Жінки в житті та інтимній ліриці Івана Франка Се любов моя плаче так гірко...

Реферат з української літератури

Жінки в житті та інтимній ліриці Івана Франка“Се любов моя плаче так гірко...”

Любов великих людей - завжди леген­да. Згадаймо дантівську Беатріче, петрарківську Лауру, шопенівську Жорж Санд, пушкінську Наталію Гончарову. З цього ряду — тичининська Лідія Папарук, друге Я Юрія Яновського Тамара Жевченко, вірна дружина Олеся Гончара Валентина Данилівна. Стали легендами Лесина найбільша любов Сергій Мержинський і головна героїня Франкового "Зів'яло­го листя" Ольга Рошкевич.

Про особисте життя видатних людей треба говорити дуже делікатно й обережно. Бо це та сфера життя людини, яка часто не піддається логіці.

Чи винен Франко, що втратив Ольгу Рошкевич? Чи хотів злого, коли вирішив поєднати своє життя з Ольгою Хоружинською вже не з любові, а з глибокої поваги до неї? Отже, сьогодні йтиметься про жінок у долі Франка.

“Тричі мені являлася любов, - зізна­ється поет тричі в руці від раю ключ держала", і тричі поет утрачав надію на щастя. Нерозділені кохан­ня залишали по собі "невтишиму тоску", засипали зів'ялим листям сподівання: "Замерзли в серці мрії" молодечі ілюзії криниця пересохла".

У листі до Агаталгела Кримського від 8 серпня 1898 року Франко писав...

Майже всі писання пливуть з особистих імпульсів... усі вони напоєні, так сказати, кров'ю мого серця, моїми особистими враженнями і інтересами, усі вони... є частками моєї біографії... Значний вплив намоє життя, а, значить, також на мою літературу мали зносити мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич”...

Це була найбільша і взаємна любов у Івановому та Ольжиному житті.

Ольга Рошкевич була освіченою. Вона перекида­ла Золя і Гонкурів, роман Ланської "Обрусителі", оповідан­ня шведської письменниці Марії-Софії Шварц "Сімнадцяті і двадцять перші уродини". Збира­ла весільні пісні (збірка "Наша любов тривала 10 літ"), працюва­ла у виданнях Франка, стежила за розвиткомжіночого руху, були причетною до відкриття Станіславі (тепер Івано-Франківську) жіно1 гімназії. Франко присвятив їй свою першу збірку "І ляди і розкази".

Скінчивши 7-й клас гімназії, я перш раз пустився під час вакації в дальню мандрівку. ПІ ший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при зборі сіна і збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия... зайшов до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі..."

То був 1874 рік. Від цього часу Франко залишить своє серце в Лолині... Сюди, в Лолин, незабаром полинуть його листи Ользі.

“Певне, покажусь Вам, може, нудним, нетовариським, потайним, але судіть самі: я не отримав майже жодного виховання, не зазнав жодної повної любові та дбайливого відношення батьків, - чужий і самітній між чужими людьми, так і виріс. Я не мав жодного товариства, окрім книг. Світ був мені незнайомий, велика школа товариства зачинена. Коли я познайомився з Вашим братом, відкрився широкий світ перед моїми очима, стало ясніше переді мною... Ось я побачив Вас..”

Він ділиться з нею кожною новиною,кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літе­ратурним задумом.

Вони мріяли одружитися. Для себе готували пода­рунок: збірку весільних пісень з Лолина, які збирала Ольга. Збірці судилося вийти тоді, коли Іван та Ольга вже були не разом.

Перешкодою до щастя став арешт Фран­ка та його захоплення соціалізмом. Священик Рошкевич, батько нареченої, Іванові цього простити не міг, хоч дуже поважав його, пророчив хлопцеві велике майбутнє.

Ні, Франко здався не відразу. Що з того, що вигнав батько Ольги, що проти їхнього зв'язку весь світ? Ольга ж його кохає!

Франко знаходить найрізноманітніші способи, щоб листуватися з Ольгою. То він передає че­рез Ярослава книжку, в якій наколоті букви. Ольга хо­вається від батьків і ночами виписує букви і складає слова від коханого. А то друзі привозять чистий аркуш паперу, який потрібно було потерти цибулиною, щоб проявився текст.

