Метод цивільного права

План.

1. Метод цивільного права.

2. Практичні завдання.

3. Джерела.

Метод цивільного права.

Цивільне правове регулювання суспільних відносин від­бувається не стихійно, а з допомогою певних способів та заходів, які впливають на формування поведінки суб'єктів відносин. Сукупність таких способів та заходів прийнято називати методом цивільного права. Якщо предмет циві­льно-правового регулювання відповідає на питання, які суспільні відносини регулюються цивільним правом, то метод цивільно-правового регулювання — на питання, яким чином відповідні суспільні відносини ним регулю­ються.

Чим же характеризується цивільно-правовий ме­тод? Передусім — юридичною рівністю сторін” автоно­мією їх волі та їх майновою самостійністю; диспозитивністю (правом сторін самостійно визначати характер своїх відносин у межах чинного законодавства); особ­ливим способом вирішення спорів між учасникамицивільних правовідносин; наявністю майнової відпові­дальності сторін.

Юридична рівність учасників цивільно-правових від­носин проявляється в тому, що сторони визнаються правом як самостійні, незалежні одна від одної особи. Іншими словами, зміст юридичної рівності полягає в тому, що кожна з сторін має свій комплекс прав і обо­в'язків і не підпорядкована іншій. Основою такої рівно­сті суб'єктів цивільно-правових відносин є те, що вони за своєю волею мають право розпоряджатися майном, яке знаходиться у їх власності, повному господарському ві­данні або оперативному управлінні. Цивільне право спря­моване на те, щоб .врегулювати відносини між сторона­ми в разі виникнення між ними спорів, захистити їх від будь-якого протиправного посягання, обмежити від зов­нішнього втручання. Відносини, що засновані на влад­ному підпорядкуванні учасників, не можуть бути цивіль­но-правовими. Такі відносини найчастіше є адміністра­тивно-правовими, фінансово-правовими та ін.

З урахуванням принципу юридичної рівності побудо­вані всі інші принципи цивільно-правового методу. Так, диспозитивність можлива тільки тоді, коли в основі уго­ди лежить вільне волевиявлення сторін. Вона надає пра­во сторонам визначити характер своїх взаємовідносин у межах, встановлених законом, а також у відповідних ви­падках формувати свої права і обов'язки. Диспозитивні начала проявляються у диспозитивних правових нормах, які надають суб'єктам цивільного права можливість у пев­них межах, за своєю волею, на свій розсуд врегульовува­ти ті чи інші належні їм цивільні права і обов'язки. Як результат цього, договір чи одностороння угода є не ли­ше юридичними фактами, а й засобами врегулювання змісту цивільних прав та обов'язків.

Наявність диспозитивних засад у цивільному праві не означає, що в ньому відсутні імперативні норми. Але вони не є визначальними. В основному цивільні правові відносини формуються під впливом диспозитивних норм.

Виходячи із засад рівності і незалежності учасників цивільних правовідносин, закон надає можливість вирі­шувати спори, що виникають між ними, або безпосередньо самим учасникам конкретних відносин на підставі взаємної домовленості або спеціально створеним для розгляду таких спорів державним органам чи третім особам. Важ­ливим є те, що такий орган не повинен бути пов'язаним з жодною із сторін особистими, майновими або адмініс­тративними відносинами, оскільки за наявності такого зв'язку буде порушено принцип рівності сторін. Спори між учасниками цивільних відносин, як правило, розг­лядаються судом, арбітражем, третейським судом після подачі відповідного позову однією із заінтересованих сторін.

Оскільки сторони цивільно-правових відносин пов'я­зані між собою, як правило, тільки угодою, то встанов­лено, що та із сторін, яка добровільно взяла на себе зо­бов'язання і не виконала їх, повинна відшкодувати ін­шій стороні збитки, що фактично виникли у цієї сторо­ни внаслідок невиконання того, на що ця сторона у від­повідності з угодою розраховувала. Іншими словами, сторона, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе цивільно-правову відпові­дальність. Така відповідальність носить майновий ха­рактер.

Практичне завдання 1.

Лиховіт звернулася до суду із заявою про оголошення її колишнього чоловіка померлим і зазначила, що при розірванні ним шлюбу на утримання їхньої дитини були призначені аліменти, які відповідач не сплачує впродовж 5 років. По даній справі була порушена кримінальна справа, але, оскільки місцезнаходження відповідача їй невідоме, то міліцією було оголошено його розшук.

