Видатні українські діячі ХVІІІ століття

Маркевич Яків Андрійович

Я́ків Андрі́йович Марке́вич (1696, Прилуки — 1770), син Андрія Марковича — український письменник-мемуарист, державний діяч гетьманщини. Один з найосвіченіших людей свого часу.

Найвизначнішим твором Якова Маркевича є його «Діяріуш», що охоплює 1717—1767 рр. й містить матеріал для політичної, соціально-економічної й культурно-побутової історії гетьманщини.

1721 — бунчуковий товариш

1721, 1723—1735 — наказний полковник лубенський

Неоднаразово висувався на генеральні уряди, та не був обраний через нелюбов козаків до нього й до його батька.

Він навчався в Києво-Могилянській Академії, де зблизився з видатним ученим і громадським діячем Феофаном Прокоповичем, і став його улюбленим учнем. Потім з Феофаном Прокоповичем довгі роки дружив і листувався.

Після навчання в академії Яків іде служити в козацьке військо до гетьмана І.Скоропадського, де приятелює з полковником, а потім і наказним гетьманом П.Полуботком. Після кари над Полуботком було знищено і всю його політичну партію. Та Яків Маркович уцілів. Очевидно, найближчого друга захистив Ф.Прокопович, який на той час став правою рукою Петра І. Більше того Марковичу віддають у власність села Засулля під Ромнами і Сваркове на Глухівщині, що стало його родовою вотчиною. З часом Яків Андрійович доріс і до генерального підскарбія (міністра фінансів) України, займав інші визначні посади. Маркович усе життя домагався відновлення гетьманату в Україні, і саме він, Яків Маркович, подав гетьманську булаву останньому гетьману України — Кирилу Розумовському.

Першим шлюбом Яків Андрійович був одружений з Оленою Павлівною Полуботок (? — 1745), внучатою племінницею гетьмана Івана Самойловича та дочкою відомого борця за автономію України чернігівського полковника i наказного гетьмана Павла Леонтійовича Полуботка.

Яків Маркевич був одним з найосвіченіших людей України. Чудово володів латинню, польською, французькою, іншими мовами, був тонким знавцем мистецтва, добре знався на медицині. Мав бібліотеку. Окрім державних та літературних справ, займався й суто комерційними. Саме з прізвищем Маркевича пов'язане відкриття фарфорової глини в Полошках.

Літературна діяльність. Але в українську історію ввійшов не як військовик, а завдяки своїй літературній праці. Перу Якова Марковича належать переклади з латинської мови, прозові твори й віріші за мотивами псалмів i «слів» Іоана Золотоустого та інших батьків церкви. Яків залишив також «Генеалогические заметки» та «Діяріюш» (охоплює період з 1717-го по 1764 р.), що містять відомості про політичну, соціально-економічну та культурно-побутову історію України за часів Гетьманщини. Визначився вплив Полуботка й на іншому. В спадщину Якову Андрійовичу дісталася Полуботкова «Хроніка» — літопис подій в Україні. Яків узявся її продовжувати. А потім аж до 1767 року веде і власний щоденник. Події, описані ним у Ромнах, Глухові, Сварковому — десять великих томів — становлять неоціненний матеріал для дослідників історії не лише Сумщини, а й усієї України.

Спроби видати щоденники Марковича робилися тричі: О. Марковичем, О. Лазаревським та В. Модзалевським. Однак значна частина так i залишилась неопублікованою (як, до речі, й переважна більшість творів Якова Андрійовича). Деякі рукописи цього талановитого письменника й перекладача вже втрачено.

Семен Дівович

Семен Дівович учився в Київській Академії (кінчаючи клясою реторики), а з 1754 року — в Академічному університеті в Петербурзі. І Київська Академія, що переживала тоді часи великого розквіту, і Петербурзький університет, керований видатними європейськими вченими, дали Семенові Дівовичеві дуже багато. В університеті він виявляє особливий інтерес до математично-природничих наук, зокрема до астрономії (проф. Франц Епінус) і хемії. Товаришами його з університету (а ще раніше — з Київської Академії) були: Яків Козельський, видатний філософ, Федір Козельський, поет і драматург, і Опанас Лобисевич, письменник і громадський діяч.

Найближчим товаришем С.Дівовича був його земляк — Лобисевич, літературні інтереси якого виявилися ще н університеті, їх разом і спіткало лихо, що сталося через недоброзичливе до них ставлення ("ненависть и злобу") з боку відомого російського вченого і поета, академіка М.В.Ломоносова 1. 16. VI. 1760 року Академічна Канцелярія наказала Дівовича й Лобисевича — ніби "за нехожденіе их на профессорскія лекцій" —- виключити з університету. Це було тим більшою несподіванкою, що академічне начальство (і навіть сам Ломоносов) визнавало, що обидва студенти "не худо учатся и имЂют успЂхи". Скривджені вдалися до президента Академії Наук, яким був тоді граф Кирило Розумовський. Гетьман був дуже здивований занадто суворим присудом Академічної Канцелярії, яка явно перевищила свої поовноваження, тим паче, що, як писав гетьман, Дівович і Лобисевич "в Академію приняты по моему собcтвенному опредЂленію" 2 i "атестаты об успехах их мнЂ самому довольно извЂстны".