У хату щодня сварки. Мама нарікає на свою долю, що нагородила її такою впертою донькою. Батько сердиться. Він розуміє, що тепер не так легко буде віддати Ольгу заміж.

Ольга, начитавшись роману Чернишевського "Що робити?", надумала фіктивно одружи­тися, щоб вийти з-під опіки батька. Але церковний шлюб з Володимиром Озаркевичем, теж священиком, ніжним, делікатним братом майбутньої української письменниці Наталі Кобринської, був довічним.

Перед одруженням Ольга пише до Франка: "Не кажи, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш, - що буду робити, про що буду ду­мати, все то буде тісно пов'язане з твоєю роботою, з твоїми думками. Мене не буде ніхто примушувати; бу­ду працювати, оскільки лиш зможу, і буду з того рада".

Франко знав, що так станеться. Знав... але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. У нього - крововилив.

У відпо­відь на Ольжин лист Франко написав слова, котрі вже стали класич­ними, хрестоматійними, їх наводить кожний біог­раф, коментуючи Фран­кову першу любов.

“Наші шанси не рівні. Ти щас­лива вже тим, що мо­жеш вибрати межи мужчинами чесними і розумними... Але мені нема вибору аніякого: втративши Тебе, я втра­тив надію на любов чес­ної і розумної жінки, апритім такої, котра б могла зв'язати свою долю з моєю...”

Ольга отримує ще один лист відФранка.

Чи не тоді з'явилася 4-та і 5-та пісні "Картки любові", хоч датовані вони 1880 роком.

Драма любові Ольги Рошкевич та Іва­на Франка - типова для минулого. Суспільство відки­нуло його від себе, а її посадило біля домашнього во­гнища. Він перелив свій біль у найкращі поезії - вона ж на сім замків закрила своє горе.

Шлюб з Володимиром Озаркевичем Оль­га Рошкевич узяла в Лолині 14 вересня 1879 року. Ні Ольга, ні Франко не знали, чому Озаркевич, син посла, громадського діяча, згодився одружитись на "підупалій в громадській опінії" бідній дочці провінційного свяще­ника. Тільки потім усе стало ясно. Володимир свідомо, нехтуючи своєю кар'єрою, переносячи глузування близьких, протягнув руку колишній Франковій наре­ченій. Протягнув з пошани і поваги до Франка. Він дав можливість Ользі працювати, займатися корисною ро­ботою, перекладати, писати. Його дім завжди був відкритий для друзів Франка в найскрутніші хвилини.

Для Франка протягом усього життя бу­ло священним ім'я Ольги, а колишня наречена до са­мої смерті зберігала Іванові листи, сестрі ж Михайлині заповіла покласти їй у труну листи, з якими не хотіла розлучатися й після смерті і які тепер, звісно, втрачені для читачів. Але осуджувати Ольгу за цей вчинок не можемо: кожна людина має право на своє, особисте, на свою таємницю.

Франко напрочуд точно й тонко подає образ коханої жінки, наче тонким різцем вирізьблює його з граніту. Для змалювання непорочної чистоти Ольги, її високої духовності використовує запозиче­ний з Біблії символ - білу лілію.

Коли чуття в ньому брали гору над хо­лодними роздумами, всі його жіночі образи в чомусь ставали схожими на Ольгу. Франко буде писати про жіночу недолю в галицьких народних піснях, а єством відчуватиме присутність Ольги - то дівчиною, то заміжньою, такою, що запропастила свою долю. Для нього вона буде Анною в "Украденому щасті", етало­ном, до якого рівнятиме всіх інших жінок.

У дні, коли втратив Ольгу, прийшов він у гості до Ольги Білинської. Сів у кутку кімнати й слухав, як у вечірніх сутінках журливо бринять пісні. "Пісеньки "Понад тими гороньками" та "Одна гора високая, а другая низька" полонили були наші душі, - згадує Білинська. -Ми задумалися. Ніхто не ворухнувсь. Франко у сумному настрої дивився на долівку. Швидко встав і, не оглядаю­чись ні на кого, вийшов з хати. Під опущеними повіками не вдержались сльози. Вони покотились по лиці..."