Суд на підставі заяви Лиховіт і довідки з житлової контори за останнім місцем проживання відповідача виніс рішення про визнання Лиховіта безвісно відсутнім. Роз’яснюючи рішення суду суддя зазначив, що через 3 роки після вступу даного рішення в силу позивачка зможе порушити справу про оголошення свого чоловіка померлим. Крім цього, істотних розходжень між наслідками визнання фізичної особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою немає.

Чи правильне рішення виніс суд?

Чи правий суддя при роз’ясненні наслідків судового рішення?

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Цивільного кодексу України (далі по тексту “ЦК”) громадянин може бути в судовому порядку визнаний безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці його постійного проживання нема відомостей про місце його перебування.

А відповідно ч. 1 до ст. 21 ЦК громадянин може бути в судовому порядку оголошений померлим, якщо в місці його постійного проживання нема відомостей про місце його перебування протягом трьох років, а якщо він пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців.

Отже, якщо колишній чоловік чоловіка Лиховіт (далі по тексту “пан Лиховіт”) був відсутній за місцем проживання і не було про нього відомостей за місцем проживання на протязі одного року – то суд виніс рішення правильно, але якщо пан Лиховіт був відсутній за місцем проживання і не було про нього відомостей за місцем проживання на протязі трьох років, або він пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців то суд повинен був винести рішення про оголошення пана Лиховіта померлим.

Що стосується роз’яснення судді, то вони неправильні в обох випадках, так як:

1) підставою для оголошення громадянина померлим є факт його відсутності за місцем проживання та відсутність відомостей про його місцезнаходження за місцем проживання на протязі 3 років (або 6 місяців) (ст. 21 ЦК) а не рішення суду про його безвісну відсутність;

2) наслідки визнання пана Лиховіта безвісно відсутнім чи померлим в даному випадку мають велике значення для громадянки Лиховіт, так як у випадку визнання пана Лиховіта безвісно відсутнім, на підставі рішення суду за майном пана Лиховіта, відповідно до ст. 19 ЦК встановлюється опіка, з цього майна видається утримання громадянам, яких безвісно відсутній був за законом зобов'язаний утримувати (в даному випадку аліменти на утримання дитини пана Лиховіт та його громадянки Лиховіт). А у разі визнання пана Лиховіта померлим всі його зобов’язання припиняються (ст. 223 ЦК).

Практичне завдання 2.

Чубенко видала довіреності Шумко і Киричко на отримання грошових вкладів у відділеннях Ощадбанку м. Харкова.

Незабаром вона померла. Її сестри вчинили позов про визнання довіреностей недійсними і стягнення одержаних Шумко та Киричко сум, вказавши, що Чубенко в момент оформлення довіреностей внаслідок хворобливого стану на могла розуміти значення своїх дій і керувати ними. Суд позов не задовольнив, тому що, як встановила судово-психіатрична експертиза Чубенко розуміла значення своїх і могла керувати ними.

Як буде вирішена справа в касаційній інстанції?

Чи може суд визнати довіреності не дійсними?

Відповідно до ч. 2 ст. 320 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту “ЦПК”) підставами касаційного оскарження, касаційного подання є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 334 ЦПК в даному випадку суд касаційної інстанції має право:

1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги (якщо визнає, що судове рішення постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права (ст. 335 ЦПК));

2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування оскаржуваного судового рішення і направити справу на новий розгляд у суд першої або апеляційної інстанції ( якщо справа розглянута неправомочним суддею або складом суду, рішення постановлено чи підписано не тим складом суддів, які розглянули справу, справу розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не були притягнуті до участі в справі, а також якщо мають місце інші випадки порушення або неправильного застосування норм процесуального лише за умови, ці порушення призвели до неправильного вирішення справи (ст. 336 ЦПК));

3) змінити рішення по суті справи, не передаючи її на новий розгляд (якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але порушено або неправильно застосовано закон, який не поширюється на дані правовідносини або не застосовано закон, який підлягав застосуванню (ст. 340 ЦПК)).

Відповідно до ст. ст. 334, 340 ЦПК касаційний суд може визнати довіреності не дійсними.

Джерела

1. Конституція України.

2. Цивільний кодекс України.

3. Цивільний процесуальний кодекс України.

4. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів: У 2-х кн. Кн.. І. // Боброва Д.В., Дзера О.В., Кузнецова Н.С., Підопригора О.А. - К.: Вентурі., 1997.