Розкол у ОУН. Наслідки розколу

Реферат на тему:

Розкол у ОУН. Наслідки розколу

ПЛАН

1. Умови, в яких відбувалась діяльність ОУН, розкол ОУН

2. Створення Революційного Провіду ОУН

Використана література

1. Умови, в яких відбувалась діяльність ОУН

Друга світова війна повністю змінила українську політичну ситуацію як в Україні так і поза нею. На Україні, окрім ОУН, зникли всі політичні партії. Керівники цих партій, які перебували в еміграції не могли вести ніякої політичної діяльності. У Німеччині рух Скоропадського скоро втратив популярність. Тільки ОУН утвердилась скрізь, як вирішальна сила. Але в 1940 в ОУН відбувся розкол. Члени центрального керівництва ОУН (Провід Українських Націоналістів, ПУН) довгий час перебували за кордоном і здійснювали управління через зв'язкових.

Радикальна зміна політичного контексту у Східній Європі і можливість німецько-радянського конфлікту сприяли тому, що серед керівництва ОУН появилися глибокі розходження і, зокрема, між членами ПУН (Мельник, Капустянський, Сушко та ін.) та молодими революціонерами, що недавно прибули з України або перебували там (Бандера, Стецько, Шухевич).

Лідер молодих революціонерів Степан Бандера вже раніше виконував важливі завдання організації на Україні. Як крайовий провідник ОУН та крайовий комендант УВО у 1933-34 рр., він був засуджений до смертної кари за віддання наказу вчинити замах на міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, яка потім була замінена на пожиттєве ув'язнення. Після утечі тюремної адміністрації він був звільнений групою українських політичних в'язнів і повернувся до Львова.

На початку 1940 р. голова Крайової Екзекутиви в Україні Юрій Тимчій-Лопатинський, таємно перейшовши кордон, прибув до Бандери у Відні. Вони зразу вирушили до Риму, де в цей час перебував голова Проводу ОУН полковник А. Мельник. Вони хотіли усунути розходження у поглядах, що виникли між ними і Мельником.

Розходження були різного роду. Так зокрема молоді революціонери хотіли встановити нову політику і стратегію ПУН, встановити контакти з іншими державами. Крім того молоді активісти висловлювали недовіру деяким членам ПУН і вимагали змін у його складі. Розмова з А. Мельником в Римі не дала ніякого результату. Це був розкол.

Є.Коновалецьта більшість членів ПУН були прагматичними реалістами, що уявляли свою діяльність у руслі традиційного військового авторитаризму; тоді як молодші члени руху були інтергральними націоналістами, які відзначалися романтично-ірраціональною відданістю. Ці ідеологічні розбіжності у кінцевому рахунку привели до розколу організації.

ОУН сприйняла насильство як політичне знаряддя проти зовнішніх та внутрішніх ворогів. Основна частина діяльності організації була спрямована проти польського режиму. Під керівництвом Крайової Екзекутиви на західноукраїнських землях (КЕЗУЗ, заснована у лютому 1929) ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників (що спровокувало «Пацифікацію» 1930), бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також бл. 60 вбивств. Найвизначнішими жертвами організації були польські високопоставлені чиновники Т. Голувко та Б. Перацький, чиновник радянського консулату А. Майлов (вбитий у помсту за голодомор 1932-33 у Радянській Україні) та І. Бабій, директор Української академічної гімназії у Львові (українець, звинувачений у співробітництві з польською поліцією).

Чл. ОУН були переважно студенти та молодь. Немає достовірних даних про чисельність організації, але згідно найвищих оцінок, вона сягала 20 тис, чол. (1939). Проте впливи ОУН значно перевищували кількість її членів. Властивий організації дух самовідданості, що доходив до фанатичної самопосвяти національній справі, виявився надзвичайно привабливим для молодих людей. Можна сказати, що ідеологія ОУН зформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців. Найголовнішими виданнями ОУН були легальний журнал «Розбудова Нації» та нелегальні «Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ», «Сурма», «Юнак», «Націоналіст» та «Український націоналіст». Певна кількість легальних газет на Західній Україні перебували під сильним національним впливом.

Багато галицьких та волинських діячів ОУН були засуджені польським судом у 1930-х рр., два судові процеси відбулися на Буковині у 1937. У 1934 польська поліція заарештувала декількох провідних діячів ОУН, у т. ч. С.Бандеру, голову КЕ ЗУЗ, протримавши їх в ув'язненні до поч. Другої світової війни. Незважаючи на ці невдачі, ОУН розбудувала заново свою організаційну сітку, їй не вдалося проникнути на Радянську Україну, проте сталінський режим був настільки стурбований потугою ОУН, що організував вбивство Є.Коновальця в Роттердамі у 1938.

Смерть Є.Коновальця призвело до кризи, хто має бути його правонаступником. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами ПУН, як жили за кордоном. За боротьбою за владу стояли теологічні розбіжності та розходження між поколіннями. Краєві кадри, які витримували головний тягар підпільної боротьби, складалися з молодих людей, що прагнули до керівництва та без-критично переймали авторитарні ідеї та методи. Сильний вплив на їх світогляд мав Д.Донцов, який пропагував культ волі та сили. Старші провідники ОУН проявляли схильність до більшого консерватизму. Є.Онацький та М.Сціборський, наприклад, наголошували на позитивних рисах італійського фашизму, але засуджували нацизм.

