Петро Іванович Калнишевський – останній кошовий отаман Запорозької Січі

Житомирський державний університет ім.І.Я.Франка.

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

”Петро Іванович Калнишевський –

останній кошовий отаман Запорозької Січі”

Студентки 44 гр.

історичного факультету

спеціальність: „Історія та українська мова і література”

Кальчук О.І.

Житомир 2004 р.

ЖиттяПетраІвановичаКалнишевськоготайогодіяльність — дзеркальневідображенняісторіїЗапорізькоїСічі, їїуспіхів, труднощівтапротиріч. ЗовсімневипадковітрагічнідоліостанньогокошовогоісамоїСічі.

Ім’я П.Калнишевського тривалий час було таємницею. Хто ж він насправді — борець чи жертва? Царський чиновник, котрий впав у немилість? Чи він зазнавав тортур, бо хотів кращої долі для України?

Народився Калнишевський 1690 року в селі Пустовойтівка біля міста Ромни (нині Сумська область) у козацько-старшинській родині Лубенського полку.

За переказами, восьмирічний хлопчик Петро пас худобу неподалік села і попросив проїжджих козаків-запорожців узяти його з собою на Січ, де пройшов шлях від джури до кошового отамана.

З документів архіву Коша Запорозької Січі відомо, що Калнишевський перебував на таких посадах:

• 1752 -1761 рр - похідний полковник;
• 1754 – 1761 рр – військовий осавул;
• 1762 р. – кошовий отаман;
• 1763 р. – військовий суддя;
• 1764 -1775 рр – кошовий отаман.

Як бачимо, останнє десятиліття існування козацької твердині Петро Калнишевський керував її економічним, громадським, духовним і військовим життям.

Кошовий отаман дбав про будівництво храмів у межах Вольностей Війська Запорозького, його коштом було споруджено і оздоблено п’ять прекрасних соборів. Велику увагу приділяв він і розвиткові освіти, турбуючись про створення парафіяльних шкіл при церквах у паланкових поселеннях, а також січової школи.

Талановитий державний діяч і політик, патріот України Калнишевський стійко, невтомно і мужньо захищав Запорозьку Січ від національно-колоніального наступу Російської імперії. Відчайдушно і наполегливо намагався врятувати це останнє вогнище української державності, волі, незалежності, економічного прогресу.

На землях війська Запорозького царизм почав будувати фортеці, створювати поселення. Було збудовано Ново-Архангельський шанець на річці Синюсі, проти української Торговиці, згодом – Орловський шанець біля Бугу, де Ольвіополь.

У 1751 році Розумовський повідомив Кіш, що всі запорозькі землі на південь від Синюхи та Висі на 20 верст, простягаючись од Бугу до Дніпра, разом з устям річки Омельника, віддаються під залюднення втікачам із Сербії, що прийшли на Україну під проводом полковника Хорвата.

У 1753 році від запорозьких земель було відмежовано ще землі од устя Чорного Ташлика до устя річки Самоткані по Дніпру й розпочато будівлю фортеці святої Єлизавети. Одмежовані від запорожців землі було прозвано Новою Сербією.

У цьому ж році на східному краї Запоріжжя теж одмежували частину запорозьких земель по річках Торець, Бахмутка та Лугань і від Дінця та до Савур-могили й теж віддали втікачам із різних слов’янських земель під назвою Слов’яно-Сербії.

Нові поселенці незабаром не тільки освоїли запорозькі землі, а почали силою зганяти з тих земель козаків.

Ще будучи військовим осавулом, Петро Іванович був обраний до складу депутації, яка працювала в Петербурзі в 1755-1756 роках. Депутація подала петицію про захоплення Ново-Сербією, Слобідським полком і Донським військом запорозьких земель, намагалася заручитися підтримкою у вирішенні цього питання гетьмана України Кирила Розумовського.

Грамотою цариці Єлизавети було наказано створити змішану комісію для опису запорозьких земель і розмежування їх із Ново-Сербією і Новослобідським полком. Така комісія була створена 1756 року з депутатів від Запоріжжя, Гетьманщини і фортеці Святої Єлизавети. Певний час до цієї комісії входив і Петро Калнишевський. Однак наступ на запорізькі землі продовжувався, грамота на землі війська Запорозького не була надана.

У 1765 році до Петербурга відправилася нова делегація, яку очолював кошовий отаман Петро Калнишевський. Знову били чолобитну за землі і просили вилучити Запорозьку Січ з управління Малоросійської колегії і повернути в колегію іноземних справ. Запорозька делегація ставила питання про знесення з території Запорожжя поселень Ново-Сербії та фортеці Святої Єлизавети, а також виведення царських військ.

За указом тепер уже Катерини ІІ була створена урядова Комісія, яка визначила, що ново сербські поселення справді розташовані на запорозьких землях і розглянула проект переселення Нової Сербії. Готуючись до війни з Туреччиною, Катерина ІІ хотіла задобрити Січ, надіслала грамоту, в якій обіцяла вирішити справу відповідно прохання запорожців.

Однак Калнишевський сумнівався, що це буде зроблено і не помилився. У 1771 році Калнишевський послав до Катерини ІІ делегацію зі скаргою про захоплення запорозьких земель Єлисаветградською провінцією і знов безрезультатно.