Станіславські друзі Франка постійно згадують одне ім'я - Юзефа Дзвонковська. З їхніх розмов постає образ надзвичайно вродливої, розумної дівчини з досить-таки передовими й оригінальними поглядами. Хлопці не приховують перед Франком, що Юзефа була окрасою їхнього гуртка і що всі вони були закохані в неї. Однак Юзефа нікому не відповідала взаємністю, хоч з усіма була однаково привітна, доб­ра... Може, це від того, гадали вони, що Юзефа "висо­кого походження". А може, вона присвятила себе чо­мусь високому, їм не зрозумілому. Вона таки справж­ня загадка.

Розмови про Юзефу інтригують Франка. Інтригу­ють настільки, що він прагне побачити її.

Фелікс Дашинський, друг Івана, пише йому, що такої красуні, як Юзефа, він не бачив. "Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, мо­литись. Гляньте, вона ж Дантова Беатріче! О, як би хотілось вічно гладити її шовкове волосся, щоки... обня­ти тільки раз - і вмерти. Подивіться на її стан, на її голубі очі. О, тут, крім всього, можна стати мрійником. Такій королеві можна віддатись душею і тілом, піти за нею край світу, кинутись в огонь або в воду... Це якийсь дия­вол, а не жінка! А чи знаєте, чим притягує? Величезним тактом - тримає людей на поводку - нічим не ділиться і нічого не говорить, і тим доводить людину до шалу. Во­на - суцільне мовчання. Вона, як та стіна, на котрій лю­ди малюють ідеали, - найрізноманітніші взори дівочих чеснот, оскільки зовнішній вигляд не дозволяє закрада­тися жодному сумніву, жодній критиці. Прекрасна мов­чанка. Ангел доброти, розсудку, невинності".

На Франка Юзефа справила сильне вра­ження. Він оцінив її критичний розум, зрозумів, що ця її позлітка "польськості" швидко злетить, опаде, а на­верх зрине людина, одне слово, Франко покохав її. Мало того, він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною. Між Ольгою та Юзефою було багато спільного - витонченість натури, шляхетність, делікатність, краса, самопожертва наче дублювала од­ну жінку в іншій.

Ще десь на початку 1883 року Франко написав вірш, котрий якнайточніше пояснює його тодішній душевний стан:

Toбув час, коли він усіх, і себе самого, переконував, що рана серця загоїлась, що між ним та Ольгою лишилися тільки ділові СТОСУНКИ.

Ольга сама просить, щоб він не мучився, щоб поко­хав якусь достойну його любові дівчину. Нехай він ог­лянеться по світу. Світ такий широкий... Вона наперед благословляє його на любов.

Франко сприймає ці слова Ольги як глум. Про яке щастя, про яку любов можна говорити, коли, втративши її, він утратив усяку надію на любов будь-якої жінки?

Він знає, що в "теперішніх часах" в питаннях лю­бові потрібно бути практичним. А як із серцем, з по­чуттям? Як бути з ними?

І ось Станіслав, будинок за письмен­ницькою рампою. Юзефа... Десь у вересні-жовтні 1883 року Франко написав, як цього вимагав етикет, листа до матері Юзефи з просьбою "о руку і серце" її дочки. , Антоніна Дзвонковська відповіла Франку: "Прикро відповідати мені на Ваш лист негативно. Відомо пану, що вже саме положення моєї дочки противиться тому... Така коротка знайомість не могла у пана закріпити по­чуття, а те, що Вам здається щастям, при ближчому розгляді не є ним". Відмова Юзефи вразила його. Спо­чатку він думав, що аристократичне походження зава­жає їй поріднитися з ним, тому звинувачує її в цьому...

1886 року Франко пише образок "Не спитавши броду" з сучасного галицького життя. До­слідники творчості письменника запевняють, що в основу твору покладено події, пов'язані зі станіславським колом знайомих Франка, і що за образом Густі Трацької криється не хто-небудь, як сама Юзефа Дзвонковська... "Бліде ніжне личко з буйними золото-жовтими косами, з синіми глибокими очима, з калино­вими губами", "струнка, скромно, навіть дуже просто скроєний одяг". Це приблизний портрет Юзефи.

Вона не відповіла взаємністю... Він страждав. Лиш потім довідався про справжню причи­ну, чому так зробила, - і в його поезії зринуть квіти непроминальної любові.