Посилаючи Лобисевича й Дівовича до Петербурзького університету, гетьман, звичайно, зважав на їх здібності і мав щодо них свій розрахунок, дбаючи про розвиток культури та освіти на Україні. Отож він вступився за них і, скасувавши наказ про їх виключення, наказав 12. IX. 1760 р. "немедленно, дав им на прогоны, не в зачет их жалованья, надлежащія деньги", надіслати обох до нього, до Глухова. Там С.Дівович і залишився.

1761 року Семен Дівович був призначений перекладачем при Генеральній Військовій Канцелярії. Саме тут, у Глухові, року 1762 він "сочинил в честь, славу и защищеніе всей Малороссіи" славнозвісний "Разговор Великороссіи c Малороссіей", цей яскравий твір української національно-державницької думки. Можна думати, що Дівович написав його під впливом, а, може, й на доручення гетьмана Кирила Розумовського. "Разговор" написаний якраз на початку царювання Катерини II, коли керівні українські кола мали поважні підстави побоюватися нового курсу імперської політики — замість сприятливої для України політики цариці Єлисавети і Петра III.

"Разговор Великороссіи c Малороссіей" давно і добре відомий в історії української літератури та громадської думки. Ще І.Бецький хотів видати його в "Молодику", але російська цензура не дозволила. Твір опублікував 1882 р. проф. Микола Петров, який тоді ж установив документально і авторство Дівовича 1. В цьому творі, в добрій, як на той час, віршованій формі, у властивому тій епосі стилі діялогу, подана широка історично-політична дискусія між: Росією, з одного боку, і Україною — з другого. Перша ("Великороссія") ставить низку запитань, очевидна мета яких ствердити історичну та державно-політичну меншовартість України, що ніби всім зобов’язана ласкавій опіці й допомозі "великаго русскаго народа". З свого боку Україна ("Малороссія") дає на це гідні, ґрунтовні і вичерпливі відповіді, які доводять історичну суверенність української держави, її національно-державну окремішність і рівноправність з Росією, її заслуги перед імперією, нарешті, законність її історичних, правних і моральних контрпретенсій щодо Росії. Переможцем у цьому своєрідному диспуті залишається Україна. Треба сказати, що автор зробив це вийнятково майстерно і навіть талановито, з залізною силою логіки, з високим почуттям своєї національної правди й гідности, з глибоким розумінням історії України (та й Росії), опертим на доброму знанні історичних джерел та літератури 2. Поза всяким сумнівом, Дівович використав при цьому, втіливши в літературну форму, також багато переказів та думок, що кружляли тоді серед українського громадянства.

He зважаючи на це, деякі московські дослідники (Паїсов) і досі твердять, що авторство "Разговора" "до сих пор не установлено" ("Записки Отдела рукописей Всесоюзной Библиотеки им. Ленина", в. V, Москва 1939, стор. 64-65).

Зокрема він користувався "Описанием о Малой Россіи" (1751 p.J Григорія Покаса (див. нижче). Взагалі С.Дівович був добре обізнаний з клясичною літературою. Він згадує Корнелія Непота, Полібія, Овідія, Таціта. Гомера та інших.

Року 1763 С.Дівович був призначений на архіваріюса "Малоросійської Генеральної Архіви". Це було важливе доручення, яке, очевидно, відповідало особистим інтересам і нахилам Дівовича. Але Дівович, хоч і молодий ще (йому, мабуть, було не більше 30 років), був уже на Божій дорозі. Він важко хворів і незабаром помер 3. Так символічно рано урвалося це талановите життя, яке не пережило занепаду козацько-гетьманської держави, що її ідеї був так відданий Дівович.

Васи́ль Григоро́вич-Ба́рський

Васи́ль Григо́рович Григоро́вич-Ба́рський — український письменник, вчений, мандрівник.

Народився у родині купця. Навчався у Києво-Могилянській академії. У 1723 році через хворобу був змушений полишити навчання і відправитися на лікування до Львова. Там поступив до класу риторики єзуїтської академії.

У 1724 році відправився в мандри, які тривали 24 роки. Відвідав Пешт, Відень, Барі, Рим, Венецію, Корфу, гору Афон. У 1726 році Григорович-Барський відправляється до Палестини. Він побував у Єрусалимі, на Синайській горі, Кіпрі. Всім місяців прожив в Єгипті, при дворі олександрійського патріарха. У 1729—1731 роках Григорович-Барський мешкав у Тріполі (Сирія). Тут він вивчав грецьку мову. У 1734 році прийняв монашеський постриг та шість років провів на острові Патмос, де вивчав грецьку мову й літературу. У 1741 році — у зв'язку зі смертю батька — вирішив повернутися додому. В травні 1743 року за наказом імператриці Катерини ІІ Григорович-Барський отримав місце священика при російському посольстві в Константинополі. В 1744—1746 роках перебував на Афоні, де отримав доступ до всіх православних бібліотек та монастирів.

У 1747 році Василь Григорович-Барський повернувся до Києва, де невдовзі помер.