Бідність – як глобальна проблема людства

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

ЗАПОРІЗЬКИЙ ІНСТИТУТ ІМ. ГЕТЬМАНА ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО

Група: ІН 10-7-2004 СУЕП (3,0з)

Новікова Олеся Ігорівна

Адреса: м. Запоріжжя,

вул. Фундаментальна, б.5, кв.12

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Дисципліна: Соціальна політика

Викладач: Серга Тетяна Олексіївна

Тема: Бідність – як глобальна проблема людства

ЗАПОРІЖЖЯ

2006

Зміст

1. Вступ...............................................................................................................3

2. Бідність як суспільно-історичне явище........................................................4

3. Визначення бідності та її форми...............................................................5

4. Межа та вимірювання бідності....................................................................7

5. Статистичні характеристики бідності..........................................................9

6. “Соціальне дно” населення..........................................................................10

7. Бідність в Україні........................................................................................12

8. Висновки......................................................................................................14

9. Список використаної літератури...............................................................16

Вступ

Не дивлячись, що надворі ХХІ століття, проблема бідності залишається сьогодні досить актуальною в світі.

Щодня населення Землі збільшується на чверть мільйона чоловік. З 50-х до початку 90-х років XX ст. кількість населення світу подвоїлася, а його частка, яка проживає у найбідніших регіонах світу - країнах, що розвиваються, та аграрних постсоціалістичних країнах - вже досягла 3/4 світового показника. І хоча помітна тенденція до зниження темпів природного приросту населення на Землі, кількість його у країнах, що розвиваються, продовжує зростати вищими темпами, ніж в економічно розвинутих країнах. За цим криється низка глобальних проблем, яка має бути розв'язана, аби забезпечити умови життєдіяльності людини і гідну якість її життя. І якими б вражаючими не були успіхи економічно розвинутих країн - добробут людства і безпека світу в цілому залежать від успіхів економічного по ступу всіх держав світу, в тому числі країн, що розвиваються.

Матеріальне становище членів суспільства різнилося завжди упродовж суспільно-історичного розвитку людства. Так, молоді люди мають більше можливостей щодо підвищення свого добробуту, аніж люди похилого віку, сім'ї з дітьми витрачають більше, ніж бездітні, а фізично повноцінні люди можуть заробити більше, ніж інваліди; в економічно розвинених регіонах населення має більше можливостей для створення доходу, ніж у депресивних. Безпосередньо бідність є результатом відмінностей щодо матеріального становища індивідів і сімей, а тому завжди існувала й існує в усіх суспільствах, навіть у найрозвиненіших.

Зміст, критерії та визначення бідності змінюються з розвитком цивілізації і залежать від політичного устрою суспільства. Люди можуть бути бідними за стандартами економічно розвинутих країн і заможними за стандартами країн, що розвиваються.

Бідність як суспільно-історичне явище

Бідність не лише поділяє суспільство, а й є стимулом для того, щоб людина прагнула і досягала кращої долі. Проте в сучасних умовах бідність часто стає на перешкоді стабільності суспільства і його подальшого розвитку. Навіть в економічно розвинених країнах бідність стає загрозою, коли вона перетворюється на застійну, тобто спостерігається довготривалий стан бідності індивідів, сімей, де бідним є не одне покоління. Люди, які тривалий час перебувають у стані бідності, соціально деградують, перетворюються на люмпенів, злочинців, які становлять загрозу для добропорядних громадян.

Демографічні проблеми в різних країнах мають свої особливості. Го­ловні з них, наприклад, в Україні не збігаються, з одного боку, з проблемами Франції, з другого — з проблемами Єгипту, Ефіопії або Таїланду, хоча всі ці країни мають майже однакову кількість населення. Для країн, що розвиваються, попри всі відмінності між ними, спільними є необхідність зменшення приросту населення, поліпшення здоров'я та харчування людей, ліквідація бідності та технологічної відсталості. В економічно розвинутих країнах цих складностей немає, але натомість гостро стоять проблеми відвернення екологічної кризи та збалансованості викорис­тання робочої сили. А в деяких постсоціалістичних країнах (і в Україні зокрема) до цього додались проблеми необхідності духовного та фізичного відродження нації.