Юзефа була хвора на сухоти. Скоріше чи пізніше хвороба мала звести її в могилу. Тому не мог­ла стати його дружиною. Відмовила, як і всім іншим, хто старався "о її руку". Інші не знали нічого, а Фран­кові вона сказала. Чесно і відверто. Кохання не для неї. Але ж так не можна! Нехай вона не могла його люби­ти, але вбивати любов у собі взагалі - не можна. Вона, Юзефа, не має права відмовитися від любові, бо лише той, хто збагнув силу кохання, здатний глибше зро­зуміти і велич любові до людей. Він бажає їй всього-на-всього... полюбити...

І знову ніби повіяв вітер із майбутнього "Зів'ялого листя". І знову ніби хтось шепнув: "Не надійся нічого..."

Саме їй, Юзефі Дзвонковській, присвя­чено ще один вірш із збірки "Зів'яле листя" - "Вона умерла!", в якому автор передає біль утрати і розпач:

Її могилу віднайшли зовсім недавно на кладовищі в Івано-Франківську. Звичайнісінька пли­та з пісковику, котру не пошкодував час. Вона понадтріскувалась і поросла мохом. На ній написані да­ти народження і смерті Юзефи Дзвонковської -1862-1892. Усього 30 років життя...

Коли він сам, Іван Франко, відчув, що дні його лічені, зібрав колись написані про неї поезії і за­хотів видати їх окремою збіркою. Чому? Може, саме тоді до болю зрозумів її, Юзефу. Вона жила серед здорових людей, котрі любились, раділи життю. Вона мусила че­кати смерті й тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася його заради нього. Він учинив би так само...

Жінка, котра була поруч, - Франкова дру­жина Ольга Хоружинська. Родом зі Слобожанщини, з маленького села Борки на Харківщині, де народилася 10 квітня 1864 року у сім'ї титулярного радника.

Саме тоді, коли в Києві перебував Франко (1885 p.), з Харкова приїздить Ольга Хоружинська Позаду Інсти­тут шляхетних дівчат. Тепер вона" - слухачка Вищих жіночих курсів, які зробили зі слобожанської про­вінціалки розвинену й освічену дівчину з демократич­ними поглядами. Ольга була привітна, дотепна і відразу впала в око Франкові. Він їй теж сподобався енергією, розмахом думки, культурою, розумом. Куди до нього ту­тешнім женихам! Та й зовнішність - гарні очі, високий лоб... Ольга своїм товаришкам розповідає, що Франко -людина "передових поглядів", на жінку дивиться, як на товариша і друга, сподвижника в боротьбі. Перед Оль­гою Франко не приховує, що йому такий друг і потрібен. Саме зараз...

У вересні 1885 року Франко написав листа Ользі Хоружинській, в якому запитує: "Що б Ви сказали, якби якийсь-небудь галичанин, приміром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?"

Франко не кривить душею: "Я мусив хоч крихітку полюбити Вас". Так, Ольга знає, що він ніколи їй не скаже й не напише того, що колись писав першій Ользі, Рошкевич. Нехай та далека й загублена любов бу­де його зіркою. Нехай! Вона ж буде тою, хто піде з ним поруч, ділитиме з ним кусник черствого хліба, горе, біду, все. Буде його захисницею і прихистком. Зробить те, на що не відважилася ще жодна жінка.

Ольга прийшла до нього в найтяжчі хвилини жит­тя і врятувала.

По-різному говорять про Ольгу. Дехто вважає, що, вихована в буржуазній родині, де все ро­била прислуга, вона не була доброю господинею, не вміла дати ладу хаті й забезпечити своєму чоловікові спокійного життя, не вміла пристосуватися до обме­жених сімейних фінансових ресурсів.

Інші згадують, що "вона була добра, чула до людсько­го горя, але непрактична в житті, не навчена до біди".

Ольга Хоружинська вивчила українську мову, була вірною дружиною, доброю матір'ю (народила Франкові чотирьох дітей), дала гроші на його навчання в аспіран­турі. Допомагала чоловікові в літературній праці, вида­вала заснований ним журнал "Життє і слово", на свій кошт опублікувала книжку Франка "В поті чола" і вдруге збірку "З вершин і низин".

Разом з чоловіком збирала казки, легенди, писала статті. Хіба цього замало? Хіба це не свідчення жертовності й любові? Здавалося б, що саме їй і були адресовані любовні гімни. Але...

Дочка Анна через багато років скаже: "Чи ж не вона була вірною помічницею - дружиною батька, чи ж не до­помагала йому в літературній праці? Скільки разів її ім'я містилось у видан­нях, але й безімен­на, вона жила жит­тям тата, була його порадницею".

