Європейський Союз та його історичні корені

Зміст

Вступ

Розділ 1. Європейський союз та його історичні корені

Розділ 2. Організаційна структура ЄС

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Євросоюз - це не держава, що має замінити існуючі держави, і він також значно більший за будь-яку міжнародну організацію. Країни, що входять до його складу, заснували спільні інституції, яким було делеговано частину їхніх суверенних повноважень, завдяки чому стало можливо демократично приймати рішення з конкретних питань, які становлять спільний інтерес, на європейському рівні. Європейський Союз створив спільну валюту, динамічний спільний ринок, в якому люди, послуги, товари і капітал пересуваються вільно. Він намагається зробити так, щоб внаслідок соціального прогресу та справедливої конкуренції якомога більше людей могли скористатися перевагою спільного ринку.

Історичні корені Євросоюзу сягають Другої світової війни. Після Другої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеграції.

Інтеграція - була єдиною відповіддю, яку знайшли європейські політики та дипломати 50-их років XX сторіччя. В період 1945-950 років кілька мужніх державних діячів, серед яких - Конрад Аденауер, Вінстон Черчілл, Алкід де Гаспер і Роберт Шуман почали переконувати свої народи увійти у нову еру. У Європії мав панувати новий порядок, заснований на спільних інтересах її народів і націй, який би забезпечувався угодами, що гарантують владу закону та рівність між усіма країнами.

У травні 1950 року в Парижі міністром закордонних справ Франції Робертом Шуманом було запропоновано новий план часткової економічної інтеграції (ідея була висунута Жаном Моне).

9 травня 1950 - підписано Декларацію Роберта Шумана, яка пропонує створення організації, що контролює видобування вугілля та виробництво сталі в ФРН та Франції. Отже, 9 травня святкують зараз як День Європи.

План Шумана та Моне був реалізований 18 квітня 1951 року, коли було підписано Паризький Договір про створення Європейського Співтовариства Вугілля і Сталі, який набрав чинності в липні 1952 р. Договір був підписаний на термін 50 років. Членами нової організації стали: Франція, ФРН, Італія, Голландія, Бельгія та Люксембург [9, 21].

Органами Європейського Співтовариства Вугілля і Сталі стали:

Висока Влада (першим головою став Жан Моне);

Рада Міністрів;

Парламентська Асамблея (дорадчий орган, який складався з представників парламентів країн-членів);

Суд.

25 березня 1957 р. підписана Римська угода, що запровадила Європейську економічну Спільноту (ЄЕС) та Європейську спільноту з атомної енергії (Євроатом). Угода вступила в дію з 1 січня 1958 року. Було також підписано Конвенцію про спільні для трьох Співтовариств інституцій, ними були: Парламентська асамблея (Європейський Парламент) та Європейський Суд. Крім того, кожне Співтовариство мало власні інституції.

8 квітня 1965 - підписано Угоду про злиття, виконавчих органів трьох Спільнот. ЄСВС, ЄЕС та Євроатом “отримали" спільні Раду і Комісію.

У червні 1985 року Європейською Комісією була представлена „Біла книга" у справі внутрішнього ринку. Цей документ, разом із підготовленими доповідями вищезгаданих комітетів, став основою для Єдиного Європейського Акту (ЄЄА), підписаного в лютому 1986 р., який модифікував Римські Договори і подав програму переходу до 1993 року до єдиного внутрішнього ринку, який базуватиметься на 4 свободах:

вільний рух товарів,

вільний рух осіб,

вільний рух капіталу,

вільний рух послуг [4, 31].

Розділ 1. Європейський союз та його історичні корені

Європейський Союз (The European Union) - інтеграційне об’єднання 27-ми країн на основі спільних людських і демократичних цінностей, яке має на меті досягнення стабільності, миру та процвітання. ЄС є унікальним міжнародним утворенням, адже його держави-члени заснували спільні інституції та делегували їм певну частку свого суверенітету для того, щоб можна було демократично, на загальноєвропейському рівні ухвалювати рішення з конкретних питань, які становлять загальний інтерес. Членами Євросоюзу на сьогодні є: Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція. Країнами-кандидатами наразі визнані Македонія, Туреччина й Хорватія.