Кошовий отаман не тільки відстоював кордони Запорозької Січі, а й організовував і стимулював швидке заселення її просторів. Сприяв переселенню селян з Лівобережної і Правобережної України, Слобожанщини. Незважаючи на вимоги поміщиків, не видавав із Січі втікачів. За наказом Калнишевського, звільнені з полону українські бранці теж поселялися на Запорозькій землі. Козаки допомагали їм облаштувати своє господарство. Кошовий дбав про розвиток хліборобства й торгівлі.

Сам Калнишевський теж заснував кілька зимівників, які започаткували існуючі донині населені пункти, серед них село Петриківка, знамените нині на весь світ „Петриківським розписом”. Кошовий був багатою людиною. Він мав 15880 голів худоби, в тому числі 639 коней, які славилися своєю породою.

Під час конфіскації майна запорозької старшини у Калнишевського вилучено золота та срібла на 42520 рублів та в різних валютах 8988 рублів.

Політика Калнишевського, направлена на збереження та зміцнення Запорозької Січі, звичайно ж, не влаштовувала царизм і кошового намагалися усунути від влади.

9 вересня 1762 року на коронацію Катерини ІІ прибула запорозька депутація, очолена щойно обраним кошовим отаманом Петром Калнишевським. Калнишевський не сподобався імператриці своєю яскравою і незалежною особистістю, і на Січ надійшов наказ усунути його від кошового отаманства, що й було зроблено старшинською радою. Але в 1764 році на загальновійськовій раді Калнишевського було вдруге обрано кошовим отаманом. Таке нехтування волею самодержиці розцінили в Петербурзі як „зухвалу непокору і свавілля”. Було створено спеціальну комісію, яка протягом двох місяців проводила слідство, яке не дало ніяких результатів, а конфліктувати із запорожцями царизм не міг, бо назрівала війна з Туреччиною і потрібна була допомога козаків. І тому Петро Калнишевський, який мав величезний авторитет на Запорожжі, залишився кошовим отаманом.

У російсько-турецькій війні 1768-1774 р., Калнишевський очолював діюче Запорозьке військо, виявляючи неабиякий організаторський хист, талант полководця і особисту хоробрість. Він продемонстрував також вміння орієнтуватися в політичній обстановці і надзвичайну дипломатичну гнучкість.

За бойові заслуги в кампанії 1770 року, Військо запорозьке було нагороджено грамотами, кошовий отаман – золотою медаллю з діамантами.

Успіхи у війні, до яких доклав чимало зусиль Петро Калнишевський, стали початком його тривалої неволі.

Зміцнивши свої позиції в Причорномор’ї, царизм вирішив у 1775 році ліквідувати Запорозьку Січ, яка за своїми демократичними традиціями, фермерським характером господарства не вписувалася в самодержавно-кріпосницькі порядки Росії.

Після зруйнування в червні 1775 р. царськими військами Нової Січі, П. Калнишевський був заарештований.

Григорій Потьомкін, який колись називав його „вельмишановним люб’язним батьком своїм”, розпорядився відправити його без суду і слідства у довічне заслання і ув’язнення, із забороною не лише листування, але й усякого спілкування з людьми.

Про сумну долю колишнього кошового не могли довідатися навіть найближчі родичі. Лише майже через століття дослідники встановили, що кошового Петра Калнишевського заслали у Соловецький монастир із суворим наказом тримання „під неослабною і посиленою вартою солдатів”.

Документи свідчать, що останній кошовий отаман запорожців спочатку 12 років просидів замурований у казематі, а потім ще 13 років перебував у іншому казематі, з якого він мав змогу під караулом тричі на рік ходити до церкви, але без дозволу розмовляти з будь-ким.

2 квітня 1801 року указом Олександра І, Петро Калнишевський був звільнений з монастирської тюрми. Але хворий, сліпий кошовий тепер уже за власним бажанням залишився у монастирі, де й помер 31 жовтня, в суботу, 1803 року на 113 році життя.

Поховано його на головному подвір’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором, про що свідчила масивна надгробна плита. Але є дані, що плита була перенесена в інше місце. Отже, щоб здійснити задум про перевезення останків кошового в Україну, потрібно тепер відшукати могилу. Потрібна, звичайно і домовленість між урядами України та Росії.

Петро Калнишевський є гордістю українського народу, ним може пишатися все людство, як чудовим взірцем особливої, надзвичайної, нескореної людини.

Земляки вшанували пам’ять українського великомученика, встановивши біля села Пустовойтівки, де він народився, пам’ятник йому, а також на трасі Київ – Суми – пам’ятний знак, на якому позначено, що до рідного села Калнишевського – 2 кілометри, а до Соловків – 1550 кілометрів. У Ромнах, на Покровській горі, де Калнишевський колись побудував своїм коштом велику і гарну церкву, споруджено на його честь пам’ятний знак з барельєфом кошового отамана. Ім’ям Калнишевського названо одну із вулиць.

Наш святий обов’язок – пам’ятати і передавати із покоління в покоління ім’я Петра Івановича Калнишевського як борця за українську державність.

ЛІТЕРАТУРА

1. О.М. Апанович „Розповіді про запорозьких козаків”. К. „Дніпро”. 1991.

2. М.С. Грушевський „Історія України”. К. „Либідь”. 1992.

3. Д.І. Дорошенко. Історія України. К. „Освіта”.1993.

4. А.Ф. Кащенко. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. Дніпропетровськ. „Січ”. 1991.

5. Н.Д. Полянська-Василенко. Історія України. К. „Либідь”. 1992.

6. Г.К. Швидько. Історія України. К. „Генеза”. 1997.

7. Довідник з історії України. К. „Генеза.” 2001.