Чи любив Франко с вою дружину, якщо писав, и;... одружився з нею "з доктрини", тобто їхній шлюб мав символізувати єдність Західної та Східної Ук­раїни? Важко сказати. Але годі, звинувачувати Франка в нетолерантності, бо це все-таки був геній, а з геніальни­ми людьми вжитися не так просто Вони несуть факел свого таланту, часто обпікаючич вогнем не тільки себе, а й найрідніших, зате народові факел не пече, а світить.

Личаківському кладовищі, недалеко від камної брили -скелі, яку розбиває кайлом Каме­няр, видніється скромний маленький надгробок. Листя дерев та кущів спадає на нього блідо-зеленим, блідо-жовтим, червоним і коричневим неквапливим дощем. Міцно пахне листя дуба і бука. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони де­рев, довга тінь од скелі з могили Франка пригортає її могилу. Ольга Хоружинська з ним завжди...

З листа Франка до Агатангела Кримсь­кого: “Фатальне для мсьє було те, що, вже листуючись з моєю теперішнього жінкою, я здалеку пізнав одну панночку-польку і закохався в неї. От ся любов пере­мучила мене дальших 10 літ" .

Ім'я та прізвище цієї панночки Целіна Журовська, пізніше за чоловіком Зигмунтсвська. Народилася в Трускавці, мешкала в Дрогобичі та Львові, де працювала по­штовим службовцем, - там п й побачив Франко. Ім'я Целіна знаходимо в повісті "Маніпулянтка". Пізнішежіночки образ у "Перехресних стежках", теж навіянний постаттю Целіни, має ім'я Регіна (цариця). Цариця, ко ролева сонця, мрій і дум поета.. Цей момент тонкі відчув Микола Вороний. Він написав два вірші "Пам'яті Івана Франка", перший з яких має назву "Ave, Regina! ("Радуйся, царице!" - це початок релігійного гімну):

Журовська була єдиною з коханих Фран­ка, яка не любила поета, не розуміла його поривань, хо­лодно реагувала на освідчення й вірші і тільки на схилі --віку втямила, хто любив і обезсмертив її своєю любов'ю.

До образу Целіни Журовської-Зигмунтовської Франко добирає зовсім інші епітети й символи. Ця жінка була надзвичайно примхливою й гордою і не відповіла на любов поета. Ось чому в його уяві вона "женщина чи звір", "сфінкс".

Байдужість Целіни до Франка була М вражаюча. Вона навіть не читала й не мала наміру читати "Зів'яле листя". Для чого? їй прочитали, запитали, що її найбільше вразило в тій збірці, і вона пре­спокійно відповіла, що з усього їй найбільш сподобав­ся опис квартири в одному вірші, бо подібну квартиру вона мала по вул. Вронських у Львові. І більше нічого.

Целіна Зигмунтовська твердила, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він - слідом. Вона зупиниться - зупиниться й він. То тривало місяцями. Він, як школяр, боявся промовити до неї й слово, підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами. Панну це смішило і злило водночас.

Коли потім Целіну запитають, чому во­на не відповіла взаємністю Франкові, вона відверто, спокійно, не видумуючи різних причин, відповіла: він їй просто не подобався. Був рудий, а їй імпонували брюнети, особливо брюнети з синіми очима. І прізви­ще не подобалося, не, мав солідного становища, грошей і надій на них.

Тим часом Франко страждав.

Целіна Зигмунтовська була звичайна приземлена жінка, яка мала свої плани і свої розрахун­ки. Чи винна була в тому, що її обрав за об'єкт свого "невиплаканого серця" Франко? Ні. Але чому він го­ворив про свою любов до Ольги Рошкевич усім? Гор­дився цією своєю першою світлою любов'ю. Не прихо­вував ні перед ким, чим він зобов'язаний цій жінці... Чому мовчав про Юзефу Дзвонковську і чому так бо­явся вимовити ім'я Целіни?

Гадаю, що знайти відповідь можна в "Зів'ялому листі". Розгорнімо попіл зотлілого листя, там знайдемо тиху скаргу:

Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, Целіна Зигмунтовська принесли поетовому серцю щастя і горе, радість і муку. Бо той, хто раз у житті пізнав силу кохання, знає, як міцно переплетені в ньо­му ці почуття.

Присвята