1967 рік знаменується злиттям трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) в єдине Європейське співтовариство. У 1973 році набула чинності Угода про вільну торгівлю між ЄЕС і ЄОВС з одного боку та країнами Європейської асоціації вільної торгівлі - з іншого. У 1979 році завершився процес створення Європейської Валютної Системи (ЄВС), запроваджено ЕКЮ. Введення ЕКЮ мало зменшити коливання валютних курсів, витіснити з міжнародних розрахунків долар США, стимулювати подальший розвиток інтеграційних процесів через забезпечення передумов формування єдиного валютного ринку ЄС.

У 1985 році підписано програму подальшого розвитку Європейського співтовариства і перетворення його в Європейський Союз (“Європа без кордонів”), а потім і досягнення цілковитої інтеграції. У 1992 році укладена угода між ЄС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення Європейського Економічного Простору (ЄЕП). Цього ж року прийнято Маастрихтську угоду, суть якої характеризувала новий якісний етап в еволюції ЄС - усунення діючих обмежень вільного руху капіталу в Португалії та Греції.

З 1 листопада 1993 р. Європейське співтовариство перейшло в нову стадію економічної інтеграції. За рішенням держав та урядів країн-членів, організація набула офіційної назви - Європейський Союз. У межах ЄС планується також перехід до політичної інтеграції - створення нової наддержави конфедеративного або федеративного типу. Поступово ЄС набуває рис єдиної державності, контури якої проявляються в економіці, політиці й соціальній сфері.

1 січня 2002 року з метою покращення умов для співпраці в межах Європи та зниження витрат, пов'язаних із обміном національних валют, запроваджено єдину європейську валюту - євро [4, 14].

Розділ 2. Організаційна структура ЄС

Організаційна структура ЄС побудована за принципом розподілу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать:

Європейська комісія;

Європейський парламент;

Рада міністрів ЄС;

Європейська Рада;

Інші інституції ЄС:

Суд європейських співтовариств;

Суд аудиторів;

Європейський омбудсман;

Статистичний офіс Європейських співтовариств (Євростат);

Економіко-соціальний комітет (EcoSos);

Комітет регіонів;

Європейський інвестиційний банк;

Європейський центральний банк.

тощо [3, 12].

Європейська Комісія є виконавчим органом ЄС. Її склад розглядається та ухвалюється Європарламентом, тому кожний з членів ЄК має повноваження впродовж 5-річного терміну. Як представник колективного органу, кожний член ЄК патронує один або кілька напрямів діяльності ЄС. Маючи право ініціативи, ЄК зобов'язана подавати пропозиції щодо нових законів Євросоюзу. Такі пропозиції вона висуває після активних консультацій, але не на основі інтересів окремих регіонів чи країн ЄС, а базуючись на власному уявленні про доцільність того чи іншого рішення для ЄС та його громадян. Європейська Комісія виступає із законодавчими ініціативами тільки в тих галузях, де для ефективних дій Євросоюз має кращі можливості, ніж окремі його члени.

Європейська Комісія спеціалізується на захисті угод Євросоюзу, забезпеченні застосування державами-членами законодавства ЄС. У тих випадках, коли держави-члени порушують або не застосовують закони ЄС, Комісія може вжити відповідні санкції, включаючи передачу справи до Європейського Суду. ЄК здійснює контроль за використанням субсидій, які виділяються урядами окремих країн власним галузям промисловості, а також за наданням дозволів на державну допомогу в разі, коли це не заборонено законодавством ЄС.

Крім того, на ЄК поширюються обов’язки виконавчого органу, який відповідає за практичне втілення політики ЄС. Для цього ЄК наділена суттєвими власними повноваженнями і правом прийняття рішень у різних галузях, зокрема аграрній, торговельній, транспортній тощо. Крім того, ЄК керує фінансами ЄС - бюджетом та роботою різноманітних фондів і програм ЄС, включаючи ті, що стосуються допомоги країнам, які не входять до Євросоюзу.

Європейський парламент - представницький орган, що обирається з 1979 року прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п’ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць (відповідно до чисельності населення країни) [5, 44].

Функції Європарламенту дещо відрізняються від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов’язано з тим, що на рівні ЄС не існує структури, яка може вважатись урядом у повному розумінні цього слова.

Проте Європарламент впливає на формування Європейської Комісії, оскільки Голова Комісії призначається урядами держав-членів тільки після консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як голови, так й інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом.

Європарламент виконує законодавчу, дорадчу та наглядову функції, приймає рішення, узгоджує політичні ініціативи, здійснює демократичний контроль. Для виконання цих функцій в Європарламенті створено 19 комітетів.