Другий Великий Конгрес ОУН, що проходив у Римі 27.8.1939, вибрав головою організації А.Мельника і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням». З допомогою такого різкого відходу від своєї консервативної орієнтації ПУН намагався запобігти виклику авторитетові А.Мельника з боку крайових кадрів. Ця міра несподівано привела до протилежного наслідку: С.Бандера, який був випущений з ув'язнення після краху Польщі у 1939, разом зі своїми послідовниками, зформував 10.2.1940 Революційний провід і проголосив своє право спадкоємності. А.Мельник марно намагався розв'язати кризу через переговори. У квітні 1941 фракція С. Бандери провела свій власний Другий Надзвичайний Конгрес у Кракові, який проголосив Римський конгрес незаконним, вибрав С.Бандеру головою та прийняв програму, що наново підтвердила основні рішення 1929. Більшість крайових членів визнали повноваження С.Бандери, і невдовзі розлам став незворотним. Дві новостворені фракції, за іменами своїх лідерів, стали відомі як ОУН(Б) -«бандерівці» та ОУН(М) - «мельниківці». Впродовж війни ОУН(Б) прийняла назву Революційна ОУН [ОУН (р)].

2. Створення Революційного Провіду ОУН

Молоді лідери зібралися у Кракові й вирішили створити інше керівництво націоналістичного руху. 10 лютого 1940 р. було сформовано Революційний Провід ОУН, керівництво якого було довірено Степану Бандері. З того дня існували вже дві різні українські націоналістичні організації, які мали одну і ту саму назву, але дуже часто протистояли одна одній.

Революційне керівництво ОУН (Б), окрім постійного зв'язку з рухом у країні встановило контакт з іншими опозиційними рухами на території СРСР. ОУН (Б) мала намір залучити до боротьби всі поневолені нації.

Програма ОУН (Б) була викладена у грудні 1940 р. в маніфесті. Політична програма нового керівництва була надзвичайно широкою і амбітною, вона зверталася не лише до українського народу. А й до інших народів СРСР.

Упреамбулі даного документу проголошувалося, що світ, заснований на насиллі скоро зникне. СРСР, будучи частиною цього світу приречена на загибель. ОУН (Б) закликала вставати на боротьбу проти цієї "Тюрми народів".

Що стосується соціальної програми то ОУН (Б) підкреслювала: українські націоналісти борються проти "приниження людини", збіднення громадян, терору, депортацій, економічного грабунку України та інших пригноблених країн.

Скликавши у 1941р. 2-й Великий збір ОУН, революційне керівництво ОУН (Б) пішло на остаточний розрив. Серед резолюцій, прийнятих другим Великим Збором, є одна резолюція, яка характеризує загальну тенденцію ОУН (Б). У ній зокрема сказано, що ОУН продовжуватиме боротьбу за незалежність українського народу, "…незважаючи на територіальні і політичні зміни, які можуть статися у Східній Європі".

Прихильники Бандери твердять, що чи не головною причиною першого розколу ОУН були особливості характеру Андрія Мельника: мовляв, у нього були диктаторські замашки, він не вмів іти на компроміси. Але, мабуть, ще менше був схильний до компромісів Степан Бандера, та й диктаторських нахилів йому не бракувало. Зрештою, його теж можна зрозуміти: молодий, темпераментний, п'ять років не мав куди прикласти свою енергію, зате мав досить часу, щоб укласти купу планів, а тут йому на всі пропозиції відповідають: ні! Із надрукованих в той час книг «Чому була потрібна чистка в ОУН» (видання прибічників Бандери) і «Біла книга ОУН. Про диверсію-бунт Яри-Бандери» (видання прибічників Мельника) розумієш - кожна сторона теоретично погоджувалася на мирні переговори, але... лише і після того, як протилежна «беззастережно капітулює». Мельник вимагав, щоб Бандера негайно розпустив свою «революційну ОУН», а Бандера - щоб Мельник її визнав. Слід також визнати, що кожна сторона докладала зусиль, щоб створити культ «свого» вождя. Наприклад, як розповідає про підготовку Краківського збору його учасник Микола Климишин: «Всі проекти різних комісій сходилися в одних руках Ст.Бандери, який виявив у той час найнаглядніше, чого він вартий та що він може зробити. Я подивляв усебічне охоплювання справ, якими він у той час керував. Я подивляв, як він з повним знанням підходив до справ і скільки разів він устрявав у справи, вирішно змінюючи проекти, над якими комісії проводили довгі дні на дискусії. Часто бувало, що він знімав з пляну нарад якусь справу, відкладаючи її до наступного дня, і хоч наради тягнулися до пізна вночі й ранком починались наново, він приносив свій проект розв'язки проблеми, широко та усебічно розпрацьований... На тих нарадах я укріпився в вірі, що він єдиний може у той час і взяти Провід ОУН у руки і повести справу найкраще». З іншого боку, навіть протокол Римського збору, що має бути без усяких емоцій, переповнений славослів'ям на адресу Андрія Мельника, який фактично ще нічим себе не проявив: «Вождь зголосив перед образом Упавшого Вождя приявність 22 учасників II ВЗУН та свою і ОУН готовність іти за геройським прикладом Євгена Коновальця. Промова Вождя, яку приявні вислухали стоячи, зворушила до глибини душі усіх і зосередила їх думки у стіп Роттердамської Могили й довкола Особи, яка перейняла по Євгенові Коновальцеві керму боротьби народу за визволення... Коли звернений до образу покійного, Вождь складав свій глибоко продуманий і пориваючий душу звіт, приявні переживали одну з найбільш торжественних хвилин свойого життя». Деяким виправданням для обох сторін може бути та історична епоха, коли кожен народ шукав свого «вождя» і в ньому бачив порятунок у складній ситуації.

Використана література

1. Косик В. "Україна і Німеччина у другій світовій війні”. – К., 1992.

2. Книш З. "Становлення ОУН". – Львів, 1994.

3. Шаповал "Україна 20-50-х років: сторінки неписаної історії”. – К., 1996.