, що основним шляхом, яким медицина досягне успіхів, є досконале спостереження за всім, що відчувається в лю­дині, — здоровій, хворій, мертвій.

Проти схоластики в медицині одним з перших виступив німецький лікар і природознавець Парацельс (1493-1541), який викладав медицину в Базельському університеті.

На його думку, тільки в результаті досліджень можна встановити істину. Від своїх студентів він вимагав постійної роботи в лабораторії. Саме Парацельс розвинув нове вчення про дозування ліків, рекомендував захищати рани чисти­ми пов'язками, почав використовувати для лікування міне­ральні води, хімічні речовини (ртуть, свинець, залізо, оло­во, мідь, миш'як), бо вважав процеси в організмі людини хімічними.

Велику роль у розвитку наукової анатомії відіграв бельгієць Андреас Везалій (1514—1564), який викладав ана­томію в Падуанському університеті. Суть поглядів Везалія викладена в його праці "Про будову людського тіла", де він описав скелет, м'язи, судини, нерви, органи травлення, ор­гани дихання, серце, мозок та ін. Наукові погляди Везалія відкрили нову сторінку в медичній науці, а сам він зазнав переслідувань інквізиції.

Поряд з лікарями анатомією цікавилися художники, скульптори тієї доби. Так, великий Леонардо да Вінчі брав участь у розтині трупів і залишив після себе 13 томів (200 листів) анатомічних рисунків, навіть планував напи­сати "Трактат з анатомії".

Ідучи шляхом спостережень, досліджень, англійський лікар Вільям Гарвей (1578—1657) написав працю "Анато­мічне дослідження про рух серця і крові у тварин", в якій описав кровообіг. Єдине, чого бракувало в системі крово­обігу за Гарвеєм, — капілярів.

Дослідження Гарвея продовжив італійський лікар Марцелло Мальпіччі (1628—1694). За допомогою мікроскопа він у 1660 р. відкрив будову легень і капілярів у них. Описав еритроцити, здійснив фізіологічні дослідження печінки, селезінки, нирок.

У XVI—XVIIст. значного розвитку набули механіка, оптика. Це призвело до винаходу збільшувальних приладів і розвитку мікроскопії. Примітивний мікроскоп сконстру­ював у 1610 р. видатний вчений, механік і астроном Галілео Галілей. А голландський купець і шліфувальник лінз Антоні Левенгук (1632—1723) виготовив більш як 200 мік­роскопів, які давали збільшення у 270 разів і під якими він уперше спостерігав мікроскопічні організми.

Новий погляд на причину інфекційних захворювань ви­клав у своїх працях італійський лікар і філософ Джіроламо Фракасторо (1478—1553). На його думку, причиною зараз­них хвороб є невидимі, дрібні начала — контагії, які ма­ють властивість переходити від одного хворого до іншого.

В епоху Відродження змінюється ставлення до хірургії. Якщо в середні віки хірургів не приймали в корпорацію лікарів і хірургічним втручанням часто займалися цируль­ники і навіть банщики, то в цю епоху хірургію починають викладати в університетах і відкривають хірургічні академії.

Нову методику лікування вогнепальних ран запропону­вав французький хірург Амбруаз Паре (1510—1590), який відмовився від заливання ран киплячим маслом і припа­лювання. Паре удосконалив техніку ампутації і операції грижі, відновив операцію на заячій губі і трахеотомію, застосовував перев’язку крупних кровоносних судин у рані, запропонував складні ортопедичні винаходи – штучні кінцівки, суглоби з системою зубчастих коліс тощо. проте упереджене ставлення до хірургії проявилося у тому, що Паре було відмовлено в отриманні ступеня доктора медицини. Цей приклад ще раз підтверджує роздвоєність і непослідовність наукової думки в епоху Відродження. Проте навіть за таких умов медицина, медична наукова думка досягли високого розвитку.

У цілому слід зробити висновок, що культура епохи Відродження засвідчила високий злет людської думки у всіх сферах діяльності: науці, мистецтві, літературі, музиці, сфері виховання, освіти. Сформувалися нові суспільні відносини, головним об'єктом яких виступає людина як особистість з усіма її сильними і слабкими сторонами. Це була розвинута культура перехідного періоду між епохою середньовіччя і епохою Нового часу.