Тому боротьба з бідністю нині є складовою соціальної політики в усіх цивілізованих суспільствах.

Боротьба з бідністю особливо гостро стоїть на порядку денному у країнах з перехідною економікою. За часів "реального соціалізму" маєтне розшарування було незначним, а наявність бідних не визнавалась офіційно. Термін "бідність" тривалий час не вживався в офіційних документах. Проте, за оцінками зарубіжних експертів, ста­ном на 1990 р. в Україні бідними можна було вважати приблизно 11 % населення. Нині внаслідок відомих економічних обставин частка бідних серед населення не лише зросла, а й з'явилася загроза появи застійної бідності, коли в бідних сімей немає надії вибратися з нужди. Діти з таких сімей, не маючи доступу до повноцінної освіти, закладів культури, найбільшою мірою наражені на ризик у дорослому житті опинитися навіть на нижчій соціальній сходинці, ніж їхні батьки.

Визначення бідності та її форми

Перш ніж розглядати заходи щодо полегшення становища бідних і боротьби з цим загрозливим явищем, слід вивчити питання щодо визначення бідності та методів виміру й кількісної оцінки цього явища. Бідність — це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному сус­пільству в конкретний період часу. Це означає, що бідні верстви насе­лення не можуть відповідно харчуватися, оплачувати житло та кому­нальні послуги, лікуватися та відпочивати, вчитися самі та забезпе­чити оплату навчання своїм дітям.

Друге означення. Бідність — це неможливість підтримувати міні­мальний рівень споживання, що визначається на основі фізіологіч­них, соціальних та культурно обумовлених нормативів.

Різниця в означеннях полягає в такому. Згідно з першим означен­ням бідними вважаються ті, рівень життя яких є нижчим за певний середній стандарт суспільства, а за другим — лише ті, рівень життя яких є нижчим за визначений суспільством мінімальний рівень.

У документах ООН підкреслюються чотири основних прояви бід­ності: 1) коротке життя; 2) низька професійно-освітня підготовка; 3) позбавлення економічної бази нормального життя — чистої пит­ної води, медичних послуг, якісного харчування; 4) усунення від сус­пільного життя.

Розрізняють бідність за стандартами цивілізації в цілому (хроно­логічними) і бідність за стандартами кожної конкретної країни. До першого типу відносять населення "бідних" країн і майже не відно­сять населення "багатих" країн. А бідність за стандартами кожної конкретної країни існує в усіх державах і суттєво не залежить від за­гального рівня добробуту населення.

Сучасна соціально-економічна теорія тлумачить бідність як багатоаспектне явище, розрізняючи такі її форми: об'єктивну та суб'єктив­ну, абсолютну і відносну, тимчасову і застійну.

Об'єктивна бідність визначається за прийнятими в країні крите­ріями доходу та можливістю досягнення матеріальних і духовних благ. Суб'єктивна бідність визначається за самооцінкою: людина тоді є бідною, коли вона сама себе ідентифікує з бідністю.

Найсуперечливішим моментом у теорії бідності є поділ її на абсо­лютну та відносну. Не існує і не може існувати універсальних про­грам надання соціальної допомоги за єдиним у всьому світі стандар­том бідності: ті, хто є бідними у США чи Швейцарії і одержують там державну підтримку, вважатимуться заможними у країнах, що роз­виваються.

За тривалістю бідність може бути тимчасовою (короткочасною) або застійною (довготривалою). Застійна бідність означає немож­ливість для родини чи окремої особи самотужки вирішити свої про­блеми і подолати матеріальні негаразди та призводить до більш тяж­ких наслідків. Тимчасова бідність є результатом моментального зниження рівня життя. Наприклад, сильний шок від політичних змін, природні катаклізми. Причинами періодичних знижень рівня життя та збідніння можуть бути сезонні коливання в цінах на харчові про­дукти та послуги.