Європейська Рада скликається щонайменше двічі на рік на рівні глав держав та урядів. У засіданнях Європейської Ради також беруть участь міністри закордонних справ, голова та віце-президент Європейської Комісії. Рішення Європейської Ради не мають обов’язкової сили, проте вони дають політичний імпульс та визначають основні орієнтири подальшого розвитку Євросоюзу. Зважаючи на високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала органом, до якого можуть звернутися Рада Міністрів ЄС та Європейська Комісія з особливо складних питань, що не вирішуються в межах звичайної процедури ЄС [7, 32].

Рада міністрів ЄС є органом прийняття остаточних рішень. У її роботі беруть участь представники держав-членів на рівні глав профільних міністерств. На відміну від національних рад міністрів, Рада міністрів ЄС є не виконавчим, а законодавчим органом. Рішення Ради міністрів є обов’язковими. Разом з установчими документами ці рішення утворюють право ЄС.

Водночас, Рада міністрів не має постійного складу. На практиці існує низка рад, які спеціалізуються на розгляді фахових питань: Рада міністрів економіки, закордонних справ, сільського господарства, фінансів, освіти тощо. Міністри країн ЄС у різний спосіб підзвітні парламентам своїх країн. Проте ті рішення, які вони приймають у складі Ради міністрів ЄС, не можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Перші є обов'язковими для виконання і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов’язковими, але вони лишають за державами право вибору методів виконання.

Висновок

Європейський Союз побудований за інституційною системою, яка є винятковою в світі. Верховенство права є фундаментальним принципом Європейського Союзу.

Отже, існує три головні законотворчі інституції ЄС: Європейський Парламент, який представляє громадян ЄС і безпосередньо ними вибирається Рада Європейського Союзу, яка представляє країни-члени ЄС Європейська Комісія, яка представляє інтереси Союзу в цілому.

"Інституційний трикутник", що утворюється Комісією, Радою та Парламентом доповнюється ще двома інституціями - Судом Європейського Союзу та Судом Аудиторів, а також п’ятьма іншими європейськими органами. На додаток було засновано ще 19 спеціалізованих агенцій, які займаються, зокрема, технічними, науковими та питаннями управління. „Інституційний трикутник" виробляє політику та закони (директиви, законодавчі акти та рішення), чинні на всій території ЄС. Саме Комісія пропонує нові законопроекти ЄС, але Парламент і Рада затверджують їх. Європейський Суд слідкує за втіленням європейського законодавства, а Суд Аудиторів (чи Рахункова Палата) перевіряє фінансування діяльності Союзу.

П'ять інших органів ЄС, які доповнюють систему:

Комітет з економічних і соціальних питань представляє громадянське суспільство і обидві сторони виробництва;

Комітет регіонів представляє регіональні та місцеві органи влади;

Європейський Центральний Банк відповідає за європейську моне­тарну політику;

Європейський Інвестиційний Банк фінансує проекти ЄС;

Європейський Омбудсмен захищає громадян і організації ЄС від порушень в адмініструванні [5, 42].

Список використаної літератури

1. Аніловська Г. Європейський союз. // Фінанси України. - 2004.

2. Барінгольц О. Інтеграція України до Європейського економічного простору // Вісник КНТЕУ. - 2003.

3. Будкін В. Проблеми і перспективи співробітництва між Європейським союзом та Україною // Економіка України. - 2007.

4. Вовчак В., Висоцький К., Літошенко Н., Дубінчак О. Європейський союз. Науково-практичний збірник матеріалів. - К.: Мінекономіки України, CDG, 2000.

5. Вплив розширення ЄС на Україну // Національна безпека і оборона. - 2001. - №11.

6. Губський Б. Європейський вектор інтеграційної політики // Економіка України. - 2003.

7. Европейский союз: Справочник - путеводитель / Под ред. О.В. Буториной, Ю.А. Борко, И.Д. Иванова. - 2-е изд. - М.: Издат. Дом "Деловая литература", 2003.

8. Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. Навч. посіб. - К.: Ін Юре, 2001.

9. Розвиток взаємної торгівлі країн Європейського Союзу в умовах поглиблення інтеграційних процесів: Автореф. дис. канд. екон. наук: 08.05.01/В.П. Пісоцький; Ін-т світ. економіки і міжнар. відносин НАН України. - К., 2000.

10. Теоретичний та практичний виміри розширення Європейського Союзу: Автореф. дис. д-ра політ. наук: 23.00.04/В.В. Копійка; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 2004.