Володимир Великий

(980—1015). Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши в своїх руках неподільну владу, Володимир (по- скандінавському
Вальдемар) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Невгамовні варязькі князі вже не дивилися на Русь лише як на арену подальших завоювань чи край, який можна лише визискувати. Володимир упровадив далеко конструктивніший підхід до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава.
Щоправда, на початку правління Володимир, здавалося, мало чим відрізнявся
від попередників. Він обдаровував свою численну дружину, підтримувавтрадиційні язичницькі культи, ходив на непокірних вятичів і поширив свою владу на радимичів.
Як і його батько, Володимир посадив власних синів (мав він 12 законних синів)
по великих містах і землях своїх володінь. Так він усунув від влади місцевих
князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Коли його варязька дружина стала вимагати більших винагород, Володимир улаштував так, щоб вона перейшла на службу до візантійців.
Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів.
Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень,
а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередни-ків він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної
України, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей
регіон. Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство.
Володимир установив загалом дружні стосунки з поляками, мадярами і чехами.В основі цієї нової західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі
головні торгові шляхина захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько800 тис. кв. км. Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на його неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства. Якщо провести аналогію із сучасністю, він потрапив у становище глави однієї з держав «третього світу», що прагне прискорити модернізацію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь одну з двох провідних ідеологій найбільш розвинутих суспільств світу — капіталізм чи соціалізм. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його зору,
були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася утримати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки. Хоч у «Повісті временних літ» розповідається, як посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої, й начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, яке розкішними релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за виборомВолодимира стояли конкретні політичні та економічні чинники.Як свідчить хрещення Ольги, християнство вже пустило коріння в Києві. Сусід-
ство Русі з поспіль християнізованими болгарами і новонаверненими поляками
та уграми лише прискорило цей процес. Проте прийняття християнства й саме йоговізантійського різновиду насамперед пояснювалося політичними причинами. У 987 р.за надану візантійським імператорам допомогу у придушенніповстання Володимирстав вимагати видати за нього їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюбіз «варваром» похитне престиж імператорської династії, візантійці всіляко намагалися поправити становище, домагаючись від Володимира прийняти християнство. Але навіть після хрещення Володимира у 988 р. вони робили спроби відтягнути шлюб. І все ж після того як русичі завоювали у Криму візантійське місто Херсонес (Корсунь), шлюб нарешті відбувся. У 988 р., прагнучи якнайшвидше охрестити свійнарод, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну й тамусіх разом вихрестити. Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а на-
томість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури й служителі якої були цілком запозичені й привезені з Константинополя, не лише отрималаширокі привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частинакняжих прибутків. Унаслідок цих нововведень значно зріс престиж Володимирової династії, пов'язаної тепер зі славетним домом візантійських імператорів.Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської«сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивнінаслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самомусуспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний впливна культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному виборуВолодимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламськимСходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити те, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Ві-
зантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ ставна бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри — поляками.