Межа та вимірювання бідності

Інструментом для визначення поширеності бідності та ступеня зубожіння населення є межа бідності. Офіційні представлення про бідність в Україні базуються на її абсолютному розумінні, при цьому індикатором служить зіставлення середньодушового доходу з прожитковим мінімумом, тобто з вартістю мінімального кошика, формованого з урахуванням установлених нормативів споживання.

Теоретично згідно з трактуванням бідності є два основних способи визначення межі бідності — нормативний та відносний (статистичний).

Нормативний спосіб, за визначенням, передбачає орієнтацію на певний соціальний норматив. Для визначення межі бідності ним є прожитковий мінімум. До його складу входять вартість споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і платних послуг, достатніх для підтримання осо­бою, сім'єю всіх соціальних зв'язків. Зрозуміло, що прожитковий мінімум — це динамічна соціально-економічна категорія, що змінюється разом із суспільним розвитком і не лише під впливом зростання цін та інфляції. Його рівень залежить від комплексу споживчих благ, що визначаються суспільством за певних соціально-економічних умов як мінімум матеріальної забезпеченості й розраховується в цінах реальних купівель. Природно, що споживчий кошик буде неоднаковий для людей, які різняться віком, станом здоров'я, сімейним станом, місцем проживання тощо. Питання оцінки прожиткового мінімуму є предметом постійної уваги всіх країн. Так, у Люксембурзі працює спеціальна робоча група експертів, які вдосконалюють методологію розрахунків і визначення межі бідності. Аналогічну роботу виконує Бюро цензів США. Люди, чий середньодушовий сімейний дохід нижчий за прожитковий мінімум, вважаються бідними.

Спосіб визначення межі бідності за відносним критерієм набагато простіший. Згідно з ним вважається, що бідними є особи, чий дохід не перевищує певного відсотка від середньодушового доходу у країні. Межа бідності у світовій практиці визначається на рівні 35-50 % медіанного доходу.

Крім зазначених критеріїв визначення межі бідності є кілька інших критеріїв віднесення населення до бідних, які так само застосовуються в дослідженні бідності та розробці конкретних заходів щодо допомоги бідним і запобігання цьому явищу. Зокрема, це структурно-витратний, ресурсний, системний та суб'єктивний критерії.

За структурно-витратним критерієм бідними визнаються сім'ї, де витрати на найбільш життєво важливі товари та послуги перевищують певний відсоток щодо сукупних витрат. Зокрема, такими витратами можуть бути витрати на харчування. За західними стандарта­ми, якщо витрати на харчування становлять 60 % сукупних витрат або більше, така сім'я вважається бідною. Іншими життєво важливими є витрати на утримання житла. В Україні цей критерій застосовується на практиці при призначенні житлових субсидій.

Ресурсні критерії ґрунтуються на економічних можливостях держави забезпечити своїм громадянам гарантії певного мінімуму засобів існування. Якщо спостерігається значна розбіжність між нор­мативно обґрунтованим прожитковим мінімумом і економічними можливостями держави його забезпечити, ресурсний критерій може зовсім не враховувати засоби існування, потрібні для підтримання соціальних зв'язків людини, і забезпечуватиме лише фізичне її виживання.

За системним критерієм стан бідності визначається як за дохо­дами на душу населення, так і за показниками функціонування соціальної сфери: охорони здоров'я (середня тривалість життя, рівень дитячої смертності); освіти (охоплення дітей і молоді освітою різного рівня, середній рівень освіченості). До цього критерію можуть входити також показники забезпеченості житлом та його якості, стан ринку праці тощо. Із змісту системного критерію стає очевидним, що він не може стосуватись окремо взятої особи або сім'ї, а має поширюватися на великі за чисельністю сукупності — населення області, країни. Прикладом системного критерію є індекс людського розвитку, що обчислюється на підставі обсягу виробленого валово­го внутрішнього продукту на душу населення, середньої тривалості життя та рівня освіти населення. Отже, на підставі системного критерію терміном "бідні" можуть позначатися певні географічні ареали, регіони, країни.

Суб'єктивні критерії відбивають уявлення населення про власний стан. Результати оцінки стану бідності за суб'єктивними критеріями мають важливе значення для прогнозування соціальної напруженості в суспільстві, результатів виборів тощо.

Статистичні характеристики бідності

Найуживанішими статистичними характеристиками бідності є її рівень і глибина.

Рівень бідності (Р) — це питома вага сімей, чий рівень споживання (доходів) нижчий за визначену межу бідності:

Р =

де 2 — кількість сімей, які визнаються бідними згідно з одним із критеріїв; п — загальна чисельність сімей.

За даними Держкомстату України у 2001 р. рівень бідності в Україні становив 26,7 %, якщо за її межу взяти 75 % медіанного рівня сукупних витрат.

Показник рівня бідності відбиває поширеність бідності, але не дає інформації про ступінь зубожіння певних груп населення. Адже вони можуть або жити у злиднях, або, навпаки, їхні доходи наближатимуться до межі бідності. Для визначення розбіжності між дохода­ми бідних і межею бідності застосовують такий показник, як глибина бідності (Н):

Н =

де 7, — межа бідності; У.— доходи сімей, які визнані бідними.

“Соціальне дно” населення

Не можливо описувати тему бідності і не зачепити при цьому нижчі шари суспільства. Виділення груп населення в "соціальне дно", як специфічний шар, безсумнівно, носить умовний характер. Однак ці групи мають подібні риси: це люди, в основній своїй масі відкинуті суспільством, позбавлені соціальних ресурсів, стійких зв'язків, що втратили елементарні соціальні навички і домінантні цінності соціуму. У той же час злиденні, бомжі, безпритульні діти, вуличні повії - кожна з груп володіє і своїми особливостями; але між ними немає твердих границь: бомж може бути жебраком, а безпритульник бомжем. Проте, зазначені групи мають свої головні ознаки, специфіку формування і соціально-демографічних особливостей, що дозволяє їх ідентифікувати.

Основна ознака групи "злиденні" - просити милостиню в зв'язку з утратою доходу чи його катастрофічним падінням при відсутності допомоги з якої-небудь сторони (суспільства чи близьких людей) і неможливістю заробити їх трудовим шляхом.

Бомжі - це фактично абревіатура визначення людини "без визначеного місця проживання". Очевидно, що відсутність "даху" над головою і є головна характеристика даної групи. Бомжами стають у результаті звільнення з місць позбавлення волі, сімейного конфлікту і відходу з будинку, як наслідок неправомірних угод з житлом, а також унаслідок змушеної міграції (біженці). Дві третини бомжів живуть на вокзалах, у підвалах, на горищах будинків і "де прийдеться". Новий фактор утрати власного житла сьогодні зв'язаний з невдалим веденням бізнесу, коли кредитор насильно виселяє боржника без усяких рішень правових органів.

У третю групу входять тільки діти у віці від 6 до 17 років. Це її основна ознака. Існує два джерела формування цієї групи. Перший - діти тікають (ідуть) з будинку в результаті конфлікту чи важких сімейних умов (алкоголізм батьків, насильство); другий – утрата батьків (смерть, в'язниця) чи фактичне відмовлення батьків від дітей. Безпритульні діти можуть проживати у своїх квартирах, але також вести спосіб життя бомжів, якщо вони залишаються на самоті.

Остання група - вуличні повії - відрізняється характером своєї діяльності. Три чверті з них мають житло, інші поводяться як бомжі. Їхній мінімальний вік складає 14 років, що фактично свідчить про дитячу проституцію. Алкоголізм, наркоманія, кримінальна діяльність стають або причинами, що викликають скочування на "дно", або побічними ознаками стосовно визначального фактора.

Аналіз даних показує, що соціальне дно має переважно "чоловіче обличчя", серед них - дві третини чоловіки й одна третина — жінки. Серед бездомних майже 90% чоловіки; три чверті з них — люди у віці від 20 до 50 років. Середній вік жебраків і бомжів наближається до 45 років; у безпритульників він дорівнює 10 рокам, у повій - 28 рокам. Мінімальний вік жебраків - 12 років, а повій - 14; беспризорні - 6 років.

Більшість жебраків і бомжів мають середню і середню фахову освіту; у той же час 6% одержали вищу освіту; її мають також бомжі і повії.

Найважливішою причиною, здатною привести людей на соціальне дно, є втрата роботи, що означає соціальну трагедію. Подібна позиція визначає і відверто обвинувальні оцінки діяльності Уряду і Президента. У масовій свідомості економічні реформи зв'язуються із соціальною деградацією, з масовим зубожінням, з життєвими позбавленнями, менш значимими сприймаються вплив кримінального світу і змушене переселення (біженці), що народжує біженців.

По оцінкам експертів у числі груп ризику потрапити на соціальне дно виявляються: самотні люди похилого віку (шанси потрапити на дно дорівнюють 72%), пенсіонери (61%), інваліди (63%), багатодітні родини (54%), безробітні (53%), матері-одиночки (49%), біженці (44%), переселенці (31%). Навпроти, у них немає шансів для руху нагору по соціальним сходам. Такими шансами володіють лише ті, хто вже зайняв визначені соціальні позиції в суспільстві.

Сьогодні погроза зубожіння нависла над цілком заможними соціально-професійними шарами населення. Соціальне дно готове поглинути і вже поглинає селян, низько кваліфікованих робітників, інженерно-технічних працівників, учителів, творчу інтелігенцію, учених. У суспільстві діє ефективний механізм усмоктування людини на дно. Головними елементами цього механізму є економічні реформи у тому вигляді, у якому вони проводяться сьогодні, кримінальний світ і нездатна захистити своїх громадян держава. Зрозуміло, що соціальне дно (у дуже обмежених розмірах) існувало і раніш. Однак реформи сильно збільшили процеси спадної мобільності. І тепер значно складніше вибратися із соціальної ями.

Бідність в Україні

Особливість бідності в Україні, як і в інших країнах з перехідною економікою, полягає у значному скороченні доходу більшості населення, яке при цьому зберігає відносно високий соціальний статус (рівень освіти, кваліфікації, соціальні зв'язки). Зубожіння значної частини населення відбувається за значного майнового розшарування й появи нечисленних, але справді багатих прошарків. Реальний стан доходів населення дуже важко піддається статистичній оцінці через наявність значного обсягу неформальних джерел доходу. 0бстеження домашніх господарств у першому півріччі 1999 р. за структурним критерієм (питома вага витрат на харчування перевищує 60 % сукупних витрат) виявило рівень бідності 66,4 %. Якщо за межу бідності брати офіційно визнану межу малозабезпеченості, то рівень бідності (за середньодушовими доходами нижче цієї межі) становив би 28,7 %. За абсолютний критерій беруть також енергетичну цінність добового раціону харчування менше 2100 Ккал. Згідно з цим критерієм рівень бідності становить 29,6 %. Наближений до цього й рівень бідності, визначений за відносним критерієм 75 % медіанного рівня сукупних середньодушових витрат — 26,3 %.

На цьому тлі надто високою виглядає оцінка рівня бідності за суб'єктивним критерієм. Обстеження свідчать, що бідними себе вважають приблизно 90 % населення країни. Феномен цього полягає в тому, що люди порівнюють свій нинішній матеріальний стан не у просторі (із станом інших людей), а в часі, тобто зі своїм станом до економічної кризи.

За складом серед бідних найбільше сімей з дітьми (у тому числі багатодітних) — 43,4 % загальної кількості бідних домогосподарств, сімей пенсіонерів — 29,1 % і сімей без утриманців — 27,6 %.

Отож до особливостей проблем бідності в Україні можна віднести такі:

1. Бідність не виникла разом із становленням української держа­ви. Вона існувала і в СРСР. Бідність взагалі є неминучою, навіть у дуже багатому суспільстві. За оцінками фахівців Інституту народо­населення і соціальних проблем АН СРСР, у 1990 р. нижче межі малозабезпеченості жило 20-25 % населення країни. На думку міжнарод­них експертів, в Україні в цей час до бідних можна було віднести близько 11 % населення. Але оскільки бідність є результатом соціальної нерівності, це явище завжди камуфлювалось. Законодавство Ук­раїни вживає термін "малозабезпеченість", показник "бідність", по­чав вживатись лише наприкінці 2002 року.

2. Збідніння широких верств населення виникло одночасно з по­явою багатих прошарків, заможність яких пов'язана з неправедними джерелами і яким не притаманне благодійництво.

3. Бідними стали люди, які чесно працювали і працюють у дер­жаві, жили за її законами.

4. Існуюче в Україні явище бідності зайнятого населення є наслід­ком порушень у системі оплати праці та формуванні ринку робочої сили.

Висновки

Процес соціальної диференціації стрімко наростає: багаті робляться ще багатше, а бідні - бідніше. У результаті формуються два мири, дві України, зі своїми соціокультурними цінностями, способами життя й образами поводження: мир найбагатшого й заможного стану й мир найбідніших, офіційно називаних невдахами. Радикально відрізняються в представників різних майнових шарів всі життєві перспективи - від соціального росту й службового становища до взаємин у родині й інтересу до роботи. Втрата соціальних життєвих орієнтирів дуже сильно пов'язана з рівнем доходів і якістю життя.

Проблема пошуку місця в житті істотно впливає на соціальне самопочуття й на характер соціального оптимізму. Якщо більшість багатих дивиться в майбутнє з надією або принаймні спокійно, то представники бідних не чекають від життя нічого гарного; для їхнього світовідчування характерні песимізм і розпач. 83% незаможних українців і 80% бідних постійно відчувають почуття тривоги.

Надана проблема формує серйозну погрозу соціальної безпеки, зачіпаючи не окрему людину, а суспільство в цілому.

Багато країн ефективно бореться з бідністю. Для боротьби з бідністю у молодих, хоча вона і є тимчасовим явищем, у багатьох країнах існують гранти на навчання й допомога на дітей молодим родинам, а для старших віком - доплати до пенсії, якщо її розмір і доход пенсіонера забезпечують лише низький рівень добробуту. Будь-який уряд, виходячи із програми своєї діяльності, повинен вибирати між масштабами програми по перерозподілу доходів для боротьби з бідністю й програмами по стимулюванню трудової діяльності й економії витрат бюджетних засобів.

Для викорінювання вбогості й зменшення масштабів бідності міжнародним співтовариством було запропоновано в середині 1990-х рр. національним урядам:

· розробити комплексні стратегії;

· поліпшити для бідних громад (соціальних груп) доступ до виробничих ресурсів і інфраструктури;

· прагнути до задоволення основних потреб людини у всіх верствах населення;

· зміцнювати й розширювати законодавство для посилення соціального захисту й зменшення уразливості певних категорій людей;

У загальній постановці всі ці питання мають безпосереднє відношення до стратегічного курсу українського Уряду. Уряд декларував, необхідність створення в новій Україні, держави із соціально орієнтованою економікою. У такій державі в центр розвитку ставиться, зрозуміло, людина, рішення її проблем при постійному рості рівня й поліпшенні якості життя, безумовному дотриманні прав кожної особистості, а досягнення цілей соціального розвитку не є вторинним стосовно цілям економічного розвитку.

Нам є ще над чім працювати. Бо не дивлячись на те, що країна розвивається, більшість людей не можуть зараз відповісти, чого вони все ж таки очікують від завтрашнього дня. Чи зможемо ми спокійно навчатися, робити та народжувати дітей у нашій Україні, не турбуючись за їхнє майбутнє.

Список використаної літератури

1. В.А. Скуратівський, О.М. Палій. Основи соціальної політики: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. — 200 с.

2. Н.П. Борецька. Соціальний захист населення на сучасному етапі: стан і проблеми Донецьк, 2001

3. В. Мандибура. Рівень життя населення України та проблеми реформування механізмів його регулювання К., 1998

4. Петюх В. М. Ринок праці: Навч. посіб. — К